Віктор МОТРУК

ЖИТТЄВІ Й ТВОРЧІ ВЗАЄМИНИ ЖОРЖА- ЛЕОНА ГОДО І РЕНЕ ШАРА

 
 

 Французьке красне письменство другої половини двадцятого століття важко уявити без Ж-Л. Годо(18 — 1), котрий належить до значних явищ на його видноколі. Поет сказав у ньому своє вагоме й оригінальне слово, обравши для цього жанр «поезії в прозі», започаткований у ХІХ ст. Алоїзіусом Бертраном і блискуче розвинутий у творчості Рембо, Бодлера, Жамма, Понжа, Сен-Поля Ру, Жакоба.

 У розпалі естетизації і формалізації у французькій поезії 60-х рр., молодий поет з Ніора, що у Пуату-Шарант, проголосив: «Поезія врятується, якщо віднайде дорогу до людей». Після появи у 1962 р. збірки «Важкі слова», критики одностайно заявили, що над французькою поезією повіяв вільний і свіжий вітер. Пошук шляху до людини, до її душі, філософські роздуми про призначення людського життя, — таким було творче кредо поета, котрому він не зраджував упродовж майже півстоліття своєї літературної праці. Годо дошукується глибинного сенсу людських учинків — свідомих чи не свідомих, проте таких вірогідних, зрозумілих.

 Зважившись на гімн людині, яка «обома ногами стоїть на землі», Годо не пішов торованим шляхом. Відкинув зачовгані штампи в її зображенні і, переплавивши на творчому тиглі традиції і впливи своїх попередників і сучасників, створив власну стильову манеру. А колег по перу закликав: «Настав час писати не пишномовно, а просто й зрозуміло. Кожне слово має бути значущим, точним, важким, наче куля на великого звіра. П’ятдесят тихих слів складають гору». Й справді: у віршах Годо спостерігаємо це делікатне поводження зі словом, довіра до його спроможності висловити живу думку. «Поезія полюбляє точне слово — таке, яке й мусить бути на даному місці в даному вірші», — наголошував він.

 80—90-і роки — чи не найплідніший період у творчості Ж.-Л.Годо. З-під пера поета одна за одною виходять книги поезій, схвально зустрінуті літературною критикою і читачами: «Уже» (1983), «Мішень» (1984), «Ваше життя мене цікавить» (1985), «Ось так» (1988), «З Рене Шаром» (1989), «Після всього» (1991), «Поживемо-побачимо» (1995). Їх включають у «Поетичний альманах» (1983, вид. «Едісьйон уврієр»), у «Словник поетів і поезії «(1983, вид. «Галлімар»). 1994 року один із випусків популярного літературного часопису «Новий французький журнал», опублікувати твори в якому для літератора надто не «столичного» вважалося вельми почесним, повністю присвятив йому свій спеціальний випуск. Його твори виходять у перекладах чужими мовами, найбільше в Японії — близько 500 віршів, які переклав Сатору Такамура.

 Поет свідомий тієї відповідальності, яку несе за свої твори перед своїм сумлінням і читачами: «Якщо писати, то вже так, щоб тебе читали і через тисячу років. Не варто братися за перо лише тому, що надворі падає дощ...».

 Багатий творчий доробок Ж.-Л.Годо ще чекає на своїх дослідників. Безперечно, він постане з усією повнотою лише за умови, що буде вивчений в усіх аспектах своєї творчої спадщини, й епістолярної. Листи — надзвичайно цінний матеріал для кращого пізнання, й осмислення постаті письменника як людини і як митця, адже вони «по суті — саме життя, схоплене в момент його творення або по його гарячих слідах» (П. М. Попов). Епістолярій Годо є незамінимим джерелом інформації для осмислення подробиць його життя, звичок, смаків, почуттів, моральної та громадсько-політичної позиції, поглядів на мистецькі та інші події. Матеріали листування зосереджено у фонді поета, що зберігається в медіатеці м. Ніор, чиїм «ненаситним читачем» він був упродовж багатьох років. Серед них — кореспонденції, якими він обмінювався тривалий час із друзями-поетами: П’єром делля Фаєм, Гі Белле, Франсуа де Корньєром, П’єром Отеном-Греньє... та зі своїми «духовними наставниками» — лінгвістом і літературознавцем Жоржем Муненом та визначним майстром французького художнього слова Рене Шаром. Листувався він і з перекладачами своїх творів. У листі до перекладача, професора Токійського університету Сатору Такамури Годо пояснює роль друзів у своєму житті й творчості: «Коли я раджуся з другом, то роблю це не стільки задля того, щоб зробити йому приємність, а тому, що сподіваюсь на його допомогу. Бо сам я безсилий. А хто ж, як не друг, може прислухатися до мого прохання?» Разом з делля Фаєм Годо робив у 50-ті роки перші кроки в літературі, «оспівуючи бурхливі потоки», відтак, вже у 60-ті, за його прикладом змінив стиль і «почав писати про струмочки, тоненькі струминки прозорої води, чий блиск мене вразив» («Пильність»).

 Близьким другом був «винахідник» його оригінального стилю, перший читач і безжалісний критик чи не всіх його рукописів Жорж Мунен. Прагнучи змінити світ, Луї Лєбуше (Жорж Мунен) захопився політикою, але, зрозумівши, що він їй не потрібний, вивчився на мовознавця: «Щоб краще зрозуміти поезію і... почуватися щасливим». Для Годо Мунен — видатна людина, «людина-легенда, як Гомер чи Одіссей». Він навчив його пізнавати себе, оцінювати свої можливості. Годо вважав Мунена своїм «духовним батьком». У листах до нього він захоплюється його невичерпною життєвою енергією і невгасимою творчою енергією, його оптимізмом, ґрунтовними знаннями у багатьох галузях.

Особливе місце в епістолярії Годо належить його листуванню з корифеєм французької літератури Рене Шаром (1907—1988), чиї твори ще за життя було вписано в контекст світової літератури. «Поет суті поезії», за висловом М. Бланшо, він був одним із небагатьох французьких поетів, кому вдалося найближче підійти до розкриття таємниці поезії, сутності поетичної творчості. Критики вбачають талант і заслугу Шара в тому, що він зумів зобразити світ дійсності «в єдності раціонального й ірраціонального, світла і темряви, звіданого і незвіданого, сенсу й абсурду» (Д. Наливайко). На думку Жоржа Мунена, «сила творчості Рене Шара, напевно, не в його занадто герметичних віршах, які заважко зрозуміти, а в найпростіших — «найоголеніших», «найпрозоріших» поезіях...». Пошанівок до звичайної людини, закоріненої в рідну землю, внутрішньо спорідненої з першоелементами буття, з природою; утвердження героїчного в людині, її протиборство з долею і рутиною часу — ключові теми-образи його віршів.

 Ж.-Л. Годо в інтерв’ю телеканалу «Арте-сюд» (лютий 1992 року) так характеризує його: «Рене Шар — велетень, Парфенон. Нас єднають 12 років листування. Якби я народився раніше, то у воєнні роки ми з ним разом боронили б свободу батьківщини. Він був селянином і вільною людиною (...). В мені він цінував простоту, бо й сам був простою людиною, котра тяжіла до землі, залишалась вірною традиціям предків». А в листі до тодішнього мера Парижа, а згодом Президента Франції Жака Ширака, Годо наголошує, що «...в тіні людини Шара пройшли 13 років мого життя». Мунен зауважив у післямові до збірки «З Рене Шаром», що «між Годо і Шаром була відмінність, але не було дистанції». І якщо Шар був одним з найпрозорливіших читачів Годо, то Годо в одному зі своїх найвдаліших віршів «Білий храм» пояснив, чим є для нього творчість видатного «будівничого»: «білим храмом» і водночас «норовистою любаскою», яка «піддасться не одразу і лише ціною великої любові», «зате яке осяяння потім настане!»

 Листуватися з Шаром Годо розпочав 1975 року. Кореспонденції видатного письменника справляли на Годо велике враження.

У листах Шара знаходимо чимало прикладів захоплення творчістю Годо. Після одержання присвяченого йому вірша «Екс, проспект Мірабо», Шар у листі від 21 червня 1982 року наголошує: «...На сьогодні ви єдиний поет у нашій літературі, здатний перетворити колючу гілку трояндового куща у пахучу троянду... Творам, які ви нам даруєте, притаманні блиск і витонченість, що надовго залишаються з нами...». 22 січня 1984 року Шар додає: «Ви не перестаєте мене дивувати і зачаровувати. Лише Ви і дю Белле належите до мого «вибраного і відкритого географічного ареалу...». В іншому листі, подякувавши за подаровану книгу «Ходімо, я вас відведу», яка щойно вийшла друком, Шар повідомляє: «...Ваша чудова книга... завжди зі мною на відстані простягнутої руки. Ваші нові поезії мене зачарували». Надзвичайно важливим, навіть знаковим для Годо є лист від 13 листопада 1981 року. Він приніс йому автограф мініатюри Шара «Жорж. Л. Годо», що є своєрідною оцінкою усього творчого здобутку «...справжнього, немов глибокий почорнілий пенал» поета з Ніора.

 Годо часто ділився з Шаром прикрощами, пов’язаними з виданням його творів, іншими подіями. Так, у листі від 2 липня 1978 року скаржиться на паризьких видавців: «Я зазнав великого морального приниження в Парижі, безуспішно натискаючи два дні на кнопки дзвінків видавництв. Мені боляче за жалюгідний стан поширення поетичного слова в нашій столиці, за неможливість донести до читачів народжене, виплекане тобою (...). Тим часом у Ніорі на мене вже чекала умова з «Едісьйон уврієр «. За браком інших пропозицій, порадившись із друзями, підписав її. 3000 примірників, не заплативши ні копійки, — справжня знахідка, чи не так?»

Ділився він і своїми досягненнями. У кореспонденції від 1 лютого 1982 року пише про вечір поезії за своєю книгою «Ходімо, я вас відведу», що відбувся 30 січня в Ніорі. «Троє декламаторів з Центру драматичного мистецтва в Нантері прочитали 60 віршів, деякі з них, покладені на музику, заспівали. Зала була повною. Ліможська телевізія чотири дні знімала документальний фільм про мою творчість». Через короткий час надійшла відповідь. Шар радіє його успіху і пропонує провести цей захід за участю тих самих артистів ще й в Іль-сюр-Сорг. 10 березня Годо зауважує, що «програма вечора, розрахована на ніорського слухача, не сприйметься провансальським, якому моє ім’я мало що говорить. Доцільніше спочатку подати десь з 50 ваших поезій, а відтак вже мої та Гі Белле...».

 У кількох листах порушено питання про кандидатуру Рене Шара на здобуття Нобелівської премії. Очевидно, Шару запропонували її висунути, але він з відомих лише йому міркувань, а найвірогідніше зі скромності, не зробив цього. Здивований Годо його переконує, що потрібно таки погодитись. Так, у листі від 29 вересня 1978 року він пише: «Як на мене, ви її (Нобелівську премію. — В. М.) сто разів заслужили. Ви — один з великих людей планети, як Толстой, Чехов (мій улюблений письменник), ви — Гомер... Нобелівська премія приведе до вас і ваших поезій мільйони читачів у Франції й у всьому світі. І ніколи не зарано!» Проте переконати Шара не вдалося ні йому, ні іншим його друзям та колегам.

 Надзвичайну скромність великого художника слова ілюструє й наступна мистецька подія, яку Годо й Шар обговорювали в листах у жовтні — листопаді 1986 року. 28 жовтня Годо повідомляє, що «...університет м. Пуатьє... готує до вашого 80-річчя культурний захід, якому позаздрив би й китайський імператор. У вересні вони звернулися до вас, просячи не лише вашої згоди і підтримки, а й вашої участі в ньому, і чекають на відповідь. Якщо можете і бажаєте, напишіть їм кілька рядків, щоб вони могли розпочати втілення у життя задуму, в який вклали усю душу, і ви зробите добру справу. Переконаний, що цей культурний захід стане подією в мистецькому житті краю Пуату-Шарант, де я живу...». У конверті була й програма урочистостей, яка передбачала читання лекцій, виставку рукописів і світлин, виступи декламаторів віршів Шара та ін.

 «Головне наше завдання, — зазначено у програмці, — глибше ознайомити з життям і творчістю цього поета загальносвітового значення, котрий, як не дивно, все ще залишається мало відомим широкому загалу шанувальників французького поетичного слова...». Через короткий час, а саме 6 листопада, прийшла доволі категорична відповідь. Шар повідомляє, що «...програма відзначення мого ювілею, якими у 1987 році хоче мене вшанувати університет у Пуатьє, цілком не прийнятна для мене. І мови не може бути про дозвіл на цю метушню, програма якої, до речі, надмірна і в дечому навіть вводить в оману тих, хто. братиме в ній участь. Зокрема, не відбудеться виставка проілюстрованих рукописів. Вони вже були виставлені в Національній бібліотеці багато років тому, тож цілком недоречно демонструвати їх ще раз». Шар просить свого дописувача «повідомити керівництву університету, що я не бажаю брати участі у подібних проектах: мої сто чи двісті років нікого не мають обходити, а всілякі почесті — не для мене».

Годо надсилає автору ідеї вшанування науковцеві Бернару Ескамелю копію уривка листа з відмовою Шара, а від себе додає: «Я щиро засмучений відмовою Шара (...). Однак особисто мене вона не здивувала. Справді, він не любить почестей. Він хоче тиші навколо себе і своєї творчості. Все, що ви збираєтесь для нього зробити, вже зроблено на державному рівні. Зрештою, останнє слово за вами...». Воно таки було за Ескамелем, бо йому все ж удалося переконати Шара. Годо з радістю відгукнувся на цю втішну звістку. В листі від 12 червня 1987 року, привітавши Шара з вісімдесятиріччям (14 червня), він тішиться, що згода на вшанування своєї творчості посприяє глибшому, повнішому осмисленню унікальної особистості поета, кращому пізнанню читачами його художнього здобутку. А 5 листопада, напередодні непересічної мистецької події, про яку вже багато писали в місцевій пресі, повідомляє, що одержав запрошення на виставку світлин Шара, виконаних знаним фотохудожником Сержем Асьє, що відбудеться 13 листопада в Пуатьє. «У це важко повірити, але її представлятиме сам Шар! Це приголомшлива новина (...). Отже, ми зустрінемося на виставці, а опісля поїдемо до нас у Маньє, щоб відзначити цю щасливу подію».

...Шара не стало через рік. У папці листування Годо з Шаром зберігається його записка: «Про смерть Шара мені повідомив Жорж Мунен, зателефонувавши вранці о чверть по сьомій...». Є й вирізки з газет із некрологами. В одному з них сказано: «Франція щойно втратила одного з найбільших і, напевно, найутаємниченіших своїх поетів». Годо висловив своє співчуття вдові поета пані Галлімар у листі від 21 лютого1988 року. Він зауважив: «Рене Шар... мав два обличчя: одне — освітлене, а інше — затемнене, з яким йому жилося краще».

 Вивчення листування двох видатних французьких митців слова посприяє кращому осмисленню їх творчої індивідуальності, духовних запитів, плину думки.

 

     Ужгород.

     Автор висловлює щиру подяку Директорові медіатеки в м. Ніор (деп. Де Севр, Франція) пану Еріку Сюрже за допомогу в підготовці цього матеріалу.