Самюель Бекет

Малон умирає

Із французької переклав Петро Таращук

 

Невдовзі я нарешті таки справді помру. Мабуть, наступного місяця. Отож у квітні або травні. Адже рік тільки-но почався, і про це мені сповіщають тисячі дрібних прикмет. А може, я помиляюсь і протягну аж до свята Іоанна Хрестителя, й, можливо, навіть до 14 липня, свята свободи. Та що це я, знаючи себе, я здатний прожити й до Преосутнення, а то й Ушестя. Проте не думаю, не думаю, що помиляюся, кажучи, мовляв, цього року ті свята відбудуться без мене. Я відчуваю це, відчуваю вже кілька днів, і вірю своїм відчуттям. Але чим вони відрізняються од відчуттів, які дурили мене, відколи я живу на цьому світі? Ні, такі запитання мене вже не бентежать, тепер я не маю потреби в мальовничості. Захотівши, вмер би навіть сьогодні, й то тільки трохи підштовхнувши себе, якби я міг хотіти, якби я міг штовхати. Ет, треба просто дати собі померти й не квапити події.

Тут, напевне, треба щось змінити. Я вже більше не хочу тиснути на шальку терезів ані з одного боку, ані з другого. Буду нейтральним і пасивним. Мені це неважко. Треба тільки звертати увагу на пориви. А втім, відколи я тут, я пориваюся менше. Звісно, інколи ще трапляються якісь нетерплячі рухи. Це від них я повинен захищатися тепер, і півмісяця, й три тижні. Звичайно, без ніяких перебільшень, спокійно й плачучи, й сміючись, без екзальтацій. Атож, я нарешті буду природним, страждатиму більше, а потім менше, не роблячи з цього ніяких висновків, менше дослухатимусь до себе, вже не буду ані холодним, ані гарячим, буду літеплим, і помру літеплим, без ентузіазму. Я не дивитимусь на себе, як умиратиму, від цього погляду все стане фальшивим. Та чи дививсь я на себе, живши? Чи нарікав коли? Тож чого тепер мені радіти? Я задоволений, це неминуче, але не так, щоб ляскати в долоні. Я завжди був задоволений, знаючи, що мені за це відшкодують. Він тепер тут, мій давній боржник. Невже для нього це причина влаштовувати свято?

Я вже не відповідатиму на запитання. Й спробую не ставити їх собі. Вони матимуть змогу поховати мене, на поверхні мене вже не побачать. Відтепер, якщо зможу, я розповідатиму собі різні оповідки. Але не ті самі оповідки, що й давніше, оце й усе. Ці оповідки не будуть ані гарні, ані ниці, будуть спокійні, в них уже не буде ані потворности, ані краси, ані запалу, вони будуть майже безживні, як і сам актор.

Що я тут мав на увазі? Це не має значення. Я обіцяю собі, що матиму від тих оповідок велике задоволення, ні, певне задоволення. Що ж, я задоволений, я готовий, мені відшкодують, я вже ні в чому не маю потреби. Передусім дозвольте сказати, що я не прощаю нікому. Я всім бажаю жорстокого життя, а потім ще й вогню та криги пекла й шанобливої пам’яти майбутніх огидних поколінь. На сьогодні досить.

————
Перекладено за виданням: Samuel Beckett. Malone meurt. Les éditions de Minuit. Paris, 1951
© Петро Таращук, переклад, 2008.

 

Цього разу я знаю, куди йду. Це вже не ніч, колишня й недавня, тепер це гра, і я гратиму. Я не вмів грати аж донині. Хотів, але знав, що це річ неможлива. А проте все-таки намагався, й то часто. Я всюди запалював світло, ретельно роздивлявся навколо та брався грати тільки з тим, що бачив. Люди й речі, ба навіть і деякі тварини, вимагали від мене тільки гри. Й гра починалась, вони всі збігалися до мене, втішені, що з ними хочуть грати. Якщо я казав: “А тепер мені потрібний горбун”, він одразу й з’являвся, пишаючись гарним горбом, що правив йому за номер. Проте він і в гадці не мав, що я міг би попросити його роздягтись. Але невдовзі я знову опинявся сам, без світла. Ось чому зрікся бажання грати й привласнив собі назавжди аморфне й невисловлене, нецікаві гіпотези, пітьму, довгі переходи навпомацки, з випростаними руками, криївки. Таким є оте поважне, від якого невдовзі вже ціле століття я, так би мовити, ніколи й не відходив. Тепер це зміниться, я вже не хочу робити щось інше, прагну тільки гри. Ні, я не почну з перебільшення. Але гратиму, якщо зможу, більшу частину часу, відтепер щонайбільшу частину. Та, мабуть, матиму не більший успіх, ніж давніше. Можливо, я знову побачу, що мене покинули, як і давніше, без іграшок, без світла. Тоді я гратиму сам, удаватиму, ніби бачу себе. Змога уявляти собі такий проект заохочує мене.

Уночі я повинен подумати, як використовую час. Гадаю, зможу розповісти собі чотири оповідки, кожна на іншу тему. Одну про чоловіка, другу про жінку, третю про якусь річ і, нарешті, четверту про якусь тварину або, може, птаха. Здається, я не забув нічого. Отак буде добре. Можливо, розповім про чоловіка й жінку в одній оповідці, між чоловіком і жінкою існує вкрай невелика відмінність, тобто між моїми чоловіком і жінкою. Можливо, я не встигну закінчити. А втім, закінчу, мабуть, дуже скоро. Ось я знову заплутавсь у своїх давніх апоріях. Але чи це апорії, чи справжні вони? Не знаю. Навіть якщо не закінчу, це не має значення.

А що, як закінчу надто скоро? Тим паче не має значення, бо тоді я розповідатиму про речі, які лишилися в мене, це мій дуже давній задум. То буде своєрідний інвентар. Але, хай там як, слід відкласти його аж до останньої миті, щоб бути певним, що я не помиливсь. А втім, це те, що я зроблю неодмінно, хоч би що трапилося. Щонайбільше мені знадобиться для цього чверть години. Тобто я міг би, захотівши, розтягти це й надовше. Але якщо, останньої миті, мені бракуватиме часу, то вистачить і малесенької чверті години, щоб скласти мій інвентар. Надалі я хочу бути ясним, але без маніакальности, такі мої задуми. Зрозуміло, я можу згаснути раптово, першої-ліпшої миті. То чи не було б краще розповісти про свої надбання не зволікаючи? Чи не було б це розважливішим? Дарма що ризикую тим, що в разі потреби доведеться внести поправки останньої миті? Саме це й радить мені розум. Але розум тепер має невелику владу наді мною. Все поєдналося, щоб заохотити мене. Але вмерти, не склавши інвентар, — невже я справді можу зректися цієї можливости?

Ось я вже знову починаю чіплятися за дрібниці. Слід припустити, що відмовляюсь од неї, бо збираюся ризикнути. Все своє життя я мав намір скласти цей баланс, кажучи собі: “Надто рано, надто рано”. Гаразд, воно ще й досі надто рано. Все своє життя я мріяв про мить, коли, нарешті зафіксувавши, — тією мірою, якою це можна вчинити перед тим, як утратити все, — я зможу підвести риску й підбити підсумок. Ця мить видається неминучою. Але через це я не втрачу свого самовладання. Отже, спершу мої оповідки, а вже потім, якщо все йтиме гаразд, мій інвентар. І почну, щоб уже не бачити їх, із чоловіка та жінки. Це буде перша оповідка, я не маю матеріалу на дві оповідки. Отже, зрештою, буде лише три оповідки: щойно згадана, потім оповідка про тварину, далі оповідка про річ, безперечно, камінь. Це все ясне як день. А вже згодом я заопікуюся своїми набутками. Якщо після цього ще житиму, то зроблю все необхідне, щоб упевнитись, що я не помилився.

Отже, оце я й вирішив. Колись не знав, куди йду, але знав, що дійду, знав, що скінчиться довгий етап шляху наосліп. І вже так скоро, Господи! Це добре. А тепер треба грати. Мені важко звикнути до цієї думки. Давній туман кличе мене. Тепер треба говорити навпаки. Адже відчуваю, що, мабуть, не пройду цей добре позначений шлях аж до кінця. Проте сподіваюсь. Запитую себе, чи тепер я марную час, а чи виграю його. Крім того, вирішив стисло нагадати собі про моє теперішнє становище, перше ніж починати оповідки.

Думаю, я помилився. Це слабкість, але я прощу її собі. Зате згодом гратиму з іще більшим завзяттям. А втім, це станеться вже під час складання інвентарю. Отже, естетика для мене — це, зрештою, тільки певна естетика. Бо мені знову треба стати серйозним, щоб мати змогу говорити про мої набутки. Тож час, що лишився мені, треба поділити на п’ять. П’ять чого? Не знаю. Все, гадаю, поділяється в собі. Якщо я знову повернуся до бажання міркувати, я занапащу свою смерть. Слід признатися, що в такій перспективі є щось привабливе. Але я вже досвідчений. Уже кілька днів, як в усьому добачаю привабливість. Та повернімося до п’яти. Теперішнє становище, три оповідки, інвентар — оце й усе. Не можна відкинути й кілька інтермедій. Це програма. Я відступлю від неї лише тоді, коли не зможу вчинити інакше. Я так вирішив. Одчуваю, що кою величезну помилку. Але це не має значення.

 

Теперішнє становище. Ця кімната, здається, моя. Бо інакше я не можу пояснити собі, чому мене тут лишили. Й то дуже давно. Хіба що цього прагнула якась могутня сила. Але таке припущення малоймовірне. З якої речі ті сили змінили б своє ставлення до мене? Краще дотримуватися найпростішого пояснення, навіть якщо воно є поясненням дуже малою мірою, навіть якщо не пояснює чогось справді важливого. У великій яскравості немає потреби, тьмяне світло, тьмяне віддане світло, дає змогу жити в чомусь незвичайному. Я, можливо, успадкував цю кімнату після смерти людини,  що жила тут до мене. Хай там як, далі не зазираю. Це не палата в лікарні або в притулку для божевільних, це відчувається. Я нашорошую вуха в різні години дня, проте ніколи не чую чогось підозрілого або дивного, завжди тільки тихі звуки, що їх створює вільна людина, яка підводиться, лягає, їсть, виходить і повертається, плаче і сміється або ж не робить нічого. А дивлячись у вікно, добре бачу, за певними ознаками, що я й не в якомусь будинку відпочинку. Ні, це кімната звичайної приватної особи, мабуть, у звичайній кам’яниці. Не можу пригадати, як я потрапив сюди. Мабуть, у кареті швидкої допомоги, безперечно, в якійсь машині. Одного дня побачив, що лежу в ній на ліжку. Напевне, знепритомнівши десь, я всупереч власній волі скористався прогалиною у своїх спогадах, які тепер починаються тільки відтоді, як я прокинувся тут. Ну, а щодо подій, які скінчилися тією непритомністю й до яких тієї миті я не міг бути байдужим, то від них у моїй голові не лишилося нічого збагненного. Але хто не мав таких провалів у пам’яті? Той, що прокидається після пиятики, звик до них. Іноді я розважався тим, що вигадував ті події. Але по-справжньому такі розваги не тішили мене. Я навіть не спромігся з’ясувати, щоб мати якийсь вихідний пункт, свого останнього спогаду перед тим, як прокинувся тут. Я, напевне, йшов, ходив усе своє життя, крім лише перших місяців і пори, відколи опинився тут. Але наприкінці дня я не знав ані того, де був, ані того, про що думав. Тож про що міг згадувати й на що спиратися? Я пригадую тільки загальну атмосферу. Моя молодість була різноманітніша, принаймні така, як я інколи бачу її. Тоді я ще не тямив, як слід розбиратись в усьому. Жив, наче в комі. Тож утратити свідомість для мене  — це втратити небагато. Але, можливо, мене оглушили, може, в якомусь лісі, так, тепер, проказавши слово “ліс”, я туманно пригадую ліс.

Це все з минулого. А з’ясувати треба теперішнє, перше ніж за мене помстяться. Це звичайна кімната. Я небагато знав кімнат, але ця видається мені звичайною. Власне, якби не відчував, що помираю, міг би вважати, що вже мертвий, спокутую гріхи або перебуваю в одному з небесних палаців. І, нарешті, відчуваю, що мій час пораховано. А втім, тільки півроку маю враження, ніби я вже на тому світі. Якби мені провістили, що колись я відчую отак своє життя, я б усміхнувся. Добре пригадую ті останні дні, вони лишили мені більше спогадів, ніж десь тридцять тисяч попередніх днів. Протилежна ситуація дивувала б мене менше. Коли складу свій інвентар, якщо моя смерть ще баритиметься, напишу спогади. Ти ба, я навіть пожартував. Гаразд, це добре. Тут є шафа, до якої я ніколи не зазирав. Мої речі лежать у кутку, купою. Своєю довгою палицею я можу ворушити їх, притягувати аж до себе, відпихати назад. Моє ліжко стоїть під вікном. Здебільшого я лежу, обернувшись до вікна. Бачу покрівлі й небо, а як напружусь — і шматок вулиці. Я не бачу ані ланів, ані гір. Хоча до них недалеко. Зрештою, що я знаю про них? Я не бачу й моря, але чую його під час бурі. Можу зазирнути в одну кімнату будинку навпроти. Іноді там відбувається щось дивне. Люди там дивні. Можливо, навіть ненормальні. Вони теж, мабуть, бачать мене, мою велику скуйовджену голову, притулену до шибки. Я ніколи не мав стільки волосся, як тепер, і то такого довгого, й кажу це без страху, що мені заперечать. Але вночі вони не бачать мене, бо я ніколи не вмикаю світла. Я тут трохи зацікавився зорями. Але не спромігся знайти себе серед них. Спостерігаючи їх однієї ночі, раптом побачив себе в Лондоні. Невже я міг дістатись аж до Лондона? І що спільного мають зорі з тим містом? Натомість із місяцем я познайомився добре. Тепер чудово знаю зміни його форми та орбіти, приблизно знаю години, коли його можна шукати на небі, й ночі, коли він не з’явиться. Що там іще? Хмари. Вони дуже різноманітні, їм справді властиве велике розмаїття. Й усілякі птахи. Вони сідають на моє підвіконня і просять їсти! Це зворушливо. Вони стукають дзьобами в шибку. Я ніколи нічого не давав їм. Проте вони завжди прилітають. Чого вони сподіваються? Це не ґрифи.

Мене не тільки лишили тут, а й дбають про мене! Ось як це тепер відбувається. Двері прочиняються, й чиясь рука ставить тарілку на столик, який і стоїть там для того, забирає попередню тарілку, і двері знову зачиняються. Це роблять для мене щодня, мабуть, тієї самої години. Коли мені хочеться їсти, я чіпляю столик палицею й тягну аж до себе. Столик на коліщатках, тож, повискуючи й вихляючи то туди, то сюди, він підкочується до мене. Коли він уже не потрібний мені, я відпихаю його до дверей. Це юшка. Вони, напевне, знають, що не маю зубів. Здебільшого я їм юшку через раз, а то й через два рази. Коли мій нічний горщик наповнюється, ставлю його на столик поряд із тарілкою. Тоді я на двадцять чотири години лишаюся без горщика. Ні, я маю два горщики. Все передбачене. Я голий у ліжку і навіть маю ковдри, кількість яких зменшую або збільшую залежно від пори року. Мені ніколи не жарко, я ніколи не мерзну. Я не вмиваюся, але й не бруднюся. Відчувши, що десь брудний, слиню палець і протираю те місце. Головне — їсти й видаляти екскременти, якщо хочеш триматися на цьому світі. Нічний горщик, казан із харчами — ось полюси життя. А на початку все було інакше. До кімнати заходила жінка, клопоталася коло мене, розпитувала про мої потреби, мої бажання.

Зрештою я таки розтлумачив їй свої потреби й бажання. Хоча довелося тяжкенько. Та вона не розуміла. Аж до дня, коли я знайшов слова й акценти, що підходили їй. Це все, мабуть, наполовину вигадане. Саме вона принесла мені цю довгу палицю. Палиця з гачком. Завдяки їй я можу дістати до найдальших закутків кімнати. Який великий мій борг перед палицями. Я вже майже забув про удари, яких вони завдавали мені.

Та жінка стара. Не знаю, чому вона така добра до мене. Так, називаймо це добротою, не сікаючись до неї. Для жінки то безперечно доброта. Думаю, вона ще старіша, ніж я. Та й збереглася набагато гірше, незважаючи на свою рухливість. Можливо, жінка якимсь чином становить частину цієї кімнати. В такому разі вона не потребує окремого дослідження. Але не можна й відкинути, що вона виконує всі свої дії з милосердя або керуючись менш загальним почуттям жалю чи любови до мене. Можливе все, зрештою я повірю в це. Але набагато зручніше припустити, що ця жінка дісталася мені так само, як і кімната. Тепер я вже бачу тільки її висохлу руку й частину рукава. Та ні, немає й цього! Вона, мабуть, уже мертва, випередила мене, тепер, напевне, якась інша рука накриває й прибирає мій столик.

Слід сказати, що не знаю, як довго я тут. Тільки знаю, що до того, як потрапити сюди, був уже дуже старий. Кажу, що мені років дев’яносто, проте не можу цього довести. Можливо, мені лише п’ятдесят, а то й сорок. Існує одна вічність, якої я вже не рахую, тобто мої роки. Знаю рік свого народження, я не забув його, але не знаю, який тепер рік. Проте, здається, я тут уже давненько. Бо під захистом цих стін, я добре знаю, що можуть заподіяти мені різні пори року. А цього не вивчиш за рік або два. Мені здається, між двома кліпаннями повік минають цілі дні. Чи є тут що додати? Можливо, кілька слів про мене. Моє тіло, як кажуть, мабуть, легковажно, безсиле. Воно, так би мовити, вже не може нічого. Інколи шкодую, що не можу пересуватися. Але я не схильний тужити. Мої руки ще здатні напружуватись, проте я погано керую ними. Мабуть, жовті плями в очах поблідли. Я трохи трушусь, але тільки трохи. Скарги матраца становлять частину мого життя, я не хочу, щоб вони замовкали, тобто не хотів би, щоб вони вщухли. Саме лежачи горілиць, тобто простершись, ні, упавши навзнак, я почуваюся найкраще, саме в такій позиції я найменш кістлявий. Лежу на спині, але моя щока на подушці. Мені досить розплющити очі, щоб знову почалося небо й дим, який випускають люди. Я бачу й чую дуже погано. Простір освітлений для мене тільки відблисками, тож усі мої чуття спрямовані на мене. Німий, темний і зів’ялий, я не існую для них. Я далекий від шуму крови та віддиху, я в криївці.

Більше не говоритиму про свої муки. Занурений у найглибші страждання, не відчуваю їх. Я тут умираю, а моя дурна плоть не знає про це. А те, що бачить, те, що кричить і ворушиться, — це залишки. Люди не знають про це. Десь у цій плутанині шаліє й думка, теж не здатна усвідомити. Вона, як і завжди, шукає мене там, де мене немає. Думка тим паче не спроможна заспокоїтись. Мені вона вже набридла. Нехай на інших спрямовує свою лють у корчах агонії. А я тим часом буду спокійний. Саме таким видається моє становище.

 

Чоловіка звуть Сапоскат. Як і його батька. А яке його зменшене ім’я? Не знаю. Він уже не матиме в ньому потреби. Його ближні називають його Сапо. Які саме? Не знаю. Кілька слів про його молодість. Їх треба сказати.

 

То був хлопець, що розвинувся передчасно. Він не мав здібностей до навчання й не бачив користи в тій науці, до якої силували його. Він розвивав — або випорожнював — свій розум десь-інде.

 

Він розвивав свій розум десь-інде. Проте любив рахувати. Але йому не подобалося, як його навчають. Хлопцеві подобалось оперувати конкретними цифрами. Всякі обрахунки видавалися марними, якщо йому не з’ясовували характеру одиниць. Він віддававсь, і прилюдно, й потай, уявним обрахункам. І цифри, що тоді ворушились у його мізку, виповнювали голову барвами й формами.

 

Яка нудьга.

 

Хлопець був найстарший. Батько-мати злиденні й хворобливі. Він часто чув, як вони розмовляли про засоби, до яких треба вдатися, щоб краще почуватись і мати більше грошей. Його щоразу приголомшувала хвиля тих балачок, але він не дивувався, що наслідком ніколи не ставали дії. Батько працював продавцем у крамниці. Він казав дружині:

— Мені треба знайти якусь роботу ввечері та в суботу пополудні. — І додавав умирущим голосом: — І в неділю.

А дружина відповідала:

— Якщо працюватимеш більше, ти захворієш.

І пан Сапоскат погоджувався, що він справді повинен відпочивати в неділю. Оце, як на мене, розважливість! Але не страждав і через те, що не може працювати протягом тижня ввечері, а в суботу пополудні.

— І яку ж ти роботу собі знайдеш? — запитувала дружина.

— Може, писатиму що-небудь, — відповідав він.

— А хто садок доглядатиме? — знову питала дружина.

Життя Сапоскатів було сповнене аксіом, одна з яких проголошувала злочинну абсурдність садка без троянд із кепсько доглянутими галявинками й алейками.

— Якби ж я вирощував овочі, — зітхав батько.

— Їх дешевше купити, — заперечувала дружина.

Сапо зачудовано дослухався до тих балачок.

— Подумай про ціну гною, — казала мати. В тиші, що наставала після цих слів, пан Сапоскат із старанністю, засвідченою кожною його дією, міркував про дорожнечу гною, яка не давала змоги зробити життя родини трохи заможнішим, і чекав, що дружина й себе звинуватить, мовляв, вона не докладає того максимуму зусиль, на який здатна. Але вона легко давала переконати себе, що не зможе робити більше, не поставивши під загрозу власне здоров’я.

— Подумай про лікаря, на якому ми заощаджуємо, — говорив пан Сапоскат.

— І на аптеку, — докидала вона.

Отже, їм лишалося тільки подумати про якесь скромніше житло.

— Але нам і так уже тісно, — нарікала пані Сапоскат, і тут треба було розуміти, що їм щороку ставатиме ще тісніше аж до дня, коли вихід у світ старших дітей надолужуватиме появу новонароджених, тож виникне своєрідна рівновага. Згодом будинок мало-помалу спорожніє, а зрештою вони лишаться самі зі своїми спогадами. Тоді настане пора переїхати в менший будинок. Він уже буде на пенсії, а вона на грані виснаження. Вони переїхали б до хатинки в селі, де, вже не маючи потреби у гноєві, могли б купити собі возика. Їхні діти, усвідомивши, на які жертви пішли задля них батько-мати, допомагатимуть їм. Саме отак, цілковитим маренням, і закінчувалися найчастіше їхні примирення. Можна було б стверджувати, що родина Сапоскатів черпає життєву силу в перспективі свого безсилля. Але інколи, перше ніж дійти до такого кінця, вони починали думати про свого старшого сина.

— Скільки йому років? — запитував пан Сапоскат.

Дружина давала йому довідку, чоловік був переконаний, що знати такі речі повинна вона. Але вона завжди помилялася.

— Неправильно, — казав пан Сапоскат, і брався рахувати сам, і багато разів збивався, рахуючи тихим, приголомшеним голосом, немов ішлося про вартість товарів першої необхідности, скажімо, м’яса з різниці. Водночас намагався добачити на обличчі сина лагідніше ставлення до того, що він пробував утовкмачити йому. Може, йдеться принаймні про ласий шматок? Сапо-молодший дивився на батькове обличчя — сумне, прибите, зігріте любов’ю, розчароване і все-таки сповнене віри. Може, батько думав про нещадну втечу років або пору, коли його син стане нарешті сам заробляти собі на прожиття? Вряди-годи він утомлено нарікав, що не бачить, щоб його син квапився стати корисним. Хай краще готується до іспитів, заперечувала тоді дружина. Починаючи від якогось даного мотиву, їхні мізочки працювали вже в унісон. Отже, вони не розмовляли у властивому значенні цього слова. Вони вживали слова десь так, як начальник поїзда — прапорці та ліхтар. Тож казали собі: виходьмо тут. А коли з’являвся сигнал розмовляти про сина, сумовито запитували себе, чи не властиві часом вищим розумам провали на письмових іспитах і ганебні невдачі на усних. Проте вони не завжди вдовольнялися мовчазним спогляданням одного краєвиду.

— Принаймні здоров’я в нього добре, — втішав себе пан Сапоскат.

— Не таке добре, як здається, — відповідала дружина.

— Але ж немає ніяких симптомів, — заперечував він.

— У його віці це було б уже занадто, — докидала дружина.

Батько-мати не знали, чому їхньому синові судилось обрати собі вільну професію. Тоді це видавалося їм чимсь очевидним. Тому згодом вони не могли собі уявити, що він не здатний до неї. Найбільше їм хотілося, щоб він став лікарем.

— Він лікуватиме нас, як станемо старі, — говорила пані Сапоскат, але її чоловікові ввижалось інше:

— А я бачу його радше хірургом, — казав він, немов починаючи з певного віку, люди стають неоперабельні.

 

Яка нудьга. І я називаю це грою. Цікаво, чи не йдеться тут знову про мене, незважаючи на мої застороги? Чи буду я аж до останку нездатний брехати про щось інше? Відчуваю, як нагромаджується темінь, упорядковується самотність, у якій я впізнаю себе, і мене кличе оте невігластво, що могло б бути гарним, а насправді є лише боягузтвом. Я вже не знаю до ладу, що кажу. Так не грають. Невдовзі я вже не знатиму, ні звідки він виходить, мій маленький Сапо, ні чого сподівається. Мабуть, краще лишити цю оповідку й перейти до другої, чи, може, навіть третьої, до оповідки про камінь. Ні, це було б те саме. Просто мені треба бути уважнішим. Я добре поміркую над уже сказаним, перше ніж рушу далі. А тільки-но з’явиться загроза руїни — зупинятимусь, щоб уважно поглянути на себе. Але ж саме цього я прагнув уникнути. Проте це, безперечно, єдиний спосіб. Після такого відра помиїв на голову я краще уявлятиму собі світ, де не лишу плям. Що за дивна манера міркувати! Я розплющу очі, побачу, що трушуся, ковтну супу, розгляну купку свого лайна, дам тілу давні накази, які, як я знаю, воно вже нездатне виконати, пораджуся зі своєю відмерлою свідомістю, занапащу собі власну агонію, щоб краще пережити її, вже далеко від світу, що нарешті розширюється й дає мені змогу пройти.

 

На початку своєї оповідки я намагався міркувати. Є речі, яких не розумію. Але це не має значення. Мені треба тільки розповідати далі.

 

Сапо-молодшого не взяли до університету. Ні, так не годиться.

 

Сапо-молодший мав приязні стосунки зі своїми маленькими друзями, не тішачись, власне, їхньою любов’ю. Рак, який справді відлюдник, трапляється рідко. Сапо-молодший добре боксував і бився, проворно бігав, з гумором паплюжив учителів, а інколи навіть непристойно відповідав їм. Проворно бігав? Атож. Зацькований запитаннями, він якось вигукнув: “Таж я вже казав вам, що не знаю!” Більшу частину свого часу хлопець перебував у школі, бо його, караючи, лишали після вроків і давали додаткові завдання, тож він часто повертався додому о восьмій годині вечора. Терпів ті всі прикрощі зі спокоєм справжнього філософа. Проте не давав себе бити. Першого разу, коли один учитель, дійшовши краю своєї лагідности й розуму, метнувся до нього з лінійкою в руці, хлопець видер лінійку йому з рук і жбурнув у вікно — зачинене, бо стояла зима. За таке могли вигнати й зі школи. Проте Сапо-молодшого не вигнали ані тоді, ані згодом. На свіжу голову я поміркую, чому не вигнали, хоча він ще й як заслуговував на те. Я хочу, щоб в оповідці про нього було якомога менше темних місць. А та невелика неясність, яка існує в ній тепер, не має значення. Про неї вже й не думаєш, ідеш собі далі серед ясности. Але я знаю пітьму, вона нагромаджується, гусне, потім зненацька вибухає й заполонює все.

 

Я не зміг з’ясувати, чому його не вигнали. Змушений відкласти це питання. Спробую не радіти через це. Я скоро викину свого Сапо-молодшого з цієї незбагненної поблажливости, змушу його жити так, ніби він покараний по заслузі. Ми обернемося плечима до тієї хмаринки, проте матимемо її в оці. Вона не затулить неба потай від нас, а ми не зведемо очі вгору серед чистого поля й далеко від усякого притулку до неба, що раптом стало чорнилом. Отак я й вирішив. Я не бачу іншого розв’язку. Старатимусь якомога.

 

У чотирнадцять років то був дебеленький хлопець із рожевими щічками. Він мав грубі суглоби, й тому мати казала, що син виросте ще більший за батька. Дивний висновок. Але його найразючішою прикметою була велика кругла голова з білим волоссям, жорстким і настовбурченим, немов щітка. Навіть учителі не могли не зауважити, що його голова видається їм розумною, тож тим тяжчих мук завдавала їм неспроможність укласти туди щось. “Він здивує нас колись”, — полюбляв казати батько, як був у доброму гуморі. Саме завдяки черепові сина він, напевне, й сформував таку думку й мав силу дотримуватися її, незважаючи на всі життєві знегоди. Проте кепсько витримував погляд сина й уникав дивитися йому у вічі.

— В нього твої очі, — казала дружина. Тоді пан Сапоскат (тягнув час???), аби лишитись у кімнаті самому й мати змогу роздивитись у дзеркалі свої очі. Вони були блакитняві. “Тільки трохи ясніші”, — додавала пані Сапоскат.

 

Сапо-молодший любив природу, цікавився...

 

Яка злиденність!

 

Сапо-молодший любив природу, цікавився тваринами й рослинами, залюбки підводив очі до неба й удень, і вночі. Але не міг роздивитися своїх речей. Погляди, які звертав у їхній бік, нічого не сповіщали йому про них. Він плутав між собою й птахів, і дерева, й не міг відрізнити одні від одних різні зернові. Не пов’язував шафрану з весною, а хризантеми — з осінню. Сонце, місяць, планети й зорі не становили для нього проблеми. Ці дивні й інколи гарні речі, які все життя бачив навколо себе й іноді відчував спокусу пізнати їх, він сприймав зі своєрідною радістю повного нерозуміння, немов усе, що траплялося йому на очі, шепотіло: “Ти простак”. Але полюбляв політ яструба й умів розпізнати його поміж решти птахів. Заціпенівши, він стежив, як, майже не ворушачи крильми, яструб ширяє в небесах, із трепетом чекає, а потім підносить крила, шугає вниз і люто здіймається вгору. Хлопця чарували зосередженість, гордість, терпіння й самотність птаха.

        Далі читайте паперову версію журналу