Володимир Тендряков
Хліб для собаки
Оповідання
З російської переклав Микола Білорус
Літо 1933 року.
Побіля закіптюженої, мащеної казенною вохрою вокзальної будівлі, за облущеним парканчиком — прозірчастий березовий скверик. У ньому просто на втоптаних стежках, на корінні, на залишках укритої курявою травички валяються ті, кого вже не мають за людей.
Щоправда, в кожного в нетрях брудного, вошивого ганчір’я має зберігатися документ — якщо його не загублено — засмальцьований папірець, котрий засвідчував, що пред’явник його має таке-то прізвище, ім’я, по батькові, народився там-то, на підставі такого-то рішення засланий з позбавленням громадянських прав і конфіскацією майна. Але вже нікого не обходило, що він, ім’ярек, позбавленець, адмінзасланець, не доїхав до місця призначення, нікого не цікавило, що він, ім’ярек, позбавленець, ніде не живе, не працює, нічого не їсть. Він узагалі випав з числа людей.
Переважно це розкуркулені мужики з-під Тули, Воронежа, Курська, Орла, зі всієї України. Разом з ними в наші північні краї прибилось і південне словечко «куркуль».
Куркулі навіть зовні не нагадують людей.
Декотрі з них — кістяки, обтягнені темною, зморшкуватою, ніби шурхітливою шкірою, кістяки з величезними, покірливо палючими очима.
Інші, навпаки, туго роздуті — ось-ось лусне посиніла від натягу шкіра, тілеса колишуться, ноги подібні до подушок, перетягнуті брудні пальці ховаються під напливами білого м’якушу.
І поводилися вони зараз також не як люди.
Дехто задумливо гриз кору на березовому стовбурі й удивлявсь у простір тліючими, нелюдськи великими очима.
Дехто, лежачи в пилюці, точачи зі свого напівзотлілого ганчір’я кислий сморід, бридливо витирав пальці з такою енергією й завзяттям, що, здавалося, ладен був ізчистити з них і шкіру.
Дехто розплився на землі драглями, не ворушився, лише клекотів і булькав нутром, наче закипілий котел.
————Перекладено за виданням: Тендряков B. Покушение на миражи. Чистые воды Китежа. Рассказы. — М.: Книжная палата, 1988.
А дехто понуро запихав у рот пристанційне сміттячко з землі....
Найбільше були схожі на людей ті, хто вже встиг померти. Ці спокійно лежали — спали.
Але перед смертю хтось із упокорених, хто смиренно гриз кору, їв сміття, раптом бунтувався — вставав на повний зріст, охоплював ламкими руками-трісками сильний стовбур берези, притискувався до нього кутастою щокою, роззявляв рот, просторо чорний, сліпуче зубатий, заміряючись, напевно, викрикнути нищівний проклін, але чувся тільки хрип, пухирилася піна. Обдираючи шкіру на кістлявій щоці, «бунтар» сповзав стовбуром униз і... затихав назавжди.
Такі й після смерти не здавалися людьми — по-мавп’ячому обхоплювали дерева.
Дорослі обминали скверик. Тільки пероном уздовж низенької огорожі никав з обов’язку начальник станції в новенькому форменому картузі з крикливо червоним верхом. У нього було набрякле, свинцеве обличчя, він дивився собі під ноги й німував.
Час від часу з’являвся міліціонер Ваня Душной, статечний парубок із застиглою фізіономією — «начувайся ти в мене!».
— Ніхто не виповз? — питав він у начальника станції.
А той мовчки проминав повз, не піднімаючи голови.
Ваня Душной стежив, щоб куркулі не розповзлися зі скверика — ні на перон, ні на колії.
Ми, хлопчаки, в самий скверик також не заходили, а спостерігали з-за огорожки. Жодні страхіття не могли притлумити нашої цікавости звірят. Заціпенівши від страху, гидливости, знемагаючи від приховуваних жалощів, ми спостерігали за короїдами, за спалахами «бунтарів», що кінчалися хрипінням, піною, сповзанням стовбуром униз.
Начальник станції — «червона шапочка» — якось повернувся в наш бік запалено-темним обличчям, довго дивився, нарешті прорік чи то нам, чи самому собі, чи то взагалі байдужному небові:
— Що ж виросте з таких дітей? Милуються смертю. Що за світ житиме після нас? Що за світ?
Довго витримувати сквера ми не могли, відривались од нього, глибоко дихаючи, наче провітрюючи всі закутки своїх затруєних душ, бігли в селище.
Туди, де текло нормальне життя, де часто можна було почути пісню:
Вставай, країно зоряна!
Під дзвін пісень
Ти працею звитяжною
Стрічаєш день...
Вже дорослим я довго дивувався й міркував: чому я, загалом-то бувши вразливим, жалісливим хлопчиком, не захворів, не схибнувся розумом відразу ж після того, як уперше побачив куркуля, який з піною та хрипінням конав у мене на очах.
Напевно, тому, що жахи сквера були не першими і я мав можливість якось призвичаїтися, загрубнути.
Першого струсу, набагато сильнішого за куркульську смерть, я зазнав від тихого випадку на вулиці.
Жінка в чистенькому поношеному пальті з оксамитовим комірцем і з таким же чистим і постарілим обличчям на моїх очах послизнулася й розбила скляну банку з молоком, яке купила коло перону на станції. Молоко вилилося в заледенілий нечистий слід конячого копита. Жінка опустилась перед ним, як перед могилою дочки, здушено схлипнула й раптом витягла з кишені просту обгризену дерев’яну ложку. Вона тихо плакала й вигрібала ложкою молоко з ямки від копита на дорозі, плакала та їла, плакала та сьорбала, акуратно, не жадібно, пристойно.
А я стояв збоку й — ні, не плакав разом з нею — боявся, що наді мною сміятимуться перехожі.
Мати давала мені в школу сніданок: дві скибки чорного хліба, густо змащені журавлиновим повидлом. Й ось настав день, коли на галасливій перерві я витяг свій хліб і всім єством відчув тишу, що запанувала довкола мене. Я розгубився, не насмілився в той мент запропонувати дітям. Але наступного дня я вже взяв не два кусні, а чотири...
На великій перерві я дістав їх і, боячись неприємної тиші, яку так важко порушити, з великим поспіхом, незграбно вигукнув:
— Хто хоче?
— Мені шматочок, — відгукнувся Пашка Биков, хлопчина з нашої вулиці.
— І мені!.. Й мені!.. Мені теж!
Звідусіль тяглися руки, блищали очі.
— Всім не стане! — Пашка намагався повідштовхувати тих, хто напирав, але ніхто не відступав
— Мені! Мені! Скориночку!
Я відламував всім по шматочку.
Напевно, з нетерплячки, незумисно, хтось підштовхнув мою руку, хліб упав, задні, бажаючи бачити, що сталося з хлібом, налягли на передніх, і кілька ніг пройшлися по кусниках, розчавили їх.
— Задорукий! — вилаяв мене Пашка.
І відійшов. За ним усі розповзлися врізнобіч.
На забарвленій повидлом підлозі лежав розтерзаний хліб. Було таке відчуття, що ми зопалу ненавмисно вбили якусь істоту.
Вчителька Ольга Станіславівна ввійшла в клас. Із того, як вона відвела очі, як запитала не відразу, з ледве помітною запинкою, я зрозумів — вона теж голодна.
— Це ж хто такий ситий?
Й усі ті, кого я хотів пригостити хлібом, навперебій, урочисто, мабуть, зловтішаючись, оголосили:
— Володька Тєнков ситий! Це він!...
Я жив у пролетарській країні й знав, як ганебно бути в нас ситим. Та, на жаль, я й насправді був ситий, мій батько, відповідальний працівник, одержував відповідальний пайок. Мати навіть пекла білі пироги з капустою та січеним яйцем!
Ольга Станіславівна розпочала урок.
— Минулого разу ми проходили правопис... — І вмовкла. — Минулого разу ми... — Вона намагалася не дивитися на хліб. — Володю Тєнков, устань, прибери за собою!
Я встав, не огинаючись, підібрав хліб, стер вирваним із зошита аркушем журавлинове повидло з підлоги. Ввесь клас німував, клас дихав над моєю головою.
Після цього я рішуче відмовився брати до школи сніданки.
Незабаром побачив виснажених людей з величезними покірно-печальними очима східних красунь...
І хворих на водянку з роздутими, гладенькими, безликими фізіономіями, з блакитнявими слонячими ногами.
Виснажених — шкіра та кості — у нас стали називати костомашниками, хворих на водянку — слонами.
Й ось березовий сквер біля вокзалу...
Я до дечого встиг звикнути, не з’їжджав з глузду.
Не з’їжджав з глузду ще тому, що знав: ті, хто в нашому привокзальному березнячку конали серед білого дня, — вороги. Це про них нещодавно великий письменник Горький сказав: «Якщо ворог не здається, його знищують». Вони не здавалися. Що ж... утрапили до березняку.
Разом з іншими дітлахами я був свідком випадкової розмови Дибакова з одним з костомашників.
Дибаков — перший секретар партії в нашому районі, високий, у напіввійськовому кітелі з рублено прямими плечима, в пенсне на тонкому горбатому носі. Ходив він, заклавши руки за спину, випнувши груди, прикрашені великими накладними кишенями.
У клубі залізничників проходила якась районова конференція, всі керівники району на чолі з Дибаковим прямували в клуб посипаною жорствою доріжкою. Ми, дітлашня, через брак інших видовищ, теж супроводжували Дибакова.
Несподівано він зупинився. Поперек доріжки, під його хромовими чобітьми, лежав голодранець — кістяк у старечій, надто просторій шкірі. Лежав на жорстві, поклавши брунатний череп на брудні кістки рук, дивився знизу вгору, як дивляться ті, хто вмирає з голоду, — з покірною скорботою в неприродно величезних очах.
Дибаков переступив з підбора на підбор, хруснув насипною доріжкою, хотів уже обминути випадкові мощі, як раптом ці мощі розклепили шерехаті губи, сяйнули великими зубами, сипло й розбірливо промовили:
— Побалакаймо, начальнику.
Запала тиша, стало чути, як далеко за пустирем коло бараків хтось від неробства тягне тенором під балалайку:
Добре жити-поживати,
У кого одна нога, —
Чобнт треба небагато
І онучина одна.
— Чи боїшся мене, начальнику?
З-поза спини Дибакова вигулькнув райкомівський працівник товариш Губанов, як завше з незастебнутим портфелем під пахвою:
— Мал-чать! Мал-чать!
Лежачий тихо-покірно дивився на нього знизу вгору і моторошно шкірив зуби. Дибаков порухом руки відмахнув убік товариша Губанова.
— Побалакаймо. Питай — відповім.
— Перед смертю скажи... за що... за що це мене?.. Невже справді за те, що мав дві коняки? — шурхотів голос.
— За це, — спокійно і холодно відповів Дибаков.
— І признаєшся! Ну-у, звірюко...
— Мал-чать! — вискочив знову товариш Губанов.
І знову Дибаков недбало відмахнув його вбік.
— Дав би ти робітникові хліб за чавун?
— Що мені ваш чавун, з кашею їсти?
— Отож-бо, а ось колгоспу він потрібен, колгосп ладен за чавун робітників годувати. Хотів ти йти в колгосп? Тільки чесно!
— Не хотів.
— Чому ж?
— Кожному воленька дорога.
— Та не воленька тут причиною, а коні. Коней твоїх тобі шкода. Годував, доглядав — і раптом віддай. Власности своєї тобі шкода! Хіба не так?
Здихля помовчав, покліпав скорботно й, здавалося, навіть ладен був погодитися.
— На тих-ото конях, начальнику, і зупинись. Нащо ще й життя забирати?
— А ти подаруєш нам, як ми відберемо? Ти за спиною ніж на нас гострити не будеш? Чесно!
— Хтозна.
— Отож і ми не знаємо. Як би ти з нами вчинив, коли б чув, що ми на тебе ніж гостримо?.. Мовчиш?.. Сказати нема чого?.. Отож прощавай.
Дибаков переступив через тоненькі, як цурпалки, ноги співрозмовника, рушив далі, заклавши руки за спину, випнувши груди з накладними кишенями. За ним, гидливо обминувши здихляка, посунули й інші.
Він лежав перед нами, хлопчиськами, — плаский кістяк у ганчір’ї, череп на цегляній потерусі, череп, який зберігав людський вираз покірности, втоми й, мабуть, замислености. Він лежав, і ми осудливо розглядали його. Двоє коней мав, глитаюга! Через ці коні став би точити ніж на нас! «Якщо ворог не здається...» Як хвацько його пришив Дибаков.
І все ж таки було шкода злого ворога. Напевно, не лише мені. Ніхто з дітей не затанцював перед ним, не почав дражнити:
Ворог-ворожина,
Куркуль-куркулина,
Кору глитає,
Воші побиває,
З куркулихою гуляє —
Вітер хитає.
Я сідав удома до столу, простягав руку по хліб, і пам’ять розгортала картини: спрямовані вдалину, тихі несамовиті очі, білі зуби гризуть кору, клекітлива зсередини драглиста туша, розверстий чорний рот, хрипіння, піна... Й під горло підкочувалася нудота.
Раніше мати про мене казала: «На цього не нарікаю, що не поставиш — уминає, за вухами лящить». Зараз вона зчиняла крик:
— Заїлися! З жиру казитесь!..
«З жиру казився» лише я, але коли мати починала лаятись, то завжди лаяла відразу нас обох — мене та брата. Брат був молодшим на три роки, у свої сім умів переживати тільки за самого себе, а тому їв — «за вухами лящало».
— Казитеся! Супу не хочемо, картоплі не хочемо! Довкола люди черствому сухареві раді-раденькі. Вам хоч рябчиків подавай.
Про рябчиків я тільки читав віршики: «Їж ананаси, рябчиків жуй, день твій останній приходить, буржуй!» Оголосити голодування, взагалі відмовитися від їжі я не міг. По-перше, не дозволила б мати. По-друге, нудота нудотою, видива видивами, а їсти хотілося, й зовсім не буржуйських рябчиків. Мене змушували проковтнути першу ложку, а вже далі йшло саме собою, я впорував обід, уставав з-за столу обважнілий.
Ось тут усе й почалося...
Десь-то совісті властиво частіше прокидатись у тілі ситих людей, ніж голодних. Голодний примушений більше думати про себе, про добування хліба насущного, самий тягар голоду штовхає його до егоїзму. У ситого більше можливости озирнутися довкола, подумати про інших. Здебільша з-поміж ситих виходили ідейні борці з кастовою ситістю —ґракхи всіх часів.
Я підводився з-за столу. Чи не тому в привокзальному сквері люди гризуть кору, що я з’їв ось зараз забагато?
Але ж це куркулі гризуть кору! А тобі жаль!.. «Якщо ворог не здається, його знищують!» А це «знищують» саме так, мабуть, і має відбуватись — черепи з очима, слонячі ноги, піна з чорного рота. Ти просто боїшся дивитись правді у вічі.
Батько якось розповідав, що по інших місцях є села, де від голоду померли всі до єдиного — дорослі, старі, діти. Навіть немовлята... Про них ніяк не скажеш: «Якщо ворог не здається...»
Я ситий, дуже ситий — по зав’язку. Я з’їв зараз стільки, що, напевно, п’ятеро могли б порятуватися від голодної смерти. Не порятував п’ятьох, з’їв їхнє життя. Тільки чиє — ворогів чи не ворогів?..
А хто ворог?.. Чи ворог той, хто гризе кору? Він ним був — так! — але зараз йому не до ворожнечі, нема м’яса на його кістках, нема сили навіть у голосі...
Я з’їв увесь свій обід сам і ні з ким не поділився.
Їсти мені доводиться тричі на день.
Якось над ранок я раптово прокинувся. Мені нічого не снилося, просто взяв та й розтулив очі, побачив кімнату в загадково-тьмяній сутіні, за вікном сіренький, затишний світанок.
Далеко на пристанційних коліях задиристо прокричала маневрова «дрезина». Ранні синиці попискували на старій липі. Шпак-татко прочищав горло, намагався співати по-солов’їному — нездара! З боліт за городами ніжно, проникливо закувала зозуля. «Зозуле, зозуле! Скільки мені жити?» Й вона ронить і ронить своє «ку-ку», як сріблясті яєчка.
І все це діється в дивно спокійних сіреньких сутінках, у тісному, приглушеному, затишному світі. В ненароком вирвану в сну хвилину я несподівано тихо тішуся з очевидного факту — існує на білому світі такий Володька Тєнков, людина десяти років. Існує — як це чудово! «Зозуле! Зозуле! Скільки мені?..» «Ку-ку! Ку-ку! Ку-ку!..» Щедра непогамовно.
В цей час далеко, десь у самому кінці нашої вулиці загуркотіло. Розпанахуючи сонне селище, наближалася розхлябана хура, перекриваючи сріблястий голос зозулі, писк синиці, намагання невдатного шпака. Хто це й куди сердито поспішає так рано?..
Й зненацька мене ніби ошпарило: хто? Так ясно ж! Про ці ранні поїздки гомонить усе селище. Колгоспівський конюх Абрам їде «збирати падалицю». Щоранку він виїжджає своєю хурою просто в привокзальний березняк, починає ворушити лежачих — живий чи ні? Живих не чіпає, мертвих складає в хуру, як дрова.
Гуркоче розхлябана хура, будить сонне селище. Прогуркотіла — й стихає.
Після неї не чутно птахів. Якусь хвилину просто нікого й нічого не чути. Нічого... Але дивно — немає й тиші. «Зозуле! Зозуле!.. « Ох, не треба! Чи не однаково, скільки проживу на світі? Та чи аж так довго мені хочеться жити?
Але ніби злива з-під даху, ринули розбуджені горобці. Забрязкали відра, пролунали жіночі голоси, зарипів коловорот криниці.
— Дахи лагодимо! Дрова пиляємо! Помийниці чистимо! Будь-яка робота! — дужий, з викликом баритон.
—Дахи лагодимо! Дрова пиляємо! Помийниці чистимо! — повторив хлопчачий альт.
Це також вислані куркулі — батько й син. Батько — високий, кістляво-кремезний, бородатий, суворо-поважний, син жилаво-худенький, веснянкуватий, дуже серйозний, старший за мене років на два-три.
Кожен наш день починається з того, що вони гучно, в два голоси, мало не зневажливо пропонують мешканцям чистити помийні ями.
Я не повинен їсти свої обіди сам.
Я зобов’язаний з кимось поділитися.
З ким?..
Напевно, з найголоднішим, навіть якщо він ворог.
Хто ж із них най-най?.. Як дізнатися?
Неважко. Слід піти в березовий скверик і простягти руку з шматком хліба першому, хто трапиться. Помилитись неможливо, там усі — най-най, інших немає.
Одному простягти руку, а інших не побачити?.. Одного ощасливити, а десяткам відмовити? І це буде воістину смертельна відмова. Ті, до кого рука не простягнеться, будуть вивезені конюхом Абрамом.
Чи ж зможуть ті, кого обминув, погодитися зі мною?.. Чи не небезпечно відкрито простягти руку допомоги?..
Певно ж, я тоді думав не так, не такими словами, якими пишу зараз, тридцять шість років по тому. Певніше за все я тоді зовсім і не думав, а гостро відчував, як тварина, котра інтуїтивно вгадувала майбутні ускладнення. Не розумом, а чуттям тоді я осягнув: шляхетний намір — розломи навпіл свій хліб насущний, поділися з ближнім — можна довершити тільки тайкома від інших, тільки крадькома!
Я, скрадаючись, наче злодій, не доїв те, що поставила переді мною на стіл мати. Я, наче злодій, напхав у свої кишені чесно заощаджені три кусні хліба, загорнуту в газету грудку пшоняної каші завбільшки як кулак і чистий, досконалий, мов кристал, шматочок цукру-рафінаду. Серед білого дня я ступив на злодійську стежку — на таємне полювання на найнайголоднішого.
Я зустрів Пашку Бикова, з котрим учився в одному класі, жив на одній вулиці, дружити не дружив, а ворогувати остерігався. Я знав, що Пашка голодний завжди — вдень і вночі, до обіду й після обіду. Родина Бикових — сім душ, усі семеро живуть на робочі картки батька, який працює зчіплювачем на залізниці. Але я не поділився з Пашкою хлібом — не най-най...
Я зустрів скарлючену бабцю Обноскову, яка жила тим, що збирала при дорозі, на полях, на лісових галявах травинки та корінці, сушила, варила, парила їх... Інші такі самотні старенькі бабці всі повимирали. Я не поділився з бабцею — вона ще не «най-най»...
Повз мене прошкандибав Борис Ісаакович Зільбербрунер у калошах, прив’язаних мотузочками до брудних литок. Якби я зустрів цього Зільбербрунера раніше, то, як знати, можливо, вирішив би, що він той самий «най-най». Недавно він був одним з костомашників, що стирчали побіля їдальні, але приноровився робити рибальські гачки з дроту, за них платили навіть курячими яйцями.
Нарешті я наразився на одного зі слонів, що тинялися селищем. Широчезний, як шафа на одяг, у просторому мужицькому малахаї кольору зораної землі, в запорізькій, козацькій шапці — грачине гніздо, з пухкими, блакитнувато-блідими ногами, які з кожним кроком тряслись, як вівсяний кисіль, і змогли б вміститися кожна в добрій цеберці.
Може, і він був ще не той самий... Якби я продовжив своє полювання, напевно, наткнувся б на більш нещасного, але залишки обіду пекли мене крізь кишені, вимагали: ділися негайно!
— Дядечку...
Він зупинився, важко дихаючи, націлив на мене зі своєї висоти очі-щілинки.
Бліде роздуте обличчя зблизька вражало неприродним гігантизмом, якісь розпливчасті, наче плюсклі сідниці, щоки, обпале на груди підборіддя, повіки, що повністю втопили в собі очі, широченне, натягнуте до трупної сині перенісся. На такому обличчі нічого не можна прочитати: ні страху, ні надії, ні розчулености, ні підозріливости, — подушка.
Терзаючи кишеню, я незграбно почав звільняти перший шматок хліба.
Напнута фізіономія сколихнулася, туго надута, з короткими, брудними, негнучкими пальцями кисть простягнулася, взяла шматок ніжно, настійливо, нетерпляче. Так бере з руки хліб теля з теплим носом і м’якими губами.
— Спасибі, хлопчику, — сказав фальцетом слон.
Я виклав йому все, що мав.
— Завтра... На пустирі... Коло штабелів... Щось іще... — пообіцяв я й кинувся геть зі спорожнілими кишенями та полегшеною совістю.
Увесь день я був щасливий. Усередині, в підребер’ї, де живе душа, було прохолодно й тихо.
На пустирі, біля штабелів... Цього разу я ніс вісім кусників хліба, два шматочки сала, стару консервну банку, набиту тушкованою картоплею. Все це я мав з’їсти сам і не з’їв, заощадив, коли відверталася мати.
Я біг до пустиря підскоком, притримуючи обома руками відстовбурчену на животі сорочку. Чиясь тінь упала мені під ноги.
— Хлопче! Хлопче! Благаю! Вділіть хвилиночку!..
Чи ж до мене звертаються так шанобливо?..
До мене.
Перегороджуючи дорогу, стояла жінка у запиленому капелюшку, відома всім за прізвиськом Відрижка. Вона не була слонихою, ані костомашницею, просто інвалідом, спотворена якоюсь дивною хворобою. Всеньке її висхле тіло було неприродно вим’яте, вивернуте, скарлючене — плечі перекошені, спина прогнута, маленька пташина голівка в засмальцьованому суконному капелюшкові з тьмяною пір’їною десь далеко позаду всього тіла. Час від часу ця голова робить відчайдушний різкий порух, ніби власниця збирається хвацько вигукнути: «Ой, дам лиха закаблукам!» Але Відрижка не танцювала, а звичайно починала швидко-швидко підморгувати всією щокою.
Зараз вона підморгувала мені і говорила пристрасним, плаксивим голосом:
— Хлопче, подивіться на мене! Не ніяковійте, уважніше!.. Ви коли-небудь бачили скривджену Богом істоту?.. — Вона підморгувала й наступала на мене, я задкував. — Я хвора, я немічна, але вдома у мене син... Я — мати, я люблю його всією душею, я ладна на все, щоб його нагодувати... Ми обоє забули смак хліба, хлопче! Маленький шматочок, прошу вас!..
Веселе до моторошности підморгування всією щокою, чорна рука з брудною ганчірочкою, щоб промокати сльози... Звідки вона дізналася, що в мене під сорочкою хліб? Не сказав же їй слон, який чекає мене на пустирі. Слонові вигідно мовчати.
— Ладна стати перед вами навколішки. У вас таке добре... у вас янгольське обличчя!..
Як вона дізналася про хліб? Нюхом? Чаклунством?.. Я не розумів тоді, що не лише я один намагався підгодувати засланих куркулів, що в усіх простодушних рятівників був промовисто злодійкуватий, винуватий вираз обличчя.
Встояти перед пристрастю Відрижки, перед її відчайдушно веселим підморгуванням, перед зібганою брудною ганчірочкою я не міг. Я віддав увесь хліб зі шматочками сала, залишивши разом з банкою тушкованої картоплі тільки один кусень.
— Це я обіцяв...
Але Відрижка поглинала сорочими очима консервну банку, трясла запорошеним капелюшком з пір’їною, стогнала:
— Ми гинемо! Ми гинемо! Я й мій син — ми гинемо!
Я віддав їй і картоплю. Вона запхала банку під кофту, жадібно зиркнула на останній кусень хліба у моїй руці, смикнула головою — ой, дам лиха! — ще раз підморгнула щокою, пішла геть, перехняблена набік, ніби потопаючий човен.
Я стояв і розглядав хліб у руці. Кусень був невеликий, заяложений у кишені, пом’ятий, а я ж сам покликав — приходь на пустир, я примусив голодного чекати цілу добу, зараз я піднесу йому ось такий шматочок. Ні, вже краще не ганьбитися!
І я з досади — та й з голоду теж, — не сходячи з місця з’їв той хліб. Він неждано був дуже смачний і... просякнутий трутизною. Цілий день після нього я почував себе отруєним: як я міг — вирвав із рота в голодного! Як я міг!..
А вранці, виглянувши у вікно, я оторопів. Під вікном біля нашої хвіртки стовбичив знайомий слон. Він стояв, у своєму неосяжному каптані кольору свіжозораного поля, склавши м’які жаб’ячі руки на опасистому животі, вітерець ворушив брудне хутро на його козацькій шапці, — незрушний, наче вежа.
Я відразу відчув себе плохим лисеням, загнаним у нору собакою. Він може простояти до вечора, може так стояти й завтра, й післязавтра, поспішати йому немає куди, а стояння обіцяє хліб.
Я дочекався, поки мати пішла з дому, забрався на кухню, відпаював від буханця ваговитий окраєць, дістав з мішка десяток великих картоплин і вискочив...
У землистого каптана були бездонні кишені, в яких, напевно, могли б щезнути всі наші родинні запаси хліба.
— Синку, не вір поганій бабі. Немає в неї нікого. Ні сина немає, ні дочки. — Він говорив українською.
Я й без нього про це здогадувався — Відрижка обманювала, але спробуй відмовити їй, коли стоїть перед тобою скарлючена, підморгує щокою і тримає в руці брудну ганчірочку, щоб промокнути очі.
— Ой, лихо, синку, лихо. Смерть і та гребує... Ой, лихо, лихо. — Хрипко зітхаючи, він повільно пішов, натужно тягнучи розбухлі ноги скалкуватими дошками селищного тротуару.
Я повернувся до хати й здригнувсь: переді мною батько, на чисто поголеній голові змигує сонячний зайчик, огрядно-щільний, в парусиновій гімнастерці, оперезаний тонким кавказьким поясом з бляшками, обличчя не похмуре і очі не завішені бровами — спокійне, втомлене обличчя.
Він ступив крок, поклав на моє плече важку руку й надовго задивився кудись убік, нарешті запитав:
— Ти дав йому хліба?
— Дав.
І він знову вглядався в далину.
Я люблю свого батька і пишаюся ним.
Про велику революцію, про громадянську війну зараз співають пісні та складають казки. Це про мого батька співають, про нього складають казки!
Він з тих солдатів, які першими відмовилися воювати за царя, арештували своїх офіцерів.
Він чув Леніна на Фінському вокзалі. Бачив, як той стоїть на броньовику, бачив живим — не на пам’ятнику.
Він був у громадянську комісаром Чотириста шістнадцятого ревполку.
У нього на шиї рубець від колчаківського осколка.
Він одержав у нагороду персональний срібний годинник. Його згодом украли, але я сам тримав його в руках, бачив напис на кришечці: «За виявлену хоробрість у боях з контрреволюцією»...
Я люблю батька й пишаюся ним. І завжди боюся його мовчання. Зараз він помовчить і скаже: «Я все життя воюю з ворогами, а ти їх підгодовуєш. Чи не зрадник ти, Володько?»
Але він тихо попитав:
— Чому цьому? Чому не іншому?
— Цей підвернувся...
— Підвернеться інший — даси?
— Н-не знаю. Мабуть, дам.
— А чи стане в нас хліба нагодувати всіх?
Я мовчав і дививсь у землю.
— У держави не вистачає на всіх. Чайною ложкою море не вичерпаєш, синку. — Батько легко підштовхнув мене у плече. — Йди грайся.
Знайомий слон затіяв зі мною мовчазний двобій. Він підходив під наше вікно й стояв, стояв, застиглий, неоковирний, позбавлений обличчя. Я намагався не дивитися на нього, терпів, і... слон вигравав. Я вискакував до нього з куснем хліба чи холодним деруном. Він відбирав данину і повільно відходив.
Якось, вискочивши до нього з хлібом і хвостом тріски, виловленим з учорашньої юшки, я раптом побачив, що під нашим тином на запилюженій траві валяється ще один слон, укритий засмальцьованою, колись чорною залізничною шинелею. Він лише повів назустріч мені нечесаною, в ковтунах та болячках головою, прохрипів:
— Хло-о-пчику! Помираю!..
І я побачив, що це правда, віддав йому шматок вареної тріски.
Наступного ранку під нашим тином лежали ще три костомашники. Я опинився вже в повній облозі, я тепер не міг вже нічого винести, щоб відкупитися. П’ятьох не підгодуєш від своїх обідів і сніданків, та й запасів у матері на всіх не стає.
Брат бігав дивитися на гостей, повертався збуджено радісний:
— Ще один костомашник до Володьки приповз!
Мати лаялася:
— Лежбище влаштували, наче ми багатші за всіх. Принадили паразитів, іроди!
Як завше, вона лаяла відразу нас обох, хоча брат був тут ні до чого. Мати лаялась, але вийти відігнати голодних не зважувалася. Мовчки проходив повз голодне лежбище і мій батько. Мені він не дорікнув ані словом.
Мати наказала:
— Ось карафка — по квас у їдальню збігай. І швидко мені!
Нікуди дітися, я взяв з її рук скляну карафу.
Через хвіртку я проскочив безперешкодно, не млявим слонам та ледве повзаючим костомашникам перехопити мене.
Я довго штовхався в їдальні-чайній, купляв квас. Квас був справжній, хлібний — не те що вітамінний морс, — тому його продавали не кожному, кому забагнеться, а лише за списками. Але отирайся не отирайся, а повертатись треба.
Вони мене чекали. Ті, що лежали, зараз урочисто всі стояли на ногах. Каскади латок, мідь шкіри крізь дірки, зловісні вищири запопадливих усмішок, гнійні очі, безокі фізіономії, простягнені до мене руки, сухі, як пташині лапи, або круглі, як м’ячі, і надтріснуті, шерхкі голоси:
— Хлопчику, хлібця...
— Хоч кришечку...
— Помираю, хло-о-пчику. Перед смертю куснути...
— Хоч, руку свою з’їм? Хоч? Хоч?
Я стояв перед ними і притискав до грудей холодну карафу з каламутним квасом.
— Хлі-ібця-я...
— Шкориночку...
— Хоч, руку свою?..
І раптом з боку, енергійно трясучи пір’їною на капелюшкові, налетіла Відрижка:
— Юначе! Благаю! На колінах благаю!
Вона справді впала переді мною навколішки, заламуючи не тільки руки, але й спину та голову, підморгуючи кудись угору, в синє небо, Господу Богу.
І це вже було занадто. В мене потемніло в очах. З мене риданням вирвався чужий, дикий голос:
—Геть! Гетьте! Наволоч! Гади! Кровопивці! Гетьте!
Відрижка споро підвелась, обтрусила сміття зі спідниці. Інші, відразу знітившись, поопускавши руки, почали повертатися до мене спинами, розповзатися без поспіху, спроквола.
А я не міг зупинитися, кричав ридма:
— Ге-е-тьте!
З інструментом на плечах підійшли трудя́ки — бородатий, поважний батько з веснянкуватим, дуже серйозним сином, який був старшим від мене лише на два роки. Син зневажливо рухнув підборіддям у бік куркулів, що розбредалися:
— Шакали.
Батько поважно кивнув на знак згоди, і вони обидва з відвертим презирством подивилися на мене, розкуйовдженого, заплаканого, з ніжно притуленою до грудей карафою з квасом. Я був для них не жертва, що їй треба співчувати, а один з учасників шакалячих ігрищ.
Вони пройшли. Батько ніс на прямому плечі пилку, й та гнулась під сонцем широким полотном, виплескуючи безгучні блискавки, крок — і спалах, крок — і спалах.
Мабуть, моя істерика була сприйнята приреченими як повне видужання від моєї хлопчачої співчутливості. Ніхто вже більше не вистоював біля нашої хвіртки.
Я видужав?.. Мабуть. Тепер би я не виніс шматка хліба слонові, хай би він стояв під моїм вікном до самої зими. Мати бідкалася — нічого не їм, худну, синячища під очима... Вона тричі на день піддавала мене тортурам:
— Знову похнюпився над тарілкою? Знову не догодила? Їж! Їж! На молоці зварена, масла поклала, не верни писок!
З борошна, береженого до свят, вона пекла мені пироги з капустою і січеним яйцем. Я дуже любив ці пироги. Я їх їв. Їв і страждав.
Тепер я завжди прокидався перед світанком, ніколи не пропускав торохтіння хури, яку гнав конюх Абрам до привокзального скверика.
Торохкала вранішня хура...
Вставай, країно зоряна!
Під дзвін пісень...
Торохтіла хура — знамення часу! Хура, що поспішала зібрати трупи ворогів революційної вітчизни.
Я дослухався й усвідомлював: я поганий, невиправний хлопчисько, не можу дати собі ради — жалію своїх ворогів!
Якось увечері ми сиділи з батьком удома на ґаночку.
В батька останнім часом було якесь темне обличчя, червоні повіки, чимось він нагадував начальника станції, що в червоній шапці походжав уздовж вокзального скверу.
Несподівано внизу, під ґанком, наче з-під землі вигулькнув собака. В нього були тьмяно-порожні, якісь мутно-жовті очі й ненормально скуйовджене на боках, на спині сіре клоччя шерсти. Він на хвильку втупився в нас своїм пустим поглядом і щез так само несподівано, як і з’явився.
— Чого це в нього так шерсть росте? — спитав я.
Батько помовчав, знехотя пояснив:
— Випадає... З голоду. Хазяїн його сам, напевно, з голодухи плішивіє.
Мене наче вдарила гаряча хвиля. Я, здається, знайшов найнайнещаснішу істоту в селищі. Слонів і костомашників ні-ні та й хтось пожаліє, хай навіть нишком, соромлячись себе, ні-ні та й знайдеться дурник, такий як я, котрий підсуне їм хлібця. А собака... Навіть батько щойно пожалів не собаку, а невідомого господаря — «з голодухи плішивіє». Здохне собака, й навіть не знайдеться Абрама, щоб його прибрати.
Наступного дня я зранку вже сидів на ґанкові з кишенями, напханими шматками хліба. Сидів і терпляче дожидався — чи не з’явиться собака...
Він з’явився, як і вчора, раптово, безшумно, втупивсь у мене порожніми, закислими очима. Я ворухнувся, щоб витягти хліб, і він сахнувсь... Але вгледів хліб, застиг, уп’явсь очима в мої руки — порожньо, без виразу.
— Ходи сюди... Та ходи ж. Не бійся.
Він дивився й не ворушивсь, ладен щомиті дременути. Не вірив ні ласкавому голосові, ні усмішці, ні хлібові в руці. Скільки просив — не підійшов, але й не щезав.
Після півгодинного змагання я зрештою кинув хліб. Не зводячи з мене порожніх очей, які не впускали в себе, собака боком наблизився до шматка. Скік — і... ні шматка, ні собаки.
Наступного ранку — нова зустріч, з тими ж порожніми переглядами, з тією ж непереборною недовірою до ласки в голосі, до зичливо простягненого хліба. Шматок було схоплено лише тоді, коли його було кинуто на землю. Другого шматка я подарувати вже не міг.
Те саме й третього ранку, й четвертого... Ми не пропускали жодного дня, щоб не зустрітись, але ближчими не стали. Я так і не зміг привчити пса брати хліб з рук. Жодного разу не бачив у жовтих, порожніх, неглибоких очах будь-якого виразу — навіть страху, не кажучи вже про собачу розчуленість чи прихильність.
Видно, я й тут зіткнувся з жертвою часу. Знав, що дехто із засланців заманював, убивав і їв собак. Напевно, й мій знайомий побував у їхніх руках. Убити його вони не змогли, проте вбили в ньому довіру до людини. Й мені, видно, він не довіряв. Зрощений голодною вулицею, чи міг він повірити, що зіткнувся з таким собі дурнем, який ладен нагодувати його просто так, нічого не вимагаючи навзамін... навіть удячности.
Так, навіть удячности. Це своєрідна плата, а мені було доста того, що я когось годую, підтримую чиєсь життя, отож і сам маю право їсти й жити.
Не облізлого з голоду пса годував я шматками хліба, а свою совість.
Не скажу, щоб моїй совісті це аж так смакувало. Моя совість і далі запалювалась, але не так сильно, не небезпечно для життя.
Того місяця застреливсь начальник станції, котрому доводилося, відбуваючи службу, ходити в червоній шапці вздовж вокзального скверика. Він не здогадався знайти собі нещасного собаку, щоб годувати його кожного дня, відриваючи хліб від власного рота.
Документальна репліка
У розпал страшного голоду в лютому 1933 року збирається в Москві Перший всесоюзний з’їзд колгоспників-ударників. І на ньому Сталін виголошує слова, які стали на багато років крилатими: «Зробімо колгоспи більшовицькими», «Зробімо всіх колгоспників — заможними».
Найрадикальніші із західних фахівців вважають —лише в Україні померли тоді від голоду шість мільйонів чоловік. Обережний Р. Медведєв оперує даними поміркованішими: «...ймовірно, від 3 до 4 мільйонів» у всій країні.
Він же, Медведєв, узяв зі щорічника 1935 року «Сельское хозяйство СССР» (М. 1936. С. 222) вражаючу статистику. Цитую: «Якщо з урожаю 1928 року було вивезено за кордон менше 1 мільйона центнерів зерна, то в 1929 році було вивезено 13, у 1930 році — 48,3, в 1931 році — 51,8, в 1932-му — 18,1 мільйона центнерів. Навіть у найголоднішому, 1933 році в Західну Європу було вивезено біля 10 мільйонів центнерів зерна».
«Зробімо всіх колгоспників заможними!»
1969 рік
