Петро Таращук

Бекет: суб’єктивне бачення письменника очима перекладача крізь призму української ситуації

Самюель Бекет — письменник, украй  важкий для сприйняття. Його п’єси опубліковано у “Всесвіті” мало не двадцять років тому, 2006 р. вид. “Юніверс” випустило роман “Молой”, читач має тепер перед очима роман “Малон умирає”, а “Несказанний”, третій і останній роман цієї своєрідної трилогії, незабаром вийде разом з другим романом окремим виданням теж у вид. “Юніверс”. Звісно, Бекет — видатне ім’я, нобелівський лауреат, але творчість його похмура, безрадісна й безнадійна. А втім, можливо, саме тому він буде, напевне, ближчий українському читачеві, ніж громадянам будь-якої іншої країни. Бекет — ірландець, але покинув рідний край і оселився у Франції, країні, що здавна пишається захистом свободи. Бекет фактично втік зі своєї батьківщини і за покликом серця обрав собі другу, і так само й французька мова стала йому другою рідною. Він не витримав, і, перечитуючи його романи, можна легко зрозуміти чому. Майже всюди ми бачимо героя, що нарікає на безвихідь свого становища: острів, який неможливо покинути, глухий кут, ізоляцію, а сам герой — майже завжди каліка, безсила, немічна людина, часто не годна вже й рухатись, — і як тут не згадати наш український пострадянський “острів” і нашу псевдодержаву, що лежить, за словами Франка, “мов паралітик отой на роздоріжжі”, і де немає ніякого руху, а тільки падіння в прірву, що починається одразу за східним кордоном? Звичайно, свої романи Бекет писав у повоєнні роки, і нелюдська війна та її наслідки не могли не позначитися на настроях автора. Тієї пори всюди було багато інвалідів війни (їх не заслали до Сибіру, як у СРСР), майже в кожному романі ми бачимо і чуємо бойню, герой завжди живе надголодь, докладає великих зусиль, щоб не вмерти голодною смертю, — і як тут не згадати, що не тільки Україна, а й Ірландія колись пережила свій, страшний “картопляний” голод, який тяжко позначився на розвитку нації, а ми, українці, — після 1933 р., коли створили штучний “острів голодомору”, бо за темпами приросту населення українці значно випереджали росіян, що загрожувало втраті російської ідентичності імперії, — й досі ходимо мов з перебитим хребтом (тут можна висловитись і точніше: як безхребетні).

Бекет — співець безпросвітного розпачу, оті іскорки оптимізму, що їх інколи добачають у його романах, — просто знущання зі здорового глузду, нікчемний гумор приреченого, ми бачимо, що все в цьому світі марне, і марна й сама смерть, бо вмирає не герой, а нікому не потрібний покидьок, “розбиток долі”, якому життя давно вже стало тягарем, і тому, гадаю, є підстави назвати Бекета антигуманним письменником, і ця антигуманність — не епатаж, не поза й не хизування, кожне слово письменника щире, розгублене і зневірене, він прибитий лихими чарами екзистенційної порожнечі й не може від них звільнитися. Марні всі заходи героїв: Молой вирушає у марний хрестовий похід, у якому не знайде навіть розритої могили, Малон марно намагається вмерти, а герой роману “Несказанний” (людський оцупок, голова й тулуб у горщику з лайном) марно намагається з’ясувати, хто він. До речі, тема екскрементів майже наскрізна, вони всюди, це єдині нерозлучні супутники людини, і тут знову можна добачити порівняння з українською ситуацією, громадяни квазідержави, яка існує задля підтримки й забезпечення державного апарату, приречені борсатися в лайні, бо на острові, де урядовці тільки “роблять кроки”, руху вперед немає, можна тільки обійти його навколо. Ще один елемент антигуманності — безпричинна і майже природна жорстокість, герої Бекета вбивають людей, як комах, людина — ніщо, і це річ зрозуміла, герої виросли коло бойні, і світ увесь — бойня, то що таке життя однієї людини? Або кількох, як у страхітливому фіналі роману “Малон умирає” коли човен без весел і вітрил з убивцею і його чотирма скутими підопічними-недоумками поплив нарешті у “світле майбутнє”. Це ще один варіант “Корабля блазнів” Себастьяна Бранта. А ще згадаймо, з яким простосердо-витонченим садизмом знущається Молой-батько з сина. Й водночас антигуманні герої Бекета злиденні й жалюгідні, завжди світяться діри їхніх дірявих плащів, завжди вони не мають потрібних паперів, їхній правовий статус не врегульований, а свідомість травмована й невигойно хвора, — може, тому, що хворий світ? Ні, це розпач і безсилля автора (і його героїв) перед світом, відчуття безвиході й безпорадності, скутості ланцюгами безглуздих обов’язків, — може, тому, що треба доглядати тяжко хвору матір, а несхитна католицька віра не дозволяє, на відміну від героя “Чужого” Камю, віддати її до притулку?

Одне слово, Бекет — письменник складний і важкий, і якщо можна висловити жаль із приводу його погребового плачу над могилою гуманізму, то не тому, що в його романах немає “життєствердності” (кому справді вона потрібна, нехай звернеться до “острівної” течії соцреалізму, може, тоді завиє від моторошного безглуздя й марності радянської доби), а тому, що минущі настрої, властиві кожній людині, він перетворив у домінанту творчості, став похмурим пророком мороку й бруду, зневіреним співцем розпачу й безнадії.