Ярослав Поліщук
Переклад у фокусі теорії
[Мар’яна Лановик. Теорія відносності художнього перекладу. Літературознавчі проекції. — Тернопіль: Ред. -видавн. відділ ТНПУ, 2006. — 470 с. ]
Зростання інтересу до трансляторики в сучасній Україні видається цілком закономірним у контексті тих процесів, які переживає суспільство. Від межі 1980—90-х років, коли було нарешті подолано цензурні заборони та обмеження й остаточно зруйновано “залізну завісу”, культура дістала шанс на повноцінне засвоєння витвореного у світі інтелектуального продукту. Хвиля нових перекладів, що з’явилися в цей період, не тільки істотно збагатила художню літературу, а й радикально змінила ландшафт гуманітарних наук. Більше того, переклади сприяли переорієнтації нашої гуманістики, тривалий час ізольованої від західної думки, надолужуванню втраченого в умовах неволі та стаґнації історичного часу. Процес цей успішно триває й нині, засвідчуючи подолання стану кризи, в якій українська наука опинилася після розпаду комуністичної системи.
З іншого боку, дається взнаки, що живемо в “епоху перекладів”1, як означують наш час французькі та російські вчені. Умови ґлобалізації все більше призвичаюють нас до активного обігу культурної інформації, причому, крім традиційної форми книг, здобувають популярність мережеві бібліотеки та домени. Втрачено чітку межу між ориґінальною та перекладною творчістю, розмито критерії критичних оцінок. Сприйняття тлумачень, їх ролі та значення для розвитку українського інтелектуального життя здається далеко не однозначним. Поява на інтелектуальному ринку численних нових текстів, що істотно різняться від традиційної вітчизняної лектури, спричинила деяку розгубленість серед читацького загалу. Натомість не справдилися прогнози найсміливіших оптимістів, що через поширення перекладів відновиться гармонія в інтелектуальній ситуації України. “Епоха перекладів” утверджує свідомість плюралістичності та багатозначності текстів, серед яких живемо та з якими щодня в той чи інший спосіб кореспондуємо.
Можна заризикувати припущенням, що нині назбирується певна критична маса адаптованих шляхом тлумачення текстів, і це спонукає дослідників до спроб упорядкувати цей досить розлогий масив, впроваджуючи для нього перші системні оцінки. Рецензоване монографічне дослідження М. Лановик, як нам видається, належить саме до таких піонерських праць, що служать інтеґрації українських гуманістичних знань у світову наукову парадигму. Цілком актуальними та вагомими постають провідні теоретичні постулати, заявлені в цією ориґінальній та вартісній науковій праці. Вони дають можливість авторці зробити посутній внесок у розробку теоретичних аспектів перекладу та, ширше окреслюючи, інтерпретації художнього твору, позаяк переклад, як слушно доведено у праці, є досконалою формою інтерпретаційної практики.
————[1] Див. : Хапаева Д. Герцоги республики в эпоху переводов: Гуманитарные науки и революция понятий. — Москва, 2005. — С. 8.
© Ярослав Поліщук, 2007.
Предмет дослідження визначено глибоко та науково коректно. Авторка рецензованої роботи розглядає художній переклад у контексті сучасних наукових парадигм, що має на меті виявити різні, часом діаметрально протилежні підходи до трансляторики, що ґрунтуються на відповідних теоретичних постулатах. Вона свідома того, що предмет дослідження належить трактувати широко та багатозначно. “На сьогодні не виникає жодних сумнівів, — пише М. Лановик у вступі, — що переклад — від найвужчого значення цього слова (з однієї національної мови на іншу) до найширшого (з культури на культуру, з епохи на епоху, з однієї мистецької чи знакової системи на іншу) — є проблемою світоглядною і такою, що охоплює усі сфери людського буття” (с. 7). Відтак зрозуміло, що власне трансляторична проблематика аналізується як органічна складова інтерпретаційних стратегій тексту, котрі авторка відстежує протягом принаймні двох століть — від періоду романтизму до постмодерністських тенденцій нашого часу.
Осмислюючи проблему художнього перекладу, М. Лановик сприймає її всебічно, багатоаспектно. Це дає можливість з однаковою науковою відстороненістю аналізувати різні парадигми літературознавчого знання — від позитивізму та психоаналізу до постструктуралізму, наратології й культурної антропології. Дослідницька оптика допомагає оцінити переваги й слабкі місця кожної з теоретичних доктрин, хоча, очевидна річ, це не виключає й особистих смаків та уподобань авторки. Важливо, що в роботі реалізується плюралістичний підхід, коли йдеться про апорії літературного перекладу. “Процес перекладання, — слушно зауважує авторка, — це не поодинока партія, а радше “сеанс одночасної гри”, під час якого інтерпретатору доводиться грати одночасно на різних полях — мови, культури, літературної традиції, жанру, стилю тощо. При цьому на кожному з полів він потрапляє в різні умови і досягає різного успіху, а подекуди і програє зовсім, коли чужа культура, традиція, авторський стиль виявляються незмірно сильнішими” (с. 385).
Таким чином, інтелектуальний горизонт монографічної праці закроєно досить широко. Перекладознавчі аспекти дослідниця розглядає в річищі тих або інших теоретичних парадигм, що дає змогу відстежити преференції цих доктрин: по-перше, щодо самого статусу перекладів, які можуть оцінюватися або з неохотою, як потреба, або — з відвертою адорацією, як важливий чинник культуротворення. По-друге, даються взнаки засадничі постулати, що схиляють перекладача або до максимально точного та адекватного відтворення ориґіналу в тлумаченні, або ж, навпаки, до “трансплантації” чужого тексту, його адаптації до власної мови, культури, ментальності. Авторка зауважує змінність критеріального наповнення поняття перекладу в різних парадигмах та концепціях, що складає цікаву й захопливу інтелектуальну фабулу рецензованого дослідження.
Досі в українському літературознавстві ніхто не ставив проблему перекладу в такі широкі й поважні контексти. Очевидно, що й давніші транслятологічні праці М. Рильського, Г. Кочура, В. Коптілова, С. Ковганюка тощо, і сучасні (Л. Коломієць, О. Тетеріної тощо) поступаються перед дослідженням М. Лановик у цьому аспекті. Дослідниця зуміла виявити роль і місце перекладу в системі культури, слушно наголошуючи на органічності запозичених текстів, що співдіють з ориґінальною творчістю та формують обличчя національної культури в кожен період її розвитку. Основні ідеї цієї праці добре обґрунтовано, їх логічно доведено на багатому інтелектуальному матеріалі, яким є розвиток теоретичної думки ХІХ—ХХ століть в оптиці основних, найбільш репрезентативних доктрин.
Слід віддати належне авторці, яка, незважаючи на мериторичні труднощі, виконала вельми трудомістке й евристичне дослідження. Відстеження провідних теоретичних постулатів ХІХ-ХХ століть потребувало ознайомлення з сотнями наукових джерел, серед яких чимало іншомовних. Рецнзований текст свідчить, що така робота виконана з високою мірою відповідальності, позаяк авторка критично трактує не лише українські, а й англомовні джерела. Порушені наукові проблеми перекладу в системі гуманітарних знань мають стратегічний характер. Основні тези та висновки монографії М. Лановик розширюють та збагачують українську літературну теорію. Вони, безсумнівно, стануть відправним пуктом подальших наукових студій у галузі транслятології та суміжних проблем.
Зрозуміла річ, широта порушеної проблематики мотивує широкий спект питань, що volens-nolens відійшли на другий план або й поза рамки цієї студії.
Відтак спробуємо означити деякі позиції, в осмисленні яких робота М. Лановик видалася не найпереконливішою, отож варто продовжувати пошук у цих напрямах.
1. Доводиться жалкувати, читаючи працю М. Лановик, що в ній досить рідко трапляються приклади з української теоретичної думки. У підрозділі 1. 2. 2 ідеться, щоправда, про психолінґвістичну теорію О. Потебні. Але надалі з поля уваги авторки випадають теоретичні рефлексії Л. Білецького, Д. Чижевського, І. Качуровського, коли називати лише найбільш достойних у цьому ряду. Тим часом ідеї згаданих учених були б доречним матеріалом для студії та сприяли б верифікації окремих тез. Ясна річ, це лише побажання, бо теоретична конструкція рецензованої праці оперта на західні парадигми.
Більш актуальною стає вище висловлена увага, коли мова торкається дискусії перекладознавців та задекларованих ними підходів до тлумачення літературного тексту. Тут оцінка відповідних праць І. Франка, М. Зерова, М. Рильського, Г. Кочура була б тим більше не зайвою, адже українським теоретикам ішлося, властиво, про те ж, що й західним, хоча мислили вони в дещо інших категоріях. У кожному разі, істотна в контексті нашої культури полеміка 1960-х років між прихильниками адекватного (неокласичного, точного) перекладу (апологетами такої доктрини були М. Рильський та Г. Кочур) та адаптаційного, “одомашненого” (таку позицію блискуче втілив М. Лукаш) збагатила б поле авторських спостережень над змінністю перекладацьких стратегій нашого часу. До речі, відгуки цієї полеміки звучать в Україні досі, прозраджуючи невирішеність принципового питання адекватності. У сучасній практиці актуальними видаються завдання перекладу як метафрази (скажімо, переклади Валерія Шевчука зі староукраїнської Величка або Сковороди, переклад Івана Драча “Історії Русів” та подібні).
Серед сучасних українських учених, розробників транслятологічної проблематики, М. Лановик називає О. Тетеріну, Л. Коломієць, М. Прокопович, покликаючись на їхні опубліковані праці, що побачили світ протягом останніх років у Києві, Чернівцях, Львові. Варто би поставити в цей ряд і недавно видане монографічне дослідження Андрія Савенця “Поезія у перекладі: “Українська” Шимборська” (Люблін—Житомир, 2006. — 366 с. ). Адже цей автор також порушує важливі теоретичні аспекти трансляторики, присвячуючи їм мало не третину обсягу згаданого дослідження.
2. Апорія універсальної теорії перекладу. Про потребу саме такої теорії пише авторка у вступі. Чи можлива нині концептуальна та універсальна теорія трансляторики? Чи не варто відмовитися від подібних декларацій, з огляду на реалії, які досить категорично суперечать нашим добрим інтенціям? Можна зрозуміти прагнення авторки до осягнення системності та гармонії (власну працю вона також оцінює як “системне дослідження”!), воно є цілком природним, а постулювання такої засади задає високий інтелектуальний горизонт виконуваної праці. Однак чи такого штибу риторика не приховує анахроністичних виявів колись культивованого та аполоґетизованого системно-комплексного методу, за допомогою якого радянське літературознавство прагнуло знейтралізувати впливи західних естетичних теорій?
Насправді М. Лановик у багатьох місцях роботи (зокрема там, де аналізується сучасний стан справ у гуманістиці) переконує, що зведення різних теорій перекладу, вироблених у рамках різних наукових шкіл, до однієї універсальної формули навряд чи є можливим (див. , напр. , с. 424). Це радше ідея утопічна, позаяк вона розходиться з провідними тенденціями сучасної епохи. Ідеться, либонь, не тільки про те, що не вдасться зредукувати широкої шкали перекладацьких пошуків до одного спільного знаменника, а й про те, що змінюється, розширюється, невпинно модифікується саме знаряддя тлумачення, тобто поетична мова (символічна мова, мова метафор, як її ще називають). Неймовірний розвиток мов спричиняється, з одного боку, до поступового розширення виражальних засобів та смислів, але, з іншого боку, загрожує вичерпанням та кризою. З приводу останнього німецький філософ Ганс Блюменберґ (про нього як засновника метафорології йдеться наприкінці роботи, див. підрозділ 3. 3. 3) висловлює занепокоєність, пишучи, що прагнення багатозначності призводить до “межового зіктнення”, тобто пункту, в якому семантична вартість художньої мови підводить, бо вже осягнуто вершину естетичних можливостей мови1. Мислитель, однак, згущує фарби. Власне кажучи, кожна епоха стикалася з подібною проблемою функціонального розширення мови, але завжди — з більшим чи меншим успіхом — її вдавалося подолати; мабуть, феномен самої мови передбачає невичерпні можливості, які можна, за певних умов, розвинути. У цьому контексті важлива роль належить, між іншим, художнім перекладам, що забезпечують поступовість та неухильність мовно-культурного розвитку. Припустити наявність якоїсь універсальної формули перекладу означало б відмовитись від пошуків та експериментів, тобто поставити під сумнів і переспективу розвитку, і плюралістичний його характер.
————1 Див.: Blumenberg Hans. Rzeczywistości, w których żyjemy. Rozprawy In jedno przemówienie / Przeł. z niem. W. Lipnik. — Warszawa, 1997. — S. 139—140.
3. Зворотним боком широко окресленої теми, про що йшлося вище, є ефект розмитості предметв дослідження, що подекуди виникає в читача рецензованої праці. Трансляторика, систематично включувана в контекст провідних інтелектуальних теорій двадцятого століття, іноді відходить на другий план під тиском базових ідей тих-таки теорій, які не завжди мають безпосередній стосунок до проблематики тлумачень. Хотілося б, щоб у таких ситуаціях авторка не залишала читача з потребою домислювати окремі арґументи та зіставлення, навіть при позірній простоті цього завдання, як це маємо, наприклад у параграфах 1. 4. 1, 3. 1. 4 чи 3. 1. 5, де лише принагідно йдеться про переклад, натомість більшість міркувань присвячено інтерпретації тексту в широкому розумінні.
4. Дискусійною виглядає теза авторки про відкриття значення перекладної літератури допіру в добу Романтизму (підрозділ 1. 1). Справді, реалізація трансляторики як наукової парадигми стала можливою завдяки романтикам. Проте підстави культу класичних текстів, які належить перекладати та адаптувати в актуальній культурі, належить вікові Просвітництва й Класицизму. Це визнають не лише в німецькій та французькій традиції. Зокрема українська література межі культурних епох багато завдячує перекладам (у широкому розумінні цього поняття) — від текстів Сковороди, які можна вважати за успішний проект адаптації античної культури на вітчизняному ґрунті, до знаменитої “Енеїди” Івана Котляревського. Чи це не доказ на користь того, що запізно починати “творення світу” власне з романтиків? До речі, відома концепція історичних епох Юрґена Габермаса постулює початок модерного часу від Просвітництва, провідні ідеї якого були з більшим або меншим успіхом утілювані в життя протягом наступних культурних епох.
Монографічне дослідження Мар’яни Лановик видається цілком переконливим у своїй міцно й бездоганно збудованій структурі. Кожна з частин, а також розділи й підрозділи чітко вписуються в цілісну композицію на засадах логічної послідовності та підпорядкованості. В цілому роботу характеризує інтелектуальна насиченість, щільність тексту, добре продумана логіка та доказовість висловлюваних думок, багатство й коректність наукових посилань. Авторка послідовно дотримується наукового стилю, досконало оперує професійними поняттями й категоріями сучасної гуманітаристики. Вважаємо, ця цікава й неординарна праця засвідчує поступ у теоретичній рефлексії сучасного українського літературознавства.
Львів
