Фернанду ПЕСОА

СОНЕТИ

З англійської переклав Георгій Пилипенко

 
 
 I
 
Ні поглядом, ні словом, ні письмом
Нам не довести сутності доречність.
Неочевидні ми. Навкруг — содом.
Душа вже рушила у безкінечність.
 
Хоч, подумки, ми прагнем, далебі,
Душі надати шанс на самопоказ,
Та кожен держить серце у собі,
Тож спілкування — нецікавий доказ.
 
Між душами проліг безодний рів,
Тут ні слова не вдіють, ні могутність.
Ми заблукали в хащах власних слів,
У спробах зрозуміти власну сутність.
 
Прозріння душ вві сні — не забобон.
І кожен бачить чийсь сторонній сон.
 
 
II
 
Якщо явити радощі земні,
Якими плоть задовольняє примхи,
То, мов екраном, десь на полотні
Постануть: тіло, і життя, і втіхи.
 
Та не спізнати сутності речей:
Подоба бреше навіть як подоба,
І через зір зашорених очей
Встає буття примарлива оздоба.
 
І чим є умоглядний сенс життя?
А це — Ніщо. Світ — ірраціональний
Чи інший, а незнаність — на сміття
Його нам оберта. Звідкіль цей шквальний
 
Життєвий біль? Звідкіль глибинна хлань
Душі — ненависті до наших стеж, ридань?
 
III
 
Коли я думаю, що ці рядки
Для Часу виростуть в доробки творчі,
А списані чорнилом сторінки
На мій духовний світ розкриють очі,
 
Я уявляю читачів загал,
В котрім про мене думка припустима,
Що я — літературний ідеал,
Та з ним не йде моя душа пропаща в риму.
 
Мене гнівить засада світова,
Вона собі свавілля дозволяє,
Хапає душу, в мотузи звива,
Жбурляє в пащу, у глибінь відчаю.
 
Моєму збуренню, що рветься з глибини,
Бракує слів. Та зайві і вони.
 
 
IV
 
Я тлінності для тебе — не сприйму,
Хоч в дійсності ти вже давно померла.
Твій образ, що існує наяву,
Із пам’яті моєї смерть не стерла.
 
Цілунок, усміх, ніжність юних щік...
Вдостоїлося серце насолоди
Тебе в такім безсмерті знати вік,
Ловити кожну мить твоєї вроди.
 
Я йшов туди, де  спочиваєш ти,
І на гробку живі побачив квіти,
Трава росла крізь тріщини плити
З твоїм ім’ям, вже небуттям повитим.
 
Як  далі житиму і як збагну
Земну твоєї долі таїну?
 
V
 
Як мислити і як чинити вільно?
Коли ніщота повсякденних справ
Затягує у хащі божевілля?
На жах душі світ час її покрав.
 
Як думку зосередити на справах?
Моя душа народжена для дій,
Та раптом думка хоче справ неправих,
Якщо під настрій забагнеться їй.
 
Волів я долю з Музою вінчати,
Я мріяв домом, затишним садком,
Гульк!! Марнота!Тюремником на чати,
Постав я безнадійним жебраком,
 
Що плоть свою гріховну спонукає
Відмовитись від бажаного раю.
 
 
VI
 
Як той промовець в слові до народу
Надмірним голосом дратує слух,
І як годинник з зовнішнім заводом,
Коли відсутній потаємний дух;
 
Чи як прозаїк пнеться на поета,
Хоч взагалі не знає ніжних слів,
 Він намагався вдатись до сонета,
Проте уміння Музі не довів,
 
Так я любові вчуся і зневаги,
Мене від настрою рятує ум,
Я хочу спокою, а не відваги,
Хоч в пристрастях є ризики і сум.
 
Хто вчитиметься плавати без річки,
Не досягне  той фінішної стрічки.
 
 
VIІІ
 
О, скільки масок добрих і злочинних
На душу ми чіпляємо щодня!
Якщо її позбавити личини,
Своє лице пізнає без вбрання?
 
Не відчуває маска, що під нею,
І крізь прозори дивиться на світ.
Свідомість править сутністю всією,
А маска втілює завдання — міт.
 
Як те дитя, що лиць боїться в люстрі,
Так наші душі — дітлахи малі,
Насадять іншість тій гримасній муштрі,
І створять світ на вже забутім тлі.
 
З душі личину розум зняти годен,
А зняти з себе — не дозволить жоден!
 
 
ХІІІ
 
Коли б від власних слів я міг би спати,
У співах, що твоя любов мій сон,
Я сам би, наче той слухач завзятий
Під голос цей співав би в унісон.
 
Що дивного? Така душа поета.
Я ще не виповів свою любов,
Вона — єство моє, моя планета
І важливіша з життєвих основ.
 
Свідомість прагне себе виявляти,
Але маліє, зменшує порив.
Нащо любові марнотратні шати?
Їй вистачає власних щедрих нив.
 
Я є поет і критися не стану:
Сама любов дорожча за кохану.
 
 
ХV
 
Мов той коханець, що надію втратив,
Бо знає, що взаємності нема,
Тремтить, немов приречений до страти,
Жаги — задосить, твердості — катма,
 
Отак і я напружуюсь не більше,
Ніж дозволяють скованість і жах,
Побоююсь, що книга ця і вірші
Думки розбудять у чужих серцях.
 
Любов шукає у надії істин,
Що знають легку путь аж до вінця,
Любов боїться іспиту на іспит,
Щоб не пізнати правди до кінця.
 
У снах про славу думаю щоденно:
Що інші люди думають про мене?
 
 
ХІХ
 
Любов з красою разом назавжди,
Паруються вони не для забави:
Любов красу рятує від біди,
Краса дає любові справжні барви.
 
Найкращий друг — чия душа ясна.
Вітай любов тілесну, а не мрії,
Бо єдність пар підтримує вона,
Любов і правда — посестри надії.
 
У злуці нашій... — я б не глузував
Ні з тебе, ні з огидності моєї,
Я не тебе — красу би прославляв,
Бо ще не втратив розуму від феї.
 
Не хочу блазнем виглядати я,
Мов раб, що зміряв одяг короля.
 
 
ХХІІ
 
Душа моя — застиглий артефакт
Мистецтва, що давніше за Єгипет,
Добута чудом з фараонських шахт,
Де прахом розсипався навіть скіпетр.
 
Рівняється її правдивий вік
Жерцям тим, що були найближчі Богу,
Коли знання було — найвищий гріх
І, крім душі, не мало більш чертога.
 
Та артефакт цей — що воно таке?
Побачу враз його і вмить втрачаю
Побачене із пам’яті, — легке...
Я відновити цю картину маю
 
Неначе спогад. Що ж доносить він?
Пусте величчя допотопних стін.
 
 
ХХVІ
 
Світ зітканий із мрій, та снів, та хиб,
Але єдина впевненість існує:
Хоч як цінуєм люстра мислі глиб,
Не знаємо його, і досвід — всує.
 
Бо люстро зна лиш однобічний план,
Від твердості своєї захололе,
Подвійний в істині його обман,
А чиста правда — невідоме поле.
 
Думки затьмарюють істотну вись:
Дива химерні, а також — рутина.
Найбільше диво, що купують мисль
За низку слів: наука, правда, зміна.
 
Хоч знаємо про світ — це фальш і ошук, —
Ми мислимо знання на марний пошук.
 
 
ХХХІІ
 
Я власні почуття передчуваю,
Сприймаю те, чого ще не відчув,
Мене самого Слух випереджає,
Зір бачить незапалену свічу.
 
Себе і Душу пізнаю на дотик.
Але Душа — на світлій стороні,
В непевній тіні — я, жива істота,
Усі чуття підкорені мені.
 
Все інше — то гадання й зчудування,
Що жодних не виконують завдань,
Це — вісники, що глумляться з послання, —
З’ясовують усе без з’ясувань.
 
Та код послання не розкриє Слова,
Бо суть його — це невідома мова.
 
 
ХХХІV
 
Щасливі божевільні та сліпі!
З народження відділені від світу.
Їх обминають правила тупі,
Їх на шкалі буденній не вмістити.
 
Калічно з ласки Долі я живу,
Але дала Природа рівновагу,
Хоч падаю, на поміч не зову,
Скрізь відчуваю осуд і зневагу.
 
Немилість Долі — за межею слід?
Невидимо нас позбавляє волі,
Кладе Свободу на дзеркальний під,
Що зображає власні вчинки Долі.
 
Мов діти, образи берем на віру,
Приносим Долі душу, як офіру.