Сербський поет і літературознавець Мічо Цвієтич нар. 1946 р. в Кушлаті біля Фочі (Боснія і Герцеговина). Вчився на філософському факультеті університету в Сараєві. Захистив докторат на філологічному факультеті Белградського університету. Працював у Лейпцизькому університеті, на радіо в Сараєві. З 1992 р. працює на Радіо Белграда. Автор збірок віршів "Заумице" (1976) та "Записи" (1999), ряду літературознавчих досліджень, кількасот літературно-критичних текстів, подорожніх нотаток та ін.
Мічо Цвієтич
Із сербської переклала Ольга Мартишева
Над прірвою
Я сиджу на скелі, схилившись над водою,
гудуть бджоли, нектар збирають квітів,
щоб відкласти його серед скель на іншому березі,
збудують медові стільники на дикому подвір’ї,
недосяжному ані для звірів, ані для мисливця.
Вони кружляють навколо, сідають на квіти,
їх збуджує запах ромашки, шавлії, акації
і вимитого світу аромат п’янкий.
Сонце спочиває у зеніті, у мареві теплому мріє,
з-під скелі — сплутані голоси птахів;
я пильную над темною прірвою, над химерною рікою,
вдивляючись в сліди людей, хто з глузду з’їхав.
————
Перекладено за виданням: Мићо Цвијетић. Чворови и узлови. — Београд, 2006. — 78 с.
Дім
Тонкими ланцюгами
тримаючись за небо
із попелища,
сонної обсерваторії,
виросла кропива.
Лише в моїх очах
вогонь розгоряється,
розквітає жар,
іскрить із недогарків,
полум’я до весільного вбрання,
квітучі віти над святвечором.
Хто погасить живу скіпку,
утопить її у безумстві?
Небуття
Йдуть геть розтрощені життя
у ніч жаску, в пащу мороку,
в смутнн часи, без сховища,
у вік німого небуття.
Перед в’язницею клубком у горлі
сховались душі, пригорнулись,
а на галявині, на судній висоті —
нагорні сцени Христової долі.
В уявлюваній Спаса зміні
обвинувачені й пречесні судді
чекають на прихід присяжних,
щоб зважити гріхи всі давні.
Спасіння запізно приходить
В недобрі дні, зловісні ночі
Ти нас надовго залишив у пітьмі,
дозволив сатані і звіру
домівку нашу берегти.
Чи це є промисл Твій,
чи, може, дехто відсахнувсь ,
і чинить все на власний розсуд?
Замість благословенних янголів
у пащу лев’ячу нас кинув,
від кігтів звіра тіло рветься,
душа в безжалісному полум’ї гине.
Занадто мороку, Господи,
замало світла на в’язнів,
сину завдано нових ран,
спасіння запізно приходить.
Чорні вісті
Приходять чорні вісті,
палять наші святині,
рука на курку у кишені,
сльози з душі дитини.
Святим духом зігрій нас,
молитву почуй, Господи,
погаси запалену іскру,
шляхи закидай убивцям,
пошли заметіль і мороз,
замйти, сніг аж по горло,
пальці заморозь йому,
ніж кригою скуй у піхвах,
кулі пістолетні — у дулі.
Усе в твоїх руках,
спокуса й остання надія,
плодоносні дерева квітнуть
про щедрі врожаї мріють.
17 березня 2004
Міраж
Навколо голови сніжинки,
Як навколо квітки бджоли,
Падають білі ластовиці
Із позолочених рукавиць.
Цвіт дерев таємно
пальцями дівочими
заливає спраглі губи,
напуваючи мене
молоком божим.
Вістка
З жахливого сну виринає
тінь благословенного тіла,
на розспіваній галявині
іскриться білизна у піні.
Шовком пестить голос,
м’яка долоня феї
приносить хліб і вино.
В очах — прозорі озерця,
на бровах сльоза спочиває,
будить мене холод північного вітру,
давня вістка мертва й жива.
Безсоння
Тремтячими білими руками
місить пресвяте мливо,
готує пісну вечерю.
Серце вкладає у постіль
з коноплі і вовни,
разом із нами дихає.
На пряжу ніч обертає,
в основу й утік
вплітає біль і безсоння.
Безодня
З глибин вертається похмурий плач,
дзвенить у вухах довго, охопивши тіло,
від холоду й страху тремтять дитячі руки,
від кожної стіни, що зірвалася
У горло ненаситного чудовиська.
Оточують жахливі струни, глиб безглуздості,
луна — з безодні, з річкового русла,
вабить потвора у підступні щелепи,
відкриту ущелину, у своє темне дно.
Я ніби й зараз чую той же плач,
стогони на пагорбі, зневірених молитви,
Ті голоси, сліди яких згубилися.
Стою, схилившись над безоднею, зануривсь
у голубиний вуркіт і молюся:
о Господи, прийми їх душі, якщо Ти
єдина надія, остання гавань, спас.
