Дмитро Дроздовський

Прийшов, щоби піти 

Генії народжуються рідко.

Але навіть ця їхня поява — нібито збій у вселенському механізмі життя. Поява такої “істоти” з космічного оркестру — помилка, несумісність зі світом приземлених поривань і притлумлених кольорів. Тож генії йдуть із цього світу швидко, полишаючи земну Помпею для помпезних зухвальців, які прагнуть Божого трону.

Чому? Чому так відбувається, що людина, в голосі якої чутно гомін епох і культур, різних свідомостей і голосів, зненацька полишає світ, навіть не стверднувши в ньому? Може, тому, що закріпити генія в цьому світі маємо ми, якщо, звісно, наше людське існування прагне до таких модуляцій, які виводять нас у сфери надбуденного, надсвітового, ірраціонального (далеко не все може пояснити наш мозок), у прекрасні сфери катарсису, які й наділяють наше існування сенсом, перетворюючи мить на ціле життя. Інколи один рядок із вірша може повністю змінити світобачення, принаймні так було раніше. Ще в ХХ столітті література мала величезний вплив на читача. “Доктор Живаґо” був просто-таки вибухом для Європи, а що й  казати про магічний реалізм аргентинців, колумбійців, мексиканців! Сьогодні таке враження, що естетичні відчуття притлумлено. Як написав у своїх роздумах Володимир Базилевський, “сьогодні, здається, читачів менше, ніж поетів”.

І це правда. Хто поцінує красу? Ми розучилися поціновувати велике мистецтво, на яке наставила свої списи масова література, прагнучи дискредитувати все, що хоч якось може позначитися словом “елітарне”. Іронія Ґомбровича підірвала уявлення про світ поезії і про поетів, Борис Парамонов не менш іронічно вимальовує поетичний світ, який сьогодні має бути комерціалізованим. Та повернуся до тези Базилевського, який написав у своїй статті, що в українському варіанті комерціалізація мистецтва — це його смерть...

Нові генії народжуються... і вмирають. Один із них — російський поет Ілля Тюрін.

Що скаже вам це ім’я, дорогі читачі? Та, мабуть, нічого?

Але коли мені потрапили до рук вірші цього хлопчини, який написав їх... ну у шістнадцяти-сімнадцятирічному віці чи ще раніше, то стало страшно... А за мить я дізнався, що в дев’ятнадцять, 24 серпня 1999 року, Ілля загинув у Москві-ріці. І все, вже немає людини, якій Богом даровано можливість вийти на шлях одвічних істин і понести їх на своїх руках, випити еліксир світового життя. Цей юний поет увійшов за хмари, він вийшов із земної орбіти і піднявся в ті ділянки космічного світу, звідки, мабуть, не повертаються. Ми можемо списувати такі страшні молоді смерті поетів на рахунок збігу обставин, але невже не помітно, що великі поети вмирають молодими, “залишаючи спогад, як рану”... Причини смерті різні, але фінал той самий.

Так і з Іллею Тюріним, через якого в поезії відкрився голос смерті. Не можна загравати зі смертю, казав Пастернак. А Рільке вважав, що смерть має бути органічною, природною частиною самого життя, і лише тоді людина-поет позбавляється страху перед розчиненням і зникненням. Смерть потрібно приймати красиво, її потрібно плекати, зазначав Рільке.  Тільки гра зі смертю не така вже й легка. Одна середньовічна легенда говорить про те, як лицар вирішив побороти смерть, бо вважав себе наймогутнішим у світі, але смерть виявилася непереможною і для лицаря. Поезія Іллі — це вихід смерті на поверхню, наче він прощався кожним віршем, передбачаючи швидкий кінець.

І от людини не стало... Що робити тим, хто був поряд і знав, що ця людина — це... ну хоча б Рембо. Але й Рембо на цьому тлі інколи видається мені блідим. Ілля Тюрін — це біль вселенської сили, ода розпачу, космічна туга. Але хто знає про це прізвище і про цю поезію? Сьогодні взагалі модно писати верлібри, а тут хлопчина вдається до класичної метрики і великої думки! Та хіба ж це можна визнати як геніальне? — не вгавають зухвальці. Святий Августин в одному трактаті написав, що фрагментарність висловлювань (читай —розірваність, еклектичність поезії) — це ознака виходу на поверхню людського егоїзму, пихи, амбітності; натомість повнота — це ознака схоплення оком частини Бога і Божого світу, яка, відповідно до математичних розрахунків, дорівнює всьому Богу, адже частина безміру — це також безмір! Ілля — відкритий світ, людина, яка із широко розплющеними очима, на денці яких чорна прірва-безодня, вбирає у себе все. Але додає свого неповторного звучання. Осягання світу через слово в Іллі дуже різне і рідкісне. Світ навколо нього обертається швидше і швидше. Але є в середині ледь відчутно епічний спокій. Страшний, правда, спокій, який сприйме всі зміни незмінного світу, знаючи, що насправді у світі нічого не змінюється.

Є, звісно, й інший тип поезії у світовій практиці — асоціативна, яка також має свої естетичні ключі, тільки це не для Іллі; цього Сізіфа й Ахілла. І. Тюрін — оракул російської поезії. Перебуваючи у світі неприйнятному, жорстокому, хижацькому, режимному, він залишається апологетом поетичної Музи, яка не може бути некрасивою. Так, поезія — далеко не завше приємні звукосполучення і світлі образи, але все в Іллі подано на криштальному блюді, розписаному золотом. Інколи автор не витримує напруги, здається, зривається, але ні, якась сила виводить його на рівний тон рапсода нового часу. Ілля має в собі дві сили, одну людську, яка здатна пережити огиду життя і трагізм народження, але є й інша — Всесвітня.

Ілля 1996 року написав про себе: “Моє існування, розпочавшись за адресою: Москва, 1980, кілька років протікало спокійно. Якщо поезія і дає щось нам — то ці кілька років на початку, змішуючи передмову до Себе з протистоянням від Себе ж. Можливість оцінити такий подарунок дається пізніше, вже після зіткнення. Бо нарешті розумієш, наскільки важливо мати позаду себе час, про який необов’язково пам’ятати. Це полегшує долю поета, оскільки його доля постійно на межі пам’яті, на краю — там, де вона переходить у передбачення. Відчуття душі, для якої межа, агонія — нормальні і природні стани, становить єство поета. Звичайно його називають шостим”. В поетичній мові Іллі важить кожне слово. Рух, простір — це не абстрактні поняття, а складники мислення, яке відбувається одразу в проекції на кілька векторів. А шосте чуття допомагає розпізнати правильну мелодику й перенести її у вірш. Мелодія кожного вірша — ось стилістична домінанта Іллі, в кожному рядку є голос музики. І це при тому, що в реальному житті цей хлопчина збирався бути хірургом!

Чому? Невже розрізання тіла людини, щоби вилучити щось зайве, пухлину, яка завдає невимовного болю, настільки подібне, хай і метафізично, до розрізання світу в поетичній уяві, щоб вийняти з нього серце і помістити у вірші! Тільки часто з того серця Космосу доводиться брати лише біль, який так вдало проектується на сучасний абсурд, в якому відбувається перетворення людини на тварину. Ілля болісно переживає цю трансформацію, і, мабуть, цей біль відчувають там, нагорі. Вони все бачать і все знають, і, напевно, дуже-дуже рідко таки втручаються в хід життя, перерізаючи нитку, яку тчуть берегині долі. Це відбувається лише тоді, коли на землю потрапляє хтось, хто чи то не мав сюди приходити, чи то помилився вулицею на космічному переході... А може, кличуть нагору тих, хто насправді має мешкати на горі, просто інколи вони спускаються, щоб подивитися, як і чим живе людство (в Брехта є п’єса “Добра людина із Сичуані” про прихід таких чужинців із неба), але, не маючи змоги витерпіти світу, просяться до себе... І їх чують... але більше не випускають, принаймні на якісь сто років... Тому й народжуються генії з серцем Бога й душею Всесвіту так рідко...