Ганс-Ульріх Трайхель

ЗАГУБЛЕНИЙ

З німецької переклав Ігор Андрущенко

 
 

Мій брат сидить на білій вовняній ковдрі й усміхається в об’єктив. Це було під час війни, казала мати, в останній рік війни, вдома. “Вдома” означало на сході, бо брат народився на сході. Щойно вимовивши слово “вдома”, мати заливалася сльозами — плакати вона починала щоразу, коли йшлося про мого брата. Його звали Арнольдом, так само як батька. Арнольд був веселим хлопцем, мовила мати, розглядаючи світлину. За хвилю вона замовкала і я, роздивляючись Арнольдове фото, де, сидячи на вовняній ковдрі, усміхався якийсь хлопчик. Я губився в здогадах, намагаючись зрозуміти, чому це Арнольд так тішиться, — надворі-бо була війна, до того ж він перебував на сході.

————
©  Ігор Андрущенко, переклад, 2007.
Перекладено за виданням: Hans-Ulrich Treichel. Der Verlorene. Suhrkamp Verlag, Frankfurt-am-Main, 1998.

 

А проте, він тішився. Я заздрив братовій безтурботності, його білій ковдрі й неабиякому місцю у фотоальбомі. Хоч як там верти, а в ньому Арнольд стояв попереду всіх весільних світлин батьків та портретів бабусі й дідуся, тоді як я був десь на задвірках. Окрім того, Арнольда виводило величезне фото, а ті світлини, які зображували мене, здебільшого були маленькі, часом навіть зовсім крихітні. Батьки робили їх з допомогою так званого “апарата”, а той фотик, здається, міг видавати манюсінькі, геть жалюгідні світлини. Тим-то фото, на яких був зображений я, треба було розглядати дуже уважно, щоб узагалі щось розгледіти. Так, одна з тих крихітних світлин відтворювала басейн, дітлахів у якому хлюпалось мов оселедців, й одним з тих дітлахів був я. Щоправда, об’єктив зауважував лише мою голову, позаяк я, не вміючи плавати, сидів у воді майже по підборіддя. Зрештою, навіть мою голову закривав якийсь дітвак, що маячив переді мною, тож на крихітному фото, яке зображувало мене, над водою здіймалася хіба частина мого тіла. До всього іншого, на його видиму частину лягала тінь, очевидно, від тієї-таки дитини, так що направду випадало розгледіти лише моє праве око.

Коли мій брат Арнольд уже немовлям здавався не тільки щасливою, а й поважною особою, мене на більшості дитячих світлин майже завжди годі було розгледіти. Неможливо було зауважити, приміром, і на тій світлині, що виводила моє хрещення. Ось мати тримає на руці подушечку, загорнуту в білу ковдру. Десь під тією ковдрою ховаюсь я, й око вловлює хіба те, що на нижній половині подушки ковдра закотилась, а з-під неї стирчить кінчик дитячої ніжки. Всі подальші світлини, що виводили мене в дитинстві, певною мірою ступали в слід цього першого фото, хіба що на пізніших замість ноги, погляд ловив уже праву руку, якусь половину обличчя або — як на фото з басейном — око.

Зараз, я, певно, змирився б із частковою присутністю своєї особи в родинному альбомі, якби мати не мала звичку раз по раз діставати його, аби показати мені ті світлини. Відтак щоразу доходило до того, що маленькі, крихітні, зроблені “апаратом” світлини, на яких можна було розгледіти мою руку чи ногу, блискавично зникали з-перед очей, ховаючись між сторінками альбома, а ті величезні світлини, які, здавалось, на повний зріст виводили мого брата Арнольда, правили за предмет нескінченного розгляду. Тим-то я сидів на дивані, здебільш осміхаючись, і сердито накидав оком на веселого й життєрадісного Арнольда, тоді як мати на очах мліла душею.

У перші роки дитинства сльози матері мене не проймали, і я зазвичай не брав у думку, чому це, дивлячись на такого радісного Арнольда, мати так часто плаче. В свою чергу, те, що Арнольд був вочевидь моїм братом, але чомусь досі ніколи не навертався мені на очі, мене в перші роки не надто турбувало, тим більше, що мені не вельми сподобалося б, якби довелось ділити з ним кімнату. Втім, якось мати відкрила мені очі на долю Арнольда, прохопившись, що він нібито помер з голоду, тікаючи від росіян. “Умер, — мовила вона, — на моїх руках умер”. Зрештою, мати й сама ледь не витягла ноги від голоду, коли плентала зі сходу на захід у довгій колоні біженців; їй забракло молока й не виявилося нічого, чим можна було б нагодувати дитину.

Коли я запитав її, чи поряд не знайшлося нікого, хто дав би дитині молока, вона й губою не ворухнула, й усі мої інші запитання, що домагалися від матері деталей утечі й того, як, власне, помер Арнольд, зависли в повітрі. Отож Арнольд був мертвий — це було дуже прикро, проте я відчув полегкість у всьому, що стосувалося ставлення до його світлини. Тепер веселий і життєрадісний Арнольд навіть набув привабливости в моїх очах, і я пишався тим, що маю мертвого брата, до того ж на вигляд такого веселого й життєрадісного. Я сумував за Арнольдом і пишався ним, я жив з ним в одній кімнаті й хотів, аби ввесь світ поділився з ним молоком. Я мав мертвого брата — так мене винагородила доля. Ні в кого з моїх приятелів не було брата-небіжчика, ще й такого, який помер з голоду, втікаючи від росіян.

 

Арнольд став моїм другом, і, певно, лишився б ним, якби одного дня мати не викликала мене на те, що вона назвала “розмовою”. Розмова — це було те, чого мати ніколи від мене не просила, не просив ніколи про це й батько. Доки я пересягнув дитячий вік, узагалі ніхто й ніколи не викликав мене на розмову чи щось подібне, яке вельми умовно можна було б назвати розмовою. Батькові вистачало коротких настанов і робочих інструкцій, аби зі мною порозумітись, а мати, коли часом і говорила зі мною, то всі розмови зводилися до Арнольда й закінчувалися переважно сльозами або мовчанням. На початку розмови мати сказала, що я, мовляв, уже дорослий, аби мені можна було відкрити очі.

— Очі на що? — спитав я матір, боячись, що вона хоче поговорити про мене.

— Йдеться, — мовила матір, — про твого брата Арнольда.

Певною мірою мені полегшало, коли я втямив, що ми знову говоритимемо про Арнольда, проте я таки розсердився.

— То що там з Арнольдом? — не втримався я, і, здавалося, мати ось-ось заплаче через те моє запитання, чи з Арнольдом щось сталося, запитання, що його мати зустріла якимось сердитим поглядом.

— Арнольд, — просто правила мати далі, — Арнольд не мертвий. Він не помер від голоду.

Тепер я був роздратований і навіть трохи розчарований. Однак замість мовчати, не надто замислюючись, запитав, чому ж тоді Арнольд не помер.

— Він зовсім не помер, — повторила мати байдужливо, — він пропав.

Відтак вона розповіла мені історію зниклого Арнольда, яку я почасти зрозумів, а почасти так і не втямив. З одного боку, це була історія померлого й зниклого Арнольда, з іншого — цілком нова історія. Арнольд і справді потерпав від голоду, мандруючи у колоні зі сходу на захід, а в матері направду не було ні молока, ані чогось іншого, щоб нагодувати хлопчика. От тільки Арнольд не помер від голоду, а зник, і мати не могла бодай якось пояснити, чому ж то він зник. Направду зрозумів я тільки те, що колись дорогою з Росії сталося щось жахливе. Що це було, мати не сказала, лише раз по раз повторювала, що дорогою з Росії сталося щось жахливе й батько нічим не міг зарадити й ніхто не міг зарадити. Певно, тисячі людей тяглися колоною, й довго здавалося, ніби колона подолає шлях без зайвих труднощів, адже відстань між ними й росіянами зростала день у день. Проте якось уранці, коли вони саме залишили маленьке, розташоване на захід від Кьоніґсберґа село, раптом перед ними виникли росіяни. Вони виринули з уранішнього туману як біда на голову. Цілу ніч біженці нічого не чули і не бачили — жодного стугону двигунів, жодного металевого брязкоту, жодних вигуків “Давай! Давай!”. І ось тут де не взялися росіяни.

У чистому полі стояло їх тридцять-сорок озброєних, і якраз у тому місці, де проходила мати з батьком і маленьким Арнольдом. Ті вишикувались у лінію, підшуковуючи собі жертву. Миттю збагнувши, що зараз трапиться щось страшне — один з росіян саме приставив батькові до грудей цівку, — мати встигла передати дитину в руки жінки, яка йшла поряд і, на щастя, уникла російських рук. Однак усе сталося так блискавично й довкола стояла така неймовірна паніка, що матері не випадало перекинутися бодай словом із тією жінкою ні навіть повідомити, що малого звуть Арнольдом, а за хвилю жінка вже зникла в натовпі біженців. Утім, найжахливіше, мовила мати, таки не сталося, адже росіяни не забили ні батька, ні її. А то було найстрашніше, чого вона боялася, через що і віддала Арнольда незнайомій жінці. З іншого боку, найстрашніше таки сталося. Сказавши так, вона зарюмсала, і я був певний, що побивається за Арнольдом. Щоб її втішити, я сказав, що, зрештою, вона врятувала йому життя, тож їй не варто плакати. Тоді вона докинула, що життю Арнольда нічого не загрожувало, та й життю батька — теж. І їй так само нічого не загрожувало. Що росіяни зробили б щось страшне з нею або заподіяли б щось лихе родині — цього годі було боятись. Росіяни взагалі дбали лише про своє. Але мати раптово злякалася за своє життя й життя дитини, й швидко віддала хлопчика. Навіть не встигла сказати, як його звуть, — така страшна зчинилася паніка і метушня! — а та жінка притиснула дитину до себе й рвонула навтьоки.

— Арнольд живий, — сказала мати, — от тільки ім’я в нього інше.

— Можливо, — мовив я тоді, — він щасливий, і вони теж назвали його Арнольдом, — у цю мить мати глянула на мене так бездумно й сумовито, що кров ударила мені в голову.

Тільки тут я зауважив це, бо був сердитий на Арнольда. Адже лише зараз усвідомив, що Арнольд грав чільну ролю в моїй родині, а мені випадала роля другого плану. Зрозумів: Арнольд був відповідальний за те, що я з самого початку зростав в атмосфері, отруєній почуттям провини й сорому. Вона панувала в родині від дня мого народження, а я не знав чому. Знав лише, що, роблячи що-небудь, відчуваю якусь провину. Авжеж, я відчував вину і сором, коли їв, хоч би яка страва була переді мною. Наминаючи шматок м’яса, відчував, як ворушиться моє сумління. Воно не давало мені спокою і тоді, коли я їв картоплю чи ласував десертом. Щось смакуючи, почувався винним і водночас соромився. Щоразу мені здавалось, ніби я й справді маю за собою якийсь гріх, але для мене було цілком незрозуміло, чому це мені, безвинному хлопчикові, випадає перейматись почуттям провини або соромитися шматка м’яса чи картоплини. Так само я не міг збагнути, в чому ж, власне, завинив, коли слухаю радіо, рушаю з батьками на прогулянку або й за місто. Й це в той час, коли саме ті прогулянки чи пікніки, на які наша родина вибиралася виключно в неділю, накладали відбиток на моє сумління, діймаючи душу почуттям незглибимого сорому. Варто мені було з батьком і матір’ю з’явитися на головній вулиці рідного містечка, як мені ставало ніяково, що йду з ними.

Коли, визираючи з чорного лімузина (його батько придбав у ті часи, коли в нього гарно йшли справи), ми виїздили за місто, до сусіднього Тевтобурзького лісу, я червонів і відчував якусь провину за те, що прямуємо до лісу. Коли ми досягали мети й в’їздили однією й тією самою дорогою — вона вела нас до так званої Бісмаркової вежі, — то я бентежився й стидався того, що кожен раз нам випадає їхати однією й тією самою дорогою. Звісно, я соромився і відчував за собою вину, коли, приїхавши, ми нарешті піднімалися на Бісмаркову вежу, щоб звідти скинути оком на рівнину, де ген-ген удалині стриміла захвостувата дзвіниця рідного містечка.

Прогулянки й пікніки, на які ми їздили з батьками, були чистої води ганебними процесіями, під час яких мені доводилося позичати в сірка очей. До того ж на прогулянках батьки справляли сумне й жалюгідне враження, й мені здавалося, наче вони й справді перлися з дому кожної неділі, не маючи до того ані найменшої охоти. З іншого боку, їм ніколи б не спало на думку відмовитись од недільної прогулянки, бо вона, по-перше, допомагала відновлювати сили, а, по-друге, давала простір тому пієтетові, що його християни мали до сонця. А проте, батькам було не до снаги насолоджуватися відпочинком, якщо він правив за якийсь доважок до буднів. Перше я пояснював цю неспроможність, з одного боку, походженням із шанованої Швабії, а з іншого — східньопрусськими коренями, бо з розповідей батьків знав, що ні поважний шваб, ані східний пруссак аж ніяк не можуть утішатися чимось на кшталт відпочинку чи дозвілля.

Втім, згодом я збагнув, що їхня нездалість до відпочинку пов’язана зі зниклим братом Арнольдом і всім жахливим, що його росіяни заподіяли моїм батькам, а надто матері. Щиро кажучи, мені здавалося, що я потерпаю від тих вилазок менше, ніж мої батьки, бо для батьків, переконаних у тому, що людина приходить у цей світ не для гульок, а для праці, ті променади відгонили чимось ганебним. Натомість я любив прогулянки, а понад усе мені подобалися дні, коли випадало вибиратися за місто. Певна річ, не тоді, коли доводилось їхати з батьками. Крім того, з часом у мене розвинулася така сильна нехіть до тих моціонів, що моїм батькам щастило примусити мене супроводжувати їх хіба під страхом покарання.

За найприємніше покарання, що його я діставав од батьків, правив домашній арешт. А проте, я навчився цінувати домашній арешт лише тоді, коли відкрив особливу форму “мандрівної” хвороби, яка загострювалася навіть на коротких променадах. Головним симптомом тієї хвороби було те, що я фізично не міг витримувати руху. До того ж іще важило, чи я рухався сам, чи мене везли. Якщо я йшов пішки, коли ми вибиралися на містечкову промашку, то зазвичай у мене паморочилось у голові, й тоді доводилося сідати на лавку. А коли мене везли, то все закінчувалося нудотою. Здебільша мене нудило, коли ми виїздили новим чорним лімузином, тоді як варто було сісти в сріблястий лакований “форд”, так званий горбатий “таунус”, і я геть забував про млість. Старенький “форд” був єдиним автом, сидячи в якому я почувався затишно.

Звичайно, щойно здобувши перші успіхи на діловій ниві, тато знову продав машину, щоб купити спершу “опель олімпію”, а тоді чорний лімузин, який шкірив акулячі зуби. В “опелі” мені випадало їздити нечасто, та часом і в ньому мене нудило. Натомість у чорному лімузині ставало погано завжди. Отож не дивно, що додому мене привозили в захвойданому одязі, змарнілого й напівживого. Після кожного нашого бездарно проведеного виїзду авто вичищали й провітрювали, аж доки ним можна було користуватися знову. Зрештою батьки вирішили їздити на прогулянки не автом, а залізницею, яка з’єднувала моє рідне містечко з Тевтобурзьким лісом і тому називалася Тевтобурзькою. В тому потязі мене теж знудило, проте всі вагони мали дерев’яні лавки, до того ж я майже завжди міг уловити момент і добігти до туалета. Батьки цілком змирилися б з моїми нападами ригачки в потязі, коли б тут-таки не сиділи інші пасажири, яких приголомшували мої подвиги: часом, не встигши добігти до туалета, я виливав усе просто на лавки.

Врешті батьки здались, і відтоді мені дозволялося цілу неділю сидіти вдома, що можна вважати найкращим спогадом із мого дитинства. Якщо бути точним, власне ту першу неділю, яку я перебув удома, варто зарахувати до найприємніших дитячих спогадів. Хіба коли йшли батьки, я не тямився від щастя й раював у відчутті свободи. Та минало хвилин п’ятнадцять, й усе починало мене гнітити, діймала самотність, відтак я й намагався бодай якось розважитись.

Одна з тих розваг полягала в тому, що я сідав біля відчиненого вікна в кімнаті, заплющував очі й раз по раз силкувався вгадати марку авта, дослухаючись до того, як гуде його двигун. З часом так навикнув до цієї гри, що більшість авт упізнавав задовго до того, як вони під’їздили до нашого будинку. Звісно, авта тоді робили здебільша на базі двигунців “фольксваґена” чи ДКВ. Важче було з витворами закордонних технарів, проте хіба лише кілька разів я розплющував очі, коли не міг упізнати авто на звук, і проводжав поглядом машину, яку досі ніколи не бачив. У цій грі я завбачав собі певну кількість улучних “пострілів” (зазвичай відсотків до дев’яноста), отож коли невзабарі доходило до нудьги, я змушував себе кожної неділі вичікувати з півсотні “моторів” і брався до іншого заняття. Інше заняття полягало в надмірному захопленні радіо і зводилося до того, що я годинами сидів перед освітленою шкалою й крутив ручку настройки. Радіо наганяло на мене нудьгу, а від його безсистемного слухання нудьга ще більша посідала.

Певною мірою, перш ніж винайшли телевізор, я ще хлопчаком відчував, що радіо — це не телевізор. Радіо не тішило мене й одганяло від мене думку про пригніченість і нудоту, що панували вдома, лише доти, доки, ненастанно блукаючи хвилями радіоефіру, я раптом натрапляв на російське або принаймні схоже на російське слівце. Далебі, мене приголомшував той факт, що на просторах Східної Вестфалії є російська радіостанція, з іншого боку, з розповідей батьків я знав, що росіяни здатні на все. Хоча я не розумів жодного слова з того, що говорив по радіо росіянин, проте ловив кожен незнайомий звук. І що довше дослухався до слів диктора, які скидалися чи то на наказ, чи то на вказівку, а, з іншого боку, нагадували якийсь меланхолійний спів, — то більше мені здавалося, ніби я розумію деякі фраґменти тієї промови, й ловив себе на думці, що слова росіянина мають стосунок до мене й моєї родини. Авжеж, я був не певний цього, проте раз по раз у часи мого недільного всамітнення здавав собі справу з тим, що думаю, ніби росіянин згадує ту ганьбу й те страхіття, що їх зазнали мої батьки, а надто мати, й що цією ганьбою й страхіттям виповнений увесь ефір. На щастя, підприємницький успіх батька дозволив йому придбати телевізор, тож я легко зміг позбутися небезпечного впливу радіо, насамперед російської радіостанції. Звичайно, батько, який не здогадувався про те, що неділями я просиджую біля радіоприймача, навряд чи потішився б, якби в той таки час я встромляв очі у телевізор. Певно, це він купив телевізор, однак витримати його увімкненим — це було б над його силу. А щоб увімкнути, потрібен був дозвіл, від якого батько раз по раз відступався. Телевізор можна було ввімкнути, тільки коли дозволяв батько, і навіть коли дозволяв, при цьому він виказував таку відразу, часом навіть лють, що вся втіха від перегляду була зіпсована. Крім того, батька щохвилини міг укусити якийсь ґедзь і він міг зажадати вимкнути телевізор, якщо йому раптом треба було щось сказати. Бо що він міг сказати мені, коли говорив телевізор? І, певна річ, батькові, який зазвичай майже не розмовляв зі мною, бачив мене, хіба коли я годинами не відривав очей від екрана, й часом міг не промовити до мене ні жодного слова, конче треба було сказати мені щось саме тоді, коли працював телевізор. До того ж батько не лише не міг витримувати телевізор: уже сама думка, що він сам його вимикає, була для нього нестерпна. “Геть телевізор” чи “вирубіть цей ящик” — кидав він, і тоді я зіскакував зі стільця й вимикав телевізор.

Повідомлення, які він відтак роздавав, були не чим іншим, як новими робочими вказівками. Часом батькові спадало на думку підмести двір або закинути на горище начиння чи шабатуру зі старими сукнями, деколи треба було віднести на пошту листа чи якусь записку — в якусь установу. Часто мені здавалося, що, сидячи перед увімкненим телевізором, батько тільки те й думає, що б це мені загадати. Кидаючи оком на екран, раз по раз супив лоба й міркував, що б ще загадати мені зробити, аби не дати мені додивитися передачу до кінця.

 

        Далі читайте паперову версію часопису