Микола Рябчук

ІЗ “КНИГИ МАНДРІВ”

Вова 

Моя німецька приятелька Штефі, що перекладає з різних слов’янських мов, обслуговувала на початку 90-х років невелику делегацію росіян із Санкт-Петербурґа на чолі із тодішнім мером Анатолієм Собчаком. Вона їздила з ними до Бонна, Берліна та Франкфурта, а одного вечора пан Собчак попросив її супроводити його ввечері до Еденкобена, де він намірявся провідати знайому графиню М., землячку, котра покинула Петроґрад із батьками одразу після більшовицької революції.

Графиня жила досить скромно, навіть богемно; вечірка була неформальною, тож вони попивала вино з кільканадцятьма різновидами сиру; графиня запросила ще двох приятельок, народжених уже явно в Німеччині, – в кожнім разі, російської вони майже не знали (а може, просто недочували), – і тому Штефі мусила пояснювати їм на вухо, про що йдеться); натомість Собчак був із помічником – доволі безбарвним, непримітним молодиком, про якого мер згадував, власне, лише тоді, коли треба було розливати вино:

 – Вова, открой бутылку!

І Вова вправно відкупорював пляшку на побажання шефа.

Не минуло й десяти літ, як Вова зробив стрімку кар’єру, і сьогодні про нього пишуть усі світові газети, не кажучи вже про російські, котрі виключно про нього й пишуть.

– Але для мене, – розказує Штефі, – його ім’я, його образ нерозривно асоціюється з крилатою фразою Собчака: “Вова! Открой бутылку!” І я нічого не можу з собою вдіяти!..

– І не треба, – заспокоюю я її. – Ти ж не могла тоді знати, що чекісти не бувають колишніми.

– А такий добрий офіціант вийшов би!.. – скрушно зітхає вона.

————
Продовження. Початок див. у “Всесвіті” № 7—8 за 2007 р.
© Микола Рябчук, 2007.

 

Сиґнал

На голландському острові Ск’єрмонніког є два маяки – червоний і білий. Білий стоїть майже посередині острова – на краю однойменного селища. А червоний – на заході, ближче до берега.

Ми з дружиною, вирушаючи в мандри по острову, весь час озирались на ці маяки, намагаючись не заблукати. А все ж заблукали – серед підтоплених водою лісів, невеличких озер із піщаними берегами та химерних моренних пагорбів, схожих більше на наслідки щільного авіаційного бомбардування.

Врешті ми натрапили на якесь поле для гольфу, тоді на стежку, дбайливо притрушену деревною стружкою, тоді на правдиву дорогу, покриту асфальтом, котра й допровадила нас до північного берега – головної мети нашої ексцентричної вилазки. Саме з цього і лише з цього берега відкривалося справжнє Північне море, за яким десь далеко крилися Англія і Норвегія і, ще далі, Північний Льодовитий океан, підточуваний з нашого боку Гольфстримом і – зусібіч – наслідками глобального потепління.

Була середина лютого – не найкраща пора для курортників, котрі заполонюють улітку весь острів – його неозорі пляжі, ліси, озера і тенісні корти. Пляжі, ліси, озера і навіть тенісні корти були в нашій майже неподільній власності – тою мірою, звісно, якою ми могли нею в середині лютого скористатися. І ми спробували. Ми рушили велетенським, чи не в кілометр завширшки пляжем, виколупуючи з піску найекзотичніших форм і барв черепашки і розглядаючи пташині сліди. Ми торкнулися хвиль – вони набігали на мілкий берег розмірено і спокійно, вода мовби загусла від холоду, і її сіро-свинцева поверхня десь невидимо вдалині зливалася з таким самим сіро-свинцевим небом.

Глобальне потепління перетворювало сніг на дощ, час було повертатися. Зрештою, ми були тут не єдиними божевільними: неподалік прогулювалася з дітьми ціла родина (усі без шапок, попри дощ і вітер), трохи далі вздовж берега виднів силует чоловіка з собакою.

У селищі ми обігрілись у забігайлівці, де не подавали спиртного, але пропонували кілька десятків різновидів чаю, і де корчмарка голосно реготала, обговорюючи місцеві новини із завсідниками.

На причалі в очікуванні порому юрмилися сотні людей – навіть не вірилося, що їх стільки могло поміститися на цьому невеликому острові у невеликому селищі. “Уявляю собі, що тут діється влітку”, – сказала дружина. – “Та ні, – заперечив я, – це просто кінець вік-енду, вони повертають додому, достоту як ми – електричками”. – “Дивися, – сказала дружина, – вони ще й співають!..”

Співали вони досить злагоджено, на різні голоси, – то був явно якийсь аматорський хор – молоді хлопці й дівчата, студенти чи старшокласники; їм було весело, попри холодний вітер і нудну мжичку; вони співали народних пісень (бо що ж іще може співати капіталістична молодь на бездуховному Заході?!), вони натхненно підстрибували й пританцьовували, і енергія, здавалося, струменіла від їхніх молодих тіл і збуджених голосів.

Пором відпливав поволі, у його трюмах колихалися авта і, звісно, велосипеди, молодь далі галасувала, літні голландці розмірено попивали пиво, острів зникав у сутінках, на його західному березі блимав червоний маяк. “Але чомусь не видно білого”, – сказав я. “Якого білого?” – чи то жартома, чи всерйоз перепитала дружина. “Того – на краю селища. Від якого ми починали мандрівку”. – “Не вигадуй”, – сказала дружина. – “От побачиш на знімку”, – сказав я сердито.

Але на знімку не було нічого.

“То пусте”, – сказала дружина. – “Перші й останні кадри часто засвічуються”.

“Останні?!..” – я кинувся гарячково перебирати пачку свіжопроявлених фотографій.

Останнього кадру теж не було. З аматорським хором.

Життя, схоже, знову нагадувало мені, що його найголовніші сиґнали мусять лишатися переважно невидимими і нечутними.

 

Наша вестсайдська історія

Свого часу один український урядовець прославився тим, що в дорогому нью-йоркському ресторані запалив сиґару. А коли до нього підійшов чорношкірий офіціант і чемно сказав: “Перепрошую, сер, у нас не палять”, – урядовець звичним купецьким жестом дістав пачку баксів і відстібнув офіціантові сотенну банкноту. Тіпа: бери, чувак, і свалівай.

Чувак не повів навіть оком на простягнуті бакси, лише виструнчився і сказав уже геть металевим голосом:

– Sorry, sir. It's not Russia. It's America. (“Перепрошую, сер. Це не Росія. Це Америка”.)

Мені дуже шкода, що той урядовець тицьнув свою жлобську сотню офіціантові, а не, скажімо, поліцейському. Бо тоді, вірогідно, просидів би кілька днів або й місяців у каталажці – аж поки його звідти б не визволила яка-небудь партія американських реґіонів. І Україна відпочила б хоч трохи від його державотворчої діяльності.

Натомість той урядовець повернувся додому і розповів усім, як він не любить Америку, НАТО і, взагалі, весь той Захід, де на нас, виявляється, ніхто не чекає. Навіть із чесно накраденими, чи, пак, заробленими, баксами. Інша річ – Росія, ЄЕП і, звичайно ж, велика російська мова й культура, без якої нам усім – ну ніяк. Ну, тіпа: гаплик.

А ще в нападі відвертості він розповів, як йому заважає хохлацька мова і, особливо, жменька хохлацькомовної інтеліґенції, котра баламутить народ якимись безглуздими домаганнями якихось безглуздих прав для якоїсь безглуздої “мовы”. Ну, тіпа: хоче тією своєю “мовай” дивитися фільми. Або читати книжки. Або слухати лекції в університетах. Або, вабщє блін, хоче, щоб ще й урядовці з ними тією мовою розмовляли!

І це при тому, що сам народ нічого такого насправді не хоче. Він, на відміну від жменьки буржуазних націоналістів, знає своє справжнє, інтернаціональне місце на бурякових плантаціях та строітєльно-отдєлочних і мусороуборочних роботах, і знає, що артхаузні фільми і прочу настоящу культуру йому наші урядовці привезуть з настоящої культурної столиці, города Москви.

Жменька хохлацькомовних інтеліґентів, зрозуміло, відразу заверещала ґвалт, кинулася писати протести і навіть апелювати до совісті (ну, я торчу!) згаданого урядовця. Замість того, щоб подякувати за відвертість російськомовному білому, котрий нарешті сказав україномовним неграм усю належну їм правду.

Хоч сюжет, у принципі, може мати й інше продовження.

Нещодавно у Франкфурті на вокзалі я побачив двох типів у характерних шкіряних куртках із характерними стрижками, – достоту які-небудь охоронці або шофери нашої артхаузної “еліти”, з тою самою шаріковською нахрапистістю і совковим “інтернаціоналізмом”. Вони пхались до каси без черги, вигукуючи щось на зразок: “Нам очінь нада! Ми апаздиваєм!” І поки розгублені німці у черзі тихо ремствували, не наважуючись звернутися вголос до совісті східних братів по розуму, смуглява касирка – чи то туркеня, чи, може, арабка – промовила сакраментальну для кожного пост-совка фразу:

– Das ist nicht Russland. Das ist Deutschland! (“Це не Росія. Це Німеччина”).

Совок, як правило, не розуміє іноземних мов. Але інтонацію – хаває.

       Далі читайте паперову версію журналу