Іван ПАСЕМКО

Історія і сучасність України та Чехії за “круглим столом”

 

У Києві в травні 2007 року на запрошення Київського славістичного університету перебувала делегація представників професорсько-викладацького складу Західно-Чеського університету (м. Пльзень) Чеської Республіки в складі ректора університету проф. Йозефа Пруші, декана педагогічного факультету доцента Яни Міньгової та заступника декана педагогічного факультету, доктора філологічних наук проф. Яни Ванькової. Гості зустрілися з професорсько-викладацьким складом, побували на заняттях в Інституті славістики та міжнародних відносин КСУ, відвідали філії університету, а також були присутні в театрах та палацах культури столиці України.

Але особливо вдалим було проведення “круглого столу”, що відбувся у залі урочистих подій Київського славістичного університету. У програмі “круглого столу” було обговорення проблеми “Українсько-чеські культурні взаємини: історія та сучасність”. Відкриваючи “круглий стіл”, ректор КСУ, доктор історичних наук, професор Юрій Алєксєєв, вітаючи чеських гостей та представників багатьох українських інституцій, представив присутнім проф. Володимира Кузьменка — проректора КСУ, члена-кореспондента НАН України Всеволода Наулка — професора КСУ, професора Олега Прискоку — директора Інституту славістики та міжнародних відносин КСУ, доцента Андрія Вертегела — проректора КСУ, Олександра Мавріна — заступника директора Інституту археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України, Олега Пісчаного — кандидата історичних наук, ст. наукового співробітника названого вище інституту, Олену Ващенко — доцента КСУ, Олега Мозоля — ст. викладача КСУ та автора цих рядків. Ректор Юрій Алєксєєв коротко зупинився на традиційних зв’язках між Україною та Чехією, згадав стосунки між Київською Руссю та Чеським королівством, що засвідчили наявність міцних економічних та культурних взаємин між цими чи не найавторитетнішими і найрозвиненішими країнами Центрально-Східної Європи вже на світанку нашої історії, як свого часу саме так визначав стосунки наших країн чехословацький академік Франтішек Травнічек. На ту епоху припадали і тісні родинні взаємини між княжою та королівською династіями Київської Русі та Богемії.

Коли я вслухався у слова ректора доктора Юрія Алєксєєва, то згадав: якось ми розглядали зі студентами-богемістами на лекції зі стародавньої чеської літератури період взаємин Київської Русі та Богемії. Звертав на себе увагу той факт, що на світанку історичних контактів у стосунках між Київською Руссю та Богемією були безпосередні територіальні контакти, і державний кордон поміж нашими країнами проходив також безпосередньо. У цих взаєминах визначну роль відігравав київський князь Володимир Великий, який, за твердженням “Повісті врем’яних літ”, 981 року пішов на захід “к ляхам”, і “зая гради їх” — Перемишль, Червень, Бузьк, Белз, Волинь, розширивши терени Київської Русі на захід. “Слова літопису, що то були “лядські” міста, — стверджує професор історії України УВУ у Мюнхені Наталія Полонська-Василенко, — викликають сумнів. Територія, яку захопив Володимир, була заселена українською людністю — дулібами, білими хорватами — і не належала до Польщі; можливо, вона входила до Великоморавської держави. Пізніше землі над горішньою Віслою — Краківщина — до 990-х років належали до Чеської держави. Арабський історик Х ст. Масуді писав, що в 943 році Русь межувала з Богемією, себто Богемія володіла Краковом та Білою Хорватією. Це стверджує факт, що в поході Олега на Візантію серед племен, які брали участь у війську, були білі хорвати. Але в 960-х рр. Святослав переніс увагу на схід та південь, і Біла Хорватія вийшла з-під влади Русі. Її поділили Чехія та Польща, і чехи взяли Краків. Козьма Празький писав, що до 980-х рр. Краків належав до Чехії. Також Ібрагім ібн Якуб зараховував Краків до чеських, а не польських міст”¹. Отже, Київська Русь та Богемія у період Моравської імперії і пізніше, за переконанням Наталії Полонської-Василенко, межували безпосередньо.

Ректор Західно-Чеського університету професор Йозеф Пруша, виступаючи з коротким вступним словом, привітав присутніх, розповів про знаний Західно-Чеський університет у м. Пльзні. Нині університет — це сім факультетів та Інститут мистецтв і дизайну. У їх числі факультети — аплікованих наук, економічний, електротехнічний, філософський, педагогічний, юридичний, машинобудівний².

ЗЧУ — ровесник Київського славістичного університету, різниця становить всього два роки, саме на стільки за своїм віком чеський університет попереду українського. Фактично обидва університети — майже ровесники своїх країн новітньої доби і засвідчують наявність у наших державах тих нових умов, що створені для розвитку освіти, для підготовки спеціалістів та маґістрів різних профілів. Упродовж 1998—2002 рр. університет розвивав і запроваджував кредитно-модульну систему навчання. Традиційно в ЗЧУ в Пльзні щороку у червні працює літня школа для тих, хто прагне підвищити свій кваліфікаційний рівень знань із чеської мови, літератури та історії Чехії. Сюди, як стверджує ректор Йозеф Пруша, прибувають курсанти переважно з України, Росії, Польщі та Німеччини.

Загалом за своїм рейтингом Західно-Чеський університет у м. Пльзні посідає своє законне місце після класичних університетів у Празі, Брно, Остраві та Оломоуці.

Декан педагогічного факультету ЗЧУ, доцент Яна Міньгова зупинилась на питанні підготовки молодих чеських фахівців із використанням бази Київського славістичного університету, де чеські студенти зуміють запозичити багато педагогічних новинок як у викладачів, так і в студентському середовищі.

Ближче пізнавши одна одну, українська та чеська сторони розпочали дискусію на тему “Українсько-чеські взаємини: історія та сучасність”. Юрій Алєксєєв, запрошуючи присутніх до дискусії, в числі перших надав слово Олександру Мавріну, який зупинився на питаннях чеського національного відродження в епоху, коли чехи після битви на Білій горі втратили свою державність на 298 років, відновивши її 28 жовтня 1918 року, саме тоді постала незалежна слов’янська держава в самому серці Європи — Чехословаччина. Викладаючи концепцію, розроблену свого часу в Гарвардському університеті, учасник дискусії докладно зупинився на тих важких для чеської мови, культури і літератури часах, незважаючи на те що чехи в часи панування Карла ІV, тобто імператора Священної Римської імперії (для чеської історії він був король Карел І) відкрили перший серед народів Центрально-Східної Європи Празький університет (1348 р.), що згодом став носити ім’я свого засновника і відомий у Європі як Karlova Univerzita — Карлів університет.

До речі, цей університет, особливо після закінчення Першої світової війни поряд з українськими УВУ та Вищим педагогічним інститутом імені М. Драгоманова і Подєбрадською господарською академією стали своєрідними “альма-матер” для багатьох представників української молоді, що в силу політичної ситуації як у Західній Україні, так і на Наддніпрянщині змушені були покинути свій рідний край. Як тут не назвати переважно випускників інституту ім. М. Драгоманова — Степана Масляка, Миколу Пушкаря, А. Яковенка, Д. Равича, П. Маценка, Стефанію Лисович-Лисовську (на філософському факультеті УВУ здобула титул доктора філософії), Василя Касіяна, випускника Празької академії образотворчих мистецтв, вихованця визначного чеського художника Макса Швабінського.

Проф. Всеволод Наулко, член-кореспондент НАН України, зупинився на питаннях життя чеської еміграції в Галичині, на Волині, на Кубані та на півдні України, переважно в Миколаївській і Херсонській областях. У Галичині чехи опинилися після голоду у своїй країні. Поява чехів на півдні України — це результат політики царських урядів, які після знищення Січі 1775 р. заселяли необжиті південноукраїнські простори Запоріжжя та Кубані поселенцями з Болгарії, Сербії, Словаччини або Чехії. Цікаво зазначити, що чехи, які переселялися на простори царської Росії після знесення кріпацтва 1861 р., отримували значні пільги, як-от: свобода релігії, скасування від службового обов’язку в армії, що створювало відповідні привілеї, зрозуміло, на певен період. Чеські переселенці спершу непогано зберігали рідну мову: 1926 рік — 93 відсотки, але в 2001 р. — лише 20 відсотків продовжували користуватися рідною мовою в побуті.

1772 рік — це перший поділ Речі Посполитої, коли чеські землі та частина України — Галичина, згодом Буковина — 1774 р. відійшли до володінь Австрії. За згаданий період маємо, розповідала у своєму виступі доктор філології Яна Ванькова, чимало чесько-українських контактів: це, в першу чергу, перебування Карла Гавлічка Боровського в Галичині, коли він, подорожуючи до Москви, тривалий час зупинявся у Львові, очевидно, непогано вивчив соціальне і політичне становище українців заходу України, бо після повернення з Москви, заперечуючи теорію Яна Коллара про єдність усіх слов’ян, висловився категорично, “повторюю іще раз з наголосом на тому, що Батьківщина наша — це не Слов’янство, а тільки Чехія, Моравія, Словаччина та Слезсько”³. Відомо, що Ян Коллар закликав усіх слов’ян об’єднатися, створити одну мову на зразок того, як це зробили німці. К. Гавлічек-Боровський, особливо після перебування у Москві, категорично відкидав цю хибну ідею Я. Коллара. Так само гостро виступав К. Гавлічек Боровський за установлення справедливості щодо українців у складі царської Росії та у складі Австрії. Ці хрестоматійні слова нині широко відомі в Україні: “...Поки не буде спокутувана кривда, заподіяна українцям, доти неможливий міжнародний мир і порозуміння між слов’янами”⁴.

Далі у своєму виступі доктор Яна Ванькова, переходячи до сучасних взаємин між нашими країнами, говорила про те, що сучасна українська література знаходить значний резонанс у чеського читача. Наприклад, відомі перекладачки з української мови Алена Моравкова та Алена Лендєлова з зацікавленням перекладають твори Юрія Андруховича, лауреата премії імені Гердера, що була вручена йому 2001 р., як другому представнику України після доктора Петра Кононенка. Відхиляючись трохи від теми, зазначимо, що відомий літературознавець Антоніна Березовенко із Колумбійського університету (США) оприлюднила в німецькому часописі “Die Welt der Slaven” (L ІІ, 2007; C. 57—82) велику аналітичну статтю “The new in the prose of Jurij Andruchovyč”, Columbia University, New York, Antonina Berezovenko.

Цікавими були виступи ст. наукового співробітника Олега Пісчаного, ст. викладача КСУ Олега Мозоля, які відповідно поглибили розуміння наших культурних взаємин, зокрема у виступі доцента КСУ Олени Ващенко на тему “Кредитно-модульна система: позитивні та негативні сторони її використання в системі навчання у ВНЗ України та Чехії”.

Автору цих рядків довелося зупинитися на визначних датах у наших культурних взаєминах, зокрема на першому зафіксованому в історії записі української народної пісні у “Граматиці чеської мови” Яна Благослава 1571 року.

Ця широкознана пісня “Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш...” у згаданій Граматиці Яна Благослава пролежала в архівах аж до 1857 року і була віддрукована у Відні, викликавши великий інтерес з боку чеських видавців “Граматики...” Іґнаца Яна Граділа (1816—1879) та Йозефа Їречка (1825—1888), з боку радника Найвищого суду у Відні Василя Ковальського (1826—1911), харківського професора Олександра Потебні (1835—1891), українського поета і науковця Івана Франка (1856—1916), українського історика Стефана Томашівського (1875—1930), українського етномузиколога Філарета Колесси (1871—1947), українського мовознавця проф. Івана Панькевича, українського мовознавця Ореста Зілинського (1923—1976), більшість із яких доводила українське походження цієї пісні. А востаннє (2001р.) український фольклорист зі Словаччини, дійсний член НАН України Микола Мушинка довів запис цієї пісні саме в італійській Венеції. Минулого року Україна мала б відзначити 435-ту річницю від дня запису цього фольклорного зразка української народної творчості.

До наступного круглого ювілею перекладу української народної пісні “Ой послала мене мати зеленеє жито жати”, який здійснив Вацлав Ганк (оприлюднено чеською мовою 22 серпня 1814 року у Відні в часописі “Prvotiny pěkných umění”), ми прийдемо лише 2014 року, коли людство відзначатиме 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка.

Свого часу колишня Чехословаччина 1964 р. широко відзначила 150-річний ювілей цієї пісні і з цієї нагоди україністи Чехословаччини видали справжній науково-бібліографічний фоліант “Сто п’ятдесят років чесько-українських літературних зв’язків” — 478 сторінок. (Видавництво “Svět Sovětů”. Прага, 1964 р.). Добре слово колись повідали про це видання публіцист і літератор Геннадій Коновалов та автор цих рядків. Але українська наукова еліта так і не сказала досі слова подяки україністам та чеським ученим і науковцям за цю справді гігантську роботу, хоча більшості укладачів та авторів прекрасних статей цього збірника вже немає серед живих.

Скажу лише про маленький факт: Валентина Данилівна Гончар, піклуючись про майбутнє повне видання творів Олеся Гончара, звернулася якось до автора цих рядків, і я за цим Науково-бібліографічним збірником склав листа на адресу Слов’янської бібліотеки з проханням підготувати копії 13 листів 1948 — 1958 рр., які надіслав на адресу перекладача чеською мовою “Прапороносців” Рудольфа Гулки Олесь Гончар. У цих листах наш письменник висловлював не лише подяку, а й поради щодо майбутнього перекладу твору чеською мовою. У Слов’янській бібліотеці можемо також відшукати листи Олега Бабишкіна (4), Івана Долгоша (26), Катрі Гриневичевої (5), Оксани Іваненко (9), Василя Касіяна (142), Петра Козланюка (10), Василя Кучера (9), Олени Кульчицької (2), Тереня Масенка (4), Юрія Мельничука (11), Петра Панча (8), Леоніда Первомайського (2), Федора Погребенника (4), Михайла Рудницького (3), Наталії Семанюк (65), Олекси Засенка (5).

Чеські вчені, зокрема фольклористи, склали у ХІХ ст. легенди про красу українських народних пісень, наче підтвердивши думки великого німецького філософа, шанувальника української народної пісні та фольклору Йоганна Ґотфріда фон Гердера, який колись пророкував Україні майбутню славу Еллади.

У цьому зв’язку хотілося б зазначити, що виважений український політик і дипломат Симон Петлюра, високо цінуючи “Стильові концерти” в Києві під орудою Олександра Кошиця впродовж 1914—1918 рр., висловив пропозицію і заклик — відрядити Українську Капелу в концертне турне по Європі, на так звані “гостинні виступи”, сподіваючись на належний резонанс у світі. Концерти Української Капели у Празі 11, 14, 15, 17, 18 травня та 1 й 10 червня 1919 року були в центрі уваги глядача й музичної критики. Популярний тоді метр чеської музики, музиколог-ерудит, міністр освіти, науки і мистецтва у 1948—1953, згодом у 1953—1962 рр. президент Чехословацької академії наук Зденєк Неєдлий (1878—1962) у своїй рецензії писав: “До нас прибули українські співаки ... Українська Капела..., щоб співом розповісти нам про свій народ ... знамениті митці, які принесли нам мистецтво нове, досі не знане, а при тому таке дозріле, що ми слухали їх не тільки з насолодою, а й з користю, бо багато від них навчились... Український Хор виконує свої народні пісні з таким великим та високим співацьким артистизмом, що його виконавську майстерність потрібно зарахувати і з технічного боку до найліпших, які коли-небудь чули в Празі... “Українська Капела” — це молодий хор, який вправлявся вдома не більше двох місяців серед несприятливих політичних обставин, але досяг того, на що кожний хормейстер потребував би кілька літ репетицій за найсприятливіших обставин”. Тоді з-під пера Зденєка Неєдлого вийшла окремою книжкою і спеціальна розвідка “Українська Республіканська Капела” (Прага — 1922 р.), де різнобічно висвітлено виступи українських митців перед чеськими шанувальниками хорового мистецтва братнього слов’янського народу. Пражани були вражені. Адже досі вони відали лише про мистецтво Московського художнього театру. Зазначимо, що Зденєк Неєдлий автор таких книг, присвячених Україні і українцям: “Українці” (1919 р.), “Українське питання” (1928 р.), “Продана наречена” в Києві” (1937 р.), до перекладу і постановки якої мав стосунок письменник Іван Кіндратович Микитенко, репресований того ж року, батько головного редактора нинішнього журналу “Всесвіт” Олега Микитенка, до речі, перекладача українською мовою творів генерала армії, тричі Героя ЧССР, Героя Радянського Союзу Людвіка Свободи (1895—1979) про Першу Чехословацьку окрему бригаду в СРСР.

Тут доречно буде згадати, що син Зденєка Неєдлого Віт Неєдлий (1912—1945) загинув поблизу Дукельського перевалу в Карпатах у перший день Нового 1945 року, того перевалу, гористу частину якого фашисти облили водою і який внаслідок страшних морозів був фактично недоступний. Там особливо багато загинуло закарпатських українців, які становили інколи до 70-80 відсотків бойового складу бригади. Сам Людвік Свобода у своєму спогаді про закарпатців “Хоробрі, відважні, мужні” писав так: “Бійці Першого батальйону 10 травня 1943 року привітали транспорт щось у 1400 солдатів. Вони приїхали з Бузулука із запасного полку. Це були переважно закарпатські українці, із загальної кількості 1410 солдатів майже 95 процентів становили закарпатські українці”⁵. У перших боях під с. Соколове Зміївського району Харківської області, де І Чехословацький батальйон вступив у бій проти фашистських окупантів, частина закарпатських українців становила від 75 до 80 відсотків.

Закінчуючи, нагадаю слова чеського доктора мистецтвознавства Йозефа Гуттера (1894—1959), професора згадуваного на нашому “круглому столі” Українського вищого педагогічного інституту імені М. Драгоманова: “Україна є чистий народ, не зачеплений петроградською гнилістю царського режиму, не зачеплений гультяйством імперіалістичної Польщі... народна пісня збереглася тут живою від поганської доби... Це мистецтво, хоч і як воно далеке від нас, потрясло нас так, що ми зразу полюбили і спів, і той народ”⁶.

 

Примітки

¹ Полонська-Василенко, Наталія. Історія України, Том І, До середини ХVІІ ст., 3-тє видання. — Київ: Либідь. — 1995, С. 111.
² Průša, Josef a jiní. Západočeská univerzita v Plzni — 15 let. Redakce — útvar Vztahy k veřejnosti ZČU. Grafická úprava — František Steker. Rok vydání-2006. — C. 8—15.
³ Procházka, Václav. Karel Havlíček Borovský, Havlíčkova kritika nacionální, Svobodné slovo. — Praha. — 1961. — C. 80.
⁴ Пасемко, Іван. До питання “української школи” в чеській літературі іn (?) Київські полоністичні студії, Том VII, “Українська школа” в літературі та культурі українсько-польського пограниччя. Збірник наукових праць. — Київ — 2005. — С. 125.
⁵ Музей української культури. Свидник. Шлях до волі. Збірник спогадів і документів про національно-визвольну боротьбу українського населення Чехословаччини проти фашизму в 1939—1945 рр. Видав Музей української культури в Свиднику в Словацькому педагогічному видавництві, відділі української літератури в Пряшеві. — 1966. — С. 207—213.
⁶ Bednářova, Taťana. Fedir Steško — pedagog a hudební teoretik Ukrajinské vysoké školy pedagogické M. Drahomanova v Praze. — Praha. — 1999, C. 26—27.