Премія Іллі

“Илья-премии” 2007 року виповнилося вісім років. І майже дев’ять років пройшло з 24 серпня 1999 року — дня смерти 19-річного московського поета, есеїста, рок-музиканта, студента Російського державного медичного університету Іллі Тюріна, який дав ім’я літературній премії. За цей час у пресі з’явилося безліч публікацій — як самого Іллі, так і про нього. Вийшли друком дві книжки віршів, статей, есеїв і записників Іллі “Письмо” і “Погружение”; підготовлено компакт-диск його пісень “Ровесник Луны”; четвертий рік проходить фестиваль поезії пам’яті Іллі Тюріна “Август”.

І найважливіше досягнуто: Іллю Тюріна читають, на конкурс його імені нескінченним потоком надходять рукописи. З усієї Росії, а ще з України, Білорусі, Казахстану, навіть Сполучених Штатів... Від хлопців десь такого ж самого віку, здебільшого  — студентів. Більше двохсот фіналістів Ілля-премії побачили свої здобутки у щорічному альманасі “Ілля”. Лауреатів Гран-прі публікують у спеціальній книжковій серії “Ілля-премія”... А це все означає, що знаходять реалізацію слова голови журі конкурсу, поетеси й публіцистки Марини Кудимової, які вона сказала на установчій конференції Ілля-премії в московському Будинку журналіста: “Ми шукаємо співрозмовників для Іллі!.. Хіба ми не знаємо про історію зустрічі хлопчика Пушкіна й старого Державіна? Або: що геніальному Михайлові Лермонтову було неповних 27 років, коли його вбили? Або: що в царському дворі приймали юного Єсеніна? Давно настав час припинити вдавати, що геніальність — доля дорослих... Насправді  — це властивість юності, може бути, навіть отроцтва...”.

Гортаючи сторінки книги Іллі або сторінки рукописів, що надійшли на конкурс, захоплюєшся розкішшю молодих талантів. Я пишу ці рядки в журнал, що виходить в Україні, у журнал із найбагатшою історією, журнал-скарбницю найвідоміших літературних імен, найперше з яких — ім’я одного з творців цього журналу,  глибоко шанованого в Росії Олександра Довженка. І природно, що перед моїми очима рельєфно виринають особи фіналістів Ілля-премії, які живуть в Україні: киянина Сергія Кирицева, харків’янок Ганни Мінакової і Світлани Федорової, Максима Бородіна з Дніпропетровська, Грегора Замзи зі Сваляви...

Всі вони — з того самого, що й Ілля, покоління: народжені у зниклій на їхніх очах країні, які пережили злам 90-х минулого сторіччя, які зробилися виразниками нового — демократичного — часу. Практично — однолітки! Державні, політичні й економічні перетворення відбилися в думках, настрої, творчості зовсім юних людей, багатьом із них ще далеко до тридцятиріччя. Найстарший із них, Максим Бородін, створює так звані “людські вірші”, у яких віршовизначення рибалки, артиста або бібліотекаря вибухають нечуваним у радянський час лексиконом: банкір, терорист, повія... Грегор Замза прагне вирватися з лещат людської байдужости, коли наперед відомо, що “повірити в чужий біль неможливо. Чужий біль — лише припущення, усього лише здогад...”. Страждає на суперечності Сергій Кирицев: “Я втомився від сумнівів, як стерв’ятник від свого раціону. Моє серце віджартовується, але я бачу — йому не солодко”... “Я тяжко відвикаю від туги”, — зізнається Світлана Федорова, але вже спостерігає різдвяну зірку як вихід із духовної безвиході юна Аня Мінакова.

Так само, як вони, страждав, шукав і знаходив рятівну нитку в проникних здогадах Ілля: “Оставьте росчерк — и оставьте Свет. Но не гасите света”... Цей рядок із вірша “Письмо” — Іллюшин заповіт до всіх живих  — ми, засновники Фонду пам’яті Іллі Тюріна й організатори конкурсу, зробили девізом Ілля-премії. І я бачу глибокий зміст у тому, що саме цей вірш (“Лист” — в українському перекладі) перший із поетичної спадщини Іллі став відомим в Україні: з ним 2001 року читачів “Книжника” ознайомив поет Дмитро Стус. 

Проте в тім, що Ілля-премія зараз вшанована в Україні, найбільша заслуга українських поетів, критиків, журналістів, що помітили й високо оцінили творчість Іллі. Уже згаданий Дмитро Стус розповів про лауреатів Ілля-премії “первого призыва”. Предметом особливої уваги харківського поета Дмитра Сухарєва є есеїстика юного поета: “Художній світ він пояснив як мислитель, а  метафізичні свої зміни — як маляр. Тому вже довершені експерименти з рідною мовою в нього знайшли вихід у літературно-філософській есеїстиці” (стаття “Вік Місяця”, газета “Нова демократія”, № 31, 2006 р.). А поет і критик Станіслав Мінаков, теж харків’янин, член нашої Громадської ради, активно сприяє прилученню до Ілля-премії нових номінантів, емоційно й глибоко співчуваючи  загальній літературній справі…

Влітку 2008 року нові конкурсанти знову зберуться в Москві на традиційні серпневі зустрічі. На “поетичному ринзі” зійдуться у двобої фіналісти конкурсу різного віку,  відбуватиметься дискусія “Що ми для Ілля-премії? Що для нас Ілля-премія?”. І, звичайно, відбудеться найважливіша подія: церемонія підведення підсумків Ілля-премії-2008. Я не маю жодних сумнівів, що серед тих, хто піднялися на кін концертного залу, будуть і представники з України.