Привид Нобелівської премії, здається, за останні десятиліття дедалі сильніше опроявлює себе в Україні. Прагнення  вийти на світовий рівень визнання для українського науково-гуманітарного простору обов’язково асоціюється зі здобуттям саме цієї нагороди. І, певно, що це правда. Саме Нобелівська премія засвідчує, що рівень наукового розвитку певної країни чи університету відповідає тому рівню, який дозволяє бути зарахованим до категорії “найкращого”, що, у свою чергу, робить університети і країни взірцями для інших у певній галузі. Традиційно університети Берклі (США), Оксфорд і Кембридж (Великобританія) — постачальники нобелівських лауреатів із різних галузей. Це стосується переважно Нобеля в точних науках, медицині тощо.

А як же бути з Нобелівською премією в літературі, де ситуація трохи інакша?

Відповідь на це запитання може дати надзвичайно цікава й важлива із суспільного погляду книжка, видана 2006 року в українському видавництві “Грамота”, що має назву “Під знаком Нобеля. Лауреати Нобелівської премії з літератури 1901-2006”, яку впорядкували українські вчені-літературознавці Л. Шкляр і А. Шпиталь. Логічно припустити, що ця книжка незабаром матиме перевидання, адже Нобелівська премія в літературі не буде обмежена 2006 роком. Літературний Нобель — поняття чи не найбільш загадкове й ефемерне в сьогочасному гуманітарному просторі, адже механізми здобуття цієї найпрестижнішої літературної відзнаки й досі залишаються поза межею раціонального розуміння світовими літературними експертами. Як зазначають автори книжки: “Премію з літератури заповідано визначати Шведській академії наук і вручати письменнику, “який створить видатний твір ідеаліс­тичного спрямування”. Останніми десятиліттями Академія утриму­ється не лише від тлумачення слів Нобеля в заповіті, а й просто замовчує їх”¹ (с. 7).

————
¹ Цитую за рецензованим виданням.
 

Нобель у літературі — це однозначне потрапляння в літературний канон, принаймні таке переконання має більшість. Не буду зараз дискутувати щодо цього питання¹, проте відзнаки Шведського комітету — це безперечна увага як до творчості самого письменника, так і до країни, яка породила нового літературного героя нашого часу. А цих героїв наразі не так уже й мало. Йдуть вони переважно ще з ХХ століття, впродовж якого міцно закріпилися у світовій літературні пам’яті. Тож тепер мільйони людей, які й досі певні, наскільки важливою для творення людської сутності є книжка, не розуміють час від часу рішень Нобелівського комітету. Навіть цьогорічна нобелівська лауреатка Доріс Лессінґ викликала чимало критики², адже найвища літературна нагорода для цієї людини, яка, безперечно, належить до китів англійської літератури, якщо й асоціюється з ХХ століттям, то аж ніяк не з ХХІ, коли на рівні стилів, на рівні стратегій художньої творчості сьогодення її письмо вже не має такого впливу на сучасну світову літературу. Принаймні існує досить потужна альтернатива, яка за вихідні точки впливу бере інші імена. Ясна річ, що такі неузгодженості дратують літературних експертів у світі, які тепер уже й не наважуються давати якісь припущення щодо нових нобелівських лауреатів із літератури.

————
¹ Для прихильника американської естетичної школи Гарольда Блума літературний канон бере свій старт від Данте й завершується на початку ХХ, а всі інші розширювання канону, на думку вченого, є небезпечні. Докл. див: Блум Г. Західний канон: книги на тлі епох / Пер. з англ. під загальною редакцією Р. Семківа. — К.: Факт, 2007. — 720 с.
² Коментарі британських письменників та літературознавців щодо вручення Нобелівської премії в літературі Доріс Лессінґ див. у журналі “Всесвіт”, № 11-12, 2007.
 

Безперечно, інтрига щодо номінантів була завжди, і природно, що ця літературна нагорода оповита такою містичною аурою. Але за останні роки в літературних експертів виникає інше запитання: яким критерієм послуговується комітет, коли визначає теперішніх лауреатів? Безперечно, що минулі імена ні в кого і досі не викликають сумнівів у тому, що вони вартують найбільшої нагороди, приміром, важко піддати сумніву такі імена, як: Моріс Метерлінк, Анатоль Франс, Анрі Берґсон, Томас Манн, Герман Гессе, Томас Стернз Еліот, Джон Стейнбек… Це кити, на яких тримається літературна планета всього нашого світу. Безперечно, що деякі непогодження, суперечності й критика лауреатів і комітету — річ природна, адже така вже людська природа, дуальна, суперечлива, людина завжди хоче чогось, але не знає, чого саме. Й коли на літературному п’єдесталі запалюють нову зірку, то природно, що ця зірка світитиме не для всіх. Я також не беруся зараз говорити про політичні контексти, які формували ауру суперечності навколо літературних лауреатів (той самий М. Шолохов). Але сьогодні політичний контекст, на думку багатьох критиків, ізнову починає набирати силу. 

В 11—12 номері журналу “Всесвіт” за 2006 рік уже було зазначено всі суперечності навколо здобуття Нобеля турецьким письменником Орханом Памуком. Світ одразу звинуватив комітет, що подібна нагорода не відбиває “літературності”, а є лише визнанням політичних аспектів, до яких удався письменник. Ця теза, безперечно, йшла насамперед від турецької влади, адже й досі, попри все, ставлення до творчості європеїзованого турка О. Памука в нього на батьківщині вельми неоднозначне. Не менш гострою була критика США щодо присудження Нобеля й англійському драматургові Гарольду Пінтеру, який у своїй нобелівській промові дозволив собі вельми неґречно висловитися про Америку та її президента Буша. Все це сьогодні у свідомості мільйонів посвячених у храм світового літературного процесу активізувало багато запитань. А тому кожне вручення Нобеля в літературі з суто літературного дійства перетворюється на кулуарні обговорення внутрішньої стратегії й політики комітету. Й досі без премії залишаються американський “класик” Філіп Рот, ізраїльтянин Амос Оз, італійський медієвіст і знавець масової культури Умберто Еко, представник латиноамериканської магічної літературної спільноти Маріо Варгас Льйоса та багато-багато інших відомих широкому загалу імен або ж маловідомих, проте надзвичайно популярних у своїй країні, як, приміром, Інґо Шульце (Німеччина), Іен Мак’юен (Великобританія) тощо¹.

————
¹ Уже відійшов у вічність 2007 року, так і не здобувши Нобеля, Курт Воннегут, який, безперечно, вартий цієї нагороди (хоча чи прийняв би він її — ще одне питання).
 

Як переконують автори книжки, подібну ситуацію маємо і в нас, яка, проте, ускладнюється тим, що Україна й досі не може спромогтися на формування системи, яка б займалася перекладами мовами світу кращих творів української літератури. Без системного стратегічного підходу будь-які заяви про Нобель залишатимуться лише порожньою балаканиною, яка мало чим допоможе в досягненні результату. Проект, який розпочала 2007 року Національна спілка письменників України під назвою “Слово без кордонів”, матиме успіх лише за умови грамотного менеджерського підходу, за умови створення фонду, який би оплачував працю перекладачів. А головне — має бути системний, комплексний підхід і моніторинг зробленого.

На превеликий жаль, попередній досвід мало чого й кого навчив. Ніколи б Нобелівський комітет не знав про українця Василя Стуса, якби не Генріх Белль (нобелівський лауреат 1972 року), який зробив надзвичайно багато задля перекладу Стуса європейськими мовами. Також, пишуть автори рецензованої книги, у 1989 р. після повторної публікації англійською мовою “Собо­ру” Олеся Гончара “українська діаспора розпочала клопотатися про висунення автора на премію Нобеля. Ідею підтримали й на Украї­ні, але безрезультатно. Можливо, якби наприкінці 1960-х, коли “Собор” був відзначений премією Папи Римського, були перекла­ди й на інші європейські мови (а так — лише німецькою у 1970), результат був би позитивним. У своїй книзі О. Левченко згадує і “зірку першої величини кримськотатарської літератури” Ісмаїла Гагринського (Бея Мустафу Огли), якого висунули на премію Но­беля вчені Франції й підтримали письменники мусульманського Сходу. Але “не достукались” до дверей комітету... Нині в Україні, на наш погляд, є письменники, гідні премії Нобеля, зокрема Ліна Костенко, Валерій Шевчук, хоча перелік можна і продовжити. Підростає молоде покоління, дебютанти кін­ця минулого століття. Кожної осені, чекаючи повідомлень із засі­дання Нобелівського комітету, сподіваємося на звістку про першого українського нобеліанта” (с. 12). Про всіх українських письменників, які номінувалися в різний час на здобуття Нобеля, також можна прочитати в книжці Леоніда Шкляра та Анатолія Шпиталя.

Ще одне складне питання, пов’язане з теперішньою премією, — несподіваність вибору з боку комітету. За останні двадцять років у припущеннях щодо можливого лауреата в цій галузі не помилявся хіба що сам Бог. Якщо пригадати 1997 рік, коли Нобеля здобув італійський драматург Даріо Фо, то це ім’я навіть не привертало уваги у фінальних списках, і ніхто й подумати не міг, що в той рік літературний Нобель належатиме Італії. З книжки можна довідатися і про інші “кулуарні історії”: приміром, “коли в 1964 р. Ж.-П. Сартр відмовився від Нобелівської пре­мії, він заявив, що вручають її всякій “сірятині”, а от такі велети, як Л. Толстой чи Максим Горький, її не отримали. А в Радянському Союзі ще є Михайло Шолохов, який давно мав би одержати високу відзнаку за свій “Тихий Дон”. Що ж, Нобелів­ський комітет прислухався до поради — у 1965 р. Михайло Шоло­хов став лауреатом. Бувають і парадокси історії — на початку 1930-х років одним із кандидатів на премію Нобеля за “Майн Кампф” був Адольф Гітлер.

Уявімо собі, що у 1999 р. премію одержав би не Ґюнтер Ґрасс, а хтось із трьох: або Сейс Нотебоом із Голландії, або бельгієць Ху­го Клаус, або Прамудья Ананта Тур з Індії*, які були тоді кандида­тами. Що б тоді сказали про об’єктивність комітету? Але ж так було у 1997 р. з Даріо Фо, якого й близько не було у списках пре­тендентів” (с. 10).

————
* Автори рецензованої книги припустилися тут помилки: Прамудья Ананта Тур, великий роман якого друкував “Всесвіт” 1986 р., належить індонезійській літературі.
 

Про всі ці внутрішні таємниці і несподіванки читач також знайде відомості в книжці “Під знаком Нобеля”. Для того щоб осягнути будь-який феномен, його потрібно зрозуміти. Ця книжка, власне, й покликана дати українському читачеві розуміння всіх навколонобеліатних процесів, що мали місце за ці сто з маленьким гаком років. Але, окрім статей про лауреатів, цікавою буде й передмова з ширшим історико-культурологічним підґрунтям для розуміння ролі цієї нагороди, її історії, механізмів функціонування. Читач зможе дізнатися, якою, власне, є процедура подання кандидатури на розгляд Нобелівського комітету, як відбувається голосування, які етапи існують. Зацитую один фрагмент: “Процедура висунення на премію розпочинається із розсилання канцелярією комітету понад шестисот листів-запрошень у всі країни світу. Ініціаторами висунення кандидатур виступають як громадські організації, так і окремі особи. Ця процедура розпочи­нається щороку у вересні за рік до кожного присудження, почина­ючи з 1900 p., коли було запроваджено обговорення першої премії. За понад столітню історію існування цієї найпрестижнішої міжна­родної премії було кілька пауз, коли премію не присуджували. Так було у 1914 та 1918 роках, а також у 1935, 1940—1943 роках. Йдеть­ся, звичайно, про літературні премії.

Зазвичай, коли мовиться про Нобелівські премії з літератури, то листи адресуються національним академіям, найавторитетнішим членам спілок письменників, професорам університетів, фахівцям з історії та теорії літератури, а також лауреатам Нобелівської пре­мії попередніх років. На початку лютого наступного року роблять аналіз поштових надходжень, їхній аналітичний розгляд. У середньому, як свідчать спеціалісти, на адресу Нобелівського комітету надходить 400—500 пропозицій. Але оскільки кандидатури часто дублюються, то після першого розгляду секретар складає список претендентів приблизно зі 100 прізвищ. Після цього розпочинається другий етап — поглибленого вивчення матеріалів. З лютого по серпень академія збира­ється щотижня і заслуховує пропозиції комітету… Наступним завданням академії є вибрати із цього кола не більш як п’ять кандидатів на премію. З цією метою комітет звертається до невеликої групи експертів із семи-восьми країн світу. Ними, як правило, є вчені — фахівці з творчості конкретного письменника чи з літератури певної країни. Вони роблять ретельний аналіз творчості претендента, впливу його книжок на суспільство як у себе в країні, так і за її межами. Члени Шведської академії вивчають ці експертні висновки. Після детального обговорення кандидатур відбувається таємне голосування. Того, хто перемагає, повідомляють завіреною телегра­мою від імені Академії, а світ про це дізнається зі спеціальної прес-конференції. У день смерті Альфреда Нобеля — 10 грудня — король Швеції у святковій урочистій атмосфері власноручно вручає лауреатам дипломи, грошові премії та спеціальні медалі. Сума премії стано­вить 10 млн. шведських крон (приблизно 1 млн. доларів). При отриманні премії кожен новий лауреат виголошує промову” (с. 7-8). Думаю, що для більшості українських читачів буде цікавим дізнатися саме про процедуру визначення лауреатів.

Як на мене, подібна праця має велику вагу, адже в ній вдалося систематизувати всі імена й історичні контексти вручення. Шкода, правда, що автори, подаючи у списку літератури здебільшого матеріали журналу “Всесвіт” (а кого ж іще подавати!) або (sic!) російськомовні джерела (переважно матеріали “Иностранной литературы”), майже не покликаються на документи самого комітету, той таки сайт або ж англомовні праці, які часто є набагато ґрунтовнішими, ніж російські “переспіви”. Подібна стратегія ставить це видання в позицію підлеглого, якого колонізували російські джерела, а отже, й спосіб подачі й розстановки акцентів. Це величезна хиба, як на мене, подавати культурологічні й біографічні зрізи нобелівських лауреатів, покликаючись так часто на Росію, та й переклади нобелівських промов також переважно перекладено за допомогою “російського диригента”. Дуже сподіваюся, що в майбутніх перевиданнях (адже подібна книжка житиме, допоки існуватиме Нобелівська премія) цієї вади вдасться уникнути, зокрема розпочинати треба вже з підготовки матеріалу про Нобелівську лауреатку 2007 Доріс Лессінґ.

Отже, історія вручення Нобелівської премії в літературі — це окремий літературний детектив, який вартий докладного висвітлення. Когорта нобелівських лауреатів утворює дивний із соціологічного погляду список — це, з одного боку, нібито все найкраще, що існує в літературному світі за певний час, отже, читач не може уявити літературного процесу, якщо не познайомиться з іменами, які пропонує Нобелівський комітет. Це, безперечно, правда, адже знак Нобеля — ніби марка якості на ексклюзивній пляшці літературного вина.  Проте, з іншого боку, літературний процес не обмежується лише цими текстами. Нобель — це вершина, Монблан, який також із зрозумілих причин не може охопити всі галактики Гутенберга, бо, якщо ретельно подивитися на набір імен, то одразу можна схопити, що в ньому мало представників Сходу, Близького й Далекого, представників Передньої Азії, Австралії та Океанії, письменників із Латинської Америки. А тому я хочу підвести до думки, що Нобелівська премія також є заручником позалітературних механізмів, які спрацьовують дедалі успішніше.

Причина?

Мені здається, що в сучасному вимірі гуманітаристики (й літератури зокрема) жодна інституція не може дати ради всьому тому, що відбувається у світі з літературою. Неможливо тримати під прицілом усіх письменників, неможливо тримати контакти з абсолютно всіма літературними агенціями у світі. І жоден комітет у такому разі не може гарантувати, що його вибір — це абсолютно об’єктивний знак якості. Якщо в середині ХХ століття комунікації не були настільки розгалуженими, то сьогодні втримати все і бути посередником між усіма каналами, які визначають літературні напрями, — фізично неможливо.

Врешті, Нобель називає щороку лише одне прізвище у літературі. Безперечно, що літературу не можуть творити тільки ці обрані долею чи заповітом Нобеля майстри. Література сьогодні —  це складні переплетіння стилів, нові жанрові трансформації, поєднання в авторській стилістиці новітніх мистецьких орієнтирів, що позначається на перехрещуванні в тексті кількох стратегій художньої творчості (візуальне мистецтво, радіо, пабліситі). І саме у протистоянні цих новітніх літературних сил народжується щось докорінно нове, що дає можливість простежити еволюцію літературних жанрів і стилів. Змінюються свідомість доби, а відповідно, й настанови письма в свідомості літераторів.

Лауреати Нобеля останніх десяти років — це, безперечно, блискучі письменники, які гідні цієї відзнаки. Тільки знайшов він їхню адресу трохи із запізненням. Я не маю на увазі О. Памука чи Дж. М. Кетзе (в рецензованій книжці — Кутзеє), але Нобель для Г. Пінтера, чи Д. Лессінґ, чи Д. Фо — безперечно, надійшов із затримкою в кілька десятиліть. Можливо, я помиляюся, можливо, так і має бути — тобто Нобеля має одержати лише досвідчений майстер на схилку віку, вже відійшовши від активного літературного процесу. Але таку парадиґму розмикає той самий Орхан Памук чи Альбер Камю. Як на мене, естетичний критерій письма, орієнтованого на найвищі художні зразки, що мають змінити світ і свідомість кожного окремого читача, — та настанова, якої мусить дотримуватися Нобелівський комітет. Інакше з часом цю премію, яка тримається вже сто років, може чекати величезна криза. Річ у тому, що будь-яка закрита система не може існувати надто довго. Світ еволюціонує, отже і всі соціальні, культурологічні феномени мають також трансформувати у щось нове. 

Врешті, у світі сьогодні існують Букери і Блукери, Орандж-премія, Пулітцерівська премія тощо. І хоча жодна з них не може дорівнятися Нобелю, проте все ж таки можна говорити про потужну “преміальну альтернативу”.

Інша річ, що з руки традиції й досі в свідомості мільйонів саме Нобель є визнанням найбільших зразків. І, напевно, так має бути.