Марта ТАРНАВСЬКА

СЛОВО НА ВЕЧОРІ НТШ-А ДЛЯ ВІДЗНАЧЕННЯ 90-РІЧЧЯ ОСТАПА ТАРНАВСЬКОГО І ПРЕЗЕНТАЦІЇ ЙОГО КНИЖКИ “ПОЕТИЧНІ ПЕРЕКЛАДИ”

(12 травня 2007 року, в Нью-Йорку)

 

Тридцять років тому я надумала була для відзначення 60-річчя свого чоловіка зробити йому ювілейний подарунок — бібліографічний покажчик його життя і творчості. Це, очевидно, була праця, якої ніяк не можна було приховати: вона потребувала тривалого часу, педантичної роботи з архівом, поїздок до бібліотек і праці з мікрофільмами часописів, а також консультацій із автором. Щоб показати, якими були ці консультації з автором і його допомога, наведу такий епізод із життя. Коли чернетка покажчика була готова і я взялася переписувати її на друкарській машинці (тоді ще комп’ютерів не було), мій Остап одного дня приходить до мене з папкою газетних вирізків і каже з великою дозою зловтіхи: “А цього в тебе нема!” І справді! він мав звичку вирізувати матеріали з газет і вкладати їх у будь-яку папку з іншими своїми паперами. Внаслідок такої його ревеляції я мусила, щоб включити ці новознайдені додатки, переробляти нумерацію і переписувати покажчик наново. Цей покажчик появився друком 1980 року скромною брошурою на 77 сторінок, накладом у сто примірників.

Зовсім інший характер має книга, яку я готую тепер. Остап відійшов із життя 15 років тому — його архів тепер повністю в моїх руках і немає, на жаль, ні надії, ні загрози, що герой моїх досліджень може воскреснути і простягнути мені якісь заховані в шухляду і не відомі мені матеріали. Відстань часу від його смерти дала мені змогу перебороти особисті емоції і взятися за роботу зі спокоєм професійної об’єктивності.

Бібліографічний покажчик для відзначення Остапового 90-річчя вже майже готовий до друку — я тільки хочу долучити до нього матеріали, які ще можуть появитися протягом цього ювілейного року, і маю надію, що зможу віддати книжку до друку в Києві в першій половині 2008 року. Таким чином завдяки Незалежності України і допомозі львівської колеги-бібліографа Люізи Ільницької, я мала змогу включити у покажчик додаткові ранні Остапові публікації з передвоєнного і воєнного часу та з’ясувати деякі важливі, а досі ближче мені не відомі, аспекти його родинної біографії.

Книга міститиме не тільки точні бібліографічні дані про всі відомі мені друковані Остапові вірші, оповідання, статті, спогади, рецензії, і критичні відгуки на його творчість, але також деякі його власні автобіографічні, недруковані досі, короткі нариси — і написані на моє прохання спогади з молодих літ найближчого його друга Тараса Цмайла-Кульчицького. Літопис життя і творчості, що його я зладила на основі архіву — тепер значно поширений, і дає новий погляд на Остапове життя, творчість і діяльність. Книга матиме покажчик імен і покажчик заголовків літературних творів, а також низку документальних фотографій і карикатур Едварда Козака.

Я переконана, що цей бібліографічний покажчик буде цікавий і корисний не тільки для дослідників творчості Остапа Тарнавського, але — з уваги на Остапову невсипущу активність у громаді і величезну кількість його статей про культурне життя українців на еміграції — цей покажчик може бути ключем до величезного багатства захованого в періодичних виданнях для всіх, хто досліджує історію української діаспори в Америці і потребує точної документації.

Я познайомилася з Остапом, коли йому було 28 років — це вже відбулося на еміграції, в Австрії. З його найближчої родини знала я тільки його молодшу сестру Марійку, яка жила в Польщі і двічі приїздила до нас на довші відвідини. Остапових батьків не зустрічала я ніколи, і з уваги на залізну занавісу жодних контактів із ними ми не мали. Сам Остап рідко говорив про своє дитинство, а з його автобіографічних літературних нарисів можна було тільки дізнатися, що серед його прадідів були якісь дяки в селі Добрянах, звідки прийшли до Львова його батьки, що батько був робітником і атеїстом, а мати — навпаки, дуже побожною християнкою. Знала я, що Остапові батьки були дуже бідні, що батько — робітник і соціаліст — часто був безробітний, що великою травмою Остапового дитинства була смерть молодшої сестри Ольги, і що він сам на 12-му році свого життя перейшов довготривалу важку недугу. Розповідав він також про те, як одного разу мати повела його — малого ще хлопця — на аудієнцію до митрополита Шептицького. Мати мала задушевне бажання, щоб її син став священиком. Митрополит, одначе, вважав, що для цього хлопець повинен відчути “покликання”, і не радив спрямовувати його на богословію проти його власного бажання. Остап жартував собі, що це, мовляв, не хто інший, а митрополит Андрей урятував його від богослови. Остап згодом написав спогади про воєнні роки у Львові за більшовицької і за німецької окупації — ці спогади вийшли посмертно окремою книжкою у Львові і згодом також у Познані в польському перекладі. Спогади про дитинство почав був писати, але довів їх, на жаль, тільки до 1923 року. Отже, про важливі події Остапової юності мені довелося самій зібрати потрібні і достовірні відомості.

Мені було цікаво дізнатися, як сталося, що хлопчина з такого середовища став українським письменником і журналістом? На мою думку, вирішальний вплив на Остапову долю мала його дружба з Тарасом Цмайлом-Кульчицьким. Остап познайомився з Тарасом, коли їм обом було по шість років і вони почали ходити разом до народної школи. Разом пройшли всі роки навчання аж до матури в Академічній гімназії 1935 року. Тарас Кульчицький був сином заможних батьків із шляхетського роду, але найважливіше, що мати його була із роду Гординських і була сестрою професора-літературознавця Ярослава Гординського. Товаришуючи з Тарасом, Остап часто бував у домі професора Гординського і був добре знайомий з Тарасовими кузенами, а серед них — найважливіше — із Святославом Гординським, що був на 11 років старший від Остапа і вже тоді був відомим малярем і поетом. Тарасів дід по матері, Дмитро Гординський, був священиком і парохом у Кульчицях, куди Остап, на запрошення Тараса, часто їздив на вакації. Там він не тільки мав змогу знайомитися з багатою бібліотекою отця пароха, але також із численними гістьми, видатними особами галицької інтелігенції. Не маю сумніву, що саме це середовище мало великий вплив на формування Остапової особистости, його смаків і світогляду.

Я була вісім років головою Бібліографічного конкурсу при Гарвардському Українському Науковому Інституті і 1986 року серед праць, які надійшли на цей конкурс, була праця Євгена Місила про українську пресу в передвоєнній Польщі. Там я знайшла у покажчику імен прізвище Давида Тарнавського, Остапового батька, який був підписаний як редактор одноднівки “Голос праці”, що з’явилася в жовтні 1934 року. Я показала цю знахідку Остапові, і він тоді сказав мені: “Так, за цю одноднівку батько відсидів три роки в тюрмі, а родина опинилася без засобів на життя”. Більше він не пояснював. Але ще 1963 року у львівській газеті “Вільна Україна” появився т. зв. “відкритий лист за океан”, адресований Остапу Тарнавському. Автором був давній Остапів друг, радянський письменник із Львова Тарас Мигаль. Мигаль закликав Остапа повернутися на батьківщину, бо Остап, мовляв, не служив ані у війську, ані в поліції, а батько його “потомственний робітник, член КПЗУ”, який у 1936 році під час похорону В. Козака проніс через усе місто “червоний прапор волі і боротьби” ... Я хотіла вияснити справу ув’язнення Остапового батька і вже після Остапової смерти звернулася до його сестри в Польщі. Сестра подала мені деякі дані, найважливіші з них були, що на процесі адвокатами Давида Тарнавського були Володимир Старосольський і адвокат Бомбах, що Давид був звільнений в час амністії, але через свою активність у робітничому русі був безробітним аж до розпаду Польщі. Остапова сестра, що їй на цей час було вже 85 років, не могла подати достовірних даних про дати Давидового ув’язнення. Я звернулася в цій справі до Люізи Ільницької, колеги-бібліографа у Львові, і вона на основі архівів львівської преси знайшла мені і допис самого Давида Тарнавського про його участь у похороні вбитого поліцією в час демонстрації Владислава Козака, похорону, що перетворився на велелюдну робітничу демонстрацію протесту, і некролог-посмертну згадку про Давида Тарнавського, який помер у Львові 1962 року. Виявляється, що Давид Тарнавський, якщо вірити цьому некрологу, таки був членом Комуністичної партії Західної України, що він був у польській тюрмі від жовтня 1934 до квітня 1936 року, і що в похороні-демонстрації Козака разом із товаришем-будівельником Сікорським ніс не червоний прапор (це вже поетична фантазія Мигаля), а терновий вінок...

Деталі батькової політичної біографії важливі для Остапової долі з кількох причин: по-перше, вони вказують на те, яке важке й убоге мусило бути Остапове дитинство, по-друге, чому він юнаком мусив покинути студії філології у Львівському університеті, куди записався зараз же після матури 1935 року, і врешті, по-третє: чому його, молоденького 22-річного поета, який мав тільки кільканадцять віршів і оповідань, друкованих у періодиці, в час першої окупації Львова совєцькою владою прийняли в члени Спілки письменників України? Як це добре зауважив у недавно виданій антології Михайло Слабошпицький, цьому напевно посприяв факт, що Остап не належав до націоналістичної організації і що був сином репресованого робітника-комуніста.

Ці дані ранньої Остапової біографії допомагають розуміти і його поезію. У вірші “Мій колорит” він каже: “Я йшов між двох стихій — двох кольорів, шукав, який мені близький і рідний”, а у вірші “Інше дитинство”, що є парафразою на переклад вірша Рільке “З дитячих років”, Остап пише:

 

Був сутінок, як завжди в сутеренах,
і пахло плісню від канальних рур —
та мама не ішла, не шелестів ажур,
як це у Рільке — хоч подібна тема.
 
Для хлопця вигляд — лиш вікна квадратик,
порізаний залізом чорних ґрат:
крізь ґрати зорі лили аромат —
далекі зорі... без доріг... без хати.
 
І рук ніхто не клав на клявіятуру...
Де в Рільке фортепіян — стояла піч.
яка не гріла серця, що — мов ніч
загублене, до зір кричало з дуру,
 
коли хлопчина в темноті підвалу
знаходив в самоті свій власний світ,
де зорі — до далеких станцій зліт,
мораль у серці — камінь в рівновагу.