Махмуд Теймур
Ватяна лялька
МАЛЕНЬКЕ ОПОВІДАННЯЗ арабської переклала Любава Комендант
Замолоду я часто їздив за місто, щоб хоч трохи насолодитися тихим сільським життям. у ті далекі часи моє село було справді чудовим, від нього ніби віяло спокоєм та безтурботністю. Мене сильно тягло в рідні місця... Але більш за все я любив прощальні вечори, які влаштовувалися на терасі нашого старого будинку. Я примощувавсь біля шейха-садівника й слухав його розповіді. Кожного разу він повторював одну й ту саму історію, з тим самим початком і кінцем, нічого не додаючи й нічого не опускаючи.
Розповідь шейха стала невід’ємною частиною його існування, так само як він не уявляв себе без свого саду та апельсинових і лимонних дерев, так не можливо було уявити його без цього оповідання.
З чотками та цигаркою у руці він починав історію життя однієї дівчини або нареченої — називайте, як вважаєте за потрібне... Була вона з далеких-далеких країв... Звали її Рейхана. Струнка та легка, неначе билинка, здавалось, її ось-ось віднесе вітром... У десять років на неї надягли хіджаб та вже не випускали з двору. В цьому віці дівчата хоча вже й задумуються про заміжжя та материнство, але в душі все ж таки залишаються справжніми дітьми. Так було і з Рейханою, вона трималась за своє дитинство, і з ним дівчинку пов’язувала її ватяна лялька, яку мати зшила на день народження дочки. Лялька була вірною подругою Рейхани. Вони навіть ззовні були трохи схожі — та ж форма носа, ті ж очі, схожі брови...
Рейхана зберігала ляльку в найсвятішому для себе місці — скрині, де складався її весільний посаг. Якось побачивши, що скриня повна, вона зрозуміла, що одного дня заручиться і вийде заміж. Але поки...поки в скрині жила її лялька. Залишаючись у домі сама, Рейхана часто виймала “любу подругу” й подовгу з нею розмовляла, перебираючи речі із скрині, вона уявляла ляльку в ролі нареченої.
————© Любава Комендант, переклад, 2007.
І хоч би які нові речі з’являлись в скрині, лялька залишалась її володаркою. Коли батько заглядав у скриню, він завжди бачив зверху ляльку, яка велично сиділа на посагу дочки. Він усміхався, підходив до доньки та з ніжністю гладив її по худеньких плечиках.
А мати поступово розповідала Рейхані про життя, яке чекає на неї після заміжжя, про обов’язки дружини в домі чоловіка, про те, якою турботливою, спокійною, уважною та терплячою вона має бути...
Дівчина дуже уважно слухала настанови матері, а потім, залишившись на самоті, ділилась з лялькою своїми враженнями та розпитувала її про свого майбутнього чоловіка...
Одного разу мати з посмішкою попередила Рейхану:
— А сьогодні до батька прийдуть гості...
Дівчина одразу ж здогадалась, про кого говорить мати. Хвилювання наповнило всю її душу, адже це він, неодмінно він...а вона вже давно кохає та чекає на нього.
І хоча Рейхана знала, що побачить чоловіка лише у весільну ніч, а доки буде схована під хіджабом; дівчина все ж таки причепурилась — одягла нову сукню та трохи надухмянилась. Увесь день був особливим для неї, не такий, як інші. Хоча в її голівці і промайнула думка: “А нащо це все, адже він все одно мене не побачить...”
У безкінечному очікуванні Рейхана сховалась у маленькій кімнаті з єдиним своїм другом — лялькою. Поки гості розмовляли з батьками, вона сиділа тихенько як миша, а коли почали збиратися, непомітно підгледіла в щілину і побачила його...високий, з мужнім обличчям, з енергійною ходою, вишукано одягнений...загалом надзвичайно вродливий! Рейхану охопило радісне хвилювання, від щастя вона міцно притисла ляльку до грудей.
З цього дня серце Рейхані, наповнене коханням до нього, билось лише заради нього...
Образ коханого не залишав її ні вдень, ні вночі. Рейхана раптом зрозуміла, що життя досі було таким порожнім...
Скриня вже була майже готова, а в будинку всі вже готувались до весілля....
Але раптом усі розмови про весілля припинились. Про нареченого вже навіть і не згадували. Потім із скрині зникло весільне вбрання. Рейхана нічого не розуміла...Що могло статися? Її душу обійняв глибокий сум. Тільки ляльці вона відкривала своє серце й розповідала про журбу, яка з кожною хвилиною стає все більшою та більшою... Та інколи Рейхані здавалось, що на очі її подруги-ляльки навертаються сльози.
Дівчині дуже хотілось відкрити таємницю зникнення її коханого — вона навіть крадькома підглядала та підслуховувала батьків... Якось уночі Рейхана прокинулась від батькового крику:
— Я ж його попереджував, і по-доброму, й суворо...Якби ж він тільки слухав...І ось тепер маємо те, що маємо... Він уже ніколи не повернеться!
Рейхана аж затремтіла від цих слів...Всю ніч не стулила очей. Слова батька, як великі кажани, кружляли над нею.
...Минали дні. Батьки мовчали, засмучені та сердиті.
“Він ніколи не повернеться!” Що батько хотів цим сказати, адже не повертаються лише мертві? Невже він помер? Ні, цього не може бути...”
Потім Рейхана дізналася, що її коханий — небезпечний злодій і що його засудили.
“Хай збереже його Аллах! Він скоїв злочин? Але як таке могло статися? Він же такий шляхетний, такий порядний...Це все заздрісні люди розставили свої недобрі тенета...”
З часом Рейхана поховала батька, а за ним і матір... Перейшла жити до тітки. Дівчина відмовляла всім залицяльникам і не прийняла жодної пропозиції одружитися...
— Ти що, так і хочеш залишитись назавжди старою дівкою? — запитувала в Рейхани тітка.
— Не хвилюйтесь, тітонько, не залишусь незаміжньою, адже я заручена...
— Заручена? Та він пішов і ніколи не повернеться!
— Якщо він живий, то обов’язково прийде до мене, а якщо мертвий, то я піду за ним. Так чи так, але ми будемо разом, ми зустрінемося та поберемось — неважливо де, на цій землі чи на тому світі.
Так жила Рейхана і все чекала на повернення свого коханого...
