Доріс ЛЕССІНГ
ДОМІВКА ГІРСЬКОЇ ХУДОБИ
ПОВІСТЬ
З англійської переклав Ростислав ДОЦЕНКО
Коли в наш час люди емігрують, то здебільшого не заради ясного неба, добрих харчів або навіть робочих рук. Не ризикуючи помилитися, можна твердити, що родину, яка вибирається до Австралії або ще там кудись, приваблює видиво чепурненького котеджу або окремої квартири, можливо, і з невеличким садком. Я не знаю, як усе це виглядало років сто чи п’ятдесят тому. Судячи з книжок, переселенці й шукачі пригод вирушали у світ, спонукувані жадобою принадливого життя, нових країв та можливостей і такого іншого. Тепер же вони прагнуть лише даху над головою.
І от що цікаве: люди, цілком тямущі в усіх інших відношеннях, стають на диво легковірні, коли йдеться про дах над головою. Чомусь їм здається, ніби цей товар, якого практично скрізь бракує, можна запросто придбати в іншій країні, варто лише спакуватися й перебратись туди. І це при тому, що газетні сторінки рясніють заголовками типу «Всесвітня житлова криза», які вже всім набили оскому, та й серед брошур, що їх видають імміграційні органи, немає жодної, яка б не застерігала (хай і дрібнішим шрифтом, начебто це щось неістотне), що не бажано виїжджати з батьківщини, не забезпечивши собі наперед нової оселі.
Марина Джайлс та її чоловік виїхали з Англії саме в такому настрої. Протягом кількох років вони мешкали, де випадало, ділячи з іншими пожильцями квартири, ванні кімнати й кухні. І якби хто-небудь зауважив при ній із заздрістю: «Кажуть, в Африці небо завжди блакитне», вона, мабуть, відповіла б задумливо: «Це правда, але хіба не чудово було б після всіх цих років пожити в пристойному домі?»
————© Р. Доценко, переклад, 1977.
Приїхавши до Південної Родезії, вони мусили обирати або іммігрантський табір, що складався з валькованих халуп, мешканці яких користувалися спільною водоколонкою, або готель. Вони обрали готель, бувши, як то кажуть, матеріально незалежні. Це означало, що вони мали кількасот фунтів, за які намірялися відразу по приїзді купити будинок. Купівля будинку, як і в Англії, була справа цілком здійсненна, при умові, що покупець відмовиться від надії придбати те, що йому подобається, та ще й за недорогу ціну. Для Марини процес купівлі житла затягся на декілька років, упродовж яких вона все приглядалася та прицінювалась до будинків, що поділялися на дві групи: одні, які їй подобались, і другі, які були їй по кишені. Марина, бачте, була романтична натура і ще не дійшла до тієї пасивної стадії духу, коли людина (як це робить дев’ять десятих із нас) скоряється перед необхідністю оселитися хоч би в якому закутку, а тоді вже влаштовувати навколо нього решту справ — шукати школу для дітей, місце роботи для себе й так далі. А що вона не хотіла скорятися, то жити їй доводилося з великими невигодами, і час від часу в неї вихоплювалось:
— Чого це ми повинні віддати всі гроші за таке гидке помешкання? Коли ще вони у нас будуть?
На перший погляд, думка якнайслушніша. І все-таки Марина не сподівалася, що, перепливши океан і потрапивши в нову, овіяну романтичним ореолом країну, опиниться в такому становищі.
Місто, коли дивитись на нього з літака, наполовину потопало в затінку дерев. Шістдесят років тому тут на всі боки розлягався вельд1, та навіть і тепер ще здається, ніби то не вельд оточує площу, зайняту будівлями та вулицями, а самі будинки силою проросли вгору з-під дерев і з-посеред дерев. Коли летиш низько понад містом, бачиш саме буяння зелені, потім десь зблисне білістю висока споруда, покажеться між гіллям якась ділянка вулиці без початку й без кінця, і знову зникне попід деревами. А проте це велике місто, широко розпростерте й розкинуте, бо проблеми простору в ньому не існує: тіснява розкидає людей навсібіч до край обрію замість того, щоб спонукати їх селитися по вертикалі. Від околиці до околиці буде, мабуть, миль із п’ятнадцять — трохи більше в діаметрі, ніж мають деякі з найлюдніших міст світу. Коли, однак, запитаєш когось із городян, скільки в місті населення, він відповість, що десять тисяч — тобто дуже мало. Але навіщо такій невеликій кількості людей так багато місця? Городянин на це запитання, певно, зниже плечима, бо він ніколи не сушив собі тим голови. Насправді ж тут живе не десять, а десь із півтори сотні тисяч, тільки решта це чорні, і їх ніхто не вважає за мешканців міста. Чорні тут не стільки живуть, скільки втискуються хто як може. Все це такі тонкощі, що їх дуже важко збагнути новоприбульцеві, і потрібно чимало часу, поки з ними освоїшся.
———1 Вельд — південноафриканський степ. — Прим. пер.
Мабуть, кожне місто має свою специфічну прикмету, якою воно вирізняється з-поміж інших, щось характерне з погляду не лише тих, хто живе в ньому, а й тих, хто знає його з самих книжок та переказів. Приміром, у краалі старого Лобенгули за триста миль на південь було своє Велике Дерево. Під його гіллям сидів зраджений смутний і величний король у складках чорного жиру, оздоблений намистом і блискітками. Він бачив, як настає його судна година в образі білих людей, що наближалися з півдня, але все ще порядкував життям і смертю у згоді з відомими й освяченими звичаями. І було те яких шістдесят років тому...
Характерна прикмета цього міста — пагорб. Коли перших переселенців послали на північ, їм сказали не зупинятись, аж поки дійдуть до великої примітної гори, що неодмінно приверне їхню увагу. Там їм належало закласти нове місто. Але чи то через якесь непорозуміння, чи, може, внаслідок звичайного виснаження вони спинилися на двадцять миль раніше, під невисоким і невиразним за обрисами пагорбом. Спогад про ту помилку й досі ятрить душу городян. Щороку, коли відбуваються врочистості на честь перших поселенців і Родса, який послав їх на північ, у голови городянам знов і знов закрадається думка, що споруджене місто — не зовсім таке, яке мав намір спорудити засновник колонії. Стоячи біля підніжжя пагорба, промовці кажуть: «Шістдесят років, подивіться, чого ми досягли за шістдесят років!» І в уяві слухачів виринає образ міста, про яке ми всі мріємо, — добре розпланованого й пропорційно збудованого, без кишел і без нетрищ, міста, яке й справді можна було спорудити за цих шістдесят років.
Місто це розкинулося на всі боки від пагорба. Самий пагорб оточений кварталами нетрищ — вузьких кривулястих вуличок, де кишма кишить кольоровими, які збувають свій недовгий вік серед напіврозвалених халуп із цегли та бляхи. П’ять хвилин ходи в один бік — і вулиця губиться у високій брудній траві, над якою стелеться чорний дим з труби електростанції; десь поміж тієї трави в канаві валяється стара бляшанка з-під бензину: хижий птах, вражений її сліпучим блиском проти сонця, раптом уриває свій доземний літ, сахається вбік і прудко злітає знов у небо. Десять хвилин ходи в другий бік — і починається діловий центр міста: разюче білі бетонні блоки, модерні будівлі, яких чимало в усьому світі. Тут побачиш імпортний одяг, у вітринах — американські автомобілі, неонове світло, на прилавках повно буклетів, що рекламують подорожі літаком на батьківщину, хоч би де вона була. Ще кілька кварталів, і діловий район уже позаду. Колись тут була чудова місцина. Люди, які виросли разом з містом, проїжджаючи в неділю цю околицю і дивлячись на бунгало, що стоять на підмурівках, прикрашені залізним орнаментом, кажуть: «У 1910-му за цим будинком ще був вельд».
Тепер, однак, будинки тягнуться й далі, маленькі й бридкі, аж поки враз ми переносимось у тридцяті роки: високі будівлі по вісім на квартал стоять, наче вишикувані мало не впритул велетні-солдати. Веранди вже зникли. Дрібненькі балкончики виступають, немов повіки, дахи скидаються на капелюхи без крис. Виставлені на палюче сонце, ці будинки тиснуться один до одного, не обіцяючи ні затінку, ні прохолоди, бо їх запроектовано зовсім для іншого клімату, і вони лишатимуться вкрай незатишними (дарма що дуже претензійними), доки повиростають дерева та розгалузяться виткі рослини. А що за ними? Знову вельд, пустища, порослі травою і всіяні людським та тваринячим гноєм, низовина, помережана в усіх напрямках безліччю стежок, якими тубільці щовечора ходять від околиці до околиці, спиняючись вряди-годи зачерпнути в пригорщу води з ковбань, вкритих — щоб не сідали москіти — тонесенькою плівкою райдужної нафти.
За низовиною (яку швидко поглинає забудова, через що незабаром тут зовсім не зостанеться вільного простору) розляглася нова околиця. Вигляд її цілком інакший. Якщо за двадцять хвилин ходи звідси будинки стоять по вісім на квартал, то в цьому районі їх по двадцять. Люди, що проектували ці невеличкі абияк стулені оселі, мали, очевидно, за взірець дешевенькі котеджі вздовж приміських шляхів у Англії. Маленькі клапті бетонованої долівки під дашком, де місця якраз стільки, щоб поставити зо два стільці, називаються верандами, а комірчини на два квадратні ярди, де вішають капелюхи, — передпокоями. Кожен будиночок поділено на такі манюнькі кімнатинки, що коли проходиш від стіни до стіни, мусиш обминати стіл, а ні — то зачепишся за крісло. А стіни ті до того білі, сліпучо-білі, що від них з полегкістю переводиш погляд на дерева.
Ці будиночки просто потворні, якщо їх не злагіднюють і не прикривають крони дерев. Кожен новий власник, оселяючись у них, каже з тугою: «Ось позаростає кругом, і буде не так зле». А росте тут усе й справді як з води. І дивна річ: це місто, — здавалося б, одне з найнепривабливіших і найнезручніших у світі, коли взяти його просто як нагромадження вулиць та будинків, — виявляється водночас таким прегарним, що немає людини, яка б не закохалася в нього з першого погляду. Кожна вулиця обсаджена одним або двома рядами дерев, кожна будівля оточена буйним зелом. Це місто садів.
Марина теж була спершу зачарована. Потім її ставлення змінилося. Вони з чоловіком могли розраховувати лише на стандартні будинки, споруджувані на околицях, що розпросторювались немов пошесть і росли так швидко, як тільки встигали довозити матеріалу на будівництво. Одного разу Марина сказала Філіпові:
— В Англії ми не мали власного будинку, бо не хотіли жити на околиці. Ми вирвали себе з корінням, приїхали в країну, де повно екзотики й неосвоєних земель, і єдиним місцем, де ми можемо поселитися, знову виявляється передмістя. Краще смерть, ніж таке життя!
Філіп тільки слухав, його не так вибило з колії, як її. Вони були трохи різні люди. Марина належала до тих ліберально настроєних осіб, що їх подостатком з’явилося в Англії тридцятих років, а Філіп був науковець і більше покладав надії на техніку, аніж на вроджену порядність людських істот. Щоправда, він по-своєму теж був ідеаліст, бо прибув на цей континент, сам пройнятий благородним оптимізмом. Англія, на його думку, давала замало шансів таким молодим людям, як він, обдарованим знаннями та енергією. За морем усе буде інакше. Треба тільки, щоб тамтешній уряд був готовий асигнувати достатньо грошей для науки, адже цього вимагає звичайний тверезий глузд. (Само собою розумілося, що в новій країні і тверезого глузду буде більше, ніж у старій.) Філіп ладен був увесь віддатися праці заради того, щоб на місці пустель розквітли сади. Африка, йому здавалося, чудово надається для таких перетворень, і що більше він придивлявся до неї протягом перших тижнів перебування там, то дужчим запалом проймався.
Однак коли Філіп вечорами викладав свої ідеї перед Мариною, вона в думках витала десь-інде, і він це скоро побачив. Його й самого засмучувало, що їм доводиться мешкати в такому готелі, де немає ніякого затишку, годують несмачно і де повно братів-іммігрантів, які розпачливо пориваються і собі знайти дах над головою. А втім, він був певен, що рано чи пізно їм таки підвернеться пристойний будинок. Тимчасом же він би навіть не мав нічого проти купівлі одного з цих приміських будинків. Звісно, вони йому теж не подобались, але він дуже добре розумів, що Марину обурювали не самі ці будинки як такі. Оце повсюдне упередження до передмість — ось де крилася причина. Нас страшенно разить думка, що ми живемо так само, як наш сусід! Прикро, коли ввесь світ швидко перетворюється на суцільні передмістя. Бо ж, власне, що таке британська колонія, як не передмістя самої Англії, нехай і дуже своєрідне? Десь у глибині душі Марина плекала мрію, як вони з Філіпом живуть серед гурту доброзичливих людей, які щиро цікавляться мистецтвом, щотижня читають ліберальну пресу і вірять, що такі ганебні явища, як расову дискримінацію та боротьбу між чорними й білими, можна усунути при належному прояві доброї волі... Чарівна картина!
Одвернувши на час свої думки від заквітчаних пустель і тому подібного, Філіп спробував інакше підійти до справи. Може, їм пощастить придбати будинок за посередництвом «Бюро влаштування іммігрантів»? Проте, повертаючись то з тієї, то з іншої житлової управи, він щоразу говорив невеселим голосом: «Безнадійно, якщо не мати трьох дітей». Марину це пригнічувало: вона-бо й досі дотримувалася старосвітського погляду, що перше ніж заводити дітей, треба спромогтися на оселю, в якій з ними жити.
— Тобі-то воно добре, — казала Марина. — Ти, я бачу, половину часу ганятимеш у своєму грузовику з кінця в кінець країни, роз’їжджатимеш по резерваціях і нічим не будеш журитися. Я нічого не маю проти цього, але ж мені теж треба знайти якийсь інтерес у житті!
Філіп відчував себе трохи винним: він і справді по три-чотири дні на тижні перебував у роз’їздах зі своїми колегами, і Марині дуже часто доводилося лишатись на самоті.
— Може, нам пошукати якийсь тимчасовий притулок, поки немає змоги придбати будинок? — висловив він думку.
Така нагода не забарилася. Від одного знайомого Філіп довідався, що здається в оренду на три місяці квартира; той знайомий і сам не був певен, чи це справді так, бо почув про квартиру випадково, на вечірці, але Філіп пішов по сліду, про все домовився і, повернувшись до Марини, втішив її:
— Це тільки на три місяці.
Будинок № 138 на Сесіль Джон Роде містився в районі, забудованому ще до раптового піднесення тридцятих років. Старі, немодні будівлі були поставлені не за якимось імпортованим рецептом, а в згоді з примхою своїх перших власників. По один бік сто тридцять восьмого номера стояв будинок на підмурівку (так рятувалися тут від мурахів) із загнутим угору на китайський лад дахом і дерев’яними сходинками. Стіни його також були дерев’яні, і тупіт ніг по дерев’яній підлозі чувся аж на вулиці. Стіни другого сусіднього будинку не були видні з-під суцільної золотої зливи — густих жовтих грон барви димчастого меду, що спускалися від даху до самої землі. Будинки навпроти були відділені заростями кущів.
З вулиці виднівся лише дах будинку № 138 — решту його також затуляв високий буйний живопліт. На тротуарах росла закурена трава, всіяна де-не-де собачим лайном, і, йдучи, треба було добре вважати. Перед хвірткою бовваніло кілька високих, наче до самого неба, бамбукових дерев, на яких цілий рік погойдувалися шарпані вітром округлі гнізда пташок-ткачів, схожі на сплетені з трави крикетні м’ячі. Побіля бамбуків тяглося вгору вкрите білим і блідо-рожевим цвітом вугласте брунатне гілля жасмину, що скидалося на дівчину-негритянку з квітами в руках. Сама вулиця була обсаджена двома рядами дерев; у першому зеленим мереживом на тлі блакитного неба проступали джакаранди, а позад них важкою суцільною стіною стояли цедрелатуни. Уздовж усієї вулиці раз у раз спалахували також пурпуровим цвітом бугенвілії, а зрідка й багряні квіти гібіскусу. Все це справляло дуже чарівне й заспокійливе враження.
Проминувши буйно розрослий живопліт, кожен відразу бачив, що будинок № 138 — це подібна до подовгастої клуні приземкувата цегляна споруда під бляхою, поставлена у глибині двох суміжних ділянок, завдяки чому залишалося досить місця для подвір’я і перед фасадом, і з тилу. Цей будинок мав свою історію. Спорудив його років двадцять тому кмітливий спритник, в ім’я економії знехтувавши всі загальновідомі приписи гігієни. На той час, коли місцеві власті помітили недоладність будинку, він уже був під дахом. Почався ряд судових процесів. Кінець кінцем знеможений суддя зауважив, що з житлом сутужно, і на цій підставі будинкові було дозволено існувати й далі.
Складався цей будинок, власне, з восьми двокімнатних котеджів, зрощених між собою в такий спосіб, що, стоячи перед входом до будь-якого з них, можна було крізь обидві кімнати бачити заднє подвір’я, де над стосами дров тріпотіла порозвішувана білизна. Фасад будинку обрамляла веранда: вісім разів по кілька сходинок перед кожними з вісьмох парадних дверей, а також вісім вікон, що освітлювали тільки передні кімнати. Тильні кімнати виходили на ґанки, затінені темно-зеленою сіткою від москітів, — таким чином архітектор домігся воістину подиву гідного ефекту: в країні, яку постійно заливає сонце, спорудив кімнати, що їх цілий день треба освітлювати електрикою.
Заднє подвір’я — гола просторінь, перетята паралельними стягами живоплоту з гібіскусу, — становило тріумф індивідуалізму над комунальним співжиттям. Вісім окремих стосів дров, вісім мотузок для білизни, вісім коротких стежок, обрамлених цеглою, що вели до восьми нужників за бляшаною заслоною, збудованих один попри одному, як клітинки у плитці шоколаду; замки (а отже і ключі) з огляду на ощадність були однакові — система, що робила неминучою колотнечу серед мешканців. По обидва боки нужників стояли стіна в стіну по дві кімнатинки. В цих чотирьох кімнатинках жило восьмеро тубільних служників. Тобто офіційно їх було восьмеро, а насправді набагато більше.
Коли Марина — жінка, що ставилась до своїх обов’язків, як уже говорилося, з усією серйозністю, — заглянула в кімнатинку, де мешкав її служник разом із сусідським служником, вона розгублено вигукнула:
— Боже мій, яке жахіття!
Кімнатка була дуже маленька. Цегляні стіни непотиньковані, гола бляшана покрівля цілий день нагнітала сонячну жарінь у приміщення, через що, навіть стоячи на порозі, Марина мало не зомліла від задушливої спекоти. Покривала, які служили за ліжка, лежали прямо на цементній долівці. Ніяких шаф чи поличок не було — замість них з кутка в куток була простягнута мотузка. У двох маленьких віконечках угорі шибки були потріскані й позаліплювані папером. На стінах видніли фотографії членів англійської королівської родини, вирвані з ілюстрованих журналів, та різних кінозірок, здебільшого напівголих.
— Боже мій, — ще раз якось непевно промовила Марина.
Побачивши ці злидні, вона відчула себе страшенно винною. З полегкістю вийшовши надвір, Марина утерла піт з обличчя й розглянулася навколо. З тильного боку будинок № 138 по Сесіль Джон Роде мав, безперечно, мальовничий вигляд. Земля на подвір’ї, помережаному невисоким гібіскусовим живоплотом з багряними квітами, була тьмяно-червоняста; навкруг кожного стосу сірого дерева лежали тріски — жовті, оранжеві, білі. На мотузках висіла й тріпотіла різнобарвна білизна. Служники в шелесткому білому вбранні стояли, спираючись на сокири, або перемовлялися між собою. На одній з колод під великим деревом сиділа дівчинка-негритянка, нянька з білою дитиною на колінах. Прегарне видовище — готова тобі вступна сцена до сентиментальної комедії. Марина одвернулася до неї спиною і суворим оком реформаторки знову глянула на край подвір’я. У проміжках між нужниками та хатинами служників стояло вісім бачків для сміття, кожен повитий хмарою мух і застояним прокислим смородом. Проминувши ці бачки, вона опинилась на так званому «господарському провулку».
Ідучи вулицями такого міста, людина бачить дерева, садки, заквітчані живоплоти; мережа вулиць ділить місто на прямокутні квартали. Квартали — хтось би гадав — повні цвіту й зелені, серед яких там і сям привабливо розміщено будинки. Але кожен квартал ділиться навпіл господарським провулком, брудним, закуреним, уставленим обабіч шеренгами бачків для сміття — осередком громадського життя челяді. Сюди прибігають служники покурити нашвидку під час денної праці, тут вони зустрічаються з приятелями, крутять романи з жінками, що продають городину. Виглядає це так, ніби поза кожною вулицею міста білої людини криється ще одна вулиця, знехтувана й забута. Опинившись на ній, Марина побачила, що тут аж роїться від тубільців, які весело перемовляються й сміються. Завваживши білу жінку, вони завмерли, скинули в її бік довгим підозріливим поглядом і відразу геть усі зникли — кожен утік на своє заднє подвір’я. За мить вона лишилася сама.
Марина повільно рушила назад до своїх кухонних дверей, обережно ступаючи по м’якій тирсі й трісках і пригинаючи голову під білизною, що тріпотіла на вітрі. За нею пильно стежили служники, побачивши щось підозріле в цьому несподіваному зацікавленні їхнім способом життя — досвід навчив їх бути підозріливими. Стежили за нею і декотрі з білих жінок зі своїх кухонних вікон. Перед ними була невисока на зріст англійка, струнка й зосереджена; біляві коси й рум’яне личко під широким солом’яним капелюшком, що його підтримувала рука в білій рукавичці, надавали їй вельми привабливого вигляду. Розмірюючи кожен крок, вона з неприхованою відразою ступала закуреним подвір’ям, так наче ось-ось мала розгорнути крила й відлетіти геть назовсім.
Дійшовши до сходинок перед своїм ґанком, Марина зупинилася й гукнула:
— Чарлі! На хвилинку, будь ласка.
Голос її був високий і трохи невдоволений. Коли сусідки почули інтонацію її голосу, побачили білу рукавичку й звернули увагу на це «будь ласка», підтвердилися їхні найгірші побоювання.
З господарського провулка вигулькнув молодий африканець, що перед появою Марини розмовляв там з приятелями. Він підбіг до своєї нової господині. На ньому були білі шорти, червона сорочка в американському стилі, клітчасті шкарпетки з рожево-ліловими підв’язками й білі тенісні туфлі. Він зупинився перед Мариною, і чемний усміх на його устах майже враз розплився по всьому його обличчі щирою доброзичливою усмішкою. Вдачу він мав товариську й життєрадісну. Для Марини це був лише перший ранок в її новій домівці, проте вона вже відчула певну суперечність між своїм ревним співчуттям цьому служникові і його непохитною життєрадісністю.
Далі читайте паперову версію журналу
