Димитр Христов

СЕРДЕЧНИЙ РИТМ

ПОЕЗІЇ

З болгарської переклав Олекса Різниченко (Одеса)

 

ЗАТИШШЯ
 
Назад не хочу повертатись,
іти вперед — я сил не маю,
хоч мрій-надій я і не втратив
та біль від опіків триває
від почуттів лиш попіл тлустий,
рубці від ран іще пульсують,
душа вдається до розпусти,
ніхто її не нагодує
ні ласкою, ні людським словом
ні щирістю не обігріє,
щоб задзвеніли струни знову,
а пісня сповнилась надії
і повела увись зі споду,
де нас огорне світлом дивним,
щоб ми відчули насолоду ,
впилися справжнім та інтимним…
Роздвоююсь у мить затишшя
і сам не знаю, що робити,
позаду, там, — усе колишнє,
попереду — не розглядіти.
Невже ця мить є та фієста
до вічності, як доторк серця,
що вистачить одного жесту —
і знов кохання розпочнеться.
 
 
СЕРДЕЧНИЙ РИТМ
 
Поезіє, мене не кидай,
як пломінь, з ватри відіпхнутий.
без тебе я немов сновида,
немов на каторзі замкнутий.
Тому що ти — моя свобода,
усе, що мріяне й прожите,
ти пристрасть, ти — це насолода,
ти жінка, що сама приходить.
 
Поезіє, мене не кидай,
як ніжності передчування,
як вуст жагучих подих
після інтимності єднання.
Ти мене хрестиш і цілуєш,
благословляючи на сповідь,
і з віртуозністю готуєш
настроюєш ніжніші струни.
 
А потім у твою відсутність
крижинки в серце проростають,
воно їх топить невідступно,
і пара понад серцем сяє,
я випростовуюсь, півмертвий,
я гордий знову, ненаситний,
тебе відшукую уперто
по невмирущім серця ритму.
 
 
САМОТНЯ
 
Все чекає, чи прийде коханий
чи колишні часи спом’яне;
все чекає, що той без догани
і ні в чому їй не дорікне.
 
Двері поночі не замикає,
лампа теж уночі не згаса,
одиноко у темряві сяє
посивіла від горя коса.
 
Все чекає, чекає на того,
кому зможе сказать про старі
і гріхи, і турботи без нього,
що гостріші отруєних стріл.
 
Мовчазна, молода і цнотлива,
ув’язнила чуття за грудьми.
Нині ж сповідь готова до зливи,
мука рветься на простір з тюрми.
 
Все кохання і щире, й глибоке
віддавала коханому ти.
він же кинув тебе одиноку
догорати в своїй самоті.
....................................................
 
 
 
Ç болгарської ïереклала Світлана Карлічук
 
НЕПОВТОРНІСТЬ
 
Передчуваю я, до мене йде жона,
âона іде, як вітер — у пориві,
ãрім серед тиші, чиста і ясна
îця жага її неповторима.
 
І без продовження, а то вона
у мить з гнізда собі владнає клітку,
а вже тоді ні правда, ні брехня
не збережуть інтимності лелітку.
 
Вона піде — просвітлена жона,
чи піду я в смертельному відчаї...
І тиша Космосу уже не перейма,
бо ця жона початком є і краєм!
 
КРУГОВОРОТ
 
Нам кохання забирає літо,
тихим сумом душу огорта
ґвалт шпаків на нивах сумовитих.
Хто сказав, що осінь золота?
Та ж вона марудна і тужлива,
та ж вона самітності сезон.
Йде любов за літом і примхливо
не зважа на позолоти фон,
бо для чого їй усі ті барви,
і для чого тая суєта,
коли вітер вже як а ля Ваґнер,
ронить з листям наші почуття
від корони з найніжнішим віттям
дерева, що виросло в Раю?
Студить осінь нам безумство літнє
і не тішить учта у гаю.
Нас зима лякає календарна,
а густе світлішає вино,
догорають в нім смаки і барви
літа, що зібрало ув одно
кольори усі і аромати
та й віддало осені сповна...
 
З келихом вина ми найбагатші
доки не повернеться весна.