Микола ШАТИЛОВ
“ПОМСТА...” ВИМАГАЄ ПОДЯКИ
[Pomsta Oleksy Dovbuše. Ukrajinské myty, pohádky a pověsti. K vydání připravila Rita Kindlerová. Ilustrovala Šárka Zet’ová. Argo, 2004.]
У казках кохаються всі чехи. Усі. Не лише маленькі. Свята — і телевізія покаже вам п’ять-шість, а може, й більше казкових сюжетів, покаже не так собі, а в години пік і глядачів матиме — мільйони. Давно звик на, сказати б, казковість чеської спільноти, але й мене, навиклого, вельми заскочила знайома чеська пані. Україністка, з якою балакали за столиком славної столичної “Славії”. Спала оком на зап’ясток і знагла заспішила. На початок недільної казки. Оттак-пак!
Почавши писати за чеське видання наших казок, мало не запевнив читачів, що його укладачка і є та чеська пані, яка поспішала на побачення з недільною казкою. Але вчасно отямився. Будь-яка поетична вигадка виглядатиме смішною на тлі епохальної події. А компактна казкова антологія і є такою подією.
Українська казка десятиліттяями не об’являлася в чеських шатах, й кілька поколінь чехів не мало зеленого поняття, що вона собою становить. Чинники, які, певен, непомильно визначили мент мистецької ставки, — й книжка вийшла, коли на неї чекали. А може, вже й зачекалися.
В інтернеті знайшов Poznámkový blok Pavla Kotrly. Пише, не потішив себе на Різдво, хоч як хотілося, “Помстою Олекси Довбуша”: била по кишені, але пізніше виміняв за п’ять пляшок пива; пише, має надію, що вичитає, як вичитав колись казки литовські, — нема вже й обкладинки.
А я маю надію, що хай там як вичитає, а книжка залишиться наче незаймана. Виготовлена на совість! За копійкою не вганялися і копійок, зважаючи на велике число малюнків і навальність віньєток, не лічили.
Малюнки ваблять не чеськістю, не ладівським ладом (Лада — знаний чеський малювальник), а пом’якшеною екзотичністю. Пом’якшеною, бо вона завше лежить у межах елеґантної стилізації, і не має нічого спільного з á la хахляцьким стилем, який чехи — та й не тільки вони — вважають часом за наш національний стиль.
————
© Микола Шатилов, 2007.
Але самі казки ваблять саме своєю чеськістю. У казці “Дідова дочка й бабина дочка” є висловок куди не підеш, то золоті верби ростуть. Висловок не має аналога в чеській мові. Не має — хоч плач! Ті чи ті слова — ось вони (zničit, zbabrat, zpackat, zvorat), а висловка — катма. Можна, звісно, і без нього: kam šlápneš, tam všecko zničíš [zbabrбљ, zpackáš, zvoráš]. Та се вже і не казка, і не своємовна. А тим то й читаємо: kam šlápneš, tam tráva neroste. Вислів не зовсім збігається значенням з висловком куди не підеш, то золоті верби ростуть, але він єдино можливий і знайдено його в єдино можливий спосіб, яким є знання стильових особливостей як чеських, так і українських казок.
Або взяти закінчення тої самої казки: ...а бабина дочка й досі дівує. По-чеськи дівувати — zůstat starou pannou. Баста — інакше не скажеш! Але й мистюк на казки так не скаже: стане язик колом. Синонімічний словник? Не поможе! Синонімів обмаль, але се не велика проблема. Великою вона стає, коли помічаєш, що ні той, ні той синонім не замінить стислого, місткого і поетичного поняття дівувати. Обставини вимагають заміни не слова, а — поняття, заміни не конче близької значенням, але конче стислої та поетичної, тобто казкової. Дівує зостанеться в боці, а натомість постане naparuje (приндиться, високо несеться, гне кирпу): ...a bábina se dál doma naparuje.
Не поодинока й аж ніяк не виїмкова кмітливість. А перекладачі, наголосимо, самі за себе новаки. З чого ж обізнаність з таємницями складного мистецтва? А з того, що вишколила і втаємничила новаків досвідчена перекладачка (Забужко, Винничук, Антонич, Карманський) Рита Кіндлерова.
Українська поетична класика, повісті й новели вкраїнського сьогодення і на тобі — казочки! “Польові дослідження з українського сексу” (Polní výzkum ukrajinského sexu), “Леґенди Львова” (Příběhy z Haliče) і знічев’я — казки. Знічев’я, коли не знати, як ведеться в Чехії українським книжкам. А ведеться невесело. Ось критик, зазначивши, що “Помста...” геть не зачепила чеських часописів, питає “чому”?:
“Сказати важко. Але саме сей, східний, книжковий масив і мав би стати об’єктом нашого вивчення. Уже бодай тим, що він так і зостається білою, а як не білою, то неясною плямою (багато ліпше ми обізнані з польським книжковим масивом, а поляки багато ліпше, ніж ми, обізнані з українською книжкою). Українське письменство повинно саме забезпечити собі місце в чеській свідомості. Се його, а не чийсь клопіт. Але виявити зацікавлення — се вже наш клопіт. Нині маємо обмаль перекладів з української, але й те, що маємо, загал лишив поза своєю увагою. А протоптати стежку до читачевого серця якраз і здатна книжка казок” (Ladislav Petráš, Doléhá k nám od Karpat hlas, Literární noviny, 24. 02. 06.).
Отсе і є замисел! Рита Кіндлерова вирішила познайомити чехів не тільки з класичними, а й малокласичними казками, які не впали в око її давнім попередникам (V. Charvát, A. Svěcený, R. Hůlka, L. Zilynská, H. Pražáková). Отож і вирішила включити в антологію казки, записані як на сході, так і на заході, як на півдні, так і на півночі України. Яка з них протопче стежку до чеського серця — вгадати складно.
У “Помсті...”, як по моїй (слобожанській) голові, забагато казок західних, тобто закарпатських. Але ж і читатиметься книжка не слобожанами, не галичанами, а чехами. Отож і певні “пільги”, які надає укладачка закарпатським казкам, не випадкові. Чехи пам’ятають, що Підкарпатська Русь (їхня назва Закарпаття) — це колишня Чехословаччина, а тамтешня казка або леґенда мимохіть сприймається ними як мало-не-своя.
Стаття, з якої взято аналітичний пасаж, покликається на голос Карпат. Не Слобожанщини, не Галичини, не Волині... Карпат! Якщо такий вплив має антологія на знавця казки, то звичайні шанувальники тим паче зосередяться на близькій карпаторуській тематиці, а пізнавши її, заохотившись, пізнають і все казкове багатство України.
Сказати, що Рита Кіндлерова — досвідчена перекладачка, мало. Вона — перекладачка новітньої, постсовітської, школи й свідома того, що вимоглива селекція, висока якість текстів і наявність коштів — це, як на сьогодні, зовсім не все. Сьогодення вимагає і певного знання видавничої тактики, наслідком чого книжка так чи так матиме попит. Повинна мати! А не матиме — більше в Argo не потикайся, й Рита Кіндлерова манить читача всіма можливими способами. А часто й такими, які лежать поза основним текстом, як от знайомство з генеалогічними зв’язками казок.
Вказується повіт, з якого пішла казка... Записав... Академізм? Ніяким світом! Намагання глибше занурити читача в стихію нашої народної поетики, втіленням якої стала отсе чеська книжка. Чехові, який не вивчав спеціально мап, той повіт — незнаний і таємничий. Заманливо! “А почитаю-но, що воно там за казки...”. Може статися, що та чи та казка схожа (слов’янські корені!) на ті чи ті чеські казки. Читати далі? Укладачка знімає знак питання. Читати! Далі — казки, яких чехи майже не мають (опришківські), й такі, яких ніколи не мали, бо ніколи не уособлювали неживої природи.
Чи протоптала книжка українських казок стежку до чеського серця? Рита Кіндлерова певна, що так. Якби ж ні, не взялася б до антології новочасного українського оповідання. У новочасній Чехії вона найактивніша і найталановитіша перекладачка наших письменників. Зважаючи на ґрунтовне знання мови, на тонкий мистецький смак, який уможливив осягнення нюансів не-своєї національної психіки, можна називати її нашою письменницею. Україна мала б пишатися. Пишатися і помагати. Аж ні! А коли так, хай вважає наша чеська письменниця, що мої нотаточки — се запрошення на келих вина. У славній столичній “Славії”.
