Дмитро Дроздовський
Іммануель Міфсад: «Переклади... — це паспорт письменника, що засвідчує особу митця на всіх континентах, де тільки є читач»
У центрі середземноморської культури розміщено невеличкий острів — мальовничу Мальту. Цей екзотичний край живе у власному світі, який ґрунтується на міфічному мисленні. Хоча світовий прогрес не залишає до себе байдужим сьогодні й мешканців цього острова. Мальтійці — своєрідний етнос. Вони не поспішають, а насолоджуються всіма принадами гедоністичного життя. І для непосвячених у глибини культури Мальти туристів — це лише чудове місце для відпочинку. Не більше.
Але насправді цей острів неоднорідний у культурному розумінні. Перший рівень — це рівень зовнішньої культури, що є, по суті, вдалим комерційним проектом, адже національна мальтійська культура щороку приносить величезні прибутки. Але існує й інший бік Мальти — її інтернаціональна, універсальна культура, яка відображає загальнолюдські категорії людської природи, мислення і культури. Сучасні мальтійські автори прагнуть вийти з рамок національної культури, заявляючи про себе на цілий світ, пропонуючи усім охочим яскравий і неперевершений продукт.
Сучасна мальтійська література прагне ствердитися шляхом органічної інтеграції у світову спільноту, тим більше, що комунікаційні технології та рівень самих комунікацій дають на це підстави.
Отже, на початку 2008 року ми знову повертаємося на Мальту. В 5-6 номері «Всесвіту» за 2007 рік ви, дорогі читачі, вже були співучасниками бесіди з Адріаном Ґріма. Наш співрозмовник сьогодні — Іммануель Міфсад (Immanuel Mifsud). І хоча українському читачеві це ім’я не відоме (хіба що фахівцям із мальтійської літератури та середземноморської культури), проте, в себе на батьківщині його вважають блискучим письменником, мальтійським Шарлем Бодлером чи Аланом Ґінзбурґом.
Отже, пропоную читачам журналу «Всесвіт» інтерв’ю з відомим мальтійським письменником Іммануелем Міфсадом.
— Пане Іммануелю, чи існують об’єктивні чинники, які дають право сказати іншим людям, що перед ними — справжній поет?
— Це доволі важке запитання, на яке я повністю навіть не зможу дати відповіді. Що ж, я можу знайти мільйон причин, чому я почав писати вірші, жодна з них не важлива для того, щоби зрозуміти, чому я став автором, готовим продукувати тексти для інших, тобто віддавати написане і нести за нього відповідальність, навіть якщо мої тексти спричиняться до найдивовижніших змін. Коли я сам для себе намагаюся знайти відповідь на це питання, то часто подумки звертаюся до свого дитинства та моїх батьків. Думаю, що моє виховання допомогло мені стати чутливою людиною, а це основна передумова поета. Я був найменшою дитиною (в моїй родині було восьмеро дітей!). Моїй матері було сорок чотири, а батькові сорок сім, коли на світ Божий з’явився я. Мені здавалося, що батьки занадто старі, аби бути моїми батьками. І це вплинуло на мою психіку та поведінку, манеру спілкування та спосіб усвідомлення світу. Я завжди був самотній, а самотні діти навчаються самоспоглядання, розвитку внутрішнього світу та інтуїтивних здібностей. Звісно, не всі поети народжувалися саме в таких умовах, але моє соціальне оточення сформувало мою психологію творчості, якщо можна так сказати.
— Мене непокоїть висхідний темп жорстокості у світі, тим більше, що сучасні медіа переважно цікавить кількість загиблих за годину на планеті, а не мистецтво, не поезія. Яке ваше ставлення до сучасних жахів цивілізації? Чи можуть письменники, об’єднавшись разом у якусь структуру, збалансувати ту негативну хвилю, що ми сьогодні маємо?
— Це може видатися занадто цинічним, із мого боку, але я не вірю, що письменники можуть змінити хоча би щось у світі. У мальтійській мові є прислів’я: закони пише той, хто командує. Я не знаю жодної країни, де на чолі є письменник або де літератори мають політичну силу. І навіть якщо такі країни є, я не певен у їхній успішній політичній стратегії. Як існують поети, які оспівують любов до природи та гармонію, так існують і поети та письменники, які заангажовані у жорстокість та насилля, і це природний плин життя. Людина двояка у своїй природі, а поет — це не янгол і не демон, а людина. Гітлер, хоч як мені боляче це говорити, був поетом, він також писав вірші і знищував сотні тисяч водночас. А як щодо Родована Караджача, який пише поезію? Він був винуватий у злочинах у Боснії! Караджач — убивця, який претендує на поетичний трон. Думаю, ідентифікація поета з миром, гармонією, любов’ю, добром, — це не більш, ніж новий міф, який ми можемо сьогодні витворити, бо в цей історичний час він потрібний. Я бачу в цьому лише ідеологічне підґрунтя. Але усвідомлюю, що інколи ідеологія може й порятувати.
Щодо мого ставлення до політичної напруги у світі, то, я думаю, що війни ніколи не зникнуть із нашої планети. Хіба що разом із людством... Ви подивіться на світову історію цивілізації: в кожну епоху були війни! Я втратив усіляку надію, що колись ми зможемо знайти спільне рішення щодо гармонізації наших прагнень та цілей. Я не мрійник, а реаліст, який вмикає телевізор і бачить, скільки людей убито на планеті щодня. Епічні твори від античної Греції повняться казками про завойовницькі походи. Найяскравіший прилад — «Сто двадцять днів содому» де Сада. Зло — це частина людської природи. Я ненавиджу, коли доводиться це казати, але для мене це саме так.
Існує й інший бік людської природи, який залежить від сили любові та миру у світі. Все має перебувати в гармонії, але у світі, відколи Адам вийшов із Раю, ще ніколи не було гармонії. І ніколи не зникне зло, як і ніколи не відійде в небуття добро.
— Яким ви бачите наш світ у найближчому уявному майбутньому? Чи може література змінити людину, а відповідно, і світ?
— Дозвольте один парадокс: світ змінюється весь час, і сьогодні він дуже нагадує той самий старий світ. Змінюються видимі чинники, оскільки світ постійно перебуває у флуктуаційних зсувах, але існують базові речі, які тисячі років ті самі. Конфлікти, що точаться сотні років, тривають і в наші дні, бо конфлікт — це, хоч як парадоксально, спосіб організації спільноти. Бідність — риса, яку за ці століття не вдалося здолати. І ви вірите, що колись бідність буде подолано!? Я — ні, адже бідність — спосіб диференціації світу на своїх і чужих (інших), а ці бінарні категорії були і будуть, поки стоїть світ.
Думаю, найбільші зміни у світі пов’язані з появою системи масової комунікації; світ став тіснішим інформаційно, а тому поняття «мешканець планети» стає дедалі актуальнішим. Але ці зміни не перетворили нашу планету на райський заповідник. Ніж, щоб краяти хліб, може бути використаний і з метою вбивства. Ми маємо ширший доступ до інформації, і тому нині може видатися, що світ сьогодні набагато гірший, бо раніше ми не знали його в усій повноті жахіть. Гадаю, людство має як позитивні, так і негативні тенденції. Сьогодні мистецтво та література можуть бути джерелом добра і зла водночас. Цінності людини в онтологічному розумінні змінилися не багато, якщо порівняти бронзову добу та цифрову. Мистецтво ж вічне. Цифрова доба витворила ілюзію, що тепер кожен може стати митцем; вистачить однієї комп’ютерної програми, щоби бути письменником чи композитором. Але це величезна ілюзія! Не кожний із нас — митець, і це треба вміти визнавати. Але ж усі хочуть приміряти Божу тогу!
— Торік ми вже подавали інтерв’ю з мальтійським письменником Адріаном Ґріма. А яким є ваше бачення сучасної мальтійської літератури?
— Що ж, маленький острів із обмеженими ресурсами — не найкраще місце для письменника. На Мальті письменник ніколи не зможе прожити лише з авторських гонорарів, оскільки видавнича інфраструктура в нас слабка, населення острова становить приблизно 400 тисяч мешканців. Тим більше, мальтійські читачі — люди, які читають мало, і тому авторові важко знайти чи сформувати власне коло читачів. На це йде багато зусиль. Мальтійці більше занурені в суспільно-політичні проблеми та гедонізм. Наші автори мають видавати книжки попервах власним коштом, і лише одиниці знаходять із часом підтримку видавців. Таких авторів одиниці. Із поезією ще важче, оскільки поезія — це філософія, а мальтійці не полюбляють філософувати, краще вони підуть до нічного клубу чи ресторану. Наскільки мені відомо, в нас не існує міжнародних програм, які б були спрямовані на допомогу молодим авторам щодо просування їхніх творів на ринку. Тим більше, зовнішні інвестори не дуже-то й раді вкладати кошти в таку літературу, як мальтійська, адже немає цільової аудиторії, яка б мала попит саме на мальтійську книжку.
Мушу зазначити, що престиж мови також відіграє надзвичайну роль у літературному менеджменті. Літературу англійською можна придбати будь-де у світі, а щоб читати мальтійською, потрібно її знати. А де сьогодні у світі можна вивчити мальтійську мову, якщо немає розгалуженої системи мальтійських освітніх центрів на кшталт Британської ради чи Інституту Сервантеса (для іспанської мови)? Відвідуючи конференції, я помічаю, що до мальтійської культури та екзотики сьогодні інтерес поступово збільшується, люди дивуються, як така маленька нація змогла вберегти свою мову від руйнації. Але поки що цей подив не позначається на фінансовому успіхові наших авторів. Без міжнародних програм та ґрантів жодна культура не спроможна заявити про себе на світовому культурно-економічному ринкові. Наша держава ніяким чином не допомагає в розвиткові літературної інфраструктури, тому все тримається на особистих контактах. Також, мабуть, українським читачам буде цікаво взнати, що на Мальті немає спілки письменників або іншої літературної організації, що могла б об’єднати авторів. Письменники моєї генерації прагнуть щось змінити, але без державних гарантій робити щось украй важко. Існують країни, в яких самої проблеми — де зібратися письменникам, — немає апріорі. На Мальті вона є.
— Чи можуть переклади в сучасному світі виконати функцію ретрансляторів літературних думок? Яке ваше ставлення до перекладацької індустрії?
— Це, мабуть, можливість підтримувати життєвий рух, зокрема для письменників у невеличких країнах. Але знову ж таки, на Мальті бракує перекладачів, які б могли нашу літературу перекладати мовами світу. Дехто з нас мав спроби видавати книжки за кордоном. Але все це — завдяки індивідуальній ініціативі та персональним контактам, адже цілісної програми щодо просування мальтійської літератури у світ немає. Думаю, великою відрадою для мене (та й для кожного мальтійського письменника) є те, якщо його твори будуть перекладені іншою мовою, а тому співпраця Адріана Ґріма з українським журналом «Всесвіт» є взірцем успішної співпраці між мальтійським автором та літературним журналом, відомим у всьому світі. Звістка про те, що в Україні в нього з’явилися переклади, які зробив пан Назаров, та про ваше інтерв’ю облетіла літературно-мистецькі кола на Мальті. Я також буду щасливий, якщо мої твори вийдуть на шпальтах вашого журналу в українській версії. Для мене надзвичайно цікавим було б довідатися про те, як мої вірші, що втілюють філософію та ментальність людини Середземномор’я, будуть сприйняті в Україні, що географічно належить до Східної Європи. Переклади, на мою думку, — це паспорт письменника, що засвідчує особу митця на всіх континентах, де тільки є читач.
— Якою постає мальтійська культура для іноземця, чи існують стереотипи у сприйнятті Мальти? Яким є сучасне мистецьке життя на вашому острові?
— Мальтійська культура має свої специфічні риси, які, з одного боку, наділяють її унікальністю, винятковістю, а з іншого, зближують із іншими західноєвропейськими націями й народами. Перебуваючи в центрі Середземномор’я, душа Мальти належить до двох прадавніх культур: Європи та Арабського халіфату. Ця взаємодія та обопільний натиск позначилися на мові, політиці, релігії мальтійців, — і все це може охарактеризувати нашу ментальність як найменшої в Євросоюзі нації. Попри те, що Мальта має давні культурно-історичні коріння, її література доволі молода. Перша спроба серйозної (тобто вартісної) літератури датується кінцем дев’ятнадцятого століття. До середини ХХ століття поезія мальтійських авторів була невідома у світі.
Вперше мальтійська література звернула на себе увагу у світовому літературному процесі в період мальтійського романтизму. А в 1960-і роки відбулася ціла літературна революція; це сталося після проголошення незалежності (1964 року). Звісно, були культурні та історичні причини для цього. Мальта — маленький острів, оточений морем та фортецями, — зміг заявити про свою присутність у світі лише завдяки досягненням цивілізації, через здобутки масової комунікації. Завдяки цьому ми тепер маємо змогу знати про всі події, що відбуваються на планеті. Зміни не відбулися стрімко, оскільки географічна ізоляція породжує консерватизм у сприйнятті світу. Революція 1960-х років спричинилася до того, що мальтійські письменники стали більш політично заангажованими, вони почали виходити у своїй творчості за межі суто мальтійських проблем і усвідомлювати себе як громадян світу. Звісно, не всі мальтійські автори такі, є й ті, котрі замикаються лише в національних просторах. Але 1960-і роки зумовили зміну свідомості. Сьогодні письменники мого покоління усвідомлюють, що вони не лише мальтійські письменники, і що їхні твори — здобутки всього людства.
— Чи може письменник самозвершитися без зовнішніх перешкод? Чи потрібні митцю терни?
— Я навіть не знаю, яку відповідь дати. Так, із одного боку письменнику, безсумнівно, потрібні негаразди й падіння, щоби він перетворився на генія, великого автора грандіозних текстів. Але не всі блискучі письменники мали важке життя. Не хотілося б узагальнювати... Є великі письменники що зазнали конфліктів, складних родинних проблем, у когось не було батьків, але також я знаю багатьох авторів, які мали прекрасне дитинство й абсолютно всім задоволені. І вони — вартісні письменники. Також мені траплялися люди, які мали важкі соціальні умови, але коли вони починали писати, то створювали лише «сміття», а не літературний твір. Постмодерні теоретики можуть мені дорікнути: мовляв, усі твори — це «тексти» й ніхто не може заперечити їхньої мистецької вартості; якщо не подобається, мовляв, відійди і не заважай іншим. Але тоді мені стає смішно і страшно водночас. Уявімо картину: свині у багнюці — їм також не треба заважати, бо для них багно — найліпше, що може бути. Але чи хочете ви бути схожі на цих тварин? Якщо хтось вважає, що вбивство — це порятунок світу, то й тут треба відійти вбік і дозволити вбивати тим, кому це приносить насолоду?
Повертаючись до вашого запитання, скажу, що образ бідного письменника — це романтичний концепт, який може бути підтверджений на практиці, а може, й не бути...
— Мені інколи здається, що історія, яка спіткала мальтійську мову, в дечому подібна до української.
— Скажу лише про мальтійську мову. Вона належить до афразійських, це семітська гілка. Це цікавий виїмок із-посеред європейських мов. Однозначно нашу мову не можна зарахувати до семітської групи. Окрім латинських, вона містить літери, яких немає в жодному іншому алфавіті. Тож навіть лінґвісти не знають достеменно, наскільки стародавня мальтійська мова. Її корені, можливо, сягають мови фінікійців. Вона тісно пов’язана з арабською, але використовує букви латинського алфавіту.
1814 року в історії острова відбувся поворот: Мальта набула статусу англійської колонії. Нові хазяї оголосили англійську офіційною мовою. Проте в побуті, як і раніше, вживали італійську. Лише через сто років заговорили про те, що мальтійська — це окрема мова, не схожа ані на італійську, ані на англійську.
Хоч як дивно, англійські колонізатори «сприяли» збереженню мови Мальти. Вони запровадили латинський алфавіт, а в 1924 році були закріплені орфографічні правила. Через 10 років офіційними мовами острова стали англійська й мальтійська. Італійську мову вживають усе менше, але вона не зникає повністю з повсякденного життя. Наприклад, сьогодні на Мальті велику популярність має італійське телебачення, причому без субтитрів.
XX століття принесло і значну хвилю італомовної літератури. В 1912 році в Римі вийшла антологія «Вірші з Мальти». До Першої світової тільки по-італійськи писав клірик Кармело Псайла, відомий під літературним іменем Дун Карм — це наш перший поет, слава якого розлетілася далеко поза межі Мальти. Наскрізним питанням ХХ сторіччя було те, чи зуміє мальтійська література знайти власний шлях на національній основі. Національно-визвольний рух 20-х років розв’язав це питання для Мальти однозначно. Одне за одним почали приходити молоді поети і прозаїки, почали розвиватися національна журналістика, радіомовлення.
У Другу світову війну Мальті довелося витримати важку блокаду з боку італо-німецьких фашистів, тисячі мальтійців загинули під час бомбардування острова. Але після розгрому фашизму, після краху північноафриканського корпусу Роммеля доля Мальти була вирішена: використовуючи її як одну із своїх баз, у 1943 році союзники висадили війська в Південній Італії. В 1947 році Англія надала своїй колонії обмежене самоврядування, а в 1964 році національний біло-червоний прапор остаточно замайорів над Валлеттою.
Кращі мальтійські поети, яких залюбки читають усі, — це Мускат-Аццопарді і Дун Карм, Б’янкарді, Пісані, Рузар Бріффа.
— Як би ви представили себе українському читачеві журналу «Всесвіт»?
— У мене вийшло п’ять збірок малої прози і шість — поезії. Моя остання прозова книжка «Kimika» («Хімія») зчинила багато галасу, і врешті видавничий дім призупинив її друк. Саме за два тижні, як книга мала з’явитися на прилавках та полицях книгарень, її призупинили, вмотивовуючи рішення «аморальним змістом та лайкою». Це був безпрецедентний випадок, адже сьогодні цензура рідко вручається у видавничий процес. Мій випадок критики порівняли з Шарлем Бодлером та Аланом Ґінзбурґом.
Я пишу у своїх творах не про солодкі для вуха речі — про наркотики, жорстокість, сексуальне насильство, — про все, чим повниться сучасний світ. У газеті вийшов матеріал, у якому автор вимагав, щоби за мою нову книжку узялася цензура, адже ця річ є аморальною, з погляду критика. Я хотів розмістити колаж на обкладинці — з одного боку, чарівний світ мальтійської природи, а з іншого — щось, що вказувало на ці жахіття світу. Але критики звинуватили мене у пропагуванні цинізму та аморальності.
Моя поезія — щось зовсім інше. Мій останній поетичний цикл було перекладено англійською та видано в Ірландії. Сумно, але на Мальті ця книжка і досі не з’явилася. Торік я видав колекцію віршованих подорожніх нотаток, у яких було відображено моє сприйняття Словаччини, Боснії і Герцеговини, Хорватії, Словенії, Франції, Чехії та інших країн, де я побував за останні роки. Поезія — це світ особистісних переживань, а проза — вияв мого обурення та гніву до тенденцій сучасного світу.
— А чи могли б ви назвати головне досягнення свого життя?
— Я ще не знаю. Я вірю, що найбільший успіх на мене ще чекає. Може, він десь за рогом?
Переконаний, що я ще багато чого не досяг. Я, правда, здобув Національну літературну премію Мальти в 2002 році, але хіба це про щось говорить?
— А який Іммануель Міфсад як людина?
— Мої друзі кажуть, що я меланхолік. Гумор не моя стихія, далебі. Але також моє життя повниться щасливими моментами, про які мені завше приємно згадувати на самоті чи в колі друзів. Один із найсвітліших моментів — народження сина Ніколя. А ще до того я був щасливий, коли побачив його на ультразвуковому екрані з маленьким сердечком, яке вже пульсувало. Коли я був малий, то багато розмірковував над смертю та людською підступністю, проте, не можу сказати, що моє дитинство було нещасливим. Хоча пунктирно його протинали міріади думок та часті напади меланхолії. Я стаю щасливішим, коли бачу молодят під час весілля, а також під час національних свят. Це приносить внутрішню радість, якої я ніколи не показую назовні.
— Чи хотіли б ви щось змінити, якби мали шанс прожити ще одне життя?
— Напевно, я би вирішив бути рибалкою. Обожнюю море. Проте, як кажуть мальтійці, море має м’якеньке черевце, але важку голову. Тому й тут треба бути обережним. Щотижня море стає джерелом загибелі людей. Усе життя я хотів переїхати з Мальти, адже часто розчаровувався у своїй країні. Але, безсумнівно, я почуватимусь хворим без моря. І, звісно, це має бути Середземне море. Отже, якби я мав можливість змінити своє життя, то, без сумніву, став би рибалкою. Але якби я мав можливість народитися в іншому місці знову, то хотів би бути композитором: адже, композиторам не потрібні перекладачі! Або я хотів би стати художником, який не залежить від суспільства, а може утаємничено працювати на віллі, подалі від світу. Інколи, я в це вірю, але потім настає розчарування: все це марнота, ніякого світла в кінці тунелю не буде... Отже, немає чого міркувати про нездійсненне. Ця думка мені дошкуляє. Може, життя — це драбина, що так нікуди й не веде? Я намагаюся жити день за днем, відсуваючи вбік думки про життя-після-життя. І мої герої романів також живуть сьогоднішнім днем.
— Українському журналу зарубіжної літератури «Всесвіт» виповнилося вже 82 роки. Що б ви побажали нашому часопису?
— Хочу побажати журналові «Всесвіт» іще щонайменше вісімдесят років! Даруйте, якщо це трохи егоїстично, але я хочу побажати вашому журналу насолодитися красою мальтійської літератури в українських перекладах. На жаль, ми не маємо на Мальті літературного журналу, аналогічного «Всесвіту», тому я не може навзаєм запропонувати публікацію українських поетів на Мальті. Але я з пошаною схиляюся перед вашою роботою, розуміючи, наскільки важливо сьогодні доносити літературу через континенти.
Розмову
вів Дмитро
Дроздовський
Іммануель Міфсад
«Поезія мальтійського Бодлера»
З англійської переклав Назарій Назаров
Вірші з мису Форментора (Майорка)1
1. Anna
Вона явила ноги, входячи у море,
забрівши аж по стан, — хай входить і воно,
щось креслила на дні піщаннм пальцем,
міркуючи, куди б наступний крок звернуть
у морі, що немов чека на неї.
2. Biel
На пісках стоїть поет із Каталоньї,
руки розпростерши для обіймів моря.
Промовля між хвиль, співає між пісків.
Жада сказать: „Це Середземне море, звідки
родились гори, що сягають неба.
Це море, що в поезії струмить.
Це море, де чорнила голубі
на скелях пишуть вірші незбагненні,
що море лиш їх може зрозуміть.
3. Вірш без назви
Море — це мужній чоловік
в очікуванні першої коханки.
Море —жадлива жінка
в чеканні першого коханця,
щоби удвох постати віршем, налитим кров’ю,
і вилитися на білизну із паперу.
4. Вірш без назви 2
Підходить море тихо так. Спокійно,
із голосом притишеним. У сумі.
Ходою того, хто уже в літах.
Воно підходить, щоб тебе зволожить,
любити, вколисати, вкласти спати.
Підходить море тихо так. Спокійно.
————
[1] Перекладено з циклу «POEMS FROM FORMENTOR, (MALLORCA)» за виданням: Immanuel Mifsud. From, KM (Malta: Klabb Kotba Maltin, 2005).
5. Laia
Граєшся з водою ти, немов дівча.
Шорти підкотивши, стягуєш волосся.
І смієшся, запустивши рінь
По гладіні моря Форментора.
Очі в тебе кольору жури —
думати, що це — лише пригода,
лиш одна з усіх, що я зібрав,
й ти — мов інша казка безкінцева.
Ніна Черкіс1
Мов підбита птаха, співає Ніна Черкіс.
І руки, ставши строєм на гітарі,
мов крила, ронять кров.
Лише картини, писані ізп’яну,
що я купляв по закутках Варшави,
до вечора цього не мають діла,
у залі цім, де музики по вінця, —
її почує тільки самота.
————
1 Цей та подальші мальтійські вірші перекладено з англійських підрядників, які зробила Марія Ґреч Ґранадо (Marija Grech Ganado)
Аушвіц
удруге
В Аушвіці трава запрошує
її поцілувати на колінах.
Вона не пахне газом вже й не вкрита
із труб золою, наче ластовинням.
Мов подихи землі, вона зелена.
Пригадуєш?
Пригадуєш? Ти оплела
мужчину з білим тілом, —
Ти в погляді його шукала душу,
забуту у морях, що він проплив.
Ти пам’ятаєш? Він сміявся з річки,
з чайок у небесах, з туристів,
що приходять — і ідуть із наших вулиць.
Його сьогодні зранку вбив листок,
який із дерева упав дочасно.
У грудні
У грудні ти пустила мою руку,
й тепер ти — спогад, якого б написати я хотів
на учнях цих потомлених, як ті,
хто все мандрує повз й не знає навіть,
що день — не довший, ніж оця година.
Це в грудні сталось — холод, до кісток,
І хочеться в обійми порожнечі.
І ти нічим не стала —
лиш мана, що повсякчасно блідне.
Стала ніччю у грудні лютім,
Ти немовби дощ, що не спада.
