Від редакції

Пропонуємо читачам кілька есеїв І. Тюріна, у яких погляд спиняється на складних історико-культурологічних візіях російської літератури. Також вважаємо за потрібне подати есеї Іллі, в яких автор торкається складних питань сьогочасної російської політичної й соціальної дійсності. Погляд вражає гостротою, правдивістю, непересічністю, в ньому можна відчути глибокий біль за національну історію Росії.

Редакція журналу “Всесвіт” висловлює глибоку подяку Дому імені Іллі Тюріна в Москві за надану можливість перекласти ці матеріали й оприлюднити для українського читача, позаяк ім’я унікального поета й публіциста Іллі Тюріна в Україні відоме, на жаль, дуже небагатьом.

 

---

Російський характер*

 

Ми живемо у величезній країні, яка потихеньку входить у пік своєї національної трагедії. Але якщо заглушити тишу, якщо виростити свій внутрішній слух до розмірів народу — ми зможемо збагнути, наскільки велика насправді наша земля, позаяк із Примор’я, Сахаліну, Ставропілля, з Калінінграда, з узбереж Баренцового моря і Фінської затоки нам вигукуватимуть російською щось таке: “Лихо нам! Допоможіть нам!”.  Це і є наша географія, адже Росія завершується там, де завершується це горе, тобто завершуються наші люди. Саме в такому розумінні розміри нашої країни будуть невпинно скорочуватися. О благаю, забудьте про мапу!

————
* Перекладено за: Русский характер// Тюрин И. Письмо: Сборник поэзии и прозы. Составители И. Медведева и Н. Тюрин. — М.: Худож. лит., 2000. — С. 256—263.
 

Ми живемо у величезній країні, яка стала такою в роки своєї слави. Зараз, проте, в роки свого лихоліття, немічності, вона — наче літак, у якого скінчилося пальне на небезпечній висоті. Їй доводиться хапати чужі вітри, щоби втриматися. Але так не може тривати довго. Приземлятися в такому стані можна лише в один спосіб — впасти. Але ситуація з літаком набагато трагічніша і безвихідніша, ніж із Росією. Падіння настане лише за умови, що ми перебуватимемо в небі. Ми ж, проте, маємо принаймні метафізичну можливість перевтілення в об’єкт, що ближче до землі, — можливість із літака перетворитися, приміром, на паровоз. Я кажу про аж занадто роздуті національні амбіції: навіть у часи Гагаріна в них убачалася певна патологія, а тепер вона скрізь. Причому неспівмірність бажаного й реального відіграє тут навіть не конче важливу роль. Істотне те, що у формуванні позитивного іміджу країни та її реального потенціалу задіяно абсолютно різні механізми свідомості. Настільки різні, що ніколи не можна знати достеменно, який акт відбудеться після того, як людина скаже: “Ми — велика нація”. Може, десь і є ті нації, для яких подібна фраза — поштовх до продуктивної праці, але в нас, сказавши таке, зазвичай хапаються за нову чарку. Така, на жаль, реальність. Але не треба казати, що саме це — російський характер.

Взагалі, російський характер, якщо споглядати за ним зі знайомих “народно-патріотичних” позицій, річ непевна, глевка, та й неможлива для визначення. Але на цю “малість” можна було б заплющити очі, якби в країні панували щастя та достатки. Та в тім-то й заковика, що славетний характер, підґрунтя національної свідомості, чомусь не діє. Згадую фрагмент із рок-юності. Маленька занедбана й пошарпана комора в музичній школі; кілька голів схилилися над стокілограмовим динаміком під назвою “Лель” і “Мелодія”. І ось, після стількох годин, витрачених на чаклунство над дротами, але передбачених для репетицій, хтось вистрибує й несамовито починає вигукувати: “Ну чому воно не працює?”. Ця дивовижна властивість — усе, крім основного, — крокує поряд із усім, що може підпасти під категорію “національного виробника”. Гадаю, в кожної нашої людини вдома є виставка досягнень народного господарства, де можна побачити чайники для запарювання чаю без дірочок у накривці, плащі-дощовики без капюшона та багато-багато інших речей. Подібну ваду маємо й у національній ідеї. Здається: і велике минуле, й велика культура, і особлива постава — все є. Так чому ж воно не працює?

Щодо великого минулого, то тут маємо одну сумну теоретичну хибу, що передається з уст в уста вже впродовж століть. Якщо спробувати знайти аргументи, щоби потвердити тезу про велич Росії, то переконаємося, що ця теза фактично ґрунтується на одному-єдиному факторі: здатності народу долати екстремальні ситуації. Перемогли монгольське іґо, здолали Лівонський орден, поляків, шведів, турків, фашистів, пережили десятки голодних років, епідемій і масових репресій. Припустімо, що на цій підставі країну можна назвати великою. І ось тут маємо нізвідки такий висновок: перемагати ворогів ми вміємо — отже, і про себе подбати можемо. Але дозвольте зауважити, що ні війна, ні голод не є нормальними станами в житті народу: в усьому світі це надзвичайні стани. Отже, поведінка нації за таких умов узагалі не може бути критерієм її життєздатності, позаяк життя — це, передусім, нормальне повсякденне існування, “без війн і революцій”.

Але в цьому сенсі Росія піднесла особливий варіант, аналогів у світовій історії не було. По-перше, доля не часто балувала її періодами спокійного життя, а по-друге, це саме життя для переважної більшості населення відбувалося в умовах жорстокої особистої й економічної несвободи. І позаяк під час воєн і смути людина, наражаючись на щохвилинну смертельну небезпеку, стає тимчасово вільною від усіх суспільних форм залежності, російський народ бачив у будь-якій нестабільності можливість опроявити словом, вчинком і подвигом те, що йому не вдавалося явити в нормальному житті. Історія ж надавала таку можливість часто, і сталося те, що сталося: Росія втратила смак до одноманітної і повсякденної діяльності (яка, до того ж, у капризному кліматі не давала швидких і постійних плодів) — ось тоді-то й народився “птах-трійка”.

Саме в такому контексті формувався російський характер — тобто, не він сам, звісно, а те, що вже узвичаєно так називати в цьому розумінні. В це поняття вкладають якусь таку казкову суміш безтурботності, ліні, “заднього розуму” з винахідливістю і вправністю, помноженою на гостре слівце і алкоголізм. Цей образ, безперечно, міфологічний. Його створювали покоління письменників, інтелігентів і таких собі балакунів, загальним методом яких був погляд на “народ” ізбоку, зовні. Це був багаторічний суд сумнівних, ніким не запрошених експертів, на якому здорові ідеї у пропорції одна до десяти змішувалися з усілякою нісенітницею штибу ланкастерських шкіл і “ходінь у народ” (мужики в’язали доброзичливців і здавали їх у поліцію). І біда не в тому, що народні піклувальники були від нього “страшенно далеко”. Біда в самому зіставленні: народ — друзі народу, народ — народники. Зрозуміло, що з такою методикою “друзі” зазнали з народом безліч невдач. Їхній власний фольклор пройнято гіркотою поразки, причому його гірші зразки перетворилися на озлоблення, а кращі наблизилися до розуміння справжніх причин фіаско. Глобальність цього результату відкривається повною мірою, якщо визнати, що гігантська лавина неприкаяних ідей найосвіченішої верстви російського суспільства замість того, щоби скласти ґрунт національної думки, вилилася в безглуздий рух, що з першої миті свого буття йшов у помилковому напрямі, і це побічно також призвело до влади Леніна. До речі, Ленін у цьому розумінні був лише послідовним виразником зазначеного підходу: він просто в законодавчому порядку розділив російське суспільство на дві частини — “пригноблюваних” і “гнобителів”.

Але де знайти те джерело, в якому безпомилково вгадувався б народний характер? У всіх штампах, якими зрідка нагороджують російську націю її представники, вбачаючи очевидну їхню порожнечу, можна прочитати якусь несвідому гордість. Предмет цієї гордості є не цілком ясним, коли, знявши з чергового слоґана наліт сакральності, ми бачимо в ньому справжню межу свого народу — прагнення всі духовні і фізичні сили спрямувати на захист від тієї страшної дійсності і того жорстокого історичного казусу, які нерозривно впродовж сторіч йдуть поряд із ним. Так, у формулі “народ-богоносець”, крім звичайнісінького шовінізму, який нічим не відрізняється ні в росіян, ні в німців, ні в євреїв, можна завбачити лише бажання шукати і знайти захист і вищу справедливість (“правду”), що має в Росії справді-таки загальнонаціональні риси. Подібно можуть бути розшифровані й “народ-страстотерпець”, і “народ-стражденний”, і “особливий шлях”, не кажучи вже про “птаха-трійку” — і ніде немає підстав для гордості. Я десятки разів чув, як абсолютно різні люди з однаковим чванливим кокетуванням заявляли: “У Росії — шлях особливий”. Що це за вірус і скільки років він уже шматує нещасні розуми? Навряд чи Тютчев зі своїм чотиривіршем був першим хворим. Про цей проклятий “особливий шлях” на різні лади торочать усі, але ніхто ще не визнав, що особливість цього шляху — в його патологічності! Пишатися недугою, з радістю демонструвати всьому світові свою грижу — чи це справжній російський характер? Але це реальність.

Достеменно ми не знаємо, якою мірою у створенні “образу російської людини” взяла участь сама “російська людина”. Коли маєш справу з творчою уявою письменника або публіциста, важко сказати, який механізм перетворення його особистих вражень у текст — і, отже, неможливо стверджувати про те, що втрачаєш і що отримуєш на шляху. Крім того, Гоголь із Достоєвським і Салтиковим-Щедріним як вільні люди могли писати абсолютно все, що хотіли, і ніхто не ставив їм у обов’язок творити об’єктивний портрет середнього російського персонажа, тим більше — персоніфікований російський характер. Не знаю, чим пояснити фальшиві, комічні, часом злобні картинки з “народного життя”. Можливо, в майстра художнього слова того дня був кепський настрій або на вулиці його штовхнув чолов’яга в личаках — усе буває. Але раптом виявляється, що в цих картинках ми долучилися до досконалої і непорушної істини. Чому? Тому що кумедні примовки штибу “Історії одного міста”, “Казки про попа і його помічника Балду”, епізоду з селом Заманиловкою з “Мертвих душ” наштовхнулися на цікаву російську традицію — знаходити в кожному рядку улюбленого автора божественне одкровення про долю Батьківщини. А хто формує ці долі — здогадатися легко: яку б ідею не підкинула еліта, частиною життя вона стане лише настільки, наскільки її сприйме більшість населення. Тому будь-які літературні прокламації про майбутнє країни могли бути хіба що виплодом божественного одкровення. Адже уявлення про основну соціальну силу у класиків було аж занадто поверхове — те, що пан побачив, визирнувши з екіпажа або вийшовши з рушницею із лісу в студену зимову пору. А те, що поверхове — за наявності таланту, як правило, смішне (Гоголь благав знайомих висилати йому якомога більше смішних історій). А те, що смішне — має непоганий попит у книгопродавців і редакторів періодичних видань. Ось вам і російський характер. До речі, цікаво було б дізнатися, що думають про нього, наприклад, селяни — якби хоч десята їхня частина мала можливість висловлювати свої думки письмово.

Ось, власне, історія формування того лубкового образу, який ми звикли називати своєю національною ідеєю (плюс усі синоніми). І цей образ, попри всі його недоладності, загалом позитивний. Ба більше, він навіть є предметом якоїсь народної гордості. Так чому ж він не працює? Чому він не плодить, як скатерка-самобранка, хліб і видовища по всіх усюдах? Дуже просто. Національна ідея — це зовсім, зовсім інше. А вищеописаний образ можна порівняти хіба що самовиправданням через її брак. Але про це трохи згодом. Зараз я хотів би, підводячи риску, назвати ті справжні риси народу, які відкриваються уважному глядачеві крізь вади яскравої картинки.

За свою тисячолітню історію російський народ втрачав більше, ніж встигав накопичити. Вже в осяжному минулому багато наших прекрасних рис зазнали руйнівного віддзеркалення в кривому радянському дзеркалі. Відвічна селянська любов до землі і праці на ній перетворилася на прагнення переселитися в місто і мати, наскільки це можливо, легке життя (а іноді й просто утриманське  — пригадуєте “обдурених вкладників”). Російські люди були довірливі, але вміли за себе постояти (облаву на розбійника або конокрада влаштовували всім селом, у гурті) — тепер вони підозрілі до кожного і, водночас, безпорадні. Російська великодушність перетворилася на байдужість, гостинність — у скупердяжництво. Та й багато ще з того, що мали наші чесні і добрі пращури, ми, не завжди із власної провини, розтринькали. А все жалюгідне, дурне, дитяче — залишилося і примножилося. Залишилася сліпа віра у виконання нездійсненних марень, що завше стояла поряд із невмінням отримати вигоду від простих речей. Залишилося тупе чванство до всього нового й іноземного, зворотний бік якого — глибока неповага до власної історії і зневага до традицій. Риси, зрозумілі щодо неписьменного хлібороба середньовіччя, вільно перекочували аж у кінець тисячоліття — і надалі укріплюють свої позиції. Чому ж так? Хіба за століття не змінилися люди? Ні. Люди змінилися, але народ — не стільки люди, скільки відносини між людьми. Головний результат усіх історичних і соціальних перипетій нашої Росії в тому, що ми вже дуже давно не можемо по-справжньому відчути себе народом, нацією, етносом. Єдина ситуація, коли це ненадовго вдається, — війна.

Але потрібно підводити риску. На долю мого народу припало не більше бід, ніж на долю будь-якого іншого; але образливий нюанс у тому, що більшість їх виходила з його ж надр. Власна влада безжально знищувала його, прислужуючи то монгольському ханові, то своїй хворій свідомості, то історичній потребі, то світовому комунізмові. Власна література таврувала його “черню”, висміювала в сатиричних сценках або проливала крокодилячі сльози. Власна економіка пропонувала йому як діяльність каторжну працю, знаряддя якої з часів Рюрика і дотепер не зазнали істотних змін, а як відпочинок — горілку, горілку і ще раз горілку. У результаті ми генетично й духовно виснажений етнос, історія якого може в будь-який момент початися з чистого аркуша. Жодна “велика культура” не здатна бути відповіддю на запитання стороннього: “Хто ви як нація, навіщо ви жили і в чому ваш сенс?” Жодне “велике минуле” не може бути виправданням занапащеної долі, зниклого таланту, втраченого щастя. Суспільство існує не для якогось гіпотетичного звіту перед інопланетянами, у формі якого можна було б пред’явити ікони Рубльова, вірші Пушкіна і літак Миколи Гастелло, а для того, щоби кожній гідній людині там жилося добре. Просто добре, без надмірностей — і повірте, що цього буде досить для того, щоб вона відчула себе щасливою. У цьому сенсі національний характер — таким має бути і російський його варіант — це та впевненість у собі, та внутрішня аргументація, з якою народ рухається до своєї мети. Не більше і не менше. В ньому немає місця для прийомів штибу “особливого шляху” і “богообраності”, оскільки вони спрямовують, передусім, до внутрішньонаціонального чванства і міжнаціональних конфліктів. Будь-які ідеї самобутності і самоізоляції здатні існувати в ньому лише стільки, скільки вони можуть служити його основному покликанню — зробити життя людей кращим, але аж ніяким чином не для того, щоб виправдати їхнє тяжке й нікчемне становище. Хай людина говорить: “Я працюю, оскільки цього вимагають від мене Аллах, Ієгова, Христос, американська конституція, мої діти, моя сім’я, моя Батьківщина”; але ніхто не має права стверджувати: “Я не працюватиму, оскільки в мене поганий уряд, погані закони, погана зарплата, погана історія, особєнная стать”. Можливо, не в багатьох народів є такий характер — немає його і в російського народу. Але нам у нашій ситуації, мені здається, він потрібніший, ніж будь-кому. Адже ситуація наша така, що жодний спокійний поступальний розвиток, про який твердять уряд і офіціозні “аналітики”, неможливий. З цієї ситуації існують тільки два виходи — або смерть росіян як дієздатної нації (“падіння літака”), або поява в нас, нарешті, характеру і, внаслідок цього, повне доброякісне переродження. Напевне, народний організм вже не здатний до такого вибуху: майже століття цілеспрямованої селекції, коли кращих людей відбирали для знищення, не могло не позначитися на результаті. Власне, ми живемо в той час, коли буде поставлено остаточний діагноз. І в найближчі десять років буде зрозуміло — жити нам чи померти. Але якщо сили для генерації російського характеру в нас залишилися, то для її появи потрібні пристойна влада і хоч трохи історичного спокою. Є тільки один “аргумент” на користь того, що такі умови в Росії будуть: цих двох речей разом на нашому ґрунті ще не було ніколи.

Наступний рік буде для всього християнського світу двохтисячним від Р.Х. — в сенсі від Народження Христа. Багатьом дуже хотілося б знати докладніше, яким в лічбі він буде до Р.Х. щодо російського характеру. І взагалі — чи живемо ми в тій площині, де цей характер ще може виникнути.

 

    13-18 серпня 1999*
    З російської переклав Дмитро Дроздовський

 

————
* Статтю Іллі Тюріна “Російський характер” було опубліковано в “Літературній газеті” №40 (6 жовтня 1999 року) — через півтора місяця після загибелі автора.
 

---

Російська дисидентська  поезія ХІХ—ХХ століть¹ 

 

Адам Міхнік: У твоїй творчості не видно бунту проти влади. Ти ніколи не був дисидентом.

Йосип Бродський: Ти не маєш рації, Адаме. Це, звісно, означає, що я ніколи не падав так низько, щоб закричати “Геть радянську владу”.

————
¹ Перекладено за: Русская диссидентская поэзия ХIХ — ХХ веков// Тюрин И. Письмо… — С. 200—215.

 

1.

Із колись заборонених віршових проб минулого століття зібрано окремі антології. Це, так би мовити, офіційна поезія протесту. Єдине, що могло б конкурувати з ними в одноманітності голосів й інтонацій, — це збірники справді офіційної поезії, якщо вони існують. Я не хотів би пояснювати цю внутрішню подібність однаковістю тих і інших обдарувань, бо це, швидше, царина особистого погляду, ніж критерій. Мені здається, що як і заборонені владою, так і привітані вірші не розрізнені у своєму середовищі передусім тому, що їх автори — добрі професіонали, і лише в останню чергу тому, що вони погані поети. Ось, наприклад, свідчення цілком професійної роботи двох декабристів — “агітаційна пісня”:

 

Уж как шел кузнец
Да из кузницы.
Слава!
Нес кузнец
Три ножа.
Слава!
Первый нож
На бояр, на вельмож
Слава!
Второй нож
На попов, на святош.
Слава!
А молитву сотворя,
Третий нож на царя.
Слава!
1824
 

Здається, це не єдиний приклад стилізації в Рилєєва і Бестужева. Решту їх творів можна визнати в такому разі агітаційними піснями для просвіченої публіки — і стилізацією під її мову. Підходи і метафори ті самі:

 
Я ль буду в роковое время
Позорить гражданина сан
И подражать тебе, изнеженное племя
Переродившихся славян?
Нет, неспособен я в объятьях сладострастья,
В постыдной праздности влачить свой век младой
И изнывать кипящею душой
Под тяжким игом самовластья, и проч.
 

Вигуда будь-якого професіоналізму в тому, що професіонал не помічає в себе яких-небудь “невдач”, точніше, він просто не відзначає у своїй діяльності “успішних” чи “неуспішних” фрагментів, таким чином, поступово позбавляючись перших і других. Така риса була б як мінімум неохайністю для поета — але вона винятково важлива для революціонера, позаяк усю особисту енергію він вимушений перемістити зі спостереження за власними успіхами на спостереження за політичним пейзажем, про який він почне писати, і на величезну в російських умовах обережність. Інакше кажучи, гарна поезія і гарна революція навряд чи поєднувані — і наостанок я надіюся сказати чому. Ми знаємо, що цей простий закон був жваво засвоєний. Якщо з п’яти повішених 1826 року один вважав себе поетом, то коло Леніна створювало лише прозу.

Це все, звичайно, можна заперечити. Швидше за все, знайдуться приклади і кращі, ніж ті, що я назвав: у Росії інакодумство особливо нероздільно крокує за поезією (врешті-решт, писати вірші і є “інакше мислити”), — але річ не в цьому. Дисидентів завжди набагато більше, ніж поетів, тому для нас цікавий не поет як дисидент, а навпаки — дисидент у поетичній ситуації. Ця ситуація привабливіша для дисидентів тим, що незгоду завжди краще висловити віршем. Але, розуміючи це, він не завжди усвідомлює, що береться за досить недолуге мистецтво, в якого недолугі вимоги і недолугі служителі, і в цьому трагедія ситуації. Проти неї, як ми бачили, добре допомагає професіоналізм.

Використання дисидентом віршової форми — незамінний препарат для дослідження, позаяк  майже все покоління, що зустріло 1825 рік у 17-18 років, періодично відчувало божественні натхнення і було розсадником потенційних інакодумців. Дивовижно, що сотні щирих одкровень і моментів трагічного відчаю позначилися у важких і непередбачувано бідних віршах. Традиційне дворянське неробство, безперечно, схиляло до нудьги, але чи схиляло воно до поганого смаку і недоумства? (Радянська наука стверджує, що так, але в діяльних радянських дисидентів ми побачимо ті самі вади.) Я швидше згоден пояснити ефект, що виникає тут, деякими властивостями віршової форми, тобто механізму, за яким можемо поспостерігати.

 

ОТВЕТ НА ПОСЛАНИЕ ПУШКИНА
 
Струн вещих пламенные звуки
До слуха нашего дошли,
К мечам рванулись наши руки,
Но лишь оковы обрели.
Но будь покоен, бард: цепями,
Своей судьбой гордимся мы,
И за затворами тюрьмы
В душе смеемся над царями.
Наш скорбный труд не пропадет;
Из искры возгорится пламя, —
И просвещенный наш народ
Сберется под святое знамя.
Мечи скуем мы из цепей
И вновь зажжем огонь свободы:
Она нагрянет на царей, —
И радостно вздохнут народы.
1827

 

Передусім не варто забувати, що перед нами плід штучного натхнення, наполовину вимушений вірш. Умови каторги були образливі для дворянина, але все ж стерпні: всі заслані зберігали право відповідати на послання. Таким чином, і тон вірша, і його метафоричний інструментарій багато в чому продиктовано текстом Пушкіна, що дає можливість говорити про певну залежність між вихідним посланням і відповіддю на нього. Але це не залежність відповіді від питання, оскільки Пушкін не ставить ніяких питань і його тон — оповідний. Ця залежність — залежність між двома версіями того самого повідомлення. Яка версія Пушкіна?

 

Во глубине сибирских руд
Храните гордое терпенье,
Не пропадет ваш скорбный труд
И дум высокое стремленье.
Несчастью верная сестра…²
1827
————
² Вірш подаємо у скороченні.
 

Грубо кажучи, “визволення прийде як результат вашого терпіння і надії, вийшовши із вас самих”. Що має протиставити цьому Одоєвський? Він перейняв у Пушкіна і метр, і прояснену мову, але він дисидент більшою мірою, і дисидент у вужчому значенні, ніж Пушкін, і тому звернення до вірша для нього — швидше справа професійного обов’язку, ніж натхнення. А як професіонал він бачить лише мету, що стоїть перед ним, але його позбавлено волі власне в тексті — і вибрана ним чотиристрофна форма починає йому диктувати. По-перше, зрозуміло, що до останнього чотиривірша він обов’язково має дійти до картини ідеального суспільства, а почати з дійсного стану речей. Найкращий (для професіонала) спосіб це зробити — рефрен у першій і четвертій строфі зі зміною знака з “мінуса” на “плюс”. (Рефрен у Одоєвського втілено за допомогою “меча” і “заков”). Таким чином, на логічний перехід від негативного пейзажу до його протилежності автор має лише дві строфи, не кажучи про те, як страждає вірш від такого перерозподілу ваги. І оскільки фінальна нота послання первісно задана (значною мірою це зробив Пушкін), цей перехід Одоєвський просто складає механічно із підручного матеріалу і підганяє під обсяг двох строф. Це, звичайно, знову вимушений засіб, бо навіть зі щирими намірами невільний у власному тексті автор не може забезпечити своїм думкам який-небудь гідний шлях від першого рядка до останнього. До речі, з тієї ж причини несвободи Одоєвський вимушений вжити поняття звільнення (центрального у двох посланнях) у його об’єктивному значенні юридичного акту, натомість Пушкін сприймає його суб’єктивно — як результат терпіння кількох людей. І кінцева версія Одоєвського така: “народна свобода буде здобута нашими діями або діями наших однодумців, хоча зараз ми і порізнені”. Ось два приблизних тлумачення. Я, звісно, говорю не про відмінність дару Пушкіна й Одоєвського; я говорю про відмінність між спільним для дисидентства ХІХ століття поглядом на предмет Одоєвського і поглядом, незвичайним для нього — пушкінським, визнаючи при цьому, що обидва послання однаково належать до дисидентської поезії.

У російського літературного протесту — як і в російської тиранії — прекрасні традиції і прекрасна здатність їх породжувати; це, можливо, єдине, що робить їх сили рівними. Все дисидентство ХІХ століття трималося на тому, що зберігало вірність повстанню і засланню декабристів. Те, що поширювалося у списках у 70-х роки, промовляло в інтонаціях 25-го (бо ж і говорило все про те саме) — хіба що лише з деякою втомою. Ця втома (краще сказати, звичка) полегшила дисидентський вірш від несмаку. А енергія надгробного плачу, що виснажувалася вже до смерті Миколи І, перетворилася на енергію самоіронії, причому маса голосів лунала вже закордоном. Навіть під час найновіших реформ Огарьов, наприклад, був природним  і мав попит:

 

“Что ж сладко вашему уму?”
Меня вы спросите. — “Россия?
Мы, к сожаленью моему,
Не справились с времен Батыя”. —
Скажу я также в эту тьму,
Как говорил во тьмы былые.
“Да! Но тогда жил царь-отец,
А этот добр и молодец”...
Вы верите, что юный царь
Есть, так сказать, освободитель?
Мужик, который раб был встарь,
Закабаленный стал платитель
И нищ, как был во время бар,
А царь, отечества спаситель,
Крестьянскую понюхав кровь,
Сам на дворян оперся вновь и проч.
1867
 

Епіграми (як вірші, від власного підпису під якими найпростіше відмовитися) зробилися популярним методом у дисидентів-практиків, але вже були переважно тривіальні:

 
Царь наш, юный музыкант,
На тромбоне трубит,
Его царственный талант
Ноту “ре” не любит.
Чуть министр преподнесет
Новую реформу,
“Ре” он мигом зачеркнет
И оставит “форму”, —
 

позаяк  свідчили більше про внутрішню слабкість підпільної поезії, ніж про справжнє бажання сміятися. Загалом віршоване інакодумство до кінця ХІХ століття набуває форми саме болючої сатири, що дає йому можливість розподілитися у відповідних журналах. Від національних негараздів поезія звернулася до своїх власних (серед епіграм так багато “автоепітафій”!), і головне нещастя полягало в тому, що їй уже практично не було про що сказати завдяки грандіозним явищам прози. Успіхи прозаїчного мистецтва на тлі тихого лиха поезії можна спробувати відсторонено пояснити. До пізнього ХІХ століття Росія нагромадила в крайньому випадку дві величезні історичні “розв’язки” — епопею Наполеона і звільнення селян. Оскільки вітчизняна думка, що постійно перебувала під наглядом, виробила психологічну звичку пояснювати будь-який факт глибинними незримими процесами, ці події наштовхнули письменників насамперед до пошуку світових закономірностей і історичних правил. Відмінність же між прозою і поезією, як мені здається, полягає в різниці метафізичних дистанцій між автором і предметом оповіді: якщо, наприклад, Лев Толстой стежить за якоюсь битвою, стоячи на віддаленому пагорбі, і, таким чином, бачить її в оточенні світотвору, то Пушкін або Тютчев перебувають у самій веремії подій, що дає їм можливість бути учасниками того самого світотвору, і не лише спостерігати, а й фізично відчувати його рух. Ясно, що для опису історії як процесу був потрібен максимально об’єктивний погляд, і позиція прози тепер виявилася зручнішою — так з’явився роман “Війна і мир”. Але реальність літературних відносин така, що набуте прозою є відібраним у поезії, і навпаки. І якщо незгода в Росії штовхала руку письменника передусім до віршів, то саме не погоджуватися в кінці ХІХ століття було ні з чим: проза пояснила занадто багато. Це призвело до смирення кращих, і цвіт професійної дисидентської поезії складався з гірших. Інакодумство могло бути відроджено тільки абсолютно новою причиною незгоди.

 

2.

Двадцяте століття нам ближче і гидкіше від інших. Нових звісток про невільників і загиблих із часом більшатиме, але загальна спрямованість цього збільшення відома вже тепер: у гірший бік. Коли чуємо звістку, наприклад, про забутого поета — перша наша думка: чи не загинув? І тільки друга: чи не відсидів? Про все це знають і без мене. Зрозуміло також і те, що розквіт дисидентства — ознака відносного добробуту в суспільстві чи, на російському ґрунті, відносної стерпності ситуації. Як не грішно це звучить, але якщо з’являється дисидентський вірш, то це насамперед означає, що в людини є вільний час, є вільне від нагляду сторонніх місце, є, насамкінець, папір і перо, і вона не голодує. Неминучою є також думка, що написання і поширення дисидентських віршів — певна розкіш, і дозволити собі її може не кожен і не в кожну епоху (не забуваймо, що ті ж декабристи були дворянами і ніяких важливих занять не мали).

Катастрофа сталася 1917 року, ще п’ять років тривали голод і неусталеність, після чого по-справжньому почалося (раніше — ледь виднілося) регулярне винищення — це ми знаємо. Винищення це було винищенням передусім тих, хто створив щедрий початок ХХ століття і “срібне століття” поезії — тонких і безсилих людей, які володіли мовами і жили майже виключно в суспільстві (що і полегшило їх убивство). І майже всі вони писали вірші — до того дня, коли зникли або вони самі, або люди, найближчі до них: із цього дня почалися вже судоми перед загибеллю, або беззмістовні ходіння і листи — зважаючи на те, кого саме забрали. Моєї теми це стосується таким чином, що саме тоді в Росії почалося переродження уявлення про дисидентство. Здавалося б, від часів Сталіна мало б зберегтися вдесятеро більше підпільних віршів, ніж, скажімо, від часів Миколи І, — але цього не сталося. Вийшло так, що цінність класичного дисидентського тексту (як ми знаємо його в Огарьова чи Полєжаєва) надзвичайно впала: протест як такий виявився майже дрібним. Відображення у віршах найпростішого і людського, тобто живого — і було затятим інакодумством, і вірш Мандельштама:

 

Довольно кукситься! Бумаги в стол засунем!
Я нынче славным бесом обуян,
Как будто в корень голову шампунем
Мне вымыл парикмахер Франсуа, —

 

видасться нам не менш дисидентським, ніж будь-яка агітаційна пісня Рилєєва — чи для солдатів, чи для столиці. Цікаво, що цих і подібних творів Мандельштама — цілком благонадійних — намагалися не друкувати. Ось один відгук: “Чи радянський це вірш? Так, звичайно. Але у “Вірші про Сталіна” це відчувається напряму, в інших же віршах — про радянське здогадуємося. Якби мені поставили питання — чи варті ці вірші друку, я б відповів: ні, не варті. П. Павленко”. До речі, “Вірші про Сталіна вважають падінням Мандельштама (те ж саме — в Ахматової, Пастернака). Але ось цікаві слова Бродського про них (інтерв’ю).

 

Соломон Волков: … Сталін “персонально” сприймав свої стосунки з поетами. Вони не виправдовували кращих очікувань Сталіна.

Йосип Бродський: Так, я думаю, що Мандельштам теж дуже розчарував його своєю одою. Його вірш про Сталіна геніальний. Можливо, та ода Йосипу Віссаріоновичу серед Мандельштамових віршів вражає найбільше. Я думаю, що Сталін зрозумів, у чому річ. Сталін раптово зрозумів, що це не Мандельштам — його тезко, а він, Сталін, — тезко Мандельштама.

Волков: Зрозумів, хто чий сучасник.

Бродський: Так, думаю, саме це враз Сталін уторопав. Це й послужило причиною гибелі Мандельштама. Йосип Віссаріонович, певно, відчув, що хтось підійшов до нього занадто близько”.

1983

 

Бродський мав деякий досвід спілкування з владою і не лукавив би з цього приводу — як і Мандельштам. Я (можливо, також на подив) вважаю саме цей вірш Мандельштама(“Оду”) вершиною російського дисидентства ХХ століття — вершиною його дивності і його трагедії:

 

Когда б я уголь взял для высшей похвалы —
Для радости рисунка непреложной, —
Я б воздух расчертил на хитрые углы
И осторожно и тревожно.
Чтоб настоящее в чертах отозвалось,
В искусстве с дерзостью гранича,
Я б рассказал о том, кто сдвинул мира ось,
Ста сорока народов чтя обычай.
Я б поднял брови малый уголок
И поднял вновь и разрешил иначе:
Знать, Прометей раздул свой уголек, —
Гляди, Эсхил, как я, рисуя, плачу! (...)
 
1937
 

Подивімося все на той самий відгук Павленка: “Є добрі рядки у “Вірші про Сталіна”, вірші, пройнятому великим почуттям, що вирізняє його серед решти. Загалом же вірш гірший, ніж його окремі строфи. В ньому багато недомовності, яка не доречна в темі про Сталіна”. Як тверезо він це відчув — щодо “великого відчуття” й “вірша загалом”! Питання в тім, що це було за відчуття і чому вірш загалом не вдався. Я впевнений, що Йосип Мандельштам досяг небувалої і вбивчої для себе інтонації: кожен бачить в його “Оді” саме те, що хоче в ній бачити — кожне її слово можна абсолютно рівноцінно сприймати і як похвалу, і як знищення! Додам тут, що рецензія Павленка практично була доносом, її додали  до листовного прохання секретаря Спілки письменників Ставського про арешт Мандельштама — як аргумент. Павленко всього-на-всього мав тонше чуття, ніж будь-хто.

На допиті в 1938 році Мандельштама примусили записати ще один його вірш про Сталіна. Дисидентська поезія традиції ХІХ століття існувала, звичайно, і в ХХ. Справжня незвичайність віршового інакодумства 30-х доводиться тим, що традиційні дисидентські твори, приміром, Ахматової і Мандельштама — не найкращі їхні вірші. Але навіть за цих умов надлишок домислюваного, невисловленого, піднімає їх на шалену висоту — у всякому разі, у мить прочитання. Епоха, за рахунок того, що губила їх самих, додавала зайвий смисл їхнім віршам.

 

Осип Мандельштам:

 

Мы живем, под собою не чуя страны,
Наши речи за десять шагов не слышны,
А где хватит на полразговорца,
Там припомнят кремлевского горца.
Его толстые пальцы, как черви, жирны,
И слова, как пудовые гири, верны,
Тараканьи смеются глазища
И сияют его голенища.
А вокруг него сброд тонкошеих вождей,
Он играет услугами полулюдей.
Кто свистит, кто мяучит, кто хнычет,
Он один лишь бабачит и тычет.
Как подкову, дарит за указом указ —
Кому в пах, кому в лоб, кому в бровь, кому в глаз.
Что ни казнь у него — то малина
И широкая грудь осетина.
1933

 

Анна Ахматова:

 

Семнадцать месяцев кричу,
Зову тебя домой,
Кидалась в ноги палачу,
Ты сын и ужас мой.
Все перепуталось навек,
И мне не разобрать
Теперь, кто зверь, кто человек,
И долго ль казни ждать.
И только пышные цветы,
И звон кадильный, и следы
Куда-то в никуда.
И прямо мне в глаза глядит
И скорой гибелью грозит
Огромная звезда.
1939
 

Сталін зробив явним те, що я лише припускав, говорячи про ХІХ століття: кожен справжній вірш — інакодумство, кожен поет — дисидент (“Всі поети — жиди”, слова Марини Цвєтаєвої; зміст — саме такий). Ми привчилися оцінювати вірш згідно з роком під його останнім рядком, подумки прирівнюючи текст і те, що він міг принести своєму автору. Крім того, ми звикли дослухатися, виділяти найменш значуще — це традиція шифрування повторюється в нас. Як розуміти, наприклад, Заболоцького?

 

...Спой мне, тетя Мариули,
Песню легкую, как сон!
Все животные заснули,
Месяц в небо унесен.
Безобразный, конопатый,
Словно толстый херувим,
Дремлет дядя Волохатый
Перед домиком твоим.
Все спокойно. Вечер с нами!
Лишь на улице глухой
Слышу: бьется под ногами
Заглушенный голос мой.
1930

 

Читаючи цей вірш, ми не знаємо точно, що в ньому бачити і яку долю відчувати за цим — століття повне щонайпідліших парадоксів. Мандельштам загинув, діставши “дитячий термін” — п’ять років, тоді як декабристи поверталися після тридцятирічної каторги. Але, знову ж таки, умови миколаївської каторги перемістились у вільне життя 30-х, а що було поза його межами — знає один Бог. Протест став настільки рівноцінний з особистістю, що вже майже не потребував виразу. Дисидентська поезія часів Сталіна, за винятком того, що я назвав, — переважно німа, непромовлена, або її різновид — та поезія, що існувала в таборах, що складається більше з наших припущень, ніж із текстів. Інакше кажучи, не існує повною мірою те, що ми могли б з певністю назвати “дисидентською поезією двадцятих-п’ятдесятих років”, тобто немає матеріалу для тієї антології, з якої ми знаємо інакодумство ХІХ-го. Інша річ, що це гадане порожнє місце дало поетам, які застали епоху Сталіна, неповторну в російській літературі іпостась — святих.

Після 1953 в Росію повернулося відносне благополуччя і, як невіддільний супутник, дисидентство в його традиційній версії. Тоді ж в інакодумство повернулося й те, що я описав для ХІХ століття: професіоналізм авторів, спеціалізація на незгоді і їх наслідки, хоча й у видозмінених формах. Якщо уявити собі цей час як течію, то вона, безперечно, була відходом від Сталіна: навіть у 60-ті орієнтир залишався тим же. Ті, що народилися на межі століть і вийшли з 50-х старими людьми, склали у столицях дуже відокремлене і трагічне коло, у справи якого не втручалися, бо було зрозуміло, що це ті, хто вижив. Думаю, що все ж прийшли дні спокою, навіть забуття про владу; у всякому разі, напруга змінила адресата: чекали на атомний удар.

По-справжньому нові часи для інакодумства прийшли з утратою старих геніїв. У 1960 році помер Борис Пастернак, а в 1966 — Анна Ахматова. До своєї смерті Пастернак, який жив у Москві і Пєрєдєлкіно, устиг вирізнити між інших і ввести в літературне середовище Вознесенського, а Ахматова, що мешкала в Ленінграді і Комарово, долучила до свого товариського кола дружній квартет, який вона назвала “чарівний хор”: Євгеній Рейн, Дмитрій Бобишев, Анатолій Найман і Йосип Бродський. Все це мало по-вбивчому символічний смисл. Московська партія, географічно ближча до влади, і, безсумнівно, професійніша (троє скінчили Літературний інститут) — Вознесенський, Євтушенко, Рождественський і Ахмадуліна (яка поетично, правду кажучи, була на віддалі) помірковано використовували дисидентські ноти як частину механізму власної популярності, і, звісно ж, друкувалися. Ось, приблизно, як це було, як читалося з естради:

 

Какие стройки, спутники в стране!
Но потеряли мы в пути неровном
И двадцать миллионов на войне,
И миллионы — на войне с народом.
Забыть об этом, память отрубив?
Но где топор, что память враз отрубит?
Никто, как русские, так не спасал других,
Никто, как русские, так сам себя не губит.
 
І одразу після цього:
 
Что сволочей хватает, не беда.
Нет Ленина — вот это очень тяжко.
 
1965, Євтушенко
 

Це було єдиним, що не зазнавало змін у всьому суспільстві і, значно погубивши небуденний дар Андрія Вознесенського, збереглося в російському інакодумстві гідним сорому явищем. Із Ленінграда ж походила традиція відповідного ставлення до Москви. Ось строфи з послання Бродського Кушнеру, що з’явилися з приводу дня народження останнього:

 

Итак, приступим. Впрочем, речь
Такая вещь, которой, Саша,
Когда б не эта бедность наша,
Мы предпочли бы пренебречь.
Мы предпочли бы поднести
Перо Монтеня, скальпель Вовси,
Скальп Вознесенского, а вовсе
Не оду, Господи прости.
 
1970

 

За винятком того, що це була виправдана обрида однієї секти до іншої (пізніше, як ми знаємо, Бродський повернув собі титул американського академіка після звістки про те, що такий самий титул отримав Євтушенко), це було ще й одним із облич поетичного дисидентства 60-х. У віршах ленінградців воно жодного разу себе не виявило у слові — це йшло з 30-х, від Ахматової, — але ці вірші все тим же магічним чином не друкувалися, і навіть навпаки: в 1964 Бродський у теплушці вирушає на заслання, на польові роботи. Безперечно, ця акція була провалом влади. Але навіть якби із села Норенського на адресу Ахматової регулярно не надходили нові твори, це село б стало елегантною Москвою російського дисидентства. Але вірші (в них, до речі, жодного слова про якусь тиранію)  надходили поштою, під полою розносився запис суду, а сам суд згадав Солженіцин у сьомій частині “Архіпелагу ГУЛАГ”. Потім це заслання забезпечить Бродському миттєву зустріч із Ісаєю Берліним, британським літературним фетишем, другом Ахматової, одразу після прибуття на Захід і не востаннє вона ж — Нобелівську премію. Ігнорована влада нібито розраховувалася за те, що в інший час, безперечно, вбила б його.

 

Адам Міхнік: Ця влада ніколи не була для тебе проблемою. Тебе це не цікавило.

Йосип Бродський: Свята правда. Але саме це і є, можливо, найбільшим викликом.

 

Це уривок із того ж інтерв’ю, що й поставлений епіграфом. Очевидно, така позиція (чи поза?) еліти незгоди, тобто тієї еліти, що має достатньо сили і досить забезпечена для того, щоби зберігати стосунки з імперією всередині себе — або взагалі не зав’язувати їх. Останнім із таких небесних людей у Росії залишався Висоцький. Мені все більше здається, що перемога влади в тому і полягає, щоб вирвати в певного пера прокляття: справа десята, що за цим буде. Більшу частину дисидентської поезії пізнього ХХ століття посіли саме переможені, що заслуговують нашого милосердя і потребують його значно більше, ніж гіганти, що живуть на віддалі від них. Я подаю тут вірш Інни Лиснянської — зрозуміло, слабкий, але він ілюструє поширені і сумні речі, щоб так завершити розмову в дусі реалізму:

 

Я вряд ли смогу находиться в системе
Какой бы то ни было,
Я вряд ли смогу расчленить мое время
На убыло-прибыло.
Несчастная память — и та же разъята
На правду и вымысел,
И помню я больше, чем знала когда-то,
Когда меня выбросил
Ковчег в тот хаос, где Христос и Лубянка,
И дань суеверию,
Где грубо кусок вымогает цыганка,
А быдло — империю,
Где небо так ясно и так сумасбродно,
Где так я зависима
От каждой пичужки, живущей свободно,
Как было замыслено.
1970
 

3.

Дисидентські епохи ХІХ і ХХ століть важко порівнювати. Річ навіть не в тому, що друга протистояла тому, про що мріяла перша: це не найважливіше. Під час аналізу будь-якого письмового інакодумства нам стає зрозуміло, що вивчаємо ми, виявляється, не почуття і навіть не позицію, а лише деякий намір чи обережне побажання (і в найрадикальніших віршах!), для яких практичне виконання страшне, як смерть, бо після їх здійснення побажання вже не існуватиме. Тому, не маючи в собі якогось послідовного ряду подій, дисидентство стає хаотичним, і, аналізуючи, ми неуникно скочуємося у прірву стильових особливостей або в хронологію й історію того чи іншого літературного руху. І в тому разі, якщо ми порівнюємо поетичне інакодумство ХІХ і ХХ століть, — ми практично порівнюємо дві поезії, які вдалися більшою чи меншою мірою, два стилі, два ряди прізвищ: анічогісінько не залишається від політичного наповнення текстів (явного чи прихованого), тобто того, заради чого, мабуть, й існує письмовий текст. Можливо, це огріхи поганого аналізу, побічні ефекти. Але, швидше за все, це — закономірність, знак того, як поезія розправляється (в часі) з тим, що їй здається однозначно зайвим. Ось один “злободенний мадригал”:

 

Большой сумбур российских дел
Толстой исправить захотел.
В помощники правленья своего
Он взял Заику, Плеве, Дурново.
Что ж? И при нем Россия не толстеет,
А заикается, плюется и дурнеет, —
 

ми нічого не хочемо знати, крім того, що це — дуже погані вірші. В першому розділі я отримав таку чудернацьку формулу: добра поезія і добра революція навряд чи поєднувані.  Чому це так? Чому ми визначаємо силу революції як силу руйнування, а поезію — як силу творення? Тому, що вірш у своєму ідеалі однозначний, цілком неповторний і таким чином не може викликати протест щодо себе, а революції живуть і підтримують одна одну тим, що після першої неминучою є друга, яка змінить лад, усталений першою, а за нею — третя. Врешті-решт, ось моє твердження: поезія є однією людиною, і вона самодостатня; революція є спільнотою людей, і для пригнічення суперечностей у собі вона потребує частих смертей, смертей поезії.

У дисиденті-поеті (я говорю, звичайно, про спеціаліста, який не мислить себе без протесту) поєднуються дві пристрасті: одна з них тяжіє до поезії, а інша — до революції. До того ж, тоді, коли революція в такому поєднанні — як агресивний первень — превалює, така людина, мені здається, просто не існує для поезії, а вірші в цьому разі — лише жертва агресії, інструмент, відібраний у супротивника. З цієї причини (а не просто через власну неохайність) я описав тут, можливо, те, що не стосується безпосередньо ортодоксально дисидентських віршів, або розглянув таку ортодоксію мимохіть. Це моя спроба виправдати те, що може видатися грубістю або неувагою до факту.

 

    1997
    З російської переклав Назарій Назаров
 

---

Акутагава Рюноске³

 

Як це зазвичай буває у випадку з письменником, відомим нам із перекладів, наше ставлення до Акутагави викривлено від самого початку, і зустріч із оригіналом викликала б у нас лише незадоволення. Тут, звичайно, має місце не лише проблема мови. Сама заміна автора, тобто перекладач, що постає між нами й митцем, відбирає в нас частку нашого читацького натхнення, оскільки в рівнянні мистецтва обидві частини — творець і споживач — мають бути рівноцінні, — в будь-якому разі, в момент взаємодії. По-іншому, це означає, що думка, висловлена японською, спрощена (і викривлена) до розуміння її російською. Зіткнення літератури й географії, з огляду на більш поважний вік останньої, відбувається не на користь літератури. Яким би не був переклад, російською Акутагава беззаперечно зазнає краху. Прикметно, що саме в такий спосіб трагедія, яку пережив японець, перекладається мовою російського співчуття.

Акутагава Рюноске був наділений тим, що має назву “нещаслива доля”. Оскільки його обдарування становило єдність із цим поняттям, а не вивищувалося над нею, вести мову про відображення в його творах нещастя було б шахрайством. Менше не відтворює більшого. Але горе, відчутне в “Зубчастих колесах” чи “Житті ідіота” фізично, — це саме горе безсилля, нездатності висловити в слові того, що наприкінці життя затьмарило від нього все інше. “Нездатність” тут не означає брак таланту, тому вона гіркіша, чим унікальніший талант. Це безсилля, що неминуче охоплює генія, можна пояснити, насамперед, самозахистом Всесвіту від його погляду, — нижня й найскорботніша точка його долі, добре зрозуміла читачу поза рівнем мови. До Акутагави воно йшло важко й усвідомлено, розвиваючись, як хвороба. В його перекладеній російською фразі “В мене немає совісті, в мене є тільки нерви” було збережено те, що графічно не існує в кирилиці: її загальна підсвідома нота, наприкінці вже тотожна загибелі, поступово згущується згори донизу, як японські ієрогліфи, якими вона була записана, спускаються згори донизу папером.

23 травня 1997

————
³ Перекладено за: Акутагава Рюноскэ// Тюрин И. Письмо… — С. 216—217.
 

 

---

Художній світ Тютчева⁴

 

Питання є, певною мірою, половиною відповіді. Питання, поставлене у ствердній формі, не тільки вже містить у собі відповідь, але ще звичайно її нав’язує: варіант максимум один. Пропонуючи тему “Художній світ Тютчева”, її автор заздалегідь готує свого адресата до думки, що світ цей йому (адресату) цілком дохідливий. Іншими словами — пропонує розташувати під заголовком більш розгорнутий його варіант. Такий підхід до теми можливий лише в тому випадку, якщо предмет її дотичний, очевидний для того, хто пише. Тобто не у випадку Тютчева. Беззаперечно, однак, що певна частина тютчевського світу для нас відчутна. Те, що було визнане остаточним, а тому — записане: слід, залишений у Всесвіті “художнім світом Тютчева”. Не володіючи навичками професійного слідчого, я зафіксую тут лише те, що з точністю зможу визначити з цього не досить чіткого відбитка.

————
⁴ Перекладено за: Художественный мир Тютчева// Тюрин И. Письмо…  — С. 164—165.
 

Можливість бачити незбагненну вічність у збагненній, як нам видається, хвилі, визнана Блейком, допоможе мені й зараз. У будь-якому разі, здатність Тютчева висловлюватись якнайкоротше, одночасно створюючи враження цілковитої завершеності, чи не найважливіша з рис самого відбитку. Презентуючи цю здатність, я наведу дві з його (Тютчева) віршованих фраз:

 

Природа — сфинкс. И тем она верней
Своим искусом губит человека,
Что, может статься, никакой от века
Загадки нет и не было у ней.
 
А також:
 
Умом Россию не понять,
Аршином общим не измерить:
У ней особенная стать,
В Россию можно только верить.
 

Незаперечна довершеність цих віршів і реакція “широкого кола читачів”, що віднайшло певною мірою в одному з них замкову шпарину для себе, — все це показує, наскільки велетенський світ Тютчева і наскільки герметично він закритий від інших. Велетенський — тому що лише колосальний дух здатен створювати власні автопортрети, користуючись не прямою, а оберненою пропорцією; і з іншого боку — тому що віршові моноліти такого чину завжди мають на собі відбиток великого душевного зусилля (ризикну звернутися до прикладу Мацуо Басьо, який працював над одним із хокку більше десяти років). Закритий же — тому що будь-яка навіжена любов мас, до чого і до кого б вона не зверталась, заснована на нерозумінні майже такого ж масштабу, який має і вона сама, і найкраще це знайшло відображення у відповідному почутті “широкого кола” на чотиривірші Тютчева.

Отже, мені зрозумілі хоча б розміри. Але, наблизившись до своєї мети, я й віддалився від неї. Усвідомлення зачопованості, відокремленості будь-чого (а “художнього світу” особливо!) з одного боку — не дає можливості йти далі за зовнішні описи, а з іншого — змушує сприйняття бути цілісним. Однак я все ж таки вдамся до зухвалої спроби проникнути всередину: скажу про практичну відсутність персонажів у Тютчева. Для філософської позиції це — єдино чесна і прийнята позиція, оскільки в того, хто використовує героїв, завжди залишається лазівка, можливість віднести слабкість аргументації, репліки, жесту на рахунок “дійової особи”. Що, ясна річ, неможливе для поета, один-єдиний персонаж якого — його “художній світ”. Він сам, іншими словами.

    1995
    З російської переклала Оксана Приходько
 

---

ЛИСТ ДО О. І. СОЛЖЕНІЦИНА⁵ 

Дорогий Олександре Ісайовичу!

 

Без надії на те, що Ви будете тримати цей лист у руках, у душі, можливо, в плеканні починку мисленнєвої відповіді, я надсилаю його просто через те, що будь-яка Ваша адреса, де б Ви не жили, — це адреса персоніфікованої, одухотвореної Росії, це адреса, яка сама собою є відповіддю на кожний щирий поклик. Під час читання Ваших книг — аж до останньої, — я відчуваю, що Ви несете в собі ніби відламок тієї країни, якою могла б стати Росія, якби не було на її шляху вікових завалів — і далеко позаду, і ще в майбутті. Зло насувається на нашу Батьківщину не обов’язково з боку Кремля чи в образі гармат НАТО — воно накопичується в будь-якій точці простору і воювати нам доводиться на мільйони фронтів. Проте, можливо, тільки один із таких фронтів має поштову адресу, надіславши свого листа Вам, Олександре Ісайовичу, я знаю, що ані він сам по собі, ані квола підтримка, викладена в ньому, не зникнуть даремно.
————
⁵ Перекладено за: Письмо А.И. Солженицыну// Тюрин И. Письмо… — С. 237—238.

 

Не збираюсь вирішувати, наскільки це було продуктом радянської епохи, але: нас, ніби драговина, затягує сірість. Це не проклята “революційними демократами” сірість провінції (тобто коли людина просто живе на землі — частково для себе, частково для інших); навпаки, це сліпа, агресивна сірість найбільш мерзенного, найбільш люмпенського виду. Зрозуміло, що можна змахувати на владу та на політику Заходу (і обидві вони готують загибель Росії, в цьому я не сперечаюсь), проте, по-перше, влада у нас обирається, у бюлетенях вже давно не один кандидат (Нижній Новгород за доброю волею обирає урку Климентьєва, а потім ще стоїть у пікетах, коли того саджають за ґрати). А по-друге, озирніться на Захід: якщо б ми духовно були сильними — в нього б не в’язалося нічого.

Мені вісімнадцять. І відповідно до свого віку, я мав би бути об’єднаний зі своїми однолітками терміном “молодь”, проте я не хочу цього. Термін цей, варто зазначити, популярний (“молодіжний журнал”, “молодіжна програма”, “кумир молоді”), проте те, що в такий спосіб позначають — зовсім не молодь, а бридкий молодняк. Може, це хвороба тільки вавилоноподібної Москви? Однак те скупе, що доводиться бачити у деяких випусках новин (двохвилинний репортаж про країну після півгодини “офіційної хроніки”), не заспокоює мене. Чи приїжджає куди-небудь виконавець доступних пісень — збирається неосяжний натовп мого віку; будь-яке обличчя — риска, крапка, риска. Чи відбудеться катастрофа, завал — довкола збереться той самий контингент: не допомагати — дивитися.

А ось кадр зовсім нещодавній. У моєї родини хатинка в селі під Рязанню; влітку та восени буваю там. У минулому році до сусідів-селян із тюрми повернувся онук, років десь двадцяти двох. Проте не прожив і півроку: в пиятиці зарубав односельчанина та зараз знову сидить, дали йому 12 років. Він двічі засуджений, його доля майже вирішена, а між іншим, він не відповідає шаблонному зразку рецидивіста: зовсім звичайний сільський хлопець, навіть із рисами відкритості та доброзичливості. Скільки таких випадків у Росії? А скільки на порозі? Це вбивство відбулося не через безпорадність, не через кровну ворожнечу, а від духовної убогості, від зловісної сірості думок, яка все дозволяє рукам...

 

1998 (не завершено)

---

 

ПРО “СУТНІСТЬ ХРИСТИЯНСТВА” ЛЮДВІҐА ФЕЙЄРБАХА⁶

 

Людвиґ Фейєрбах належить до єретичної меншості не тому, що взявся розповідати в неможливому (на думку більшості) тоні про божество або взявся розсудити, яка саме сутність релігії є істинною, а тому, що зміг подужати в собі тяжіння до руйнування — тяжіння більшості. Загальновизнана та доступна більшості система цінностей визнає таким, що досяг певної мети, тільки критичний, нищівний, руйнівний труд — натомість праця, що констатує, відкриває, зображує, видається їй безплідним. Праця художника, який змальовує дерево, буде неодмінно визнаний примхою, забавою, вільним мистецтвом, і при цьому у дровах більшість бачить результат...

————
⁶ Перекладено за: О “Сущности христианства” Людвига Фейербаха// Тюрин И. Письмо…  — С. 195—196.
 

Книга Фейєрбаха “Сутність християнства”, на лихо для творця, ані в задумі, ані в друкованому слові не була критичною: критичними були лише відгуки, які полонили автора після її виходу. Незважаючи на те, що “листи читачів” здебільшого були присвячені блюзнірству книги в церковному розумінні, першоджерелом їх енергії була не незгода з авторськими висновками, а нерозуміння: блюзнірство Фейєрбаха насамперед мало психологічний зміст. Звісно, обурювала саме форма викладу думки. Майже третину всього тексту, ніби математичне правило, позначено курсивом — судження позначено в такий спосіб, що курсив видається тільки неминучою поліграфічною відповіддю на авторську інтонацію безумовності. Коли значимість твору Фейєрбаха, пізнати можливо з другого рядка, його значущість помітно з першого. У тому й біда “Сутності християнства”, що на чесний й кропіткий творчий труд затрачено енергію іншої якості, ніж на безвідповідальну та руйнівну критику: творець першого черпає її в себе, а друга, по суті, є крадіжкою, — в того, кого вона паплюжить. У жодному разі, не вдаючись до мети заперечувати Біблію, а прагнучи прояснити її затемнене і частково втрачене значення, Фейєрбах мав компенсувати в собі невідворотну суперечність між ним і нею, через що він прийняв біблійний тон і майже біблійний спосіб викладу — що, як нам вже відомо, й образило публіку. Будь-яка публіка хоче, щоб їй брехали, але разом із тим, поводилися з нею ґречно, тобто прохали — а не примушували — вірити собі. Книгу Фейєрбаха важко заперечувати. Крім сили її думки, це можна пояснити ще й тим, що енергія, витрачена на неї, як я казав, ні в кого не запозичена, а отже, сама вона — явище долі, а не просто творчості. Це й визначило реакцію більшості, жадібної до критики.

У “Сутності християнства” Людвіґ Фейєрбах бачить цю сутність “антропологічною”, себто безглуздою поза людською фізіологією та людськими поняттями. Не у зверненні до Бога ми звертаємось до себе, а й під час заперечення Фейєрбаха, ми заперечуємо себе. Всі предмети та образи, доступні нам, ми не маємо з чим порівняти, хіба що з нами, та будь-яке положення нам немає як довести, хіба що власним сприйняттям. Ані на хвильку не відвівши погляду в розмові про релігію від людини та природи людини, Фейєрбах використовує саме цю реальність, і щоразу ми маємо можливість перевірити викладену ідею на собі — як він свого часу співставляв її з собою, — а в цьому, вочевидь, найвищий ступінь достеменності філософського роздуму. Вочевидь, брехнею в цьому світлі може бути визнане те, що (як і критичну енергію) можна порівняти й співвіднести з іншими, та не з собою — взяте не в себе, не власноруч перевірене на достовірність. Позаяк релігія у Фейєрбаха має людську природу (а за сутністю — природу Фейєрбаха, адже для нього реально існує тільки одна людина — він сам), неправда в його книзі була б не просто об’єктивною брехнею, а зовсім означеним відступом від теми — оскільки будь-яка брехня, як тут побічно зображено, антилюдська. Без сумнівів, це робить природну довіру до його доказів усвідомленою. Що нам і потрібно від мислителя.

 
    З російської переклав Георгій Рябий