Михайло Пантич — сербський прозаїк і літературний критик. Народився в 1957 р. в Белґраді. Крім багатьох критичних праць, розвідок, есеїв та антологій, він є автором збірок оповідань:

Хроніка кімнати (Hronika sobe), 1984 р.;  Вондер у Берліні (Vonder u Berlinu), 1987 р.; Поети, письменники й  інші менеджери (Pesnici, pisci & ostala menaћerija), 1992 ?.; Не можу пригадати одного речення (Ne mogu da se setim jedne rečenice) 1993 ?.; премія видавничого підприємства “Oktoih”; Новобелґрадські оповідання (Novobeogradske priče), 1994 ?.; премія газети “Борба”; Сьомий день кошави¹ (Sedmi dan koљave), ?ремія “Бранко Чопич”, 1999 р.; Ранок після (Jutro posle), вибрані і нові оповідання, 2001 р.

Оповідання М. Пантича перекладалися багатьма мовами й представлені в антолоґіях у Сербії та світі.

————
¹ Кошава — північно-західний вітер на Нижньому Дунаї. 

---

Михайло Пантич

Будинок, який мені завжди сниться

Із сербської переклала Оксана МИКИТЕНКО

 

...А тоді настала зима. Саме час, щоб думати про літо, та я думав зовсім про інше: повернувся із міста, де не був п’ятдесят років. У ніч після приїзду той будинок знову мені приснився. Зараз, після стількох років, уже зовсім напевно можу передбачити, коли побачу його вві сні. Я не знаю, як це пов’язано з любов’ю або, краще сказати, з браком любови, але якимось чином, безперечно, пов’язано. А також із страхом. Цей будинок завжди мені сниться. Вже п’ятдесят років. Він снився мені ще до того, як його побудували. Що це я хотів сказати? Так, усе це якимось чином пов’язано з любов’ю... чекайте, про це я вже казав...

Я знаю, що видаюся непевним, тому спробую зосередитись. Ішов сніг. Справді, йшов сніг, настала зима, вже давно не було такої зими, все навкруги було білим, наче в смерті, і я знав, що мені чогось бракує, завжди під час поїздки відчуваю цей брак. Місто, в якому дитиною мешкав п’ятдесят років тому, зовсім змінилось, а ще й під снігом. Я не впізнавав його, взагалі нічого не міг згадати, жодної деталі. Можливо, лише річка, яку ми перетнули, була така сама, всупереч думці, що ніколи не дано двічі вступити в ту саму річку. Натомість її можна побачити, саме так, як побачив я, моя перша дитяча думка про смерть пов’язана з тією річкою: мені було три роки, коли одного довгого теплого літа мене витягли з неї за мить чи дві раніше, ніж я захлинувся...

————
Друкується за виданням: Mihajlo Panić. Ako je to Ljuban. (Priče). Стубови културе. Beograd, 2005.
© Оксана Микитенко, переклад, 2007.
 

Приятелька відвезла мене до вулиці, де колись мешкала наша родина. Вулиця за цей час стала зовсім малою. Я пам’ятаю її як широку смугу світла, що простягалася без кінця краю кожного разу, коли я, ще зовсім малим хлоп’ям, дививсь у вікно. Зараз вона нагадувала мені вузький, затиснутий канал: коли ми виростаємо, світ зменшується. Предмети, які нас лякали колись своєю величиною, при повторній зустрічі видаються набагато меншими, ніж ми їх запам’ятали, стають карликовими. Я зайшов у під’їзд будинку, відчувши важке повітря, наша квартира була на першому поверсі. Тепер на дверях було написано “Смайловський”. Це прізвище мені нічого не говорило. На мить захотілось натиснути на дзвінок, та я втримався. Чого б я цим домігся? Це вже був не я, той, що п’ятдесят років тому, час минув без вороття, став забуттям, майже повним забуттям: моя приятелька-поетеса, поки ми їхали, розповідала, як написання вірша починається на самій межі забуття...

Лише на мить раніше, ніж час зовсім згусне в непрозору темряву, прокидаються слова. Так вона сказала. Увесь час падав сніг, а я приїхав на конгрес метеорологів-аматорів, тих, які, наприклад, по корі дерева можуть передбачати, чи літо випаде засушливе, чи будуть повінь та мороз і тому подібне. Я не дуже зрозумів, про що вона говорила, я ніколи не писав віршів. Але згадав про це, опинившись у похмурому під’їзді мого колишнього будинку. Тхнуло сирістю. Я обернувся, вже готовий піти. Та щось мене зупинило. Я знову прочитав прізвище на латунній табличці: “Смайловський”. Нічого воно мені не говорило, я вже казав це. Тоді побачив ще одні двері, що виходили у внутрішній двір. Може, там знайду щось на самому краї забуття, як сказала б моя приятелька-поетеса, майнула мені думка. Я спустився на три сходинки вниз і натиснув на ручку. Двері були замкнені. Я подивився крізь шибку: у внутрішньому дворі не було нічого, невеличкий клаптик між сусідніми будинками замело снігом. Він падав і далі дрібними голкуватими сніжинками, кожна з них була наче малий укол в обличчя...

Втім, уже справді був час рушати, приятелька чекала на вулиці, в автомобілі. Не варто було взагалі сюди приїздити. І все ж таки я приїхав. Я хотів приїхати, можливо, щось лишилося. Щось. Я обернувся: сходи праворуч мене вели в підвал. І тоді я згадав оте “щось”. Підвальна пітьма. Та сама пітьма, стара, як і п’ятдесят років тому, незмінна, із духом дитячої моторошности, голкуватої моторошности, що якимось чином пов’язана зі снігом, — усе якось пов’язане. Якщо та річка, можливо, була або не була тією самою, підвальна пітьма була така сама, вона не мала куди спливати, не мала потреби змінюватися, це була просто пітьма, сповнена дитячого жаху. Звичайно, трирічному хлопчикові не дозволяли заходити до підвалу, та він і сам туди ніколи б не пішов. Проте категоричність заборони поселила в тій пітьмі страх. Розкажу-но про це приятельці, подумав я, виходячи з будинку, тобто про пітьму, може, про це можна написати вірша, не знаю, дійсно я ніколи не писав віршів...

— Так, — мовила мені дружина, коли я повернувся додому, — щось трапилося. Розкажи мені про це.

Я розповів. Замовчувати було не варто, від моєї дружини все одно нічого не можна приховати. Досить нам лише подивитись одне на одного — їй уже все відомо. Коли я побачив її вперше, то відчув, що маю легені, повітря, яке вдихнув, мене запаморочило, й відтоді я почав правильно дихати. Не впевнений, ніби щось подібне можна було б сказати про мою дружину, я знаю її так мало, авжеж, дуже мало. Так, вона за всі ці роки зробила мене кращим, ніж я є. Коли я про щось розповідаю, їй уже з мого голосу відомо, що я думаю насправді й чи не приховую чогось. Характер людини чутно з її голосу, ніхто не знає це краще, ніж моя дружина. Тільки-но хтось там щось промовить, вона вже знає, хто він і який він є. Колись давно я був озвався до неї. Боявсь її недовіри, думав, що вона дасть мені відкоша. Через деякий час, не дуже довгий, коли вона сказала, що їй подобається мій голос, я зрозумів: і таке можливо; й цілком напевно, коли зустрінете когось, про кого думали, що ви його не приваблюєте, то це, ймовірно, і є ваше майбутнє кохання. Так трапилося й зі мною.

На мою розповідь про те, як я впізнав підвальну пітьму, що її п’ятдесят років тому залишив в іншому місті, й що зараз історія ще не закінчилася, перебуває в іншій державі, вона нічого не відповіла. Лише спитала:

— А чи в них теж іде сніг?

— Іде, — відповів я, і на тому скінчилося. Ми вечеряли, я ввесь час розмірковував, чи не написати вірша про все, що зі мною трапилося, крутив у голові ключові слова: пітьма, страх, підвал, сходи, п’ятдесят років, піввіку, як раніше, ні, все-таки ні, я людина зрілого віку, маю солідну посаду, трьох дорослих дочок, і вони зараз живуть в інших державах, за сьомою горою й великим океаном, я бачив цей океан, одного разу, він був синьо-чорний, наче індиго, ніколи я не писав віршів, написав зо два оповідання, але не маю жодних літературних амбіцій, моє гобі є метеорологія, я складаю тривалі прогнози на підставі поведінки птахів, і це в мене непогано виходить, але визнаю, таку зиму я не передбачав. Сніг ішов як божевільний, наче хотів випасти за всі минулі роки, щоб засипати всі метеорологічні прогнози. Й ось що хочу ще сказати: гадаю, межи мною й моєю дружиною існує надлишок любови.

— Сьогодні вночі він мені присниться, — ледве вимовив я.

Вона все зрозуміла. Страх, підвал, сходи, п’ятдесят років. Так, так, той будинок, який мені постійно сниться, я вперше побачив уві сні ще дитиною, в тому місті, де я, також уперше, відчув страх, неважливо від чого, страх, що якимось чином пов’язаний із пітьмою, зі снігом, із любов’ю, з браком любови, все якось пов’язане. Цей будинок снився мені набагато раніше, ніж був сам збудований, і набагато раніше, ніж я його вперше побачив. Він снився мені постійно, завжди та сама велика споруда, осяяна сонцем, хмарочос із тисячами світінь, наче сяйво посеред ночі. Снився мені завжди, коли зростав мій острах від чогось, і коли всередині густішав внутрішній морок (тільки-но спускаюсь усередину, відкриваю морок), і коли мав я кохання, й коли не мав його: згодом я вже навчився передчувати ночі, коли він мені насниться.

Як я казав, моя дружина все знає про мене. Втім, і вона, яка загалом про все знає, зупиняється перед запитанням, чому мені сниться цей будинок, та що б це все могло означати. Ось так. Цей будинок снився мені, коли я був дитиною. Потім ми переїхали в інше місто, нема сенсу приховувати назву того міста, йдеться про Новий Белґрад, тільки я неохоче його згадую, бо мені здається, що це не є справжнє місто, на зразок того, яке я колись залишив, щоб повернутися туди через п’ятдесят років, майже випадково, що було б, якби цей конґрес метеорологів-аматорів проходив десь в іншому місті, хто знає. Я пішов до школи, й щоразу, знаю — це смішно, але це так, уночі напередодні контрольної з математики мені неодмінно снився цей будинок, і то було для мене якось цілком природно, що ще могло б наганяти страх на восьмикласника, як не контрольна з математики. Та й сьогодні я раптом прокинуся серед ночі, сповнений страху, ніби не закінчив школу, ніби щось пропустив... завтра в нас контрольна, від цієї думки леденію... фу... добре, лише наснилося...

— Спи, — каже моя дружина, — перестань ворочатися, чоловіче, ти знаєш котра година?

На щастя, мої три доньки далеко й не знають, що їхній тато страждає на безпричинні страхи.

Інколи вві сні здається, що в цьому будинку мешкають люди, з якими я був знайомий, з якими знайомий зараз чи познайомлюся колись, або ж такі, які знають мене, та я з ними ніколи не зустрічався й не зустрінусь. І хоча не пригадую інших своїх снів, я чудово пам’ятаю кожний сон, у якому з’являвся цей будинок, я міг би про це написати роман, але навіщо, сьогодні й без того романи пишуть усі, й жодної потреби немає в ще одному, де головним героєм був би великий будинок зі сну, світ утратив потребу бачити сни, більш немає великих ілюзій, немає утопій, усе буденна метушня. Краще розповім якомога ліпше, тільки один сон про цей будинок, той, де мені було здалося, ніби мешканці будинку — люди геть усі мені звідкись знайомі. Цебто, в ніч після поїздки, яка нагадала мені про незмінність пітьми, мені знову наснився мій звичний сон. Перед тим дружина зробила мені масаж із тигровою маззю, бо через оту знервованість я погано засинаю; гаразд, я знаю, що повторююсь і виглядаю диваком, нехай, після повернення з поїздки, де я побачив пітьму, стару, п’ятдесятирічну, й після напруженого дня, проведеного в поїзді, я все ж якось заснув і, здається, відразу; вві сні, зайшов до будинку, що сниться мені постійно, не знаю, навіщо я був там, і чи кликав мене хтось, я зупинився на сходах і почав читати прізвища на поштових скриньках, запам’ятав їх цілком точно, ось, можете перевірити: Вуруна, Вурделя, Вундуруля, Виржович, Врубель, Вертипрашка, Врунцлик, Кекезович, Шпраля, Жиропаджа, Куколеча, Тапушкович, Парабучський, Качавенда, Тасламан, Камперелич, Ачим, Керкез, Жегарац, Свабша, Белензада, Зекич, Мирлєш, Павлашевич, Хрустанов, Злокуча, Дебеличевич, Плетикостич, Матутинович, Безкоровайний, Пириватра, Паликолиба, Іняц, Тиртак, Бумбаширевич, Неґришорац, Каравезич, Бобовац, Пирняк, Тегелтія, Петанек, Микавиця, Пузиґача, Мереник, Каписода, Палибирк, Пушибрик, Палигорич, Ґладженович, Броча, Паовиця, Чимбур, Ібрайтер, Рмуш, Жебелян, Обешва, Камиджорац, Котараш, Манигодич, Кабадая, Горикапа, Сфорцан, Валтрович, Паландачич, Дринда, Патриноґич, Рафаїлович... Диви, подумав я, зупинившись поглядом на цьому прізвищі: Рафаїлович було прізвище мого першого кохання, незрівнянної, неперевершеної Ґордани, чотирнадцятирічної дівчини з глибокими чорними очима, що завжди дивилися крізь мене. Гадаю, той погляд був чимось найголовнішим, що я бачив за всі ці роки, густіший за ту піввікову темряву, той погляд не можна описати, не хочу витрачати слова на те, чого описати не можна. Я міг би в одного письменника, то був справжній письменник, ще й який, украсти речення й написати: погляд її був непевний, затьмарений і вологий, десь на дні наче усміхнений, але навіщо писати, коли це не те, погляд Ґордани неможливо передати словами. Якось ми з Ґорданою стояли десь на сходах, удалині текла річка, називана Дунаєм, і тримались за руки, й це все, що я можу пригадати, де зараз Ґордана Рафаїлович... хто знає. Я хотів би, щоб вона прочитала це оповідання, але як, коли я його ніколи не надрукую, в мене жодних літературних амбіцій, крім того, кого сьогодні цікавлять оповідання про сни. Йдемо далі: Кртола, Мужля, Писарев, Брборич, Кеча, Чулибрик, Попконстантинович, Ґрлиця, Аждахич, Алуґа, Ашаглавич, Арбат, Алаїця, Авліяш, Ашанин, Шевирлюга, Чопор, Кокаш, Комінац, Ґрмуша, Милакара, Черечина, Гостиляц, Карбача, Кур’як, Рубіньоні, Крмпотич, Бундра, Опарниця, Качич-Качич, Кркеляш, Кукрик, Простран, Касидоляц, Котри, Крнета, Белотрепич, Куляча, Пенджер, Вукорепа, Кукулевич, Смайловський. Бач, як і в тому будинку, де я пересвідчився, що пітьма не може постаріти...

Та-ак, прізвища людей — це диво. Пам’ятаю, як дитиною, тиняючись кварталами Нового Белґрада й заходячи до під’їздів невідомих будинків, я читав списки мешканців, був ошелешений цією багатоманітністю людських прізвищ. Які-то долі криються за ними, питав я себе, який міг би  мати вигляд чоловік на прізвище Албахарієвич, або Баялиця, або Напияло, — людські прізвища — це скраплені історії тих, хто були до нас. Але зараз я стояв сам, уві сні, свідомий, що це сон, у будинку, який постійно мені сниться, й гарячково читав якісь чудернацькі прізвища, ніде там Павловича, Йовановича, Милошевича та Петровича, ні, слухайте, кажу підряд: Обертков, Чивша, Клупач, Батлак, Крушка, Злокаса, Чемерикич, Пецикоза, Шиляк, Іскрич, Коруґа, Яреб, Паулескович, Ялжета, Шараба, Калкан, Дрині, Біпара, Накарада, Канюх, Шупликац, Кларин... Гей, ти бач, колись давно я кохав Іванну Кларин, яке ім’я, га, звучить неперевершено. Було це одне з тих закохань, коли маєте проблеми з диханням і яке вас геть змінює, гадаю, що навіть ті, хто ніколи не прочитає це оповідання, розуміють, про що йдеться... Але що це я верзу, справжній нестяма, як можуть розуміти ті, хто ніколи не прочитає це оповідання... Гаразд, кожен мав якесь таке кохання, від якого перехоплює подих, я мав проблеми з диханням, почувався так, начебто був без легень, проте ми з Іванною ніколи не навчились кохати одне одного. Звичайно, це я усвідомив лише набагато пізніше, тільки вві сні, що відбувався у будинку, який постійно мені сниться, а сниться він мені тому, що якось пов’язаний з любов’ю, не можу пояснити яким чином. Пояснення зовсім не просте, кохання просте, пояснення кохання дуже складне, пояснення кохання — це видумані історії, які й не мусять якось особливо бути пов’язані з героями, пояснення кохання — безглузда даремна справа. Мені такі справи подобаються, безглузді й даремні, віщування погоди за польотом птахів, це по-вченому зветься ауспіція. Й тому я хочу сказати й таке: кохання є формою підкорення, а не змагання, кохання — це бажання, яке ми щоразу наповнюємо, проте яке ніколи не буває цілком наповнене, бажання завжди переміщується, завжди віддаляється й завжди з’являється знову, на зовсім несподіваних місцях, завжди, кажу, завжди, навіть уві сні, ми хочемо, щоб нас кохали, кохали до безтями, та не хочемо підкорятися. Кажу, чимало часу мені було потрібно, щоб це зрозуміти, до цього висновку я дійшов після того, як зустрівся з байдужістю Іванни, байдужістю, що мала вигляд гор?, гури страшенно байдужі, стоять, просто стоять собі, від початку світу. Щоб дійти до Бога, щоб дійти до кохання, ти мусиш піднятися на вершину. Я піднімавсь, а Бог мовчав, і був він байдужим. Гадаю, те, що мені сниться будинок і я прагну піднятися на гору, свідчить про цю потребу досягти Бога, знаю, що зніяковію, постійно плутаю Бога й кохання, а зараз усьому цьому додав ще й гори, хто знає, чому я, дитина Нового Белграда, майже не знаю, що таке гори...

Багато років по тому я поїхав відвідати моїх трьох доньок, летів над Ґренландією, над величезною білою пустелею, з якої стирчали голі гірські верхи, які безупинно хльостав вітер, і тоді я зрозумів, що таке байдужість, байдужість Іванни була схожа на ті верхи, посеред льодової пустелі. Гм, мовив я тоді собі, на висоті десяти тисяч метрів над землею, ніколи вона не зрозуміє, що таке кохання, вона ніколи не навчиться підкорятись, але ж я теж винний, я також своєю байдужістю завдавав шкоди людям і зараз каюсь. Проте, це вже інше оповідання, якого, скоріш за все, я ніколи не напишу...

Прізвища все прибували, будинок, який постійно мені сниться, був здоровенний, спочатку він снився мені як щось нереальне, та якогось дня я побачив, що його побудували там, зовсім в іншому кінці міста; чудово пам’ятаю той день, ми з дружиною були в гостях у друзів, їхали туди трамваєм, що ліз угору, й тоді я вперше побачив цей будинок живим, він був утіленням моїх снів, точно такий, яким я впродовж років бачив його в снах.

— Гей, — мовив я до дружини, — поглянь, це той будинок, який постійно мені сниться, його вже побудували, це неймовірно.

— Хіба могло бути інакше? — відповіла моя дружина, я не зрозумів, що вона хотіла цим сказати.

Будинок сяяв на сонці, його було видно з усіх кінців Белґрада, який взагалі напханий такими й схожими будівлями, але ця справді була особлива, бо снилася мені задовго до того, як з’явилась у цьому світі, ми проїхали трамваєм повз неї, і я лише тоді усвідомив, яка вона насправді велика, осяяний сонцем людський мурашник, щонайменше тисяча з’єднаних на одному місці доль, тут, за стінами, страждання, якраз поруч із коханням, поруч смерть і зачаття, мені знадобилося б декілька сторінок, щоб записати всі прізвища, це абсолютно непотрібно, гадаю, що й стільки досить, уві сні, про який я говорив дотепер і про який і далі говорю, я пробіг поглядом решту поштових скриньок і зупинився на останній. На скриньці квартири номер 347, я запам’ятав цей номер, на верхньому поверсі, було написано моє прізвище...

Я піднявся ліфтом. Дзвінок не працював, на дверях не було жодного напису. Я зайшов не постукавши, спитав:

— Чи є хтось?

Мені ніхто не відповів. Із передпокою я ввійшов до кімнати. За столом сидів я.

— Добрий день, — привітався я до себе.

Я підвів голову й нічого не відповів.

— Як ти тут опинився?

— Чекаю, коли вони прийдуть. Ось-ось мають прийти.

І справді, вже наступної хвилини хтось постукав. Я пішов відчинити: за дверима стояли Ґордана, Іванна і моя теперішня дружина. Ґордані й зараз було чотирнадцять років, Іванні тридцять, стільки ж, скільки було, коли я бачив її востаннє, видавалася не дуже щасливою, була вже тоді одружена, і так закінчилося моє фатальне юнацьке кохання, а моя дружина була просто моя дружина. І вона перша мовила:

— Дочки прислали листа, в них усе добре, зараз нарешті можеш сказати мені, чому ти поїхав поїздом?

— Не знаю, — відказав я, — думаю, що аеропорт був закритий через снігопад.

Ґордана мовчки усміхалась. Іванна пройшла повз мене, байдуже, наче мене немає, й першою зайшла до кімнати, щоб там зустрітися зі мною. Але мене вже там не було. Ми вийшли на балкон, навкруги, доки сягав погляд, простяглося місто. Ми кружляли високо вгорі, на даху великого будинку, який постійно мені сниться. Ми четверо були неначе в хмарах. Жінки втрьох почали щось говорити, та я цієї мови раніше ніколи не чув. Так, сказав сам собі, це, мабуть, якась мова любови. Якщо я знаю, що таке любов. Я міг би спробувати пояснити, звичайно, самому собі, що для кожного любов є щось своє. Для мене любов є розширення й поглиблення життя, маю на увазі не любов, коли вона реалізована, а коли про неї думаєш, коли усвідомлюєш, що принаймні в думках ти не сам і що інколи хтось думає про тебе, як і ти про нього. Насправді я не міг би пояснити все це до кінця, любов — більша від тлумачень, любов це те, що лишається після всіх пояснень, простір, що володіє нами, а не ми ним, який нас обіймає, й коли думаю про того, кого люблю, це відбувається всупереч моїй волі, бо той, кого я люблю, є кожною моєю думкою. Любов, о, так. Не маю кращого слова від цього, воно здатне об’єднати тисячі найрізноманітніших форм, і станів, і людей, і ситуацій, і стосунків, любов — це якась іпостась Бога або сама суть Бога, сяйво, що надходить із центру цієї вічної суті. Разом з тим Бог є абстрактним, або віртуальним, або ледь уявним, а любов — ні, любов є диханням.

Тут зникло денне світло, темрява стала густою й непрозорою.

— Я зараз це зроблю, треба запалити сонце, — крикнув я їм і вибіг з квартири, але вони не чули й не бачили мене. Не дочекавшись ліфта, я, задихавшись, спустився крутими сходами, на дверях квартир можна було прочитати всі ті чудернацькі прізвища, кожне з яких має свою долю і які якимось чином пов’язані з моїм сном, не знаю як, усе якось пов’язане.

Я вийшов на спорожнілу нічну вулицю, залиту синім, холодним сяйвом. Сіявся сніжок, укриваючи першою ніжною мережкою брудну землю. Я цвіркнув крізь зуби, краплини слини утворили на тротуарі сузір’я Великого Воза. Диви, що б це могло означати, спитав я себе, й раніше, ніж знайшов відповідь, сон мій урвавсь і я зрозумів, що прокинувся... в колючому дрожі... усе гаразд... усе це мені лише наснилося.

— Чоловіче, спи, знаєш, котра година? — мовила, прокинувшись, моя дружина, а я, немов зачарований, лежав до ранку, втупившись поглядом у стелю. Мені здавалось, ніби там, на стелі моєї кімнати, збираються в зграю якісь невидимі птахи, я ясно чув лепет їхніх крил.

Надходило довге, тепле літо.