Пам’яті Нормана Мейлера

10 листопада 2007 року через місяць після важкої операції на легенях у віці 84 років не стало класика сучасної американської літератури — Нормана Мейлера. Відхід подібних людей — це втрата, яку неможливо заповнити. Зроблене важить занадто багато, навіть після фізичної смерті. Стиль Мейлера, його неперевершений спосіб відображення дійсності, — почасти контроверсійний, незрозумілий, сміливий і навіть дерзновенний, — підкорив мільйони читачів у всьому світі.

Норман Кінґслі Мейлер (Norman Kingsley Mailer) народився 31 січня 1923 р. Двічі лауреат Пулітцерівської премії й один раз — Національної книжкової премії. Народився в єврейській родині в Нью-Джерсі. Ще до того як розпочав навчання в Сорбонні (Париж), видає роман “Голі та мертві” (1948) “The Naked and The Dead”, що ґрунтується на сприйнятті Другої світової війни. В 50-і роки Мейлер здобуває популярність за свої новаторські есеї з питань культури. Написав безліч рецензій і статей для журналу “Нью-Йоркер”, зокрема політичний памфлет “Документи Президента” (1963), “Американська мрія” (1965), “Війська ночі” (1968, політична стаття здобуває Пулітцера), “В’язень статі” (1971), “Мерилін” (1973), “Бійка” (1975) та багато інших.  1968 року здобуває премію Джорджа Полка. 1967 року за виступи проти в’єтнамської війни був ув’язнений.

Журнал зарубіжної літератури “Всесвіт” відгукується на цю втрату для американської літератури не статтею про життєвий шлях майстра, а перекладом раніше не відомої українському читачеві рецензії на один із найбільш загадкових і заплутаних романів американського письменника — “The Gospel According to the Son”. Вся особливість у тому, що автор рецензії — близький друг Мейлера, який також належить до “масонської ложі нового американського роману” (разом із Труменом Капоте, Джоан Дідіон, Томасом Вулфом) — це Джон Апдайк. Рецензія вийшла у славетному “Нью-Йоркері” 1997 року.

---

Джон Апдайк

Щоб каміння перетворити на хліб. Норман Мейлер та спокуси Христа¹

 Переклали з англійської Сніжана Черноус, Юлія Чміль²

 

Біблія нагадує попервах грізного, а нині вже беззубого лева, його можна пестити та дражнити – він не випустить кігті, позаяк кігті на могутніх лапах давно вже постирав час. Колись священний текст був забавкою для вчених і поетів: навіть на моїх полицях серед нових книжок накопичилися віршовані, в традиціях юдаїки, версії Буття та Виходу (автор Еверет Фокс) та Пісні Пісень Соломона (твори Аріеля і Хани Блох). Сім років потому Дейвід Розенберг – як він сам казав — “відновив та переклав утрачену єврейську Біблію” під назвою “Книга І”. Біблію цю, як він стверджує разом із Гаролдом Блумом, написала жінка. В опублікованій 1993 року “Втраченій Книзі Раю” він пропонує нам ще більш гіпотетичну реконструкцію твору, оригінал якого або втрачено, або “закляттям приречено на забуття”. Розпочинає автор зі слів Адама, причому рядки мають центровану форму – адже це тепер модно в час “комп’ютерів для народу”.

————
¹ Перекладено за: John Updike. Stones into Bread. Norman Mailer and the temptations of Christ // The New Yorker. — 12 May 1997. — РР. 92, 94, 96-97.  Review of Norman Mailer's The Gospel According to the Son (Random House).
² Викладачки кафедри теорії і практики романо-германських мов Рівненського інституту слов’янознавства Київського славістичного університету.
 
Розмову — тільки чемний подих,
Натхненні —
Устами доторкнуть уст,
І пити
З тих глибин,
Де слово, наче сім’я,
Томиться, визріває, — до пори,
Коли почує поклик.
Так і тебе чекають, і поклик  той
В той доторк уст
Є закарбований в мені...

 

Що ж, можливо, він має рацію, хоча сенс, що проступає з цього “пратексту”, подібний до химерного, проте цілком сучасного послання до Дня всіх закоханих. До речі, щоб підтакнути активістам за боротьбу рівності статей, канонічні біблійні тексти проходять сувору цензуру: Бог може бути як чоловіком, так і жінкою, тобто істотою без статі. І це в абсолютно патріархальній Біблії! Під час церковних служб різних християнських конфесій усі займенники чоловічого роду не вживаються або втрачають статеві ознаки. Позбавивши книгу від пут, що прикували її до аналою і до латини, Лютер віддав її на відкуп творцям, і всі вони – від Казандзакіса до Лагерквіста – так і прагнуть ущипнути її якомога болючіше. Зовсім нещодавно, торік, Волтер Ванґерін-молодший опублікував товстенний, на вісімсот п’ятдесят сторінок, переказ під назвою “Божа Книга: Біблія-роман”. Інший романіст Рейнольдз Прайз доклав багато зусиль для вивчення грецьких текстів і подав їх у праці “Доступний Бог” (1978). В останню з названих публікацій він зарахував і свої повні переклади Євангелій від Марка та Іоанна, а також третю працю, “Апокрифічне Євангеліє”, яке сам синтезував. А тепер і Норман Мейлер представив читачам життя Ісуса у формі автобіографії і назвав її Євангеліє від Сина Божого (видавництво “Рендом хауз”).

Серед багатьох чеснот цього літератора є одна постійна ознака: він уміє захопитися темою і швидко зробитися знавцем майже в будь-якій галузі людського знання. Древні єгиптяни, ЦРУ, Лі Харві Освальд, Пабло Пікассо, астронавти, боксери-профі, секс, політика – все це та багато ще чого стимулює його органи мовлення. Проте все ж таки переказ Євангелія від Ісуса Христа застав зненацька навіть найзатятіших шанувальників Мейлера. В інтерв’ю для журналу видавництва “Рендом хауз” “Ет рендом” Мейлер розповів читачам, що прийшов до цієї теми завдяки своїй теперішній дружині, котра виховувалася в баптистській громаді Доброї волі в Америці, штат Арканзас. Приїжджаючи до свого рідного містечка, він відвідував разом із тестем уроки Біблії для дорослих у молитовному домі. На єврея Мейлера там дивилися як на дивака і зверталися до нього “трохи іронічно”: просили пояснити окремі вірші з Нового Заповіту, значення яких ці “дурнуваті християни” не зовсім розуміли. Сам Мейлер, прочитавши Євангеліє, знайшов їх “подекуди дивовижними”, “але там, де око не натрапляє на геніальну фразу, проза видається прісною, а сама оповідь — безнадійно суперечливою. Тому я вирішив, що цей дивовижний сюжет важливо викласти по-новому, як то воно має бути. Хто ж виправить ляпи, пропущені літературними комісіями ранніх християн? Зрозуміло, сам Норман Мейлер. І він сказав собі: “Якби я зміг написати про Ісіду, Осіріса та Ра, навряд чи Новий Заповіт виявився б набагато складнішим”.

І він майже не помилився. Його Євангеліє написано нескладною, достатньо вільною англійською мовою, проте струнка необіблійна велич тексту вселяє страхітливе тремтіння. Інколи речення занадто прості (“Ми їли та веселилися”; “Він вийшов у сльозах. Він плакав”), інші ж, навпаки, занадто складні (“В очах моїх, ніби вартові на посту, стояли сльози”), але, в цілому, тон витримано, текст видається переконливим. Звідти, далебі, ллється благодатний голос-дух Ісуса, можливо, в який краще не вникати, але Мейлер бере цей тон із самого початку. Його Ісус скаржиться на перебільшення та неточності, що трапляються в Євангеліях, написаних “багато років тому після мого відходу”, а потім повідомляє читачів: “...Я вирішив викласти свою історію сам. Тим, хто неодмінно запитає, яким чином слова мої потрапили на сторінки книжки, відповім: вважайте це ще одним маленьким дивом”. Ісус у Мейлера має намір виправити всі неточності, хоча сам не зовсім упевнений, що таке завдання виявиться йому до снаги. Він лише сподівається “не згрішити проти істини” – на відміну від Марка, Матвія, Луки та Іоанна, котрі “прагнули збільшити кількість своїх прибічників”, як євреїв, так і язичників.

Оглядове Євангеліє від Мейлера має двісті сорок дві сторінки. Воно у п’ять разів довше за “Апокрифічне Євангеліє” Рейнольдса Прайза і справляє глибше враження. Прайз зробив спробу поверхового перегляду текстів, увів у традиційну нарацію кілька поетичних деталей: поява Христа перед Іудою після воскресіння; танок після Таємної Вечері; кілька штрихів фройдистського сенсу, описуючи сорок днів у пустелі. Дещо з цих додаткових фарб Прайз перейняв від апокрифів, неканонічних Євангелій від Фоми й Іакова. Мейлер, на диво, так само дотримується канону: його додатків і несподіваних деталей не знайти в езотеричних текстах, їх породила його власна творча фантазія. 

Бог Ісус – справжнісінький тесля, і чотирнадцять років, які він прожив, працюючи в майстра Йосифа, автор описує святобливо. Спроби Ісуса знайти “спільну мову з деревиною” наскрізною метафорою переростають у його служіння Господу та відлунюють наприкінці його земного шляху, коли він із образою дивиться на належний йому хрест, що грубо збито із сирих необтесаних дощок. Він і його сім’я – ессеї, іудейські сектанти. Чоловіків-ессеїв завжди вдягнено в білий колір, вони беззаперечно дотримуються обрядів і мають цнотливе життя, що, згодом, не заважає Йосифу зачати чотирьох братів Ісуса. Однак належність Спасителя до секти вирішує питання, що не дає спокою багатьом дослідникам: ступінь його сексуальної активності.

  Цей Ісус “страждає серед ночі від тілесної спокуси”. Проте Бог тільки укріплює його цноту на прикладі Соломона, чия віра похитнулася б через присутність семисот дружин і трьохсот коханок. Диявол у пустелі звинувачує Бога-Отця в тому, що він таємно прагне до Іезавелі, і пізніше Ісуса кидає в жар під час зустрічі з Марією Магдалиною. В цю мить у його голові все перебуває в хаосі, всі образи, вся аналогія біблійної еротики проносяться перед його задумливими очима, але Ісусу вдається збагнути істинну сутність блудної жінки: “..все-таки одна половина її була стриманою, і цією своєю половиною вона належала Господу”. Мейлер комбінує два найвідоміші твердження Ісуса про тілесну спокусу і робить це досить ризиковано: з одного боку, терпляче прийняття в Євангелії від Іоанна (“...хто з вас без гріха, нехай першим кине камінь” в жінку, яка скоїла перелюб), з іншого – зарізка думка в Євангелії від Матвія (яка згодом підштовхнула багатьох до автокастрації): краще позбутися своєї частини, “ніж бути повністю зануреним до гієни вогненної”. Прибічники перелюбу знайдуть у Євангелії прощення і прокляття – залежно від того, на яку сторінку вони подивляться. Здається, ніби автори Євангелій мали різну думку з цього приводу, а інколи — ніби думки самого Ісуса були вкрай суперечливі, різнорідні, що, між іншим, доводить його земну, людську природу.

  Чоловічий первень Мейлера, його сприйняття чинної сили як певної плинної матеріальної субстанції прекрасно спрацьовує в різних епізодах зцілення. В інтерв’ю журналу “Ет Рендом” Мейлер говорить, що він, знаний, визнаний майстер, почуває себе ніби “напівлюдиною”, ніби ще “напівкимось”. Ця двоякість, відчуття “людини в людині” перемагає, коли Ісус, постійно сумніваючись у своїх можливостях і покликанні, невпевнено впускає в себе потік божественної сили. Деякі дива отримують досить раціональне пояснення. Наприклад, хліб і риба з’явилися в достатній кількості завдяки тому, що хліб і три в’ялені рибини, що були в наявності, було розділено на крихітні шматки. Перше диво Ісуса, перетворення води у вино на весіллі в Кані Галілейській, реконструйовано в дивний спосіб. Згідно з Біблією, мати просить його створити диво, а у відповідь чує докір: “...жінко, чому ти це мені говориш? Мій час ще не прийшов”. У Мейлера ж Ісус нічого не говорить Марії, лише мовчки з’їдає стиглу виноградину, “напружено думає про Дух, що живе в ній”, та перетворює воду в глечиках на вино. Пізніше, прагнучи здолати море людських страждань, цей творець див періодично позбавляється божественної сили та впадає у стан прострації. Акти зцілення небезпечні остаточною втратою сили, вони важко даються й не мають успіху. Коли в Єрусалимі до Ісуса звертається незрячий від народження чоловік, Спаситель видається розгубленим. 

“Поглянувши на сліпого, я не зрозумів, із чого почати: в кутиках його носа навіть не було незрячих очей. Лише дві величезні темні щілини під бровами.

— Я вірую, — закликав я Отця. — Допоможи в моїй зневірі.

Врешті-решт, розтерши слину із землею і замазавши нещасному очні щілини, Ісус таки зцілює цього чоловіка, проте фарисеї не вірять диву і б’ють колишнього сліпця, коли він наполягає на реальності того, що відбулося. Над головою Ісуса нависають темні хмари. Постійне відчуття небезпеки, крихка ненадійність чудес, нечітка, але цілком зрозуміла доля, — усе це вплетено в полотно перших рядків Євангелія від Мейлера. Саме народження Ісуса призводить до кривавої бійні та смерті невинних, а Спасителя потім усе життя переслідує “потяг душі до немовлят, які померли у Віфлеємі”, він невпинно думає “про цих дітей та їхні не пройдені життя”.

Мейлер пише від першої особи, старанно нагадуючи нам, що ми — всередині Ісуса і дивимося на світ Його очима. Сталося б диво, якби ми змогли в це повірити. Однак якби автор докладно описав портрет головного героя, використовуючи уривки з Нового Завіту, мова яких від третьої особи, він мав би відповісти на запитання, яке непокоїло самого Ісуса: хто він? Всевидющий Бог чи смертний, приречений на невдачі, який поволі в муках просувається до своєї смерті?

Якби Ісус був абсолютно всемогутнім, він би розв’язав споконвічну загадку життя по-іншому: холодно і безпристрасно. Однак, не маючи вселенського талану передбачення, він навряд чи заслуговував би на поклоніння. Старохристиянські конфесії дотримувались найрізноманітніших поглядів з цього приводу: докети припускали, що його тіло було привидом, який не мав плоті; адопціани вважали його простим смертним, якого Бог зробив своїм приймаком. Західна католицька віха християнства була на боці його людської сутності, східноєвропейська православна церква молилася відстороненому, зображеному на іконі Христу Пантократору. В 451 році на IV Вселенському з’їзді було прийнято нині усталений догмат, який поєднує дві природи Христа, а тому є надзвичайно суперечливим: “Досконалий у Божестві та досконалий у людині... нероздільно, осягнений…”. За чотири століття до цього апостол Павло чудово сформулював квінтесенцію цієї таємниці у “Посланні до филип’ян”: “Хоча був Він Богом у природі Своїй, не тримався за Свою рівність із Богом, принизив Себе Самого, прийнявши образ раба і втілившись у людину”. Без цього приниження страждання Ісуса не були б справжніми, та відповідь, яку дає християнство на теологічне питання про сутність страждань (Бог зійшов, щоби страждати разом із нами), нікого б не переконала.

Всім християнам пропоновано поважати того, хто пізнав утому і слабкість і часом навіть плакав; хто отримав на смерть фігове деревце; хто заснував своє вчення лише на грі слів; хто відмовився від столітніх традицій іудейських обрядів; хто знався з тими, хто збирав данину і з жінками сумнівної репутації; хто постійно запитував своїх учнів “Хто я?”; та просив Господа вберегти його від неминучих страждань, і який уже на хресті дорікав Богові за те, що Той його покинув. Саме такий Ісус, у подобі живої людини, смертельно зламаний нелюдською місією, яка випала на його долю, фігурує на сторінках цього Євангелія, що написав скептик Мейлер, єврей, який і не думав хреститись, матір якого в дитинстві (як він зізнався в інтерв’ю “Ет рендом”) однокласники-католики в ірландському районі Нью-Джерсі називали “вбивцею Христа”. Мати так до кінця життя й не розуміла, як може її син товаришувати з ірландцями.

В “Євангелії від Сина Божого” від самого початку і до самого кінця збережено мирну благодать. У цьому — надзвичайна сила і, можливо, слабкість книги, яку тесть Мейлера, баптист, як мені здається, буде читати без жодних зусиль. Ця біографія Ісуса не така, як інші (наприклад, та, що написав Уїлсон), де розповідь переривається різкими насмішками і гіпотезами, на зразок, “що було б, якби...”. В цю книгу органічно вплетено всі дива, які створив Бог, навіть воскресіння. Мейлер, у прозі якого неодноразово з’являлися містичні еманації, досить добре справляється з біблійними бісами, а Сатані відводить велику роль із репліками. Теологічно Мейлер тяжіє до маніхейства; його Ісус, наприклад, каже такі слова в післямові: “Бог і Мамона й досі намагаються заволодіти людськими серцями. Але оскільки сили в борців приблизно однакові, святкувати перемогу ні Бог, ні Сатана не можуть”. Маніхейство — це стара, поважна єресь, що хоче виправдати плаксивий стан людства слабкістю Бога. До речі, Мейлер прирівнює Сатану до Мамони. Насправді, “мамона” не є божеством, в арамійських мовах це слово означає “багатство”.

Іуда в Мейлера — радикал шістдесятих, представник заможної родини, з якого виростає войовничий соціаліст. “Я ненавиджу багатіїв, — каже він Ісусу. — Вони всіх нас труять. Вони пихаті, негідні, вони не відкликаються на благання тих, хто від них залежить. Вони обманюють бідних, і все їхнє життя — це суцільна брехня”. Іуда стає учнем Ісуса не тому, що вірить у його спасіння, а тому, що проповіді Христа надихають бідних. Підстав для такої концепції в Мейлера небагато, лише кілька рядків Євангелія від Іоанна (12,3-5). Коли Ісус дозволяє намастити себе нардовим миром (кінець уривку шукай у Євангелії від Іоанна, початок — у Євангелії від Марка та Матвія), голос протесту подає тільки Іуда. Він переконує, що дорогоцінне масло варто було продати, а гроші роздати бідним. В Євангелії від Мейлера Ісус занурюється від нарду в незриме блаженство, а Іуді каже: “Убогі завжди з тобою. Ти будеш робити їм добро, як тільки матимеш змогу. Я з тобою не назавжди”. Після цього Іуда готується зрадити Вчителя. Сучасний євангеліст показує нам моральну дилему: з одного боку — внутрішній борг перед товаришами-невдахами, з іншого — чудова церемонія разом із інстинктивною, егоїстичною радістю буття. Демонструє — і, разом із тим, прагматично підтасовує відповідь. “Багато шляхів скеровують до Бога, — пише він. — Істина з’являється часом лише на мить, і це не заважає їй залишатися істиною”.

Канонічні Євангелія досить сухі, їхні автори не бажали чи не вміли змалювати події глибше, висвітлити їх кінематографічно, чого очікує сучасна людина від тексту. В Євангелії від Марка сцена розп’яття передує сцені, в якій безіменні римські солдати розігрують конфіскований одяг: “Ті, хто Його розіп’яв, розділяли Його одяг, кидаючи жереб, хто що візьме”. Однак, порівняно з цим нарисом, будь-які середньовічні та сучасні описи — дешева мелодрама. І, як мені здається, в Мейлера епізод із розп’яттям також на низькому рівні, через додаткові елементи. Біль показано відверто: “...небо розкололось навпіл. У голові, всередині черепа здійнявся вогонь, він розгорався, змінювався кольорами веселки; моя душа згорала болем”. Окрім відомих семи висловлювань Ісуса, які він сказав на хресті, читач серед метафоричної лави та блискавки натрапляє на такий солодкий діалог:

“Я вигукнув до Отця:

— Невже ти не подаруєш жодного дива в цей час?

Отець дав відповідь, і свист вітру доніс її до моїх вух, притлумлюючи біль:

— Ти відкидаєш мій суд?

— Ні в якому разі, — відповів я. — Допоки дихаю — ніколи.

Проте страждання не полишали мене. Навіть небо здригалося в муках. І біль пронизував мене, ніби блискавка. Заливав, ніби лава. І я знову покликав Отця:

— Одне диво!”

Що ж, критику — особливо лінивому — саме час відіслати читача до Біблії (короля Якова), а на будь-який свіженький переказ лише презирливо зморщитись. Однак Мейлер, украй уважний, через незвичність окремих акцентів та відтінків, все ж таки не пропонує нам такий різкий текст, як, наприклад, англійський письменник Джим Крейз у романі “Карантин”. Крейз описує сорок днів, які Ісус провів у пустелі (випробування, описане в трьох канонічних Євангеліях між хрещенням Христа і початком Його земного служіння людям), як дивовижний реаліст, тонкий знавець побуту Палестини за короля Ірода — і абсолютний єретик. Його Ісус — відчужений, охмарений молитвами і видіннями, гине після тридцятиденного жорсткого, виснажливого посту. Але немає ще шістьох персонажів: чотирьох паломників та пограбованого купця з дружиною. Все це докорінно змінює традиційний сюжет і роль Сатани в цьому сюжеті. Переказ звучить гнітюче, він не лише не спростовує грубості окремих епізодів Біблії, а навпаки, — їх помножує. Крейз майстерно — аж до галюцинацій — описує елементи, показуючи надзвичайну жорстокість. У романі все з надлишком: будні давнього світу, сповнені крадіжок, побиттів, жахливих статевих актів зі звіриною, тваринною поведінкою із жінками; сумнівні релігійні обряди; вражає краса пустельних гір. Згідно з Матвієм та Іоанном, Сатана хотів спокусити Ісуса, пропонуючи йому перетворити каміння на хліб; Ісус, як відомо, відмовився, і Крейз також залишає камінню їхню кам’яну велич.