Роксолана Зорівчак
ЧИТАЮЧИ ІСТОРІЮ СВОГО НАРОДУ...
[Стріха М. Український художній переклад: між літературою і націєтворенням. — К.: Факт — Наш час, 2006. — 344 с. — Cерія “Висока полиця”]
Максим Віталійович Стріха — доктор фізико-математичних наук, автор численних праць із теорії напівпровідників, активний громадський діяч і, водночас, знаний перекладач і перекладознавець, історик українського перекладу — особистість, абсолютно унікальна в Україні. Та чи тільки в Україні?! Вражає широчінь зацікавлень дослідника й обсяг зробленого, енциклопедичні знання й феноменальна ерудиція.
Останній оприлюднений здобуток Максима Віталійовича з перекладознавства — книга, присвячена історії українського художнього перекладу.
Вплив перекладної літератури на світовідчуття людства — загальновизнаний. Яку важливу роль відіграє художній і науковий переклад в утворенні і виробленні норм літературної мови — основної прикмети повноцінної нації (знищення мови є чи не найважливішим складником національного геноциду), — доводити немає потреби. Досить послатися на історію хоча б літературної латинської мови, яку започаткував переклад Гомерової “Одіссеї”, що його зробив Лівій Андронік 250 р. до н. е. Або ж на приклад французької прози початку XVIII ст., розвиткові якої значно посприяв переклад арабського казкового епосу “Тисяча й одна ніч”, з його багатобарвною стилістикою, що вийшов з-під пера геніального французького арабіста А. Ґаллана. Наприкінці XIX ст. румуни домоглися вироблення норм літературної мови переважно перекладами “Одіссеї”, “Іліади”, казок “Тисячі й одної ночі”.
————© Роксолана Зорівчак, 2007.
Українська перекладацька традиція — багатовікова. Згадаймо блискучу книгу М. Москаленка “Тисячоліття. Поетичний переклад України-Русі” (К., 1995). Наша історія склалася так трагічно, що українська мова й література — дійові важелі формування нації в період бездержавності — ніколи не функціонували в нормальних умовах. Саме тому перекладна література, починаючи від старокиївської доби, відіграє надзвичайно важливу роль у нашому культурному житті і як зберігач духовних цінностей, і як виховний засіб, і як засіб самовиразу нації та збагачення спроможностей рідної мови. Якщо у вкрай несприятливих суспільно-політичних умовах наша література все ж розвивалася в річищі загальноєвропейського літературного процесу, то в цьому величезна заслуга художнього перекладу. Переважна більшість українських письменників минулого подвижницьки ставилася до перекладацтва. Просвітники свого народу, захоплені ідеалом культурної самобутності, а згодом і національної самостійності, часто обирали знаряддям боротьби — поряд із оригінальною творчістю — переклад, що був для них водночас ефективним засобом підвищити власну майстерність. Слушно писав один із найобдарованіших українських перекладачів ХІХ ст. М. Старицький у “Заспіві” до власного перекладу романтичної поеми Дж. Ґ. Байрона “Mazeppa”:
...Британця пісню голосну
Я переклав на рідну мову,
Щоб неокриленому Слову
Добути силу чарівну...
Переклади збагачують не лише цільову літературу, а й загальну скарбівню світової літератури, що є не лише сумою найкращого з національних письменств. Це — нова якість, що виникає завдяки свідомому обмінові культурними цінностями між народами. Нарешті, переклад істотно збагачує самого перекладача, приміром, французький романтик Ж. де Нерваль не написав би своїх сонетів, якщо б — як перекладач — не пройшов школи Г. Гайне. Її пройшли і наші Леся Українка та В. Самійленко. До речі, в українській літературі лише під рукою В. Самійленка зазвучав Беранже-сатирик, що був у мистецтві сатири Самійленковим учителем. Згодом для засвоєння творчості П. Беранже українською літературою зробив чимало І. Світличний. Багатство словника М. Зерова, що перекладав античних, французьких, російських та польських авторів, — незрівнянне.
Історія українського художнього перекладу не є terra incognita. Її вивчали І. Франко, М. Зеров, М. Рильський, В. Коптілов, Г. Кочур, М. Москаленко. У М. Стріхи чимало дуже цікавих розвідок з історії українського художнього перекладу. 2002 р. у другому томі “Записок “Перекладацької майстерні 2001—2002” опубліковано його дослідження “Історія і сьогодення українського поетичного перекладу (XII-XX ст.)”. Одначе рецензована книга цікава саме розглядом усього матеріалу з націєтворчого погляду.
“Передача чужоземної поезії, поезії різних віків і народів рідною мовою збагачує душу цілої нації, присвоюючи їй такі форми і вирази чуття, яких вона не мала досі, будуючи золотий міст зрозуміння і спочування між нами і далекими людьми, давніми поколіннями" [Франко І. Я. Зібр. творів: В 50 т. — К., 1976. — Т. 5.— С. 7] — так уперше в передмові до збірки "Поеми", що вийшла друком 1899 р., І. Франко ствердив значення перекладної літератури в націєтворчих вимірах.
У Радянському Союзі навіть згадувати про націєтворчу роль художнього перекладу категорично заборонялося. Ішлося хіба що про його роль у зрості інтернаціональної свідомості — див., напр., працю М. Рильського "Проблеми художнього перекладу", що починається реченням: "Переклади художньої літератури — знаряддя спілкування між народами, знаряддя поширення передових ідей і обміну культурними цінностями, знаряддя зміцнення і зросту інтернаціональної свідомості" (Рильський М. Т. Проблеми художнього перекладу. — Зібр. творів: У 20 т. — К., 1987. — Т. 16. — С. 239).
Саме вперше з погляду націєтворчої ролі перекладу подає його історію М. Стріха в часових рамках від княжої доби до наших днів. При цьому ретельну увагу він звертає на сакральний і науковий переклад та на переклад лібрето опер. Автор уключає в свій огляд і стислу історію перекладу в діаспорі.
У книзі зазначено, що серія “Висока полиця” належить до науково-популярних видань. Сам автор пише про напівнауковий, напівесеїстичний стиль викладу (с. 23). Я, одначе, розглядаю рецензоване видання як наукове, з надзвичайно багатою джерельною базою, з цікавими, сміливими, обґрунтованими, часто оригінальними висновками. Автор широко використовує не тільки переклади та перекладознавчу літературу, а й частково епістолярій, що є надзвичайно важливим історичним джерелом. Відчувається, що він пише про події, які добре знає, часто про близьких йому людей.
Дуже зворушливий підрозділ присвячено “невольничому перекладу” (творчості П. Грабовського, М. Зерова, Г. Кочура, Д. Паламарчука, І. Світличного, В. Стуса та ін.). Ця тема, тема подвижництва на найвищому рівні — про художній переклад за ґратами, — заслуговує на солідну монографію. Епіграфом до неї я подала б рядки Юрія Клена:
Помолимось за тих, що у розлуці
помруть, відірвані від рідних хат;
помолимось за тих, що у розпуці
вночі гризуть залізні штаби ґрат,
що душать жаль у невимовній муці,
за тих, кого веде на страту кат.
Над ними, Господи в небесній тверді
Простри свої долоні милосерді!
Досить перечитати деякі уривки з листів ув’язнених, хоча б М. Зерова до дружини Софії Федорівни з пересильної тюрми в Ленінграді від 25 жовтня 1935 р. : “Работаю. Из 800 стихов второй песни “Энеиды” перевел 450, и 400 из них отделал — хоть печатай… Недостает мне здесь мыльницы, оправы для очков. Из белья передай серую рубаху — при случае, и носовой платок” (Зеров М. Українське письменство. К., 2003. — С. 1119). А в листі від 12 травня 1936 р. з цієї ж тюрми читаємо: “На полгода мне хватит “Энеиды”, затем буду приводить в порядок рымских поэтов... Для чего буду все это делать, право, не знаю. Вероятно, просто для того, чтоб не утратить сознания связи с прошлыми интересами, с прошлыми занятиями, сознания единства личности” (Там само. — С. 1122).
Скільки перекладів пропало, скільки знищили вартові у тюрмах і концтаборах! Як тут не згадати М. Драгоманова, який ще в XIX ст. (у праці “Австро-руські спомини”) закликав написати історію втрачених творів української літератури (Драгоманов М. Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. — К., 1970. — Т. 2. — С. 169-170). У кровожерливому ХХ ст. кількість цих творів зросла в геометричній прогресії.
До розділу про невольничий переклад — тільки одне застереження: пишучи про творчий подвиг поета-каторжанина П. Грабовського (переклав твори понад 280 поетів з 27 літератур), М. Стріха стверджує, що поему “Шильйонський в’язень” Дж. Ґ. Байрона П. Грабовський переклав дуже вдало, хоча не використовував оригіналу (С. 129). Щодо цього я не була б настільки категорична. Адже в листі до Б. Грінченка за 31-е серпня 1900 р. поет писав: “Питаєте мене, як я перекладаю вірші — з первотворів чи ні? Всяко буває. Найбільше так: товариші, що добре знають усякі мови, перекладали мені буквально, а я з тих перекладів робив свої віршовані” (Грабовський П. Зібр. творів: У 3 т. — К., 1960. — Т. 3. — С. 296). Безперечно, Грабовський використовував переклад В. Жуковського (це відчувається при зіставленні російського та українського перекладів), але В. Жуковський зовсім не переклав “Sonnet on Chillon”, а П. Грабовський переклав блискуче під назвою “Передспів”. У своєму перекладі В. Жуковський зображає Бонівара та його родину борцями лише за віру, а П. Грабовський показує їх борцями за свої переконання (див.: Ціщик О. О. Зіставний аналіз поеми Дж. Байрона “The prisoner of Chillon” // Теорія і практика перекладу. 1991. — К., 1992. — С. 80-93).
М. Стріха подає чимало цитат з перекладів, наводить також часто відповідні різномовні оригінали, надаючи своєму дослідженню характер малої коментованої антології, зручної і переконливої для читачів. Цікавість викладу — основна риса книжки і вельми позитивна риса.
Книжка засвідчує, що автор — віртуозний майстер перекладознавчого аналізу, який з глибоким відчуттям мови, декількома штрихами може багато пояснити тямучому читачеві, залучити його до творчої співпраці. Приміром, намагаючись оцінити численні українські переклади вершинної трагедії В. Шекспіра “Hamlet, Prince of Denmark”, М. Стріха зупиняється на двох ключових рядках із монолога Гамлета наприкінці першої дії, в яких герой формулює своє життєве кредо гуманіста:
The time is out of joint: O cursed spite,
That ever I was born to set it right!
Зіставляючи українські переклади цих рядків, автор переконливо доводить абсолютну перевагу перекладу Г. Кочура:
Звихнувся час наш. Мій талане клятий,
Що я той вивих мушу виправляти!
У своїй праці М. Стріха надзвичайно велику увагу приділяє відтворенню віршової форми оригіналу засобами цільової мови. Тепер, коли нашу римовану поезію часто передають у західноєвропейських перекладах вільним віршем і, тим самим, виганяють із перекладів поезію, це надзвичайно актуальне питання.
Чимало наших дослідників прагнуть оцінювати переклади минулих епох із погляду сьогодення. Такий, приміром, підхід до перекладів відомого перекладача і перекладознавця А. Содомори. Маю на оці, зокрема, його останню знамениту книгу “Студії одного вірша” (Львів, 2006). Іншої концепції оцінки перекладів дотримується М. Стріха. Полемізуючи з професором В. Коптіловим щодо оцінки Кулішевого перекладу “Вільшаного короля” Й. В. Ґете, він переконливо доказує, що аналіз будь-якого перекладу можна проводити лише в контексті епохи з урахуванням особливостей і потреб тогочасної читацької аудиторії.
Чи поталанило автору охопити всі головні факти та ключові постаті українського художнього перекладу? Очевидно, позитивної відповіді на це запитання дати не можемо, бо ж в одній книзі умістити все неможливо. На увагу заслуговують, приміром, перекладачі античної літератури А. Содомора, Й. Кобів, Ю. Мушак та чимало інших. На допомогу автору приходить І. Франко, який у розвідці “Мислі о еволюції в історії людськості” писав: “Історія ніколи не стане і не може стати повною, скінченою, такою, про котру можна би сказати: се будинок готовий, ні одної цеглинки в нім не хибує”. (Франко І. Я. Зібр. творів: В 50 т. К, 1986. — Т. 45. — С. 77).
Хотілося б відзначити і деякі дискусійні моменти. М. Стріха вважає, що націєтворчу добу українського перекладу вичерпано. Враховуючи політичну ситуацію в Україні, не можу з цим погодитися. Нація наша, на жаль, ще не настільки монолітна, щоб ми мали право уже відмовитися від націєтворчої функції українського художнього перекладу.
Не застосовувала б я і випрацюваної західними дослідниками теорії доколоніальної, колоніальної та постколоніальної літератури до нашого красного письменства, до нашого перекладу. По-перше, вся ця колоніальна та постколоніальна література стосується переважно Африки і зазвичай створюється мовою колонізатора. У нас же йдеться про літературу українською мовою. По-друге, стільки наших Майстрів Слова загинуло, стільки встояло в страшному ворожому вирі заради рідної літератури не для того, щоб нащадки говорили про неї як колоніальну. Невже не маємо своїх теоретиків, щоб обов’язково геть усе запозичувати із західної науки — і доречне, і недоречне?!
Хотілося б, щоб автор деякою мірою застосовував класифікацію перекладацьких жанрів: переклад, переспів, наслідування (імітація), версія, пародія, музична варіація на тему, перевіршування, відлуння, переробка. Адже має слушність А. Содомора, який у розвідці “Вічна одинокість Лермонтового “Паруса” (книга “Студії одного вірша”) звертає увагу на те, що тичинівську версію Лермонтового “Паруса” (“Одне лише вітрило мрітне / У мрінні моря маревен...”) ледь чи можна назвати перекладом у звичному розумінні цього терміна, оскільки український поет з яскравого візуального “Паруса” творить музику світлотіней, цікаву музичну варіацію на тему вітрила (С. 227—229).
Захоплює мова викладу — українська наукова мова, багата, соковита, з чіткістю та ясністю вислову, без надужиття складними термінологічними сполуками, псевдотермінами. Від цієї важкої хвороби страждає тепер більшість наших наукових видань. Відчувається, що М. Стріха вірний принципам І. Франка, який вимагав від авторів, “щоб слово було ясне і щоби в ньому, як у дзеркалі, виднілося людське, щиролюдське лице”. І ще одне відчувається як головне в книзі: її писав професіонал найвищого рівня і щирий патріот. Максим Віталійович критично підходить до здобутків тих чи інших перекладачів, але завжди з повагою, з розумінням ситуації, без будь-якої іронії. Таке благородне ставлення рідко трапляється тепер!
Зворушлива присвята книжки: “Дочці Ярославі — з надією на те, що вона напише колись про це краще, — присвячує автор”… Від усієї душі бажаю авторові та усім нам, щоб так і було! Але сумніваюся, чи можна написати краще.
Поліграфічне оформлення книжки — належного рівня. Доречний на обкладинці портрет В. Шекспіра з гравюри М. Дройсхута (1623 р.). По-діловому й оригінально вирішено проблему з документуванням цитат. По-перше, усюди зазначено джерело; по-друге, бібліографічний опис подано дрібнішим шрифтом поряд із цитатами, що полегшує читачеві розуміння тексту. Такий спосіб подавання бібліографічної інформації повинні широко запозичити наші видавництва. “Покажчик імен” має також велике ужиткове застосування.
Академічної історії українського художнього перекладу ще не написано. Одначе солідне підґрунтя для цього вже створено. І в цьому — велика заслуга Максима Віталійовича Стріхи. Рецензована книга потрібна кожному, хто цікавиться історією рідного краю, інтелектуальною історією свого народу.
Львів, 25 серпня
2007 р.
