Ілько Корунець
Біля витоків українського перекладознавства
Переклад в Україні має свою досить довгу і славну історію, що бере свій початок більш ніж тисячу років тому — ще в Х сторіччі і пов’язується із запровадженням християнства. Починався наш переклад масштабно, з розмахом, на державному рівні, про що засвідчив наш літопис, ведений першим великим письменником, істориком Нестором, який записав під 1037 роком: «Ярослав собра писци многи і перекладаше на словінськоє письмо». Тобто, князь Ярослав Мудрий зібрав у новозбудованому Софійському соборі багато перекладачів (писців), які перекладали на старослов’янську мову. Сьогодні ніхто не наважиться сказати, скільки «многи» було тих перекладачів, але їх було «многи», тобто не одиниці. Іншими словами, то була вже ціла перекладацька школа зі своїми молодшими й старшими, менш досвідченими й більш досвідченими перекладачами, імен яких, на превеликий жаль, великий літописець нам не назвав, як це було заведено в аналогічних школах, зокрема в багдадській та в іспанській пізніше, в Х та ХІІ—ХІІІ століттях, зокрема в Іспанії, де працювало дві різних (і схожих на київську) перекладацькі школи — толедська та північна. Іспанські історики, проте, залишили нащадкам імена провідних перекладачів, зокрема перекладача (а може, й керівника перекладачів на іспанську чи арабську мови) Гергарда Кремонського та Ібн Аджуба, вочевидь перекладача на арабську мову. Таким чином, перекладацька школа в Софійському соборі, яка готувала фахових інтерпретаторів із грецької мови, існувала раніше, ніж відомі іспанські та навіть славетна французька школа Пор-Руаль.
————© Ілько Корунець, 2008.
Головним завданням київської школи перекладачів на самому початку було дати перекладені з грецької мови матеріали для богослужіння, яких у нас узагалі доти ніколи не було. Після забезпечення церков у Києві, Чернігові, Переяславі та інших містах потрібною в перші десятиріччя Х—ХІ ст. богослужебною літературою, перед перекладачами були поставлені ще вищі, не менш відповідальні завдання — переклад Євангелій, інших духовних та світських творів, зокрема праць таких теологів, як Сірен, Монотроп та інших. Історія свідчить, що в Київській Русі впродовж ХІ — першої половини ХІІІ ст. (до 1240 р. ) перекладалися і наукові (збірка «Фізіолог»), історичні й літературні твори («Історія іудейської війни» Йосифа Флавія), а також праці Плутарха, Арістотеля, народні казки, наукові твори, що по кілька разів з’являлися в переписаних варіантах. Причому перекладалися не тільки прозові твори різних жанрів. Єдине, чого не робилося в той час у жодній країні Європи, — не вказувалося, окрім хіба Ієроніма, відомого перекладача Біблії розмовною латинською мовою (так звана Вульгата), яким способом (методом) здійснювалися ці переклади і за якими правилами перекладалися чи мали перекладатися ті чи інші мовні одиниці/ змістові єдності. Коротко кажучи, не узагальнювався, а отже, й не критикувався перекладач і його доробок. Перекладачі «просто перекладали», хоч і знали, що сакральні твори та праці стародавніх грецьких філософів «треба перекладати» дослівно, а твори світських письменників можна було перекладати «як хочеш», тобто довільно. І жодна із середньовічних шкіл — ні київська, ні іспанська, римська чи французька — не залишила своїх конкретних правил чи вказівок щодо вимог до тогочасного перекладу прозових або поетичних творів. Не зробив цього і Лівій Андронік 240 року до н. е., переклавши добірною латинською мовою Гомерову героїчну поему «Іліада» та деякі поетичні твори інших стародавніх грецьких велетів художньої літератури латинською мовою.
Проте і Лівій Андронік не залишив (принаймні про це мовчить історія) жодних згадок про його методи перекладу творів своєї літератури на мову латинську. Всі наступні перекладачі також перекладали, обов’язково рівняючись, можна гадати, в дечому на Лівія Андроніка, а взагалі — кожен по-своєму, передаючи найголовніше в кожному тексті — його загальний зміст чи зміст кожної статті (як у різних угодах). Часто цей зміст розріджувався майже до невпізнання, й оригінал просто-таки спотворювався, як це робили Горацій, Квінтиліан та Апулей у стародавню римську добу чи Скаррон уже в добу класицизму («Перелицьована Енеїда», 1642 р. ).
Перші пропоновані методи перекладу, як правило, не завжди були витвором чи спостереженням кожного перекладача зокрема, а переважно запозичувалися одним перекладачем у іншого. Чи не найпершим (власне автором) пропонованих правил відтворення поетичних творів був Еш’єн Доле, в якого потім запозичив і вдвічі розширив (до десяти) правил перекладу Джон Драйден, тимчасом як англієць А. Тайтлер (1791 р. ) скоротив вимоги Доле й Драйдена до поетичного перекладу всього до таких трьох: 1) бездоганно володіти мовою оригіналу та мовою перекладу; 2) передавати сповна стиль автора оригіналу і навіть легкість сприйняття перекладеного твору як і носіями оригіналу; 3) передавати сповна зміст оригіналу тощо.
На превеликий жаль, українські перекладачі, навіть із Могилянської академії ХVІІ—XVIII століть, а серед них і Сковорода, не лишили нам жодних зауважень, вимог чи вказівок щодо теоретичних питань перекладу творів будь-якого жанру. Навіть такі фахові перекладачі другої половини ХІХ ст., як П. Куліш, І. Франко й Леся Українка не узагальнили теоретично свій велетенський перекладацький досвід відтворення прозових і поетичних творів. Навіть І. Франко, зробивши сотні й сотні різноманітних правок у Кулішевих перекладах Шекспірових шедеврів українською мовою, давши аналіз на рівні вимог ХХІ ст. польського перекладу своїх «Каменярів» С. Твердохлібом,* усе ж не створив окремої перекладацької праці.
————* Див.: Франко Іван. Зібрання творів у п’ятдесяти томах. Т. 39, с. 7—19.
Не стали зрештою незаперечними теоретиками перекладу і перші «хоробрі» буремних 20-х в Україні — І. Кулик (перекладач і коментатор своїх перекладів Волта Вітмена й інших американських робітничих поетів), М. Зеров (перекладач і критик перекладів античних і сучасних йому поетів), Г. Майфет, який досліджував способи перекладу творів Т. Шевченка французькою й англійською мовами, а також літературний редактор і критик українських перекладів В. Державин, почасти Ю. Савченко й інші. Саме цим поетам, критикам і редакторам випало першим рецензувати переклади українською мовою в 20-ті роки минулого століття. Вони відверто висловлювали свої критичні зауваження та побажання щодо перекладів, критикували своїх колег за неточні й неправильні переклади і вказували шляхи подолання труднощів у відтворенні поетичних і прозових творів українською мовою різними перекладачами. А критикувати перших перекладачів, що відважилися взятися за художній переклад, звичайно ж, було за що. Так, наприклад, І. Кулик був упевнений, що перекладати ті самі твори для різних класових категорій дорослих читачів треба було по-різному. Зокрема про свої переклади творів американських демократичних поетів українською мовою він писав таке: «Ми маємо на увазі, що перекладаємо для українського читача, до того ж для сучасного радянського читача (курсив наш. — І. К.) Це змушувало нас свідомо вносити деякі зміни в переклади, порівняно з оригіналом... Так само вірші американських поетів, точно перекладені (курсив наш. — І. К.) мали б один сенс у Нью-Йорку й інший у Харкові»*.
Важко погодитися, звичайно, із твердженням І. Кулика, що перекладач має право щось самостійно змінювати в перекладі на догоду читачеві. Такої думки в той час не дотримувалися ні М. Зеров, ні В. Державин, які були проти будь-яких кардинальних втручань перекладача, особливо у світоглядну орієнтацію автора першотвору. Таким чином, у 20-х роках минулого століття поряд із появою нових імен в українській літературі постали і нові підходи до освоєння багатств світового красного письменства за рахунок перекладів кращих його зразків українською мовою. Цілком закономірно, що слідом за перекладами з’являлася й їхня критика — народжувалося українське перекладознавство, біля витоків якого стояли вже згадані вище перекладачі й рецензенти нових перекладів. Вони робили більш чи менш кваліфіковані оцінки й теоретичні та практичні висновки щодо прозових і поетичних перекладів різних творів українською мовою. Тому з погляду сьогоднішнього дня можна стверджувати, що біля витоків українського теоретичного перекладознавства стояли найперше І. Кулик, М. Зеров з його реалістичними поглядами й вимогами до поетичного перекладу та Г. Майфет і, безперечно, найбільш фаховий та найактивніший критик прозових і поетичних перекладів того часу В. Державин.
————* Кулик І. Ю. Антологія американської поезії. — ДВУ, 1928, с. 36—37.
Проте пальма першості в теоретичному перекладазнавстві України належить все ж не їм, а їхньому співучасникові процесу становлення українського перекладознавства, харківському русистові, критикові перекладу й перекладачеві шекспірівських сонетів О. М. Фінкелю. Саме він зробив першу спробу в українському перекладознавстві визначити загальну проблематику, що стала об’єктом подальшого тодішнього й пізнішого дослідження в усіх національних республіках СРСР. Ця проблематики ставилася, звичайно, перекладачами, але вона була вперше систематизована чи більш-менш чітко окреслена в праці О. Фінкеля «Теорія і практика перекладу» — праці, що побачила світ 1929 року. Причому на рік раніше, ніж відома праця А. В. Федорова, що потім стала хрестоматійною в колишньому СРСР. Видана праця О. Фінкеля була в тодішній столиці України українською мовою. Перевидана «Теорія і практика перекладу», на жаль, тільки 2007 року у Вінниці (видавництво «Нова книга»). Вона з’явилася як підсумок наукової конференції, присвяченої О. Фінкелю, в Харківському національному університеті ім. В. Н. Каразіна. Підготували ж добірку найвизначніших праць О. М. Фінкеля науковці Харківського та Київського національних університетів Л. М. Черноватий, В. І. Карабан, В. О. Подминогин, О. А. Кальниченко та В. Д. Радчук. До збірки вибраних праць О. М. Фінкеля внесені, крім згадуваної вже перекладознавчої праці, також статті на перекладознавчі теми. Зокрема: «Г. В. Квітка — перекладач власних творів», «О некоторых вопросах теории перевода», «І. Франко — перекладач Некрасова», «Об автопереводе», а також «Лермонтов и другие переводчики «Еврейской мелодии» Байрона», «Заповіт» Т. Г. Шевченка в російських перекладах» і переклади самого О. М. Фінкеля (вибрано дев’ять Шекспірових сонетів російською мовою) та скорочені коментарі до них Л. Фрідмана й А. Анікста. Разом із тим О. М. Фінкель перекладав із ідиш та писав рецензії на твори єврейських поетів (кінець 20-х — початок 30-х) — Д. Гофштейна, І. Фефера й інших.
Треба сказати, що О. Фінкель був різнобічним філологом. Його цікавила російська мова, зокрема граматика й стилістика. Якщо його кандидатська дисертація була виконана на тему «Г. Ф. Квітка — перекладач власних творів», то докторська (1962 р. ) була присвячена російській граматиці («Производные причинные предлоги в современном русском литературном языке»). Треба зазначити, що більшість праць О. Фінкеля все ж присвячена русистиці (зокрема методичні викладання російської мови в школі). Він сам написав кілька підручників та посібників із російської мови, а деякі у співавторстві з Н. М. Баженовим. Кілька праць О. Фінкель створив також на теми загального мовознавства й української літератури та мови. Зокрема: «Пам’яті Квітки-Основ’яненка» (Харків, 1928), «Переклад у середній школі» (УМШ, 1952, №5), «Способи вираження граматичних значень в українській мові» (УМШ, 1933, №2), «Прикметники з префіксом без-» (УМЛШ, 1967, №7), «Дієприслівникові звороти з причинним значенням» (Харків,1962), «Короткий вступ до теоретичної стилістики» (1927) тощо.
О. Фінкель, працюючи в різних галузях філологічної науки, вочевидь не надавав своїй теоретичній праці з перекладу того значення, якого вона насправді заслуговувала. Цілком очевидно, що поява аналогічної праці А. Федорова російською мовою була офіційно сприйнята як пріоритетніша, тим більше, що з 1927 року почала згортатися українізація, а отже, почався комуністичний шовіністичний наступ проти «буржуазного націоналізму» — жупелу, що став основним звинуваченням у роки українського розстріляного відродження. Автор «Теорії й практики перекладу», який об’єктивно згадував імена М. Зерова, Г. Майфета, І. Кулика, М. Драй-Хмари, П. Филиповича, Д. Загула й інших «ворогів народу», треба гадати, побоявся навіть заїкатися про подальші видання своєї майже «крамольної» вже у 30-ті роки праці. Тим часом ця праця мала посісти виняткове місце в історії українського перекладознавства. Саме після неї майже традиційно всі теоретичні й практичні посібники та підручники почали називати «Теорія та/й практика перекладу».
Але повернімося до Фінкелевої «Теорії та практики перекладу», що складалася з чотирьох частин. Першу частину, названу автором «Теоретичною», повністю відведено коротенькому і далекому від глибокого й системного огляду історії перекладу в Європі (починаючи від Септуаґінти), але оминаючи переклад в інші періоди його розвитку, зокрема в Росії та в Україні. В цій частині автор висловлює ряд своїх тверджень про «прозаїчний переклад», якому нібито належить виключно ідейно-практичний вплив на «художній переклад» (власне поетичний переклад. — І. К.), що має, на його думку, «виключно мовне та літературне значення», оскільки він збагачує «поетичні засоби певної мови, поширюючи її арсенал та надаючи їй більшу міць, гнучкість та різнобарвність» (с. 53). Автор переконливо доводить, посилаючись на самого Цицерона, а також на авторитет Квінтиліана, В. Гумбольдта і М. Старицького, що переклад сприяє поліпшенню стилю мови, на яку він робиться. Цікаво, що педагогічне значення перекладу О. Фінкель бачив у царині сприяння навчанню рідної мови.
Цікавим є також підхід О. Фінкеля до визначення способів перекладу, серед яких він виокремлює такі найголовніші:
1) Передача літерами мови перекладу слів/фраз в іншомовній вимові (якщо ці слова/фрази зрозумілі мовцям перекладу). З таким способом «перекладу» навряд чи хто сьогодні погодиться, звичайно, позаяк передача буквами змістових одиниць мови оригіналу взагалі не є перекладом.
2) Другим способом (чи методом) перекладу О. Фінкель називає всім відомий дослівний переклад;
3) Третім способом — вільний переклад, коли можливі свавільні зміни оригіналу в перекладі;
4) Четвертим способом — адекватний переклад. Отже, термін «адекватний переклад» увів зовсім не А. Смірнов, який 1931 року зробив спробу визначення його значення. Цим терміном користувалися й раніше. О. Фінкель навіть вважав, що «адекватним перекладом» здійснювали свої найкращі відтворення змісту й художніх особливостей оригіналу всі видатні перекладачі в Німеччині в другій половині ХIХ ст., і навіть Й. Гердер «виконав адекватно» свої «Голоси народів» (1769 р. ) — усім відомі переклади народних пісень, із-поміж яких українським відведено винятково високе місце, бо він їх вважав найдовершенішими змістовно, художньо й мелодійно, найпоетичнішими за образністю в усій європейській пісенній творчості.
До «адекватних перекладів» О. Фінкель зарахував переклади братів Шлегелів, Тіка, Гумбольдта й інших послідовників Гердера в Німеччині. Разом з цим він фактично підтримав постулат І. Кулика про ідеологічне «підтягування» перекладу під відповідну читацьку (зокрема «соціалістичну» українську) аудиторію. Таке «підтягування» перекладів, їх штучна ідеологізація, звичайно, призводить до спотворення оригіналу та до цілковитої переорієнтації читачів, а тому не може бути за жодних обставин виправдана, як не могла бути виправдана й вимога В. Державина про стилізацію перекладів. Цю вимогу В. Державина засудив О. Фінкель. Тому варто погодитися і з висновком автора праці про те, що «Тільки показуючи й визначаючи, як і в якій мірі окремі елементи твору піддаються перекладу, можна наблизитися до уяснення того, яким повинен і бути художній переклад» (с. 79). Отже, за О. Фінкелем, деталі оригіналу — важливі елементи перекладу. Але чи всі і які саме деталі?
У другому розділі, що має назву «Переклад прозаїчний нехудожній», О. Фінкель, за Ш. Баллі, визначає найперше типи художніх текстів, а саме: 1) науковий тип тексту і його переклад та 2) «адміністративний» тип тексту і його переклад. Останній тип текстів ще зараховує: «урядові акти, міжнародні ноти і пакти, з одного боку, та місцеві розпорядження, урядницькі правила, оголошення — з другого, ділову мову... з її особливими виразами та фразеологією...» (с. 84). За окремий жанр визначено (задовго до визначення його в Москві І. Гальперіним. — І. К.) і публіцистичний. Хоча й тут автор вирізняє окремо мову газети. При цьому, однак, О. Фінкель дотримується думки, що «пролетарський» публіцист пише не тою мовою, що буржуазний» і посилається на свою статтю про публіцистику В. І. Леніна. Проте суть, звичайно, не в хибних заідеологізованих поглядах, яких О. Фінкель міг щиро й не дотримуватися (принаймні сьогодні це можна хоча б припускати), а суть у тому, що він досить чітко, з погляду мовознавців ХХI сторіччя, визначав головні особливості різних підтипів/підстилів мовлення та підходи до їх перекладу. О. Фінкель охарактеризував науковий текст, указав на термінолексику, яка тоді розроблялася українськими фахівцями, визначив головні шляхи створення національних терміносистем.
Що ж до синтаксичних/структурних особливостей нехудожнього мовлення, то тут О. Фінкель робив цілком логічні (й сучасні) висновки, а саме, що «всі національні мовні ознаки (в перекладі. — І. К.) мають зникнути, і надо всім мусить панувати лише система мови перекладу з усіма її засобами та формами, які виконують ті самі функції, що їх у мові оригіналу виконують інші засоби та форми» (с. 93). Добре розуміючи, проте, що мова перекладу не може не зберігати певних притаманних тільки їй ознак, О. Фінкель зауважує, що «перекладач мимоволі передасть дещо з національних ознак, як зберігає їх і авторська мова теж». При цьому О. Фінкель підкреслював, що для виконання зразкових перекладів, наприклад, економічних текстів «перекладачі мусять уважніше ставитися до аргументації та логічного апарату автора» (с. 96).
Аналогічні вимоги О. Фінкель ставив і до перекладу юридичних текстів, які, на жаль, у нього зводяться фактично до тодішніх газетних текстів і їх українських перекладів. Досить часто при цьому автор зараховував до юридичних текстів суто інформаційні тексти (с. 101). При цьому він піддавав критиці тільки стилістичні огріхи щодо слововживання, і мало чи зовсім не зверталося уваги на точне відтворення специфічних особливостей саме юридичних текстів (угод, контрактів тощо).
Нарешті, в розділі третьому («Переклад прозаїчний художній») О. Фінкель зосереджує свою увагу на доборі й перекладі контекстуальних синонімів — проблеми, що хвилювала й хвилює перекладачів і досі. Разом з цим зосереджується увага і на перекладі реалій суспільного життя різних націй, зокрема на «національних формах привітань й індивідуальних привітаннях, на назвах національних чинів і посад, мір, ваги, монет (власне грошових одиниць)» тощо. Автор виступає проти заміни їх національними відповідниками і разом із тим припускає в певних випадках заміну таких реалій рівнозначними відповідниками мови перекладу (с. 112—113). О. Фінкель запропонував методи відтворення цих мовних одиниць, які (методи відтворення) й закріпилися в перекладацькій практиці, а саме: транскрипцію, калькування, заміни (с. 119). Адже «не можна ані Ксенофонта, ані Тамерлана, ані Скопіна-Шуйського називати генералами» (с. 117). Іноді при цьому О. Фінкель пропонує «де треба, не відшуковувати свої замінники, а залишати оригінальні назви», що краще, «ніж фальсифікувати текст чи утворювати хибні асоціації» (с. 119). І з цією порадою, зробленою ще майже 80 років тому, також не можна не погодитися й сьогодні.
Зачепив О. Фінкель і деякі інші вже традиційні і в наш час питання теорії та практики перекладу, зокрема такі, як переклад архаїзмів, неологізмів, професіоналізмів, деяких типів усталених сполучень слів. Він проілюстрував свої зауваги прикладами неправильного перекладу тих чи інших мовних одиниць у М. Садовського («Тарас Бульба» Гоголя), О. Варавви, А. Ніковського та інших перекладачів. Однак поряд із загалом слушною критикою недоглядів натрапляємо у праці й на хибні твердження автора на кшталт: «Як можна перекласти такі вирази, як Sacramento, Goddam тощо». І сам же відповідає: «Звичайно, що ніяк, і краще навіть не пробувати» (с. 127), хоча знайти близькі відповідники цим лайливим словам у багатьох мовах перекладу не складає великих труднощів. І це знає кожен навіть середньої руки перекладач. Та в неперекладність цих та подібних слів, мабуть, не зовсім вірив і сам О. Фінкель, оскільки дещо нижче в рецензованій праці він і сам зазнає, що солдатська мова австрійської армії є, звичайно, не та, що в російській, але перекладач «Приключений бравого солдата Швейка» поруч із перекладом відповідних висловів використовував, мабуть, і метод аналогії (с. 128). То чому ж тоді, всупереч твердженням О. Фінкеля, українським перекладачам не шукати й знаходити ті ж аналоги для Sacramento і Goddam?
Не мав О. Фінкель рації і тоді, коли стверджував, що нібито «більшість перекладачів вважає, що головне у перекладі — це передати змістову точність, ідентичність значення. За таким поглядом переклад художнього твору перетворюється на переказ, бо саме елемент художності в перекладі (курсив наш. — І. К.) знехтувано» (с. 129).
Зрозуміло, що в 20-ті роки (та й не тільки в ті роки, але й набагато пізніше) такі переклади були, як були тоді й справді художні переклади високого фахового, а отже, й літературно-мистецького рівня. Назвати хоча б кращі прозові переклади В. Самійленка, М. Іванова, В. Підмогильного й того ж таки критикованого О. Фінкелем М. Садовського, який, за свідченням тогочасних театральних критиків, зробив прекрасний переклад Гоголевого «Ревізора» українською мовою. А якими достовірними, блискучими вже тоді були непоодинокі поетичні переклади В. Самійленка, М. Зерова, молодого М. Рильського. Та й «точна передача змісту» ніколи не шкодила жодному перекладові, скоріше навпаки. І хоча О. Фінкель не вказував, яким (прозовим чи поетичним) перекладам шкодить, на його думку, «точна передача змісту», та з наведеного нібито «точного» власного пародійного російського перекладу Тичининого «На майдані» видно, що йдеться про поетичний переклад, про який давно вже існує дві паралельні, хоч і не всіма визнані, думки:
1) переклад має передавати зміст віршового твору;
2) переклад має передавати художніми образами й евфонічними засобами дух і музикальність, внутрішній «вогонь» твору. Тимчасом пропонований російськомовний пародійний переклад Тичининого твору мало що передає сповна, а тому навряд чи може хоч якоюсь мірою бути ілюстрацією висловленої О. Фінкелем тези про нижчевартість змісту в перекладах поетичних творів.
Належне місце О. Фінкель приділив у своїй праці й художнім тропам і запропонував цілком сучасні способи їх передачі в перекладі. Він усебічно проілюстрував окремі вдалі й невдалі способи їх відтворення різними перекладачами. Автор цілком слушно наголошує на труднощах перекладу тропів, пов’язаних зі «специфічними особливостями кожної мови, бувши побудовані або на певних культурно-історичних асоціаціях (оно- та антономасія), або на грі слів (каламбур), або на прислів’ях (фразеологія)» (с. 133). Можна стверджувати, отже, що тема тропів не була обійдена О. Фінкелем, який поклав добрий початок для її ширшого вивчення в майбутньому.
Сказане стосується і фразеології, для вивчення якої, як зазначав учений, «Сучасна перекладацька традиція має три шляхи щодо їх відтворювання: 1) коли передається тільки зміст фразеологічного вислову, незважаючи на його стилістичні відміни; другий шлях — це точний, майже дослівний переклад фразеологічного вислову. Неясності, що постають унаслідок цього, пояснюються в примітках; третій шлях є підстановка фразеологічного вислову, властивого мові перекладу, замість фразеологічного вислову оригінального з тим або дуже близьким значенням» (с. 133—134). Тобто, знову ж таки подано стартові кроки до вивчення проблеми, що потім всебічно освоювалася в національних мовознавствах впродовж наступних десятиріч.
О. Фінкель радив у художньому перекладі зберігати синтаксичні особливості оригіналу — полісинтетичні, асиндетичні, паралелізми, анафору, епіфору, позаяк «відтворення синтакси є не перенесення форм оригіналу до перекладу, а вживання тих самих естетичних типів» (с. 137—138). О. Фінкель справедливо засуджував підміну перекладу прозового художнього твору його переказом і переробкою з порушенням синтаксичної естетики оригіналу. «Доки перекладачі не зрозуміють, що їхня праця є праця митця, доки переклад для них не буде мистецтво (курсив наш. — І. К.), доти переклади стоятимуть на непорушному рівні штампованого шаблону, даючи читачеві замість бажаного автора тільки сурогат або підробку» (с. 1480) — висновок, який зберігає свою актуальність і в епоху інформаційної революції.
Нарешті, в останньому розділі праці аналізовано особливості віршового перекладу, який «є занадто складніший», оскільки «в ньому треба погодити й передати більшу кількість різноманітних естетичних ознак» (с. 149), а найперше — евфонію, що, власне, окрім асонансів та алітерацій (та й то зрідка), відтворити неможливо. Інша річ — ритмомелодика. Тут О. Фінкель вимагав від перекладачів відтворення як еквілінеарності, так і всіх рим (чоловічої, жіночої, вокалічної, консонантної), як і характеру ритмічної організації оригіналу.
Разом із цим автор визнавав, що «той самий оригінал можна відтворити на декілька метрів, які треба визнати принципово-рівними» (с. 161), з чим навряд чи всі сучасні перекладознавці беззаперечно згодяться. Тим більше, що О. Фінкель наводить приклад кількох перекладів однієї оди Горація, хоча в римській латинській поезії взагалі не було рими, тому її в перекладах, мовляв, можна римувати чи не римувати. Однак висновок він робить усе ж правильний: «Вірний шлях є один — зберігати розмір першотвору» (с. 164). У цьому, проте, О. Фінкель, як видно, не був до кінця впевнений і вважав, що тут «треба мати спеціальні дослідження, які б висвітили ці питання не тільки історично, але й теоретично» (с. 165) — зауважує він цілком логічно. Треба сказати, що так само подано і загальний висновок про поетичний переклад: «Натрапляючи на будь-який художній елемент твору, перекладач мусить дбати про максимум його відтворення, розглядаючи його у зв’язку з загальною поетикою твору, його літературну валентність, погоджуючи його з іншими стилістичними й тематичними елементами і маючи на увазі свою мову та свою культуру» (с. 177). (Курсив наш. — І. К.).
Сучасний перекладач поетичних творів і теоретик перекладу, безсумнівно, цілком погодяться з таким твердженням автора.
Із наведеного короткого екскурсу в історію українського перекладу й аналізу стану в перекладознавстві другої половини 20-х років минулого сторіччя читач, сподіваємось, отримав певне уявлення і про тогочасний стан критики літературного перекладу взагалі та перекладознавства зокрема, як і про роль у перекладознавчому процесі перших «хоробрих» І. Кулика, Д. Загула, М. Зерова, літературознавця Г. Майфета й критика та перекладача В. Державина. Головні тогочасні українські поети, літературознавці й перекладачі розглядали й частково вирішували поточні питання, що поставали в практиці прозового й поетичного перекладу в Україні періоду «розстріляного відродження» другої половини 20-х — першої половини 30-х років минулого сторіччя — періодів голодоморів і більшовицького терору в Україні. Проте перші теоретичні висновки й узагальнення, як і визначення завдань українського (та й загального) перекладознавства в роки новонародженого після короткого періоду незалежності України 1917—1922 років теоретичного перекладознавства були загалом правильно зроблені харківським філологом, викладачем і перекладачем О. М. Фінкелем.
Саме О. Фінкель уперше в тодішньому СРСР опублікував 1929 року свою працю «Теорія й практика перекладу» (Харків: Державне видавництво України). У цій праці автор зробив спробу визначити погляди на роль перекладу найвизначніших європейських філологів та перекладачів минулого й тогочасного періодів розвитку художньої літератури. Проте йому вдалось принаймні найважливіше — коротко оглянути тогочасний перекладознавчий процес в Україні. Він визначив найважливіші питання перекладознавства, що ставилися й вирішувалися або й зовсім не вирішувалися за браком належних теоретичних напрацювань у тодішньому українському (та й російському дореволюційному і радянському) перекладознавстві. Причому не тільки в художньому перекладі, а й у перекладах інших текстових підстилів — діловому, правознавчому, науковому, публіцистичному.
На превеликий жаль (і про це треба щиро сказати), О. Фінкель із незрозумілих причин, сміливо й успішно почавши освоювати нове й зовсім не «зоране ніким» до нього поле діяльності, що обіцяло закріпити його пріоритет у цій науково-дослідній галузі, самочинно залишив цю науково перспективну для нього галузь. Це тим більше здається дивним, адже він окреслив коло питань, що були важливими для теорії та практики тогочасного і майбутнього розвитку ще зовсім молодого перекладознавства як науки. Особливо це стосувалося поетичного перекладу, яким він фактично все своє життя активно займався, перекладаючи сонети Шекспіра російською мовою, які були в свій час (1969, 1976 і 1986 рр. ) прихильно сприйняті в роки їх опублікування (1969, 1976 і 1986 ) критиками Л. Фрізманом та О. Анікстом.
