"ВСЕСВІТ", № 11-12/04

(Про “БАХТІЯР-НАМЕ” читайте  наприкінці)

Пригоди Бахтіяра

[“Бахтіяр-наме”]

З перської переклав Роман ГАМАДА

  

Оповідачі історій розказують, що в Іраку Аджамському  (тут і далі див. примітки в кінці твору-ред.) був собі один правитель, володар трону й корони, і слава про могуть його та велич рознеслася ген по всіх усюдах, затим-то усі вороги та й позосталі недоброзичливці, потерпаючи за свої душі, розбіглися хто знає куди, забилися у найдальші закутки. І влада того правителя простягалась од берегів Бахрейну аж до кордонів Гіндустану й Оману. Мав же він при собі десять премудрих візирів, що були бездоганними у розумінні айятів, та й на світських науках зналися не згірше. І був у його сепегсалар — командувач війська; відважний же войовник він був, отой сепегсалар, одчайдух над одчайдухами, у бувальцях бувалий. Мав же він одним одну дочку, та таку вже гарну й хорошу, що й не сказати: врода її була, мов чистий промінь сонця, а лице — мов свіжий подих вітру. Коротко кажучи, і планети небесні завидували її вроді, та все не могли налюбуватися, намилуватися нею. А що вже батько, так той, як ніхто інший, не міг натішитися своєю одиначкою, душі, як то кажуть, не чув у ній, а того і в голову собі не клав, що все у цім світі до пори, до часу. Прорік‑бо святий Пророк — нехай Аллах благословить його та привітає: “Доглядання дочок належить до чеснотливих вчинків”.

Виправив ото раз падишах сепегсалара у дальні краї приборкати непокірних, смуту погамувати. Пробув там сепегсалар якийсь час, і стала йому на пам’яті донька. А як згадав, то зараз і послав вірного чоловіка, щоб той привіз на кілька день зі столиці доньку — до нього, значить, до батька, бо дуже вже за нею стужився. Прибувши до міста, посланець переказав дівчині батькове бажання; отож, не гаючи часу, вони зібрали все необхідне в дорогу й виїхали з міста. Сталось так, що саме того дня, коли несли криті ноші з дівчиною, в тих околицях полював падишах: ловчі яструби, соколи й сапсани здіймались в повітря, видивляючи здобич, а унизу держали сліду навчені гончаки з хортами. Аж бачить падишах — дорогою несуть ноші, роззолочений бунчук над шатром сліпить небо, а зелені запони, тягнучись долу, загравали з травою. Тюркські, індійські та ефіопські служники йшли попереду, розкидаючи тюльпани й троянди, збризкували шлях водою, а ще несли в кадильницях духмяні курива. Отже, побачивши такі пишні ноші, падишах послав свого гуляма дізнатися, чиї ж то вони, бо в таких хіба що падишахиням і їздити.

Слуги дівчини, як зблизився падишахів гінець, сказали йому:

— Це донька сепегсалара, її до себе позвав батько, бо дуже вже захотілось йому її побачити.

Вернувшись, гулям сказав падишахові, хто в тих ношах; той підострожив коня й подавсь до дівчини, щоб принагідно з нею переказати сепегсаларові вітання. Як тільки падишах під’їхав ближче, слуги зійшли з коней й поцілували перед ним землю. У найвишуканіших словах та виразах він здоровив сепегсалара. Аж тут, не знати звідки, повіяв прудкий вітерець і відхилив запону на шатрі. Падишах побачив дівочу красу, якої не доводилось йому бачити зроду, і серце його впіймалось у кучері красуні, більше схожої на перію, аніж на земну людину. Отож падишах, що виїхав на влови, сам потрапив у тенета, вільний правитель опинився в заковах рабства, — як то мовиться, кохання вихопило йому з рук повіддя волі й терпіння. Хоч як він намагався, хоч що робив, аби визволитись од кохання, проте палка пристрасть усе дужче обіймала серце. Сказати коротко, коли падишах став бранцем свого‑таки серця, коли йому аж наче груди заложило, а степ кругом так і покотився, із неживим лицем, себе вже гаразд не тямлячи, мовив він слузі:

— Що ж мені його тепер робити, що вдіяти — серце втрапило у безвихідь, любов мене здолала.

Та, не ждучи, що той скаже, схопив рукою запону й відкинув її геть. Він побачив перед собою чарівну дівчину, що була немов райська гурія, побачив сонце, що осяває все навкруги.

— О вірний та спочутливий друже! — сказав він слузі. — Ця красуня полонила моє серце, душу мою закувала в кайдани. Є лише один на те спосіб: ти вирушай до сепегсалара та скажи йому: “Падишах бере дружиною твою доньку, та не супроти ж закону, тож не журись, а радій святій долі, що послала тобі такого зятя”. Та й, зрештою, дівчата рано чи пізно мають виходити заміж.

Вислухавши таку річ, слуга поцілував перед падишахом землю й одмовив:

— Те, що зволив сказати падишах, — щира правда, велике щастя її батькові од такого родичання; їй‑же богу, чи може буть йому більша втіха? Проте всякій справі своя одповідна пора: коли візьмеш за себе дівчину отаким‑ото чином, не спитавшись згоди у її батька, вороги на кпини його братимуть, насміхатимуться та ще й казатимуть, що, мовляв, падишах узяв дівчину силою. Краще буде, нехай дівчина спершу приїде до батька, падишах же проханням руки її лишень возвисить сепегсалара, а повівши її до вінця з благословення рідних, учинить так, як велять того наші звичаї та обичаї. Батько й матір її не знати ще як і втішаться, що матимуть такого зятя, та, зладивши чималенький посаг, радо віддадуть доньку за тебе.

Та не сподобалась падишахові відповідь слуги, і він закричав на нього:

— Що це за зухвальство таке, як ти смієш обертати такі речі до свого пана?

Він хотів зараз же покарати слугу, та роздумався, боючись засмутити тендітну душу коханої, завдати жалю її делікатній натурі, а найдужче боявся таким чином одвернути її од себе; опріч усього, сказано в Корані: “... що приборкують гнів і прощають людям”. Не ставши карати слугу, він сам узяв повіддя верблюда, що ніс красуню, й попрямував до міста. Отакий‑ото похід прибув у столицю надвечір, коли вже сідало сонце.

Довго не зволікаючи, падишах прикликав вельмож, мудреців і суддів, та велів їм взяти згоду у дівчини й укласти шлюбний договір, як вимагає того віра. Адже сказав Пророк — мир над ним нехай буде: “Найкраща угода це та, що полягає на вірі”.

От повінчали дівчину з падишахом, справили велике та бучне весілля, вельможі й не забарились написати листи сепегсаларові, у яких здоровили його — ти, мовляв, тепер пан на всю губу, породичався з самим падишахом. Та хоча падишах і узяв за себе дівчину буцім з додержанням усіх звичаїв, проте слуга, доставивши листи, розповів сепегсаларові, як було насправді, у непривабливому-таки вигляді. Аж печінки вмивались кров’ю сепегсаларові, як слухав тую розповідь — сказано, люблячий батько. Прочитав він тії вітальні листи, і гіркі сльози розпуки полились йому з очей, тоді ж на гадку прийшла йому ось така приповідка: “Хто кидає грудку, на одвіт каменюку матиме”. А далі узяв й одписав падишахові, вдаючи, ніби він радий не знати як: “Оце так щастя мені припало, це вже справді доля мені лице своє показала. Якими словами, якою мовою розповісти про почуття, що сповнюють мою душу? Теперечки, коли мені, старому слузі, покладено на голову корону щастя, я ще з більшим заповзяттям готовий слугувати — скільки змоги моєї буде”. Він писав оці слова єдино задля пошанівку, так би мовити, про око, проте в душі його зростала щораз дужча ненависть.

Оттак‑то воно й було: падишах бавив час у товаристві дівчини, а сепегсалар тільки й думав‑гадав, як би то його помститися, аж проминув один місяць. Сепегсалар вернувся в столицю й уже там став сповняти службу, ї падишах іще більше возвисив його.

А оце якогось дня сепегсалар, аби не прознав падишах, прикликав старших войовиків і сказав їм:

— Мушу повідати одну тайну річ, адже не годиться мені нічого од вас скривати. Та знайте, що, виявивши її чужому, моє і своє життя віддасте в небезпеку, — пощади тоді годі й ждати.

Усі ті еміри й войовики уклонилися й сказали:

— Ми по справедливості уважали тебе своїм проводирем, завсігди пишались тобою, у тебе й захистку шукали, коли приходилось до чого, тож кажи нам, що маєш казати.

— Ви гаразд знаєте, скільки труду й старань доклав я, аж поки здобув оце царство нашому падишахові, і не одну смуту погамував я. Та не вважив падишах на моє вірне йому слугування, не вважив і на моє чесне ім’я, без моєї згоди й відома забрав у мене доньку, таки силою забрав. Коли вже він так свавільно обійшовся зі мною, то як тоді з вами чинитиме?

Отак промовив він, і з очей йому, бо надто вже вразили його гідність, потекли гіркі сльози. Тоді стали казати вельможі:

— Авжеж, ми й самі гаразд знаємо, і нас не раз за печінки брало з досади, коли з тобою, нашим проводирем, так обійшовся сьогодні, то завтра з нами іще гірше обійдеться. Краще проженімо в три вирви такого правителя, віддаймо йому так само, як ото він ізробив.

Сепегсалар відчинив двері скарбниці й заходився роздавати золото не лишень воякам, а й простим городянам, тож незабаром геть увесь край хотів бачити його на троні. Довкруг сепегсалара зібралось воїнство, і вже намірялись вони йти помститись падишахові або й убити його, вражу личину. Як оточили з усіх сторін місто, а падишах бачить, до чого воно йдеться, то аж знетямився. Тоді, по довгій надумі, й каже дівчині:

— Оця смута сталася через мою любов до тебе. І годі тут щось удіяти, — і втікати нікуди, бо всі дороги зачатовано, і дорогі гостинці тут не поможуться.

— Єдиний засіб, — відмовляла йому дівчина, — так це втекти звідсіля, не гаючи й часу, у чужу країну, шукати прихистку в чужого падишаха, а тоді вже, як зберемось на силі, і поквитаємось з негідниками.

— Краще нам буде, як подамось до Керману, — сказав падишах, — та попрохаємо тамтешнього правителя прихистити нас, бо далеко він славен своєю шляхетністю.

А потому він велів осідлати дужих й заодно легконогих коней, які не були ще в дорозі. Вони взяли із собою трохи золота, коштовностей, сіли верхи й з Божою поміччю вихопились із міста. Мчали вони не розбираючи дороги, потім стали їхати пустелею, за нею стала друга пустеля, та така, що без жодної краплі води. Що то вже звідали бідолашні труднощів, то й не сказати, а їхали ж вони вдень та вночі без упину.

До речі саме буде споминути, що падишахова жінка давно вже була заважніла і в скорім часі мала сповити дитинку, бо якраз уже минуло дев’ять місяців. Ось збігло три дні й три ночі, як блукали вони тією пустизною, і трапився їм колодязь, а в тому колодязі була вода. Вхопилась бідолашна жінка за цямрину, бо не мала вже моготи їхати далі; спека ж їх геть була вже зморила, у роті пересохло, ото й стали вони од життя до смерті вертатись, адже що ж мали робити, що вдіяти — позад них мечі ворогів, а попереду — гарячий пісок пустелі.

— Прийшла, мабуть, наша остання година, — ото й каже жінка падишахові, — ти ж себе не прирікай на погибель, не вважай на мене, а сідай на коня та рятуй життя своє. Коли б тут зоставалось нехай і тисячу таких, як я, то й вони не мали б тебе здержувати, бо мені й волосини жалько, щоб з твоєї голови впала.

— О моя, од життя дорожча!— відказував їй падишах, — я позбувся трону й держави, аби тільки бути з тобою, ти — моє щастя, поки в світі житимеш, поти я й щасливий буду, а в біді та горі — ти моя єдина розрада. Опріч усього ж, що судилось од долі, те не в нашій і волі.

Саме при цих словах жінка породила дитинку, гарного такого хлопчика, немов сонце, — здавалося, сам Юсуф Єгипетський на світ з’явився.

— О душе моя! — сказав їй падишах. — Як прив’яжемось серцем до цієї дитинки, то неодмінно загинемо. Краще залишимо його тут, біля колодязя, вручивши на Божу ласку, а самі подамось далі, через пустелю, — Усевишній Творець не дасть йому померти. “І немає на землі жодної тварини, проживлянням якої б не турбувався Аллах... ”

Як почула матір таку мову, то аж серце їй кров’ю умилось. От погодувала дитинку; а в падишаха на зап’ястку був пов’язаний перл дорогоцінний, він здійняв його з себе й надів на руку дитинці. З опечаленим серцем, з очима, повними сліз, вони сіли на коней та подались далі в дорогу. Вони їхали, і сльози лили безупинно, і всюди їм вчувались якісь печальні відголоси, — здавалось, то плаче їхній синок.

Що ж до того сепегсалара, то він узяв місто в свою владу, утвердився на троні й прибрав до рук падишахську скарбницю.

А падишах зі своєю молодою дружиною усе поганяли коней, аж урешті прибули в околиці Керману й оповістили тамтешнього правителя. Шах Керману із вельможами виїхав їм назустріч, привів їх у місто й поселив у пишних покоях. Коли минуло два або й три дні і падишах віддихнув з дороги, володар Керману розпорядився задля прибулих влаштувати пишну учту, покликали і вправних музик, і співців з хорошими голосами, аби ті розважали гостей, а як усе було наготовано, він послав за падишахом з Сістану свого сина. От як ввійшов падишах, дивиться, а там повні скатертини — їж, душе, пий скільки влізе. Спершу вони стали кружляти вино, і коли надійшла черга брати келиха падишахові, йому на очі навернулися сльози, і він сказав:

— Довгого віку тобі, о шаху! Що то за приємність пити вино, коли розлука з рідною домівкою затьмарює життя, коли на серці лежить туга за отчим краєм?

Шах Керману поспитав причину печалі, і падишах Сістану розповів свою пригоду‑знегоду, од кінця аж до самого краю. Засмутився з отої пригоди керманський шах незвичайно, а тоді сказав:

— Моє сумління велить стати тобі на поміч, проте мені треба кілька день, аби я поміркував у твоїм ділі.

Минув якийсь час, і шах Керману спорядив велике військо та віддав його під провід падишаха Сістану. Тії виступили в похід і незабаром прибули до Сістану. Ото вже непереливки прийшлось ворогові, — сепегсалар зазнав поразки, і довелось йому рятуватись утечею, а усі стовпи держави повинилися перед падишахом і попрохали пощади. Усіх великодушно простивши, він сів на трон і заходився, як і перше, справедливо й правосудно управляти, роздав воїнам шаха Керману велику силу золота й дарунків, самому ж правителеві послав не знати вже які дорогі й коштовні гостинці. Кажучи словами поета, у його саду розцвів квітник щастя, де солов’ї співали лагідних пісень.

Та перейдімо теперечки до історії бідолашного дитяти, зоставленого батьками біля колодязя край битого шляху. Хоча, правду мовлячи, падишахові тільки тієї й думки‑печалі було, що його рідна дитина, яку вони покинули на призвіл долі єдино з нужди. Сталось так, що до того колодязя пригналась ватага розбійників, коли дивляться — лежить хлоп’ятко, та таке гарне, ніби сто тисяч красенів улилось у один образ, а як плакало, бідолашне. Між тими розбійниками був один юнак, на ймення Фаррух. Він зійшов з коня, узяв на руки дитинку й ізразу сказав:

— Таки без сумніву, це немовля не простого роду, і зоставили його тутечки через якесь лихо. А що воно родовите, так за це говорять шляхетні його прикмети.

Оскільки у Фарруха ще не було своїх дітей, він узяв собі малого царевича за сина. Потім, з перегодом, побачивши на його руці коштовну перлину, іще дужче впевнився, що то дитина іменитих батьків. Фаррух подякував Господові, забрав його у свій рідний край і вручив на виховання турботливій матірці; назвав же він його Худадад, себто Богом даний.

А падишахові день і ніч не йшла з голови думка, що ж трапилось його синові — чи помер він од сонячного сквару, чи, може, роздерла його яка хижа звірина. І невтямки йому було, що Всевишній Господь послав хлопцеві ласкаву няньку.

Худадад зростав не по днях, а по годинах: про таких кажуть: росте, як з води йде. Вже у місяць в його було стільки сили, скільки інші діти і в рік не мали. Коли ж він побільшав, Фаррух став навчати його всіляким премудрощам та наукам, їздити верхи, боротися, — не вспів і зглянутися, як той із хлоп’яти зробився гожим юнаком. Уже й на полювання почав їздити, то лева вб’є, то газелю чи дикого вепра вполює, а то, було, і віслюка степового стрілою дістане. Ватажок розбійників став брати його із собою в дорогу — приучав, значиться, того до грабіжницького ремесла.

— Наше діло, — казав йому, — так се дорожній грабунок.

Та не до душі було Худададові таке діло, і всякий раз, коли вони грабували якийсь проїжджий караван, він до караванників був милостивий, не давав їх до смерті забивати та обчищати до нитки. Трапилось так, що одного разу, коли вони наскочили на якийсь караван, купці виявились не з боязкого десятка. Вони стали боронитись, гуртом ударили на грабіжників, одних схопили; аж тут Фаррух як уріжеться в саму їх гущину, став кришити наліво й направо, та його оточили й замалим не скинули з коня. Бачить Худадад, що воно на біду йде, заревів як лев, а тоді й кинеться тому на поміч. Багатьох людей поклавши, він вихопився з Фаррухом од ворогів, а тоді стали втікати. Проте, як на лихо, Худададів кінь застряг копитом у якійсь ямці й упав; тут наспіли караванники і, скориставшись з такої пригоди, схопили Худадада. Проводир каравану зв’язав юнака по руках і ногах, посадовив на лошака, дав повіддя в руки своєму гулямові й наказав:

— Гляди ж, пильнуй цього харцизяку. Хоча він і молодий літами, проте відважний, мов Рустам.

Аж тут озвавсь Худадад:

— Я, — каже, — не з доброї волі людей грабував.

— Гаразд, — одмовив проводир, — та тільки чого ж ти з оцими розбишаками наскочив на нас?

— До цього привинна лиха доля, — сказав Худадад. — Аллах мені свідком, а знає він усе тайне і явне, що ніколи я з власної волі не ходив на грабунки, бо оце ремесло моїй душі противне. Мене іще немовлям знайшли на дорозі, а виховав мене один чоловік на ім’я Фаррух. Оскільки ті люди, що врятували мене од видимої смерті, були грабіжники, то й я, проти свого бажання, змушений був тим самим, що й вони, промишляти. Проте нікого я просто так не вбивав, та й товаришам своїм не давав у подорожніх усе дочиста відбирати.

Як послухав проводир каравану його мову та як приглянувся його шляхетним прикметам, то зрозумів він тоді, що юнак по своїй природі не є грабіжником і все сказане ним — свята правда. У ньому прокинулась співчутливість до хлопця, і сказав він:

— Коли покаєшся, я візьму тебе за сина.

— Хай буде й так, — відказав Худадад, — на все воля Божа.

Отже ж коли проводир каравану назвав юнака своїм сином, йому зараз на ногах і руках розв’язали вірьовки, тоді усі сіли верхи й побрались далі в дорогу. І їхали вони, аж урешті прибули до міста, де стали у хорошому заїзді. Тих розбійників, що вони схопили були й привезли із собою, купці замкнули в холодній, а самі вдались до палацу падишаха й розповіли пригоду, що трапилась їм, не забули згадати й за Худадада. Падишах не став карати розбійників, бо ті заприсяглися не промишляти більше розбоєм, він тільки велів витурити їх геть із країни. Що ж до Худадада, то отой старший купець, проводир каравану, опікувався Худададом як рідним сином, та й був він, Худадад, навдивовижу доброю та чулою дитиною. Одного дня отой названий батько наготував усякого добра, матерії і, узявши з собою Худадада, подався до падишаха, у його палац. Як побачив падишах юнака, лице в якого було мов ясний місяць, а стан, що в стрункого кипариса, то аж здихнув, бідолашний. “От же ж мені! Це, мабуть, і синок мій, що я зоставив біля колодязя, таких би вже літ дійшов”. Падишах дивився на Худадада і шкодував, що то не його дитина, а того й не знав, що сей хлопець — плоть од плоті його, квітка із його саду. І не було меж його подиву й чудуванню; що більше він приглядався юнакові, то більше його поймало бажання дізнатися правди.

— Хто цей хлопець?— спитав падишах у купця.

— Він із числа тих розбійників, — відказував купець, — а звати його Худададом; він повинився мені, поквитував старе, і я простив його та назвав своїм сином. Опріч добра та щирості я більше од нього нічого й не бачив.

— А чи не подарував би ти його мені?— коли це і питає падишах.

Нічого було робити купцеві, то й подарував він Худадада. Як пішов ото купець геть, падишах одягнув на юнака дорогий халат і чалму, а тоді спитав:

— То як тебе, кажеш, звати?

— Худададом нарік мене батько, себто од Бога даним, — відказував юнак. — Та відтепер я раб твій, — яке даси мені ймення, так воно й буде.

— То називатиму я тебе Бахтіяром — щасливцем долі.

Так і зостався Бахтіяр у падишаха, денно й нічно слугував йому. А падишах настільки прихилився до юнака, що став чи не щодня дарувати йому дорогі одежі. Якось падишах надумав випробувати Бахтіяра на чесність, отож він настановив юнака старшим конюшим. Бахтіяр ревно зайнявсь тією справою, заходився сповняти своє діло з належною старанністю, ходив біля коней з ранку аж до присмерку, порав їх, і, диви, за короткий час вони зробилися такими ситними та сильними, що годі. Одного дня падишах зайшов у стайню подивитись, як там його коні, коли дивиться, а усі вони іще здоровші та дужчі: що були худі шкапи, так ті поробилися гладкими скакунами; ті ж, що були хирні й нездолящі, басували у стійлах. Зрозумів тоді падишах, скільки ж то труду й старань доклав Бахтіяр. Знявши із себе дорогий халат, власноруч поклав його на плечі юнакові й сказав:

— Хто уміє так доглядати коней, тому до снаги і падишаховою скарбівнею завідувати.

А по сих словах вручив Бахтіярові ключі від скарбівні, і заходивсь юнак провадити підрахунки, старанно вести лічбу, скільки прибуло, а скільки, навпаки, витрачено, — пильнував, як то кажуть, і найменшої волосинки, отже ж показав він себе й тут чесним та порядним. За короткий час у скарбничій справі запанував цілковитий лад, а що вже добра побільшало, то й не сказати. Бачачи падишахову ласку й прихильність, яку виказував той Бахтіярові, візири з позосталими двораками стали завидувати юнакові, і ті завидки з кожним днем росли й дужчали. А Бахтіяр розжився, забагатів, що краще й не треба; усього в його доволі: і добра усякого, і золота, і рабів прикупив чимало, та не забував він при тім і за скарбівню, пильнував теє діло з якнайбільшою старанністю. До того вже дійшло було, що падишах тільки з ним і радився, не слухав більш нічийого слова, — як казав Бахтіяр, так воно і чинилося. Коротко кажучи, Бахтіяр став для нього найпершим радцею і дорадцею, вірником його у всіх справах.

Було в того падишаха десять візирів. Марна річ і казати, як вони заповзялися на Бахтіяра. От і стали вони думати‑гадати, як би то того юнака з‑перед падишахових очей прибрати.

Ото раз якось сидів Бахтіяр у себе та пив потроху вино. Із скарбівні одні двері провадили в покої до падишаха, а другі — у сад. Бахтіярові заманулося погуляти у тім саду, як він це зазвичай робив, та оскільки він був трохи напідпитку, то переплутав двері й ступив у падишахові покої. Він побачив гарно прибрану кімнату, де стояв широченький трон, більше схожий на ложе, на якому — коли вдень, а коли й уночі — віддихав падишах. А що Бахтіяр був уже як би не при собі, то він виліз на того трона, ліг та й заснув на всі заставки. Тут прийшла служниця, подумала, що то падишах, поставила біля ложа полумисок та глечик з водою, тоді повернулась і пішла собі.

Як настала ніч, позамикали всі двері, і сторожа зайняла свої місця. Ось падишах зайшов у свою кімнату, коли дивиться — на його ложі любесенько спить Бахтіяр, поклавши голову на подушку.

— Ах ти ж, негіднику!— закричав падишах. — Та як ти втрапив у мої покої?

А далі як садоне того ногою у груди. Прокинувся Бахтіяр зо сну та як гляне, аж то падишах зі своїми людьми біля нього стоїть. Що то вже зчудувався Бахтіяр, і очам своїм віри не йме, та з того страху йому хміль наче рукою зняло.

— Ах ти ж собако шолудивий!— заходився знову кричати падишах. — Я назвав тебе рідним сином, над усіма двораками зробив старшим, а ти тихцем пробрався на мою половину, — ти оце не спав, а замишляв мені зраду.

— О падишаху, — озвавсь тоді Бахтіяр. — Ця пригода трапилась мені через випите вино — я й сам до пуття не знаю, як тутечки опинився.

Іще гірше роздосадувавсь падишах, та як затопить Бахтіярові що єсть сили по лиці, тоді ж велів закувати йому ноги у важкенні кайдани і вкинути у холодну. Таки недарма кажуть люди, що вино не одного чоловіка перевело.

Як Бахтіяра потягли у холодну, падишах із тяжким серцем, до краю збентежений зараз подавсь у гарем і заходився кричати на жінок:

— Кажіть правду, — грозив їм, — адже Бахтіяр не прийшов би туди без видимої причини, не інакше як котрась безчесниця упроваджує його у мої покої!

Падишахиня поцілувала перед ним землю й одмовила:

— О повелителю, кому сила оці слова твої зносити, кому змога оці дорікання на себе приймати? Перечасуй трохи, а як уся справа вийде на яв, тоді й покарай винуватицю за прогріх, віддай за провину належне, бо хто зробив ущербок твому імені, нехай і покутує.

Та не зважив падишах на її мову, він казав усіх мешканок гарему закувати в кайдани, а найстаршій, падишахині, власноруч поклав закови на ноги.

Другого дня, коли зійшлись до нього на раду еміри з візирами й усілися кожен згідно зі своїм станом, а побіч них примостилися і позосталі вельможні пани, вони догледілись на падишаховому чолі ознак печалі, проте ніхто не осміливсь і спитати, що ж таке йому приключилось. А той сидів, сумний та невеселий, не кажучи нікому й слова, бо надто вже був лихий на ввесь світ, його палили пекучі ревнощі, а найдужче дошкуляло чуття враженої честі. Та ось він отямився із задуми та, прикликавши до себе старшого візира, розповів йому в кількох словах уночішню пригоду. Старший візир давно уже дихав на Бахтіяра важким духом та все шукав зручної нагоди, аби йому хоч чим досадити. “Оце вже трапилась хороша оказія, — казав собі в думці візир, — я зітру його з лиця землі, я проллю на нього зливу тяжких мук”.

— О падишаху!— вигукнув візир. — Скільки вовка не годуй, а він усе одно на ліс дивиться. Чи дитя, що зростила його грабіжницька зграя, стане коли на правильну стежку, чи зможе оцей син лихого батька слугувати тобі вірою й правдою? Ні та й ні, годі ждати добра од таких .

Тоді падишах велів візирові:

— Піди, — каже, — на жіночу половину та довідайся, як хоч допитайся, навіщо приходив туди цей байстрюк, з ким він умовився про побачення, щоб ми гаразд знали, хто винуватий, а хто без гріха, бо недобре буде, коли меч впаде на невинну голову.

Прийшов візир до падишахині та й став розмовляти із нею.

— Що це за слова такі я почув про тебе, моя пані, невже могла ти проти свого звичаю учинити, впровадивши цього юнака‑розбійника у свої покої?

— Я сном і духом не відаю, про що ти оце кажеш‑говориш, — відмовляла падишахиня, — на мені і гріха нема.

— Авжеш, знаю, що ти не повинна, бо Бога боїшся й шануєш його. Коли б той юнак не хильнув зайвого та був при тямі, не заблукав би в твої покої. Та ось послухай лишень, навчу я тебе, як робити: ти оце розкажеш падишахові, то й змиєш скверну зі свого імені.

— Ти мені мовби батько рідний, а я — твоє дитя, — відказувала падишахиня. — Кажи, що знаєш, усе зроблю по твоєму слову, бо, добре бачу, немає у тобі лихого заміру.

— Тож слухай та бери на розум: як покличе тебе падишах та стане знову корити, почне тобі виказувати, то ти йому візьми та й скажи: “Це ти сам привів грабіжника до нас у палац, нарік його Бахтіяром, допустив до себе; а він же ж, каторжний, не раз та й не два листи мені посилав, казав: покорись мені, схили голову, а то я візьму тебе силою, уб’ю падишаха та й стану замісто нього країною управляти”. Як отаке розповіси падишахові, він неодмінно покарає юнака, а ти збавишся од наклепу.

— Заради усіх святих!— вигукнула жінка. — Та як же можна кров безневинну проливати?

— Проливати кров таких негідників завсігди дозволено, бо вони од літ промишляють розбоєм, скільки душ без жодної вини зо світу перевели. Так же й у святому Корані сказано: “Воістину, покара для тих, що воюють супроти Аллаха та посланця Його і намагаються викликати нечестя... ” Отож, убити грабіжника — благеє та боговгоднеє діло.

Як вернувся візир до падишаха, той і став питати:

— То що ти почув од неї?

— Те, що почув я, нехай краще нікому й не чути, та й одваги у мене немає тієї, аби ті всі речі переповідати.

Тоді прадишах велів привести свою жінку та й став у неї допитуватись, а та й розповіла йому, як навчив її візир.

— О падишаху, — озвавсь тут візир, — ця жінка як ніхто у світі честива, і уся провина лежить на отому каторжному хлопцеві.

Падишах узяв і простив жінку, він велів зняти з неї кайдани та відіслав її назад у покої. Аж ось зібрались усі десять візирів, і падишах звернувся до них з такими словами:

— То яким же нам чином покарати цього богопротивного розбишаку?

— Лютими муками замордувати його, — сказав перший візир, — та так, щоб увесь світ жахнувся.

 Другого дня з падишахового наказу перед палацом розіп’яли великий намет, падишах сів на своє місце, зійшлися зараз же візири, наближені й усі позосталі стовпи держави, привели під ту хвилю і Бахтіяра. Гляне на нього падишах, та так люто, що годі. На Бахтіярові привселюдно розірвали сорочку, зав’язали очі — се так, щоб відрубати йому голову. Кат долу простелив килимок, насипав піску, узяв Бахтіяра за руку й поставив його на коліна, повернувши лицем у бік Мекки. Уже був і меча здійняв кат над юнаком, коли тут падишах іще раз гляне на Бахтіяра, на красоту його, та аж не вдержався і заплакав.

— Невдячна ж душа твоя, — став знов докладати Бахтіярові. — Що ти, скажи, робив на жіночій половині?

— Коли даси дозвіл, я скажу тобі два слова, — відповів Бахтіяр.

Падишах велів йому говорити, і юнак сказав:

— Нехай життя твоє, правителю, промине у величі та благодаті, не з власної волі пішов я туди, а тільки тяжкеє лихо мене привело.

— Яке таке лихо?— здивувався падишах.

— А таке лихо й нещастя, що нехай Бог боронить, — одмовляв Бахтіяр, — а найдужче накладає проти мене лиха доля: мені оце зараз з життям прощатися, з ясним світом розлучатися. Сказали колись святі мужі: хто розминається з правдою, той самохіть свою кров проливає. Та не розминаюсь я з правдою, Бог мені свідком, а опріч усього, я знаю, наш падишах — справедливий та милостивий правитель, не дасть він вчинити насильство над невинною душею.

Іще ж сказав Бахтіяр:

— О падишаху, не поспішай віддавати мене на страту, перечасуй трохи, аж уся правда і вийде на яв, а то щоб не сталося, як у тій історії про купця, од якого відвернулася доля і щасливі його дні перемінилися в самі нещастя.

Падишах велів тоді розв’язати йому очі, посадовив перед себе й спитав:

— Яка ж то історія про купця, і чому від нього відвернулася доля?

— Довгого віку тобі, повелителю!— відмовив Бахтіяр, а далі й почав розповідати історію.

— Отже ж, розказують, буцім у давні часи жив та був собі у місті Басрі один купець, з‑поміж інших купців було в його того добра чи не найбільше. Він безперестань їздив торгувати, звідав, вважай, усі сторони світу, і життя його точилось щасливо й безтурботно. Коли вирушав він у чергову подорож, то неодмінно привозив з собою десяток‑другий гулямів, рабинь місяцечолих, і було в його тих рабинь та гулямів чи не трохи. Мандруючи чужими краями, видивлявся, винюхував, немов який розбишака, де б то іще чим поживитись, а що вже певний був, що добра йому ніколи не вменшиться, що не буде, мовляв, його статкам‑маєткам ущербку, то марна річ і казати.

Сталось так, що купцеве щастя не знати й од чого перевернулось, і доля, ота мінлива й зрадлива подруга, не стала сприяти більш його оборудкам. Добрі й, здавалось би, певні справи враз оберталися у помилки й невдачі, благі наміри приносили одні тільки нещастя. Отож таке тяжке лихо його присіло, що й не здихнути.

Дуже вже чудувався купець од такої наглої переміни. ”Треба, бачу, шукати виходу у цій справі, — казав він собі. — Таку силу літ мандрував я чужими світами, стільки часу поклав на далекі подорожі, а усе пусто й дурно; краще вже буде, як кинуся цього ремесла та решту віку житиму з того, що надбав досі”.

А іще міркував він собі: “Таки й правда, не спокушатиму більше долю, осяду назавжди у Басрі та оберу собі якесь спокійне діло, аби на старощах літ не поковерзувала наді мною ота ледащиця. Хай там що, а торгувати в місті, його не покидаючи, то найправильніша та найпевніша річ”.

Саме того року трапився був недорід, і пшениця піднялася в ціні. На позосталі гроші придбав купець скількись‑там харварів зерна, засипав його у комори та став дожидати другого року. І привів же Господь такому статись, що другого року пшениця візьми та й стань дешевою. “Овва!— сказав собі купець, — я й цьогоріч придержу зерно, не продаватиму його, — диви, на друге літо не буде врожаю, зерно стане в ціні, то я матиму неабиякий зиск”.

От і став він чекати другого року, проте й другого року Господь щедро вродив пшеницю, і третього, а зерно так впало в ціні, що купець знай тільки чудувався. Не хотів він віддавати свою пшеницю задарма, та й годі. “Іще рік перечасую, — сказав він собі, — може, таки й подорожчає”.

А то таке було трапилось, що один тиждень лив дощ як з відра, вода затопила комори, зерно почало загнивати і од його несло смородом на всю околицю. Люди спершу лаяли купця на чім світ, а далі вже й наполягати стали, аби він вивіз те зерно та викинув десь у поле. Що то вже вони лихомовили на нього!

— Жмикрут послідущий, оцей наш купець‑комороник, — казали одні, — ото й одкаснулась од нього доля.

Другі ж кляли його та бештали, що, мовляв, таку силу зерна перевів.

І не міг ніяк наш купець вийти з подиву, що ж воно таке діється, така осорома перед людьми: хотів розжитися, та зробив із себе посміховище.

Сказати коротко, купець із вірними друзями, що були в його, сів на корабель, і попливли вони в море, держачись попутнього вітру, пливли день і ніч. Аж коли це вітер подужчав, зчинилася велика буря, корабель розбився, і всі, хто були на йому, потопилися. Урятувався лишень купець: впавши на якийсь уламок дошки, він тримався її з усіх сил, і гріб, утікаючи то од морського чудовиська, то од хижої риби. І благав він Аллаха милосердного, читаючи рядки Корану: “Коли вони плавають на кораблях, тоді закликають Бога, обіцяючи щире Йому служіння... ”.

Вітер носив ту дошку із краю в край світу, шпурляв її, жбурляв, а купець сидів на ній та знай тільки плакав. “Коли Господь визволить мене з такої‑от круговерті, дарує мені життя та поверне до жінки та діточок, то, клянуся й божуся, даруватиму щодня біднякам буханця хліба”.

А через кілька діб вітер, диви, й ущух та пригнав дошку з купцем до берега. Голодний, із голим тілом та геть збентежений, що проти нього накладає сама доля, звернув він лице у дорогу й ішов, аж десь ополудні досяг місцини, де, знати з усього, були люди. Коли пройшов іще одну добу, побачив здалеку височеньку‑таки гору; зіп’явся він на вершину, дивиться — за тією горою лежить гарна‑прегарна долина, а у ній село, та таке вже чепурненьке та гоже, і всі хатки одна в одну. Впосеред села височів палац з прибудованим пишним айваном; а у тому палаці жив сільський староста, заможний собі чоловік, та ще й, опріч усього, був знаний він і як гостелюбний господар. Староста саме сидів на тахті, побіля його стояли прислужники, і коли він побачив купця, то зараз і постеріг, що лице в того вкрите пилюкою печалі, а на чолі виразно проступають ознаки гірких поневірянь. Покликавши до себе купця, староста став розпитуватись у нього, що ж таке йому трапилось, і купець розповів йому свою історію, сповнену смутку й печалі, а як розказував, криваві сльози текли йому із очей. Дуже вже чудувався староста з його історії. Він посадовив купця біля себе, велів одягти його, казав також приділити йому хорошу кімнату — воістину, благословен нехай буде той, хто привітав та прихистив у себе страждущого, хто пожалів болящого!

Сказати коротко кажучи, староста села дав купцеві усе, що треба, аби на землі поратись, і сказав:

— Що Бог уродить, так нехай тобі буде п’ята частина від того.

А того року Бог вродив добру пшеницю, і та пайка, що належала купцеві, побільшала чи не вдесятеро. Побачивши, який на його полі щедрий врожай, купець подумав собі: “Краще буде, як я свою пайку зберу та сховаю. Коли староста приділить мені стільки, як і вмовлялись, я віддам йому зайвину, як же ні — ота зайвина мені і зостанеться”. Як надумався, так і зробив: зібрав зерно та й сховав його в горах. Що були недалечко того поля. Як на те прознав про той сховок злодій та уночі й виніс усе до зернини.

Тим же часом позвозили збіжжя до старости, стали засипати комори. Дивиться староста, скільки того зерна прибуло, то казав зараз дати купцеві його пайку та ще й з великою надгородою, і дарунками багатими його обдарував.

Побачивши таку старостову щедрість, його доброту й благородство, упав перед ним купець ницьма, поцілував землю й сказав:

— Я уже своє забрав та сховав у печері. Пошли когось зі мною, то я принесу та верну тобі.

— Я б тобі й так дав більше, бо оце завдяки тобі Господь так щедро вродив.

Подякувавши старості на добрім слові, купець узяв кількох віслюків і подавсь до печери; от увіходе він, дивиться, а там як би підмів хто. Зажурився він дуже з тої пригоди, та, нічого робити, вернувся назад до старости й розказав йому, що так і так, мовляв. Проте великодушний староста й цього разу не став сердитись, він знову дав купцеві золота й дорогий халат із себе. Урадуваний купець прийняв із його рук те золото та й, одклонившись, став верстати путь додому. Довелось йому простувать і морським узбережжям; тут він побачив ловців перлів, що пірнали у воду. За зароблені в старости гроші він купив у ловців скількись‑там перлин та й подавсь далі в дорогу. От іде він та й іде, аж у якомусь пустельному степу прибився до одного каравану; недовго й ішли караванники, як стали на спочинок, а що наш купець підбився іти пішки, то відійшов убік та ліг віддихнути. “Ось нехай я трохи перепочину”, — сказав він собі, та незчувся, як і задрімав. Тим часом караван знявся з місця, і треба ж було такому статись: його, купця, не догледілись.

Коли зійшло сонце й стало припікати, прокинувся купець, дивиться — навкруги голий степ, де один тільки пісок та самі колючки, а од каравану і слід прохолов. Зажурився, сердешний, та аж горючими сльозами вмився. Проте нічого було робить, устав та й рушив далі в дорогу, нарікаючи на свою лиху долю. Вже грішним ділом думав був, що його тут смерть і спостигне, що прийшла йому остання година. От ішов він, вже й день став темніти, а далі сталось таке: у тій місцині полював собі один мисливець, він наставив сильце і в нього потрапила здобич. Побачив купець того звіролова, загукав, закричав. Підійшов до нього звіролов та й став питати, хто він та відкіля. Як розповів купець тому мисливому про всі свої злигодні, той йому й каже:

— На ось тобі, та не вбивайся так, — та простягнув купцеві шматок хліба, і води йому дав напитися, що мав із собою.

Перебив купець сяк‑так голод, і пішли вони далі вже разом. Невдовзі прийшли у якусь слободу. Мисливець подався до своєї хати, а купець став розпитуватись, чи бува не проходив селом той караван.

— Він пішов у Бахрейн. — відказували йому люди.

Ото й подався купець услід за караваном, і привів же йому Господь пристати до гурту розбійників, що й самі до Бахрейну путь держали. Мандруючи з тими розбишаками, він тільки одного й боявся, одного тільки йому й страшно було, щоб ті, чого доброго, не прознали про його перли . “Як провідаються вони про мій скарб, то вже мені на світі й не жити”, — отак казав він собі, та зі страху з‑за тих перлів узяв та й поклав їх собі в рот, щоб ті не бачили. Аж коли це ненароком він візьми та чхни, а перли йому і випади з рота; зараз хотів хутенько сховати їх назад, проте розбійники постерегли ті перли, відняли їх, а далі й стали його допитувати, мучити та мордувати, аби віддав він їм усе до решти. “Коли ти, — казали, — сховав у роті, то й в одежі в тебе, мабуть, не менше”. Не добившись нічого, зв’язали купця та й покинули, а самі пішли далі. Цілісіньку добу пролежав купець без тями — так попобили йому боки розбійники. Їхав тією дорогою один селянин на віслюкові до міста; побачивши нещасного чоловіка, що лежав, по руках та ногах зв’язаний, як би й неживий, селянин ізліз з віслюка, линув йому на лице води, і той трохи очунявся.

— Візьми мене з собою до міста, — став благати купець селянина, — мене пограбували розбійники, геть усе відібрали.

Пожалів його селянин, посадовив на віслюка й привіз до міста. Одійшовши у тиху вуличку, купець скинув із себе одежу, щоб обтруситись трохи, бо на землі лежав, аж тут йому з‑за ковніра візьми та й випади дві перлини. Що то вже зраджів купець, як побачив їх! “Слава Аллаху, — сказав він собі, — оце зараз у мене дві перлини. Ось продам їх та знову стану багатим”. Він подався на базар, де торгували коштовностями, витяг перлини й показав одному ювелірові.

— На лишень, — каже, — продаси їх та даси мені гроші.

Як угледів ювелір ті дві перлини, схопився з місця, поцупив купця за ковнір та як наробить репету.

— Людоньки, — кричав він, — ось цей гольтіпака викрав у мене перли, і коштовності, і ще багато чого з хати виніс!

Ото й потягли купця до шіхне. Шіхне став допитуватись, що та як було діло, купець і розказав йому свої пригоди, розповів, яке‑то лихо випало на його долю, — геть усе розказав. Проте не повірив шіхне його розповіді, він велів забити купця в кайдани та вкинути у холодну. Понурив купець голову на коліна, побиваючись своєю пригодою‑знегодою. Сталось так, що по присуду Всевишнього один із отих ловців, у яких купець купив був перли, навідавсь у в’язницю до свого товариша. Дивиться, аж у кутку зв’язаний купець — так, як його кинуто, так і лежав він на боці. Побачивши ловця, як же стане купець голосити, як же стане благати:

— О брате ласкавий! О друже, чи на добро, чи на лихо, тільки не покидай мене тут, поможи мені у моїй притузі!

— Як же ти сюди втрапив?— здивувався ловець.

Купець і розказав йому, що з ним було сталося. Жалько зробилось ловцеві купця, він вернувся до своїх товаришів і сказав їм:

Отому купцеві, що був із нами, скоїлось лихо, його щастя обернулось нещастям, і, як ото кажуть, його бажання дістали мат: ті перлини, що він купив у нас, відібрав у нього один ювелір та, звівши наклеп, запроторив нещасного у в’язницю.

Тоді, недовго думавши, усі шестеро ловців подались до самого падишаха і розповіли йому купцеву історію. Падишах велів привести купця із в’язниці, зняли йому з ніг кайдани, а там послали і за ювеліром. Ото привели і ювеліра. Падишах і в його спитав, у чім було діло. Затремтів ювелір, мов той осиковий листок, а падишах зараз і побачив, що купець в Бога-духа винен, що то на нього пеню звели. Без жодної відволоки зараз же покарали ювеліра, а окличники об’явили по всьому місту: “Хто безщасного коли кривдитиме, тому те саме буде!” Іще ж падишах розпорядився усе добро, яке було в ювеліра, віддати купцеві.

— Оцей чоловік, — сказав падишах, — спізнав у житті багато добра й лиха, тож гідний він бути моїм двораком.

Купця спершу відвели в лазню, помили його добре, дали хорошу одежу, а тоді вже падишах вручив йому ключі від своєї скарбниці.

Був же в падишаха один візир; заповзявся він не знати від чого на купця та все вижидав слушної хвилі, аби того купця опаплюжити та витурити його геть з двору — подалі від падишаха. І сталося отакеє: якогось дня сидів купець у себе в скарбниці, а скарбничі покої якраз були опостінь з покоями падишахівни, і правитель навідував доньку у тих покоях, як то було у них заведено, раз у місяць, Отож, сидить купець у себе, а тут миша прогризла була дірку в дівчиних покоях, і саме у тій стіні, що ділила її житло із скарбницею. Ні сном ні духом не відаючи про ту мишачу нору, купець став забивати в стіну цв’яха, і треба ж — потрапив прямо в те місце, а звідти візьми й випади цегла. Тоді він, не довго думавши, замурував назад цеглу, зверху замазав, а візирові про ту пригоду звідкись‑то і стало відомо. Він поспішив до падишаха й сказав йому:

— Бачив я, як купець нишком пробив у стіні дірку й розмовляв із твоєю донькою. Як угледів мене, то узяв трохи глини й став замазувати дірку. Ось теє‑то діло він зараз і робить.

Здивувався падишах, як учув таку звістку. Він устав і подався зараз у скарбівню, дивиться — і справді, у купця, його скарбничого, у руках глина. Вернувшись назад, він велів своїм гулямам схопити купця й виколоти йому очі. Метнулись гулями в скарбницю, поцупили бідолашного скарбничого й вийняли йому очі. Оттак‑то сталось купцеві: після стількох знегод, після усяких лих, од яких нехай Бог оборонить кожного чоловіка, — здавалось, вже й доля йому осміхнулась, — довелось горопасі кінця віку сліпцем доживати; як‑то кажуть, став небога жертвою завидників. Потому падишах подавсь до доччиної кімнати, хотів, бачся, її порішити, проте не побачив дочки у своїх покоях. Став питатись, де ж то вона, а йому й кажуть:

— Так і так, уже з місяць буде, як проживає вона у палаці, що в саду за містом.

Тоді падишах вернувсь у скарбницю й добре‑таки роздививсь тую дірку. Аж тепер тільки дорозумів він, що його пошито в дурні, а того безщасного, в Бога-духа винного осліплено через наклеп. Страшенно жалкував на себе за той вчинок падишах, і після того приобіцяв він Господові ніколи більш у справах не виявляти поспіху. Отож, велівши повісити злощасного візира на шибениці, до кінця днів своїх, скільки був падишахом, побивався він долею купця, того скарбничого, та нічого було вже і вдіяти.

— Бахтіяре, — аж ось озвався падишах, вислухавши юнака, — ця історія дуже вже дивовижна, проте надто тяжкий учинив ти прогріх.

— Падишаху, — відмовляв йому Бахтіяр, — коли щастя моє перевернулось, а доля стала накладати проти мене, то історія мого життя зробилась схожою на історію того купця, якому, навсупір його бажанням та сподіванням, трапилось велике лихо. Падишахові ж подобає прощати нещасних, які прошкодилися чи провинилися в чім‑небудь, не віддавай їх притьмом у руки ката, бо одного дня, диви, і вийде на яв, що отой нещасний, якого відправлено на той світ, душа без гріха. Пожалкуєш тоді, та вже пізно буде.

Як дослухав падишах оцю Бахтіярову історію, було вже надвечір. Він велів знову вкинути Бахтіяра в холодну й добре пильнувати. А наступного дня до трону падишаха приступив третій візир, і сказав він, поцілувавши перед падишахом землю:

— Довгого віку тобі, падишаху! Замість слухати усілякі бридні, що вигадуватиме нам оцей богопротивний розбійник, повісити б його стремглав на шибениці та закидати камінням — в примір та на пострах другим.

Отже ж привели Бахтіяра.

— О юначе, нехай тобі абищо!— став лаяти його падишах. — Я велів своїм гулямам повісити тебе на шибениці, бо порішити такого вражого сина, як ото ти, боговгодне і благе діло.

— Нехай же падишахове життя минає у щасті й дозвіллі!— одмовляв Бахтіяр. — Передущі правителі та достойні мудреці постановили не виявляти поспішності, коли хто потрапить у в’язницю, і не тягти бідолашного, винен він чи ні, притьмом на шибеницю. Найвища справедливість, як велить наша віра, так ото спершу вислухати злочинця, перечасувати, аж уся справа його вийде на яв, бо так можна зопалу перевести зо світу в Бога-духа винну людину. У мене ж і руки‑ноги міцно зв’язані — ні втекти тобі, ні оборонитися. Коли моя безневинність стане усім очевидячки, шкодуватимеш, що убив мене, та вже пізно буде. Отак трапилось з шахом Халебу. Через нетерпіння і царства позбувся, і невидючий став, а вороги його таки доп’ялися свого.

— Що ж воно приключилося шахові Халебу?— спитав тоді падишах. — Яке таке лихо спостигло бідолашного, для чого йому так нетерпляче було, що од його відвернулася доля? Розкажи лишень, а я послухаю.

— Нехай тебе Господь на світі довше подержить!— одмовляв Бахтіяр. — Отож, розказують, був собі у Халебі один падишах, справедливий і до людей милостивий, у житті не чинив він нікому насильства, не робив і кривди жодної. Мав той падишах одним одного сина, на ймення Бегзад; був то навдивовижу слухняний, звичайний хлопець, у науках обізнаний, і відважний і щедрий до того ж, от тільки у справах виказував поспіх, нетерплячий був аж надто: що йому на думку спаде, так зараз і береться теє діло робити, хоч частенько воно йому і на шкоду виходило.

Сидів раз якось Бегзад зі своїми двораками. Тут один із надимів, двораків себто, візьми та й скажи:

— О царевичу, попрохай у батька дозволу, та подамось на полювання, та там, у якійсь гожій місцині, побіля джерела зі свіжою водою заночувавши, і проведемо час у бесідах та розмовах.

 Отже ж, відпросившись у батька, царевич поїхав з товаришами на полювання. Чи довго полювали вони, чи ні, аж нарешті зупинились спочити на квітучій галявині біля чистого джерела. Ото сидять вони, п’ють вино, коли дивляться — іде дервіш, зодягнений у прочанське вбрання, спирається рукою на патерицю, а через плече в його почеплена торба. Шкода зробилось Бегзадові старого. Прикликавши подорожнього, посадовив його перед себе, дав їсти, тоді й став розпитуватись:

— Скажи ж мені, відкіль ти йдеш і що ти за чоловік?

— Я собі в Бога мандрівець, і йду з землі Аджамської, — відмовляв йому дервіш.

— А скільки тобі літ буде?

— Уже давно мені із ста год повернуло, і мандрую я ото світами, — сім кліматів я одвідав.

— Який край, скажи мені, який клімат кращий?— допитувався Бегзад. — Які дивовижі довелось тобі повидати?

— Довгого віку тобі, паничу, — відмовляв йому старий. — Є одна країна, Джебелька зветься, і володарює у тій країні цар на ім’я Кантір. Що вже в нього того війська, то не злічити. Сорок візирів, незвичайно вчених, стоїть перед ним, а супроти його трону сорок золотих ослонів поставлено. Є ще у тій столиці одне місце, яке назвали не інакше, як “Дім лиха”: у чотири тисячі кроків той дім завширшки, зроблений із мармурового каменю, двері ж здоблено хтозна-яким коштовним камінням. Туди приходять чоловіки та жінки і вчиняють у тім домі перелюб, їдять свиняче м’ясо та п’ють вино. Мені страх як закортіло і самому поглянути. Перебравшись за жінку, я подавсь разом із християнами у той дім. Упосеред зали я побачив боввана десь із сорок г’язів заввишки, що був зроблений із червоного золота і прикрашений дорогими самоцвітами. Усі, що були там, молились тому бовванові та били доземні поклони, а як настав уже вечір, устали та пішли відтіля. Тоді я сховавсь у кутку, тож нікого там більш не зосталось, окрім мене та сторожа. Коли вже повернуло на північ, дивлюся — аж увіходе донька царя Кантіра, держачи свічку у золотому ставнику, а з нею чотириста рабинь, та таких гарних, одна в одну; вони й собі несли золоті посвітачі — штук, либонь, із п’ятдесят їх було. От увійшла вона, роздяглася, накинула на себе шовкову чадру й заходилась молитися — усю ніч тому бовванові клала поклони, а як стало світати, устала та й пішла геть зі своєю челяддю. Звали ж тую дівчину Негарін. Я й собі вийшов із тієї кумирні, і пробув я у місті повних чотири місяці. Оттака‑то вона і є, та дівчина, як оце я вам розписав.

Не вспів дервіш і докінчити свою розповідь, а Бегзад уже й    закохався в дівчину і в образ її, не бачивши його. З опечаленим серцем він вернувся додому, а назавтра рано подавсь прямісінько до візира.

— Піди зараз же, цієї миті, до мого батька, — став прохати його Бегзад, — та скажи йому, що так і так, ти відвернув од мене очі, геть не турбуєшся за свого сина, а в світі ж і людини немає такої, аби хто зміг вилікувати її любовну недугу. Коли б ти хоч трохи за мене дбав, то давно нагледів мені яку дівчину до пари.

— Слухаю й корюся, — одмовляв візир. Не довго зволікаючи, він прийшов до падишаха й переказав йому, що чув од Бегзада. Зрозумів тоді, розмислившись, падишах, — так ото його син закохався.

— Перекажи йому, — велів візирові, що теперечки ми знаємо, у чім річ, проте он яка заковика: надто вже трудно знайти тобі рівню; коли в тебе є хто на прикметі, то тільки скажи мені, а я вже поміркую, що і як зробити.

Бегзад і переказав батькові через візира:

— Ім’я того кесаря, чи то пак царя, що сидить у Румі, — Кантір, і має доньку він на ймення Негарін. Пошліть туди сватачів, нехай висватають задля мене ту дівчину.

Зажурився падишах, засумував, учувши синове бажання, а тоді й велів візирові:

— Піди до Бегзада та перекажи йому ось що: “Я не проти послати послів, тільки що він кесар усього Рума, а я — падишах одного Халеба. Коли б то тільки теє діло влагодить; та боюсь, не схоче він з нами не те що родичатись, а й знатись.

Знову візир переказав тії слова царевичеві. А падишах дуже вже любив свого сина, душі в нім не чув. Отож, не бачачи іншого способу, вирядив він послів до Рума. Як прибули посли, зараз і донесли кесарівні, що так і так, мовляв; вона розпорядилась привести їх, сама до них вийшла, привітала ласкаво, тоді казала слугам, щоб приділили гостям хороші покої. Другого дня дав їм прийом і сам кесар румійський. Ввійшовши, гості спершу привітали Кантіра, як воно й годиться вітати правителя, тоді й виклали йому, зачим приїхали. Та не в подобу було Кантірові отеє послання.

— Мабуть, що у ваших очах Кантір невеликий пан, — сказав він, — коли ви осмілились з такими речами до мене вдаватись. Та раз ви уже прохаєте руки моєї доньки, то нехай дадуть за неї двісті тисяч динарів весільного викупу, то і буде вам моя згода.

Вернувшись, посли переказали все, слово до слова, падишахові Халеба. Той зараз розпорядився полічити, що було у його скарбниці; полічили, і разом усього вийшло сто шістдесят тисяч динарів.

— Продай іще гулямів та рабинь, — сказав Бегзад батькові.

Падишах і поспродуй прислугу, як казав йому син, тож зібралось іще двадцять тисяч динарів.

— То збери подать із своїх підданців, тоді іще двадцять тисяч буде.

— Я не робитиму собі лихої слави, — одмовив йому падишах. — Я володарюю над своїми підданцями чесно й справедливо і не стану, навіть задля такого важного діла, ввергати край у безлад. Коли вже зібрано сто вісімдесят тисяч динарів, а більше — катма, то що ж його робити?

— Тоді з маєтків своїх щось продай, — сказав Бегзад, — бо я вже хочу їхати.

— Не можу тобі більше дати, — одмовляв падишах, — ти й так мене, вважай, жебраком зробив, — хочеш, аби я зрікся царства та пішов з торбою по світу?

— Гаразд, пильнуй свого царства, а я таки поїду, — стояв на своєму Бегзад.

Та не схотів падишах пускати сина.

— Хоч рік пожди, — став упрохувати його.

— Несила мені чекати, — відмовляв Бахтіяр.

— То три місяці перечасуй — диви, і розживуся на гроші.

— Що то три місяці, коли я й три дні не можу підождати.

Розсердивсь тоді падишах.

— То йди, — каже, — куди хочеш, як не бажаєш мене послухати.

Вийшовши од батька, Бегзад одягнув на себе озброю, сів на коня та, узявши з собою трьох верхівців‑гулямів, подався в дорогу, бо намірився він потаємне десь напасти на торгових людей та пограбувати їх. От їдуть вони, коли бачать — став караван на спочинок край битого шляху, а було в тім каравані верблюдів зо сто з в’ючаками на спинах; везли ж тії торговці усякий товар і крам, і золота чи не трохи. Верховодив у них один чоловік, який мав під орудою гулямів‑стрільців, — жоден розбійник не важився на них нападати. Як побачив Бегзад такий багатий караван, то не зміг і вдержатися; кинувся він зі своїми товаришами на купців, проте їхній проводир хутенько поставив до оборони своїх гулямів‑стрільців, вони схопили нападників, усіх чотирьох прив’язали цупко до верблюдів та привезли до Рума. В караван‑сараї, де вони зупинились, проводир велів замкнути їх у кімнаті, а тоді сам прийшов, аби краще отих харцизяк роздивитись. Коли глянув на Бегзада, здивувався неабияк із його вроди, а ще ж вид юнака виказував шахське походження.

— Яка лиха сила спонукала тебе на таке лиходійство? — спитав вражений проводир.

— Розкажу все по правді, — одмовляв Бегзад, — бо вона найпевніший спосіб порятувати душу.

Та й розказав геть-чисто все, як було. А того проводиря звали Гурабом. Він узяв у Бегзада листа, що написав його батько румійському правителеві, приготував дорогі дарунки і подавсь у палац до кесаря. Розгорнув кесар листа од падишаха Халеба, став читати, а там написано: “Мій син Бегзад схотів вам слугувати. Як же виявлять до його співчуття та прихильність, то од покірного раба буде сама лише вдяка”.

— Я і в очі не бачив того шахзаде, в нас і чутки немає про нього.

Зрозумів тоді Гураб, що той юнак не хто інший, як син падишаха Халеба, — і все розказане ним — чистісінька правда. Вернувшись в гостиницю, він спитав у Бегзада:

— То ти оце вчинив через кесареву доньку?

— Так, — одмовляв Бегзад, — кохання й молодощі одібрали мені чуття страху. Та прошу тебе, будь мені за батька рідного, вияви мені таку милість, дай мені тих грошей, що мені їх збуває, аби я міг досягти бажаного. Зібрав мені мій отець падишах сто та ще й вісімдесят тисяч золотих динарів, так двадцяти тисяч і не хватає, через них і одруження моє задержується.

Ізняв Гураб із Бегзада пута, а назавтра убрав його у шахські одежі й привів до кесаря. Як побачив кесар юнака, який він хороший, у пишних шатах, то він аж зчудувався од такої переміни.

— Гаразд, — ото й каже він, — вволю я твоє бажання, доведу діло до кінця.

Подякувавши кесареві на добрім слові, Бегзад ознаймив йому, так і так, мовляв, отих двадцять тисяч, що збувало, у нього вже єсть.

— Маю я, — каже, — надію, що кесар не зламає своєї обітниці.

— Перечасуй яких десять днів, аж усе приготуємо до весілля, — сказав йому кесар.

— Ні, не можу, — одмовляв Бегзад.

— То хоч день‑другий пожди.

— І стільки мені несила ждати.

— Ну, тоді до завтрього.

— Коли й так, то й так, — згодився Бегзад, — до завтрього й перебуду.

Кесар велів тоді одвести Бегзада у сад, у якому стояв палац дівчини, і наказав знатним паничам розважати його. Ото й заходився Бегзад пити‑гуляти, з товаришами жартувати, і гуляли вони аж до смерку. А оту Негарін‑кесарівну привели у палац, щоб убрати її гарно, нарядити, аж уже вранці віддати за Бегзада. Далі ж трапилося отаке: десь так як опівночі Бегзадові заманулось прогулятися садом, він устав і пішов блукати — то туди піде, то в другий бік поверне, і треба ж було йому підійти до дверей палацу, де жила дівчина. Припав він оком до щілочки — дай, думає, гляну, що воно там такеє, а Негарін зараз і постерегла, що це хтось чужий за нею підглядує. Вона ухопила два залізні прути, розпекла їх у вогні до червоного, а тоді й просунула ті два розпечені прути у щілочку та просто у вічі Бегзадові. Як закричить тут Бегзад, аж із ніг звалився додолу, йому вмить витекли очі і він осліп. На його крик (пізнали, що то Бегзад) збіглися люди, та як побачили парубка без очей, стали й собі лементувати, голосити, дряпати собі твар та рвати на голові волосся — без розбору, чи то чоловік, чи то жінка. Оцю печальну звістку зараз і доставили кесареві.

— Що ж теперечки можна вдіяти, — відмовив на те кесар, — коли юнакові так ніколи припало, то й утрапив він у халепу, калікою став темним навіки. Якби ж то перечасував він малу годину, був би оце зараз у рідній країні, та не сам, а з дівчиною, а так он що з того вийшло.

 

Тоді ж, завершивши свою оповідь, Бахтіяр сказав іще:

— О володарю світу, не квапся мене убивати, адже гаразд кажуть: поспіх — людям посміх, а терпіння куди яке благе та боговгодне діло.

Як скінчив ото Бахтіяр сими словами, уже й день стемнів, і надворі була пізня доба. Падишах казав одвести Бахтіяра назад у холодну. А назавтра рано-вранці, щойно світоч сходу розсвітив сутемряву ночі, до падишаха в палац прийшов четвертий візир і сказав:

— Нехай же не вменшиться вік правителя! Ти ото зволікаєш та не воздаєш по заслузі цьому парубкові, ламаючи тим самим звичай покарання, і боюсь я, що від цього буде ущербок державі.

Падишах велів тоді поставити у дворі шибеницю й привести Бахтіяра. Заледве побачивши юнака, падишах знову став йому докладати.

— Негіднику ти послідущий! — казав він Бахтіярові, — нечестивцю клятий, ось тебе зараз на шибениці погойдають — на пострах та в науку усім бузувірам.

— О падишаху, — відмовляв йому Бахтіяр, — я вповаю на твою милість і маю в Бозі надію, що твій гнів не вкоротить мені молодого віку, бо хто не повстримує своєї люті, той потім каятиметься та коритиме себе, доскочивши лиха через свою таки неповстримність. Коли падишах перечасує, упинить своє серце, то добуде тоді бажаного — як ото Абу Сабер-терпеливець, який врешті-решт досяг щастя й влади, утвердився на падишахському троні, а доля повернулась до нього лицем.

 — То розкажи мені ту історію, нехай я послухаю, — велів падишах.

Ото Бахтіяр і став розказувати.

 — Таке повідають люди, — почав він, — буцім у старовину жив собі один чоловік, відомий своєю терпеливістю та повстримністю, і був прихильний він думки, що терпеливість — се прикмета достойних мужів, що прикрашала вид і самого Пророка Божого, адже сказано Ним: “... Воістину, терпеливим буде вірна нагорода...”, себто така, що жодна уява людська не здужає уявити. Оскільки був він вдачі поважної та статечної, чоловік сімейний, то й дослухались люди до його думки, що скаже він, так по його слову й робили. А приходив у теє їхнє село збирач податі, та такий уже лихий він був, що годі, не жалів і бідняка посліднього, пеню накладав, до того ж іще й лишнєє правив. Терпіли люди оті його знущання та коверзування, а тоді й увірвався терпець їм: кілька парубків із села підстерегли його й убили, а самі утекли. Ті ж, що були непричетні до вбивства, прийшли до Абу Сабера й сказали:

 — Поможи нам, будь ласкав, ходімо з нами до падишаха та розповімо йому нашу пригоду-знегоду, й зглянеться він на наші злидні й нужду, зласкавиться над своїми рабами та простить нас.

 — Хто терпів, той спасен буде, — одмовляв їм Абу Сабер. — Покладіться на Господа милостивого, нехай діється Його воля. А опріч усього, не був я вашим спільником, тож і не піду до падишаха.

Бачать селяни, що марна річ упрохувати Абу Сабера, то вже й надію на його перестали класти, і до дому його більш не ходили. Оскільки чутка про душогубство дійшла до падишаха, послав він оружних людей у те село, аби схопили та покарали бунтівників. Тії падишахові стражники таки передали куті меду: сплюндрували усе село, розорили його, забравши в селян і посліднєє; довго іще потому бідолашні селяни не могли оговтатись. Вони знову прийшли до Абу Сабера, впали йому до ніг і сказали:

 — Уставай же, ходімо до падишаха та розповімо, яке лихо спостигло нас, — диви, і зглянеться він на наші страждання.

 — Ви знаєте, — відмовляв їм Абу Сабер, — що найпевніший спосіб досягти мети — це терпіння.

Тоді селяни самі подались у палац до падишаха й розповіли йому, якої розрухи дознало їхнє село.

 — Чого ж ви одразу не прийшли до мене? — опечалився падишах. — Я простив би вас та не став посилати стражників, то й село б не було спустошене.

 — У нашому селі є один чоловік, — відказували ті. — Ми завжди ходимо до нього за порадою, яке б не зайшло діло. Ото ми попрохали його удатись з нами до вашої величності — благати, значиться, захистку. Він же сказав нам: “Перечасуйте, а там воно якось буде”, так ми й не ходили, бо послухались його. Теперечки ж, коли наше життя дійшло, вважай, до краю, ми усім миром і прийшли до тебе.

Падишах прийняв ласкаво прохачів та й велів дати їм зі своєї скарбниці золота, коштовностей, аби вони поставили собі нові хати, придбали знаряддя та могли працювати у полі. “Цьогоріч, — сказав він збирачам податей, — не братимете подушного у тому селі, нехай селяни хоч трохи одживуться”. Що то вже зчудувалися прохачі, то й не сказати; вони вернулись до свого села, відбудували, що було зруйноване та сплюндроване, та й стали, щасливі, на своїй землі поратись.

Трапилось так, що в околицях того села об’явився лев, влаштувавши собі неподалік своє лігвище; зі страху перед тим левом здригалися гори й доли, і степ, у якому блукав він. Той хижак роздер уже був кілька голів худоби, і селяни, боячись виходити в поле, покинули сіяти, на землі управлятись, тож їхні діти ходили голодні й холодні. Селяни знову вдались до Сабера, вони сказали йому:

 — Ми хочемо, аби ти був з нами у цій біді, ходімо разом та, зібравшись усім селом, проженемо дряпіжного лева з наших околиць, нехай    їде собі в інше місце.

 — Ви ж знаєте, — одмовляв їм на те Абу Сабер, — що полювати на левів — то справа правителів та мужів достойних.

Бачать селяни, що марна річ упрохувати Абу Сабера, вернули до своїх домівок та так і стали жити в тім селі, потерпаючи зі страху. Аж якось вирядився падишах на влови, і довелось йому полювати в тих краях. Тут до нього прибігли з села бідолашні люди, та давай кричати, плакати:

 — Ми, спасибі тобі, збавились од тяжкої податі, та, як на те, приспіло нас нове лихо: уже три роки зминуло відтоді, як де не взявся біля села страшний лев — то яку корову чи коня роздере, то яку дитину займе та пожре. Зі страху перед тією хижою звіротою ми й працювати у полі покинули і сидимо теперечки без шматка хліба насущного.

 Отак сказавши, знову гірко заплакали.

Жалько зробилось падишахові горопашних селян.

 — Чого ж ви не дали мені знати раніше? — спитавсь тільки.

 — У нашому селі є один мудрий чоловік, — відмовляли вони, — ото у нього ходили ми питати ради-поради, яке б діло нам не зайшло. Не раз і не два прохали його помогти нам збавитись од лютого звіра, так не схотів він помогти, та ще й казав не звертатись до падишаха, а перетривати лиху годину.

Не вельми вподобалась падишахові така історія, і він тоді велів:

 — Покличте-но сюди Абу Сабера.

Ото зібрався Абу Сабер та й з усією сім’єю — двома синами та жінкою — вийшов з села й подався в дорогу. Йшли вони піхотою, не ставши чогось-то коней сідлати, не прихопили й харчів із собою, бо недалеко було, і випало їм простувати безлюдним степом. Аж тут де не взялися розбійники, схопили їх, стали обшукувати, проте скільки не шукали, не знайшли нічого.

 — Візьмімо оцих хлопчаків із собою, — стали радитись проміж себе розбійники, — та продамо їх за гулямів.

Як же врадили, так і зробили — забрали отих Абу Саберових синків та й подались собі далі. Що то вже побивались Абу Сабер з жінкою, а та плакала, аж не могла.

 — Потерпи трохи, не вбивайся так, — заспокоював її Абу Сабер, — од терпіння займається світоч надії.

А потому проказав іще такі рядки із Корану: “... воістину, і при тягощах буває полегша”.

 — Не журися, не сумуй, — розраював її, — нехай історія про Юсуфа і Якуба втішає твоє серце: як ото вранішній вітерець якоїсь днини приніс довготерпеливому Якубові запах сорочки його сина Юсуфа, так і нам принесе він звістку про наших діточок любих.

Коротко кажучи, Абу Сабер із жінкою насилу вибралися з того пустельного степу, печінки їм, бідолашним, од жалю за дітьми вмивалися кров’ю, а од спеки душі доходили краю.

Далі ж трапилось отаке. Стали вони підходити до якогось міста, а в тому місті в падишаха, що правив там, був один візир — розумний же чоловік, та й багатий не менше: доволі було в його слуг тих, і поля, і статків-маєтків, і сад нічогенький, та й усього іншого без ліку, без міри. Узяла падишаха досада, заповзяв він у серце гнів на свого візира та й став думати-гадати, як би то його перевести. Зміркував візир одразу, до чого воно йдеться, зажурився тяжко, а там і відкрився при першій оказії своїм друзям та кревним. Бачать ті, що не їх сила, не їх і воля, то й прирадили візирові: “Забирай усе, що можеш забрати, — казали, — та втікай в який інший край, під захисток чужого правителя, бо оцей наш падишах страх як тобі завидує — настав край вашій дружбі”. То нічого не позоставалось візирові, як зібрати усе своє добро, золото, слуг, домашніх — одне слово, що було необхідно, те й узяв, а що було зайве, те лишив, та й подався у бік Хорасану й Іраку.    Їхали вони всі щасливо, без пригод, стаючи де треба на спочинок, мандрували від одного міста до другого, аж урешті трапилась їм пречудова місцина. Там, на квітучій галявині, попід горою, розбили намет та й стали віддихати з дороги. А вода ж яка була там — чиста й прозора, із гір, од півночі дув прохолодний вітерець, сама ж галявина нагадувала килим, устелений духмяними тюльпанами, гіацинтами, базиліками та трояндами. Коли ж вони пробули під тією горою кілька днів, візир послав своїх слуг до міста, що недалечко було, щось продати, як водиться, та чогось купити. Побачили городяни, що то чесні люди, то й стали торгувати з ними. Аж одного дня до шаха того міста й дійшла чутка, що прибув до них один багатий та благородний купець. “Служив він візиром у такого-то падишаха, — казали люди, — та змушений був через заздрощі свого правителя утікати світ за очі, ото й прибився він до нашого краю. Стоїть він оце зараз табором попід горою, на квітучій галявині, і челяді у нього чи не трохи, а що вже він чоловік благородний та вітливий, то й потяглись до нього городяни — крамарі, базарники, і всякий торговий люд, поставили свої намети, і за якийсь час, диви, і виросло чималеньке село”.

Шах послав своїх людей і візира з великою пишнотою ввели до міста. Візира ж, до речі, будь сказано, звали Абу Таммамом. Отож Абу Таммам, узявши дорогі гостинці, прибув до падишаха, поцілував перед ним землю та й подав йому гостинці; тоді шах одягнув на візира дорогий халат, стали вони розмовляти, і зайшла між ними приязнь. І всякий раз, коли Абу Таммам приходив у місто до шаха, той лишень дивувався, який же то купець звичайний та вміє слово до ладу сказати. А одного дня приїхав шах до Абу Таммама, і грали вони в чавган .

Трапилось так, що Абу Сабер із дружиною підійшли до того селища. Абу Сабер сказав жінці:

 — Ти отут пожди, а я тільки сходжу до міста та принесу чогось попоїсти.

Посадив жінку під деревом, у холодку, а сам подався до міста на роздобутки. Тільки пішов Абу Сабер, як під’їхав якийсь вершник, із числа отих нечестивих вельмож, углядів жінку, зліз із коня й хотів уже був їй ґвалт учинити.

 — Прийми руки від мене! — закричала та. — Я нещасна жінка, яку спіткала біда, а чоловік мій подався до міста, може, харчів яких принесе.

Зачувши таку мову, вершник витягнув меча і сказав:

 — Як не підеш оце зараз зі мною, тут тобі і смерть буде!

Коли ж бачить жінка, що проти сили нічого не вдієш, то узяла й написала на землі, яка пригода трапилась їй: “Лихо мені! Потрапили мої синочки у чужі руки, та й сама я полонянкою стала”.

Вернувся Абу Сабер, дивиться, нема ніде жінки, коли гляне, аж на землі рядок письма. Як прочитав він, то аж сам не свій зробився, тоді він знову подався до міста — з опечаленим серцем, із лицем, жовтим од горя, і не було кому дати йому ні втіхи, ні розради.

А в тому місті був управителем один шах, страх який лютий та свавільний. Він заходився будувати собі палац, та яким же ото коштом: усякого чужинця, що входив у місто через міські ворота, зразу хапали й примушували носити глину. Отож коли Абу Сабер із серцем, сповненим вогню, із лицем, укритим пилюкою блукань та страждань, увійшов у місто, його тут же схопили й примусили тягати глину. Він працював з самого ранку аж до присмерку, а на вечерю йому давали два ячмінні коржі. Одного дня якийсь чоловік упав із драбини; він звернув лице до неба й став молити-благати:

 — Зглянься ж, Господи, над стражденними, дай нещасним полегшу, яви своє милосердя пригнобленим!

 — Чоловіче добрий, — сказав йому Абу Сабер, — наберися терпіння та перетривай лиху годину, бо услід за терпінням неодмінно приходить радість.

Прочув шах про оті слова носія-чужинця. Тому чоловікові, що упав із драбини, він велів дати грошей і відпустити з Богом, а Абу Сабера казав укинути в холодну.

 — Я побачу, чим воздасться йому оте його терпіння, — сказав шах.

Понурив Абу Сабер голову на коліна та й заходився чекати, що воно далі буде, уповаючи цілковито на Бога та терплячи своїм звичаєм. Минуло кілька днів, і сталось таке: отого шаха-свавільця уночі взяло за живіт і він переставився. Другого дня городяни його поховали, закидали могилу й вернулись до міста. Оскільки у шаха за життя не було сина, який би сів замість нього на трон, зібрались еміри з візирами та іншими стовпами держави та й стали раду радити, кого ж то настановити на шахство. Думали вони, гадали, а далі й рішили: хто відповість на усі три запитання, які вони задаватимуть, той і буде їхнім правителем. Довгенько вони питалися, проте жодна душа не здужала дати їм правильну відповідь. Тоді пішли вони у холодну й стали питати в’язнів, та й ті не знали, аж дійшла черга до Абу Сабера. І вмудрив його Господь дати правильну відповідь, а ті вже раді були, що знайшовся такий чоловік. Зараз же розбили на ньому закови, одвели у лазню, зодягли, як помився, у шахські одежі, привели коня із золотим сідлом, золотою збруєю та пишним бунчуком, посадовили його на того коня й повезли до палацу, де з усіма почестями звели на трон. Усі враз і признали нового шаха, стали його вітати, осипали його золотом і коштовностями. Істинну правду сказано: “Терпіння — ключ до радощів”. Ото й заходився Абу Сабер управляти, і був він справедливим та добротливим правителем, до людей милостивим. Бунтівників та непокірних розбив упень, навіть наміри непослуху знищив у самому корені. Покривджені та знедолені звернули лице своє до палацу, і три дні у тижні Абу Сабер сидів у себе та судив тяжущих. Аж коли це якогось дня приходять у палац троє чоловік та й стали прохати доступу до шаха. Один із них був купцем, інших двоє — із числа отих розбійників, що забрали його синів. Упізнав Абу Сабер розбійників, проте не подав і взнаки.

 — Довгого віку тобі, правителю! — став казати перший тяжущий. — Оцей чоловік продав мені був двох малолітніх гулямів, а ті вже вдома й признались мені: “Ми із хорошої сім’ї, нас зайняли розбійники та повели із собою. Коли, — кажуть, — нас продали цьому чоловікові, ми й слово боялись промовити”. Тепер нехай забирають вони назад своїх гулямів, а мені вертають гроші.

 — А ви що на це скажете? — спитав шах у розбійників.

 — Неправда тому, — стали ті запиратися. — Цей чоловік хоче забрати назад свої гроші та ще й лишнєє править.

 — То приведіть сюди тих гулямів, нехай я сам у них розпитаюсь, — велів тоді Абу Сабер.

Привів купець дітей; як гляне Абу Сабер на них, то серце йому замалим не розірвалось, проте діти не впізнавали свого батька.

 — Для чого ви казали, що ви, мовляв, вільні? — спитав у них Абу Сабер.

Залились слізьми ті два хлопці, а далі й одмовили:

 — Були у нас і батько, і матір. Йшли ми собі якось дорогою, коли оці два грабіжники наскочили на нас, силоміць відняли від батька-матері, забрали з собою, а уже вдома побили нас та ще й пригрозили: “Коли розкажете комусь, хто ви та що з вами трапилось, то начувайтесь!” Ми мовчали, не осмілюючись сказати нікому й слова, і терпіли до тієї пори, як ото нас було продано цьому купцеві, бо вже несила було мовчати. Отака уся правда, як вона є.

Аж заплакав Абу Сабер, як почув таку мову. Тоді велів їм назвати свої імена, і ті одмовили: такий-то син такого батька. Отих двох хлопчаків, себто діточок своїх, він зоставив у палаці, розбійників же велів кинути у в’язницю, а добро їхнєє віддати купцеві.

А через кілька днів потому прийшли до палацу чоловік з жінкою. Чоловік був тим вершником, що силою забрав Абу Саберову жінку, як та сама лишилась. Абу Сабер і не признав її, бо лице у неї було затулене запоною. Сказати коротко, той чоловік став говорити:

 — Нехай же Господь продовжить шахові віку! Оця жінка вже довший час за мною заміжжю, проте не хоче вона мені покоритись.

 — Жінко, — спитав у неї Абу Сабер, — чого ти не слухаєш свого чоловіка?

 — О шаху справедливий та добротливий! — відмовляла та. — Одна жінка не може належати одразу двом чоловікам. Мій перший чоловік іще живий, а оцей бузувір одняв мене в його. Одне слово, був у мене правний муж, Абу Сабер звати його було, і йшли ми собі дорогою. Чоловік подався в село, може, харчі які роздобуде, а мене саму лишив чекати не доходя села. Коли ж це лиха година принесла оцього бузувіра, узяв він мене та й повів силоміць додому. Оттак я стала в руках його полонянкою.

Абу Сабер велів одвести жінку в покої, тоді ж іще велів скликати усіх городян — нехай то високого, чи низького стану. Зараз же спорудили на майдані шибеницю і притягли розбійників.

 — Чи впізнаєте мене, каторжні душі? — звернувсь до них Абу Сабер. — Чи ви знаєте, хто я такий? Це ви у мене в степу забрали моїх діточок, а тепер вони знову зі мною, і жінка при мені; а то все Господь Усевишній своєю милістю повернув мені їх.

А далі тих негідних розбійників з його наказу повісили на шибениці, вершника ж, що зайняв був його жінку, взяли на катівську розправу. Що то вже раділи Абу Сабер із жінкою та своїми синками, бачачи одне одного, то й не сказати. До кінця днів своїх він хвалив Усевишнього, що так погодив йому, і владарював у своєму падишахстві на втіху Богу та людям.

 — Коли примхлива доля отак часом, бува, поверне, — сказав наприпослідку Бахтіяр, — то в таких справах, відомо, тільки терпіння стає найпевнішим та найлуччим помічником. Як упиниш свій гнів та накажеш не убивати мене, як зробиш оту здержливість своєю звичкою — щось ніби спіднім і верхнім, — то, диви, моя безневинність і уявниться всім. Шахові пристало більше турбуватись про справедливість та правосуддя, а не проливати кров у Бога-духа винуватих. Коли ж схочеш мене покарати, то карай, убивай, раз така твоя воля.

Вислухав падишах Бахтіярову розповідь, і як тільки його історія добігла краю, він не став карати юнака, велівши перечасувати зі стратою; отож Бахтіяра буцім злочинця знову потягли в холодну.

 А оце п’ятого дня приходе до падишаха п’ятий візир та й каже:

 — Нехай не вменшить Господь тобі віку, о правителю! І добре ж ото сказали були мудреці: “Правитель — то ніби дерево, коріння якого — суворість та твердість, стовбур — справедливість, гілки — милість та добротливість, квітки його — терпеливість, листя — милосердя, а плід — нагорода у потойбічному світі. Коли дереву всихає коріння, то що ж тоді з його гілками буде? Отож згідно з усім сказаним, наш падишах м’який аж надто, а це недобра річ, бо постане в державстві сум’яття й безлад; не покаравши Бахтіяра, дамо тим самим ніби приклад усім злочинцям. Та й що тут розважувати: ти його прискочив у своєму гаремі, він спав на вашому з падишахинею ложі, тож провина його очевидна. Покарай його зараз же, без жодної загайки, поки ще люди не збунтувалися, се буде лишень на користь царству, й утвердяться його основи.

Дослухавши такої мови, падишах знову став важким духом на Бахтіяра дихати, так розібрали його візирові слова. Ось уже привели юнака, кат простелив долу килимка, потрусив його піском, зав’язав юнакові очі і вже був здійняв меча, коли тут озветься Бахтіяр:

 — О падишаху! — сказав він. — Потерпи іще день-другий, і випливе наверх уся брехня, отоді ти й радітимеш, що пожалів мене та не порішив зопалу, як ото радів правитель Ємену, що не вбив свого раба через якийсь там прогріх. Він велів його помилувати, не став його мучити, мордувати, як зробив би, може, хто інший, так через те помилування йому до рук вернулася влада, що пішла була од його, а з владою вернулися й радощі.

 — А що він був за чоловік, той правитель Ємену, і що таке вкоїв його раб? — спитав падишах.

 — Нехай же увесь світ ляже тобі до ніг! — одмовляв Бахтіяр. — Розказують, буцім у єменському краї жив собі один падишах, звісний та знакомитий правитель, і був він страх який жорстокий та несправедливий, а ще світу руйнівник та підкоритель, людей безневинних губитель, то й зробилось ім’я його ознакою насильства. Отож під небом, отим блакитним склепінням, годі й знайти було над нього кровожернішого правителя. А що вже добра мав, скарбів усяких, то й не злічити, а то все повіднімав він у інших шахів та падишахів.

Був же в його у слугах один царевич, на ймення Абрагам, син правителя Зангібару. Дуже вже любив падишах Ємену того юнака, піклувався за нього, дбав як за рідну дитину. А оце одного дня став ладнатися падишах на полювання, узяв із собою гончаків, птахів мисливих — і соколів, і перепелятників — та й поїхав у супроводі гулямів. Вони заїхали у пречудовий степ і заходилися своїх птахів до ловів заправляти, бо було у тих краях доволі усякої дичини, особливо ж куріпок, уганялися за зайцями та газелями. Аж коли це вихопиться замалим не з-під самих копит падишахового коня газеля. Підостроживши свого скакуна, пустив падишах навздогін тій газелі стрілу чи дві — хотів, значиться, її встрелити. Помчали за ним і його слуги, й собі пускаючи стріли. І треба ж було такому статися — одна стріла потрапила падишахові в вухо й прострелила його навильоти.

 — Погляньте лишень, — сказав падишах, — хто це в мене поцілив?

 — Абрагам, — відмовляли йому.

Упав Абрагам перед падишахом ницьма, смиренно торкнувся чолом землі, і весь вид його виказував саме каяття.

 — Падишах сам здоров знає, що я не знарошне, — стріла мені схибила, — сказав він. — Коли ж твій раб провинився, то хто його помилує в усім світі, опріч тебе?

Замислився падишах. “Чи я не стільки ще шкоди вдіяв, не стільки ще перед Богом завинив? — міркував він собі. — Так уже й бути, пробачу йому оцю малу провину, то, може, й мені велике проститься”. Сказати коротко, простив він Абрагамові той прогріх, з тим і вернулись додому. А з того-то часу, як Абрагама розлучили з батьком, правителем Зангібару, той не покидав розшуків свого сина — шукав по всіх усюдах, розпитував, та ні чутки не було про нього, ні звістки, невідь куди й дівся.

Відтоді зминуло скільки там часу, і одного дня правитель Ємену сів на корабель зі своїм почтом, щоб за заведеним звичаєм прогулятись по морю. Аж тут де не взявся, схопився дужий вітер і пригнав до берега кораблі з купцями, що верстали путь до Місру. Коли буря вщухла, падишах Ємену постеріг чужі кораблі, а ті, щойно наблизились , зразу пізнали в ньому падишаха, вклонилися йому і виявили намір слугувати. Між тими купцями був старший чоловік, що об’їздив за життя чи не ввесь світ; він чогось-то вподобався падишахові, прийшовсь, як то кажуть, до душі, тож коли всі вернулись у місто, той чоловік став жити при дворі. Перебувши у Ємені якусь добу, він з ласкавого звоління відклонився падишахові й став лагодитись у зворотну дорогу. Він сів зі своїми товаришами на кораблі і поплив; довго пливли наші купці чи недовго, аж одного дня почали зближатися до Зангібару. А саме о тій порі шах Зангібару вийшов у море на прогуляння. Побачивши той морський караван, що прямував до берега, він послав людей на розвідки і йому доповіли: мовляв, он ті кораблі вертають од єменського правителя. Як зійшли уже на сухе, він прикликав до себе купців та й став розмовляти з ними.

 — У мене був син, — аж ось звернувся падишах до старшого, — звали його Абрагам. Ото він якось вирушив у мандри, і відтоді я його більш і не бачив. Одні купці подейкували, буцім у Ємені бачили чи то його, а чи схожого на нього. Тобі випадком не доводилось стрічати у тому царстві сього юнака?

 — Так, — відмовляв йому старший караванник, — при дворі єменського шаха служить один юнак, на ім’я Абрагам, з такими й отакими прикметами, і гарний же він на вроду, і на звичай добрий. Дуже вже любить його правитель Ємену, з усіх слуг він найперший у нього.

Догадавсь правитель Зангібару, що то не хто, як його рідний син.

 — Як попливеш та привезеш мені його, — сказав купцеві, — я тобі дам стільки усього, що тобі до кінця віку стане.

То й згодився купець. Правитель Зангібару дав йому багато золота, і той подався в дорогу. За короткий час купець добувся до Ємену, та зараз, не зволікаючи, поніс гостинці падишахові. Бегкард (так звати було того падишаха) впізнав купця, зрадів, що той знову приїхав, прийняв його як дорогого гостя. А оце одного дня, вигодивши зручну хвилину, купець передав Абрагамові батькове послання. Втішився Абрагам дуже, і тієї ж ночі, вдавшись до хитрощів, прийшов до купця; тоді вони удвох нишком покинули падишахів палац і вирушили у дорогу, читаючи оці рядки: “Хто уповає на Аллаха, для того Він достатній”. Врешті-решт з Божою поміччю дістались вони батьківщини; купець привів юнака у хату, і що то вже раділи батько з матір’ю, бачачи Абрагама, то й не сказати.

Якось правитель Ємену загадав музикантам іти на берег, морякам же велів спорядити й прибрати гарно кораблі, та ще казав, аби все було готове для відпочинку й веселощів.

 — Ось ми сядемо на кораблі та розважимось трохи, погуляємо по морю, обавимо вином душу, — сказав він своїм дворакам.

Зійшли вони на кораблі та й попливли в море. Аж коли це десь так надвечір світ потемнів увесь, схопились супротивні вітри, стали шпурляти, як ті тріски; затріщало судно, на якому був падишах, розпалося, і всі потонули, порятувався лишень падишах на якомусь уламку дошки. П’ять днів та ночей носило його по морю, аж урешті прибився він на тій дошці до берега. На березі якраз були рибалки, побачили чоловіка, що дошки держиться, та й витягли його із води. Стали говорити до нього, а той не здужає і слова вимовити. Здогадались рибалки, що це так йому, бо води давно не пив. Влили йому у горло трохи жиру, і як уже йому розігріло душу, тоді став говорити.

 — Що це за край такий ? — спитав він.

 — Зангібар, — сказали йому. — Відсіля до міста п’ять фарсангів дороги.

Устав падишах та й пішов. Ішов він поволі після такої подорожі і прибув до міста, коли вже кликали на вечірню молитву. Двері крамниць були позамикані і, шукаючи якогось прихистку, де б можна було переночувати, нагледів він одну крамницю, що стояла незачиненою; увійшов у присінок, забився в куток та й заснув. А то була крамниця одного заможного торговця, який там і жив. У верхніх покоях. І треба ж такому трапитись — тієї ночі залізли злодії, убили торговця, двох його слуг та служницю, забрали усе добро та й накивали п’ятами. Кров з убитих протекла крізь стелю й заплямила одяг Бегкарда, проте той крізь сон нічого не чув.

Як прийшло на день, надворі здійнявся несвітський ґвалт, городяни кинулись шукати душогубців. Почувши галас. Бегкард устав і вийшов із хати. Тут люди побачили, що в нього вся одежа в крові. Його миттю схопили, зв’язали міцно, щоб бува не втік. “Ми упіймали злодія, що убив торговця!” — кричали люди. Його добряче попобили, а тоді потягли до падишахового палацу.

 — Чи я тобі кривду яку вчинив, що ти у моєму місті кров проливаєш, людей грабуєш? — сказав йому падишах. — Хутчій кажи, де сховав крадене і де твої товариші!

 — Неповинний я, — відмовляв Бегкард, — і ніякий я не душогубець. Корабель мій розбився, і все добро, що було в мене, пішло на дно, а мене самого на уламку дошки прибило до берега. Аж ось я прийшов у ваше місто. Шукаючи, де б на ніч прихилити голову, я нагледів собі одну хату, прокрався в присінок та й заснув там. Коли це мене схопили: “Ти — убивця!” — кажуть.

 — А для чого ж твоя одежа вся в крові? — і питає тоді падишах.

 — Так відкіля мені знати? — дивувався Бегкард.

Розсердився падишах та зараз катові:

 — Вкарай же по заслузі, та якнайхутчій, оцього злочинника.

 — О падишаху, — озвався Бегкард, — не поспішай мене убивати, перечасуй трохи — недовго й чекати доведеться, як моя безневинність вийде на яв.

Падишах велів вкинути Бегкарда назад у холодну; так же й зробили, поклали на Бегкарда тяжкі окови, і довелось єменському правителеві знову скніти у тій хурдизі.

Недалечко того місця, де сидів Бегкард, був майдан, куди інохідь приїздив погуляти в чавган падишах Зангібару, а звали падишаха, до речі будь сказано, Гумай. Ото якось приїхав конем на майдан Гумай, і син падишаха Ємену був при ньому, Абрагам себто. Їздять вони кіньми наввипередки, у м’яча граються, і треба ж такому статися: на мур, що оточував холодну, сіла горлиця й заходилась весело собі туркотіти. Бегкард підняв камінь та й кинув у горлицю, проте камінь втрапив не в птаха, а в Абрагама, й відбив йому вухо. Тут збіглися гулями й стали допитуватись, хто ж це жбурнув каменюку, а в’язні візьми та й вкажи на Бегкарда. Схопили гулями Бегкарда й потягли його знову до падишаха. Падишах же, не довго думаючи, велів на місці убити негідника. Уже кат і килимок простелив долу, піском потрусив, зав’язав Бегкардові очі, коли це Гумай призирнеться Бегкардові, дивиться, а в того одне вухо прострелене.

 — О падишаху, — аж тут озветься Бегкард, — я вже гаразд бачу, наспіла мені пора із життям попрощатись, оцей світ покидати. Дозволь мені на сход душі два слова тобі сказати.

 — То кажи ж, — одмовляв Гумай.

 — Я був падишахом Ємену, і було в мене того війська, гулямів, слуг, що й не злічити. Мабуть, мене прокляли люди за кривди, які я вчинив їм, коли позбувся й царства, й падишахування, і смерть моя уже близько.

 — А від чого твоє вухо прострелене? — і питає тоді Гумай.

 — Одного дня я поїхав був на полювання, — відказував Бегкард. — І був у мене один гулям, Абрагамом звали його. “Я, — казав він, — царевич, мене відняли від батька-матері й аж сюди завезли”. Пустив Абрагам стрілу у газелю, проте стріла втрапила мені в вухо й прошила його навильоти. Злякався Абрагам, став прохати пожаліти його. Я ж любив юнака усією душею, то й простив йому. А оце одного дня він узяв та й пропав кудись. Зминуло відтоді чи не трохи часу, і якогось дня я зі своєю свитою, двораками родовитими сів на корабля та й вийшов у море — хотів погуляти трохи, розважитись. Аж раптом зірвався буйний вітер, розтрощив корабель, та я порятувався на уламку дошки. Кілька діб мене носило по морю, тоді прибило до берега. Так я й прибув у ваше місто, знайшов незачинену хату та й переночував у ній ніч. Коли ж це рано мене схопили, звинуватили у вбивстві й вкинули у холодну. А тут іще ота горлиця прилетіла мені на лихо. Отже ж коли маєш мене карати — карай, як же ні — у волі твоїй.

Як учув Гумай ті слова, то аж сльози полились йому із очей, тоді прикликав Абрагама й сказав йому:

 — Гарненько поглянь ось на цього чоловіка — доводилось тобі раніш його бачити?

Призирнувся Абрагам пильніш тому до лиця, й таки упізнав його. Він зійшов з коня, упав Бегкардові до ніг, став благати простити йому, та ще й плакав як. Тоді правитель Зангібару посадовив його на свого коня, велів одвезти у лазню, а як той добре вибанився, послав йому шахські одежі. Коли Бегкард прибув до палацу, Гумай-правитель подарував йому коня, дорогу озброю, силу рабів та рабинь, гулямів; два місяці гостював Бегкард у палаці, Абрагам же не відходив від нього ні вдень, ні вночі та все знай розпитувався, які ж то знегоди були припали на його голову. Ото вони собі якось розмовляли, коли до палацу прибули падишахові стражники.

 — Ми, — кажуть, — схопили тих злодіїв, що убили купця та пограбували його дім.

Після такої втішної звістки Бегкарда відвели до падишахового саду, впосеред якого стояв пишний палац. От у тому-то палаці, в саду, й поселили Бегкарда, приставивши до його двораків — дотепних та веселих співбесідників. Прийшли туди і Гумай — падишах Зангібару, й Абрагам, і сиділи вони там кілька день із Бегкардом — падишахом Ємену, сміялись, жартували, келиха із живлющим вином кружляли, коли це Бегкардові навернулися на очі сльози.

 — Наспіла година веселощів, днів безтурботних, а ти журишся, — сказав йому Гумай. — Од якого такого лиха сльози точиш? Може буть, ти тужиш за вітцівським краєм, сумуєш за друзями, що й стало причиною твоєї досади?

 — Ні, — одмовляв Бегкард, — плачно мені не від того, я лишень чудуюся, яка ж то часом буває мінлива доля, який присуд подає нам Творець: кожному по його ділах, і кара, і милість, він рятує і погубляє, Він возвишає смиренних і смиряє строптивих. Коли Абрагам проживав у моєму царстві, так довелось йому чимало лиха прийняти. Був він і упосліджений, і принижений; теперечки ж, як потрапив я до вашого Зангібару, прийшлось і мені побувати в його шкурі: він нехотячи прострелив мені вухо, та я й не зумисне відбив йому вухо, так ото ми, з волі Творця небесного, й квити. Я простив йому великодушно, і ви змилосердувались надо мною. А то все затим, аби люди знали, що яке ти дерево посадиш, тими плодами воно тобі і вродиться.

Отоді ж іще Бахтіяр сказав:

 — Якщо б правитель Гумай одразу повірив у наклеп та покарав Бегкарда, не ставши вкидати його у холодну, то як би тоді була одрізнена правда від кривди, хто б побачив тоді відміну між провиною та безневинністю? А Господь у своїй мудрості краще знає. Бегкард простив Абрагамові. То й Абрагам простив йому. Коли ж, падишаху, не станеш зопалу карати свого раба, перечасуєш трохи, то з Божою милістю моя неповинність і уявниться всім.

Коли Бахтіяр допровадив оповідь до сього місця, коли історія була розказана до самого що не є краю, падишах велів одвести Бахтіяра туди, де він сидів уже кілька день; ото юнака забрали й вручили стражникам. Присутні ж, що зійшлися були до падишаха й вислухали ті дивні пригоди, лише знай чудувалися та похваляли Бахтіяра.

А шостого дня приходе до падишаха шостий візир та й каже:

 — Нехай же не вменшиться вік падишаха! Усякий раз цей хлопчина піднімається на хитрощі й отаким-ото робом, вигадуючи химерні історії, уникає покари, бо перемінює, бачиться, гнів повелителя на милість. Таж се звісна річ: коли хтось надиться на чиюсь красномовність, стає зачарований розповіддю, то й зволікає тоді зі справедливою покарою, а добра тоді годі й ждати. Звели, нехай його зараз же скарають.

Ото по падишаховому зволінню привели Бахтіяра з в’язниці. Бахтіяр уже лагодився було щось сказати, та його зацитькали візири.

 — Мовчи! — стали кричати вони. — Скільки вже тих дурниць ти наплів! Годі твоїх бриднів та вигадок!

 — О падишаху! — озвавсь Бахтіяр. — Владарній особі таки треба виявляти у вчинках обачливість та повстримність, попереду дай винуватцеві слово мовити на свою оборону, то, може, і вийде на яв уся прихована правда. Адже сказано в Корані, що Господь наш “Милостивий Він навчив Корану. Він сотворив людину, навчив її коасномовства”. Падишах, кажу ж, повинен перше вислухати обмовленого, а вкарати його по заслузі ніколи не пізно, тож не квапся сьогодні віддавати мене на страту. А іще я міркую так, що коли я не боронитимусь, нехай і словами, то самохіть, зі своєї таки волі віддам себе на погибель. Отже ж не поспішай віддавати мене у катівські руки, та й чого тобі поспішати, коли я по руках, ногах зв’язаний, і не втечеш нікуди. Каятимешся потім, та вже пізно буде, а то щоб не сталось так, як було із шахом Дадіном: той убив зопалу свого візира Камкара, бо таке наробив йому, бачте, другий візир Кардар, а тоді шкодував дуже.

 — Хто ж він такий був, отой шах Дадін? — спитав падишах. — І що ж таке йому приключилося? Розкажи, нехай я послухаю.

 — Хай же минає падишахове життя у веселощах та дозвіллі! — відмовляв Бахтіяр. — Владарював собі у країні Табаристан один падишах. Із усіх правителів світу був він найзнаменитіший, слава про його відвагу та шляхетність докотилася до найдальших закутків землі, про його подвиги складали легенди. Було у нього два візири — одного звали Кардаром, а другого — Камкаром. Так отой Камкар мав за усе життя доньку, та таку гарну, що на ту пору кращої й не було ніде, особливо ж красила її родима плямка на личку. З отакою-то вродою, що тільки райським гуріям і рівнятися, вона проводила дні і ночі в безнастанних молитвах, усе відбивала поклони та знай услужала Господові.

Одного дня Кардар гостював у Камкара, у його домі. От п’ють вони, гуляють, випили того вина чи не трохи; чує Кардар, що захмелів, то й вийшов у сад, щоб на свіжому повітрі прогулятися. Нараз він побачив у глибині саду гарний будиночок, щось ніби альтанки, то зараз і подався туди. Коли підійшов ближче, гляне, аж там дівчина, та така гарна, що годі; а та дівчина саме творила молитви, повернувшись лицем до вівтаря, і як же палко вона тільки молилась! Закохався Кардар у красоту тої дівчини, та, здавалось, не одним, а ста тисячами сердець, отут і настав край його спокою. Одне слово, вернувся він назад у хату. Як випили іще скількись-там келихів, візир геть захмелів, кров зашумувала в жилах, а душа як стій забажала з’єднатися з дівчиною.

Тоді візир надумався он що: він пішов до падишаха й розповів йому про дівчину, доньку Камдара, розписавши її чудові прикмети, що така вона, мовляв, і отака, а надто які в неї кучері та родимка на личку. Ото й закохався падишах лишень з чутки, поклав, як то кажуть, серце на дорогу любові, день і ніч не йшла йому з мислі красуня-візирівна, тепер тільки про неї і думав, і гадав.

От і став він умом розкидати, як би так зробити, щоб дівчина його була.

— І що ж ти мені порадиш на те, Кардаре? — спитав він у візира.

— Це не яка тяжка річ, — відмовляв візир. — Не треба ні сватачів, ні дарунків, досить тільки твого бажання, а з її боку зостанеться лишень покоритись.

Тоді прикликав падишах Камкара й з’ясував йому все, що від нього він хоче.

— Я оце задля того говорю тобі, — казав він, — що ти досягнеш високого стану, усім добром моїм володітимеш, статками-маєтками, а жінка твоя буде панею над усіма панями.

Камкар же відмовляв падишахові на його річ:

— Я раб, — казав він, — то чи може раб ослухатись свого повелителя? Однак моя донька денно й нічно услужає Господові, не до душі їй оті всі мирські втіхи: уночі вона молиться, а удень постує. Я оце зараз піду та перекажу їй падишахові слова; може буть, вона дасть згоду, і тоді твої думки покине турбота.

Візир Камкар прийшов до доньки й розповів усе, як було.

— Дитинко моя, — сказав він їй насамкінець, — як підеш за падишаха, то будеш щаслива навіки.

— Батьку, — відповіла йому дівчина, — мені б тільки на самоті Богу молитися, а про все інше мені й байдуже. Будь же такий ласкавий, не принукуй мене до заміжжя.

— Дитинко, — і каже тоді Камкар, — то я зараз вертаю до падишаха і розповім йому, яка ти моляща та богобояща.

Отож прийшов Камкар до падишаха й розповів йому про свою доньку, проте падишахова любов до дівчини іще дужче розгорілась у його серці, на душу лягла іще гірша туга. Бачить візир, що падишах аж сам не свій, то й каже:

— Для раба слугування своєму володареві — найбільша радість. Дай мені кілька днів часу, і я все владнаю.

— Чого тільки треба буде — прохай у мене без обави, — відповів падишах, — нічого не пошкодую: бери золото, коштовності, не питаючи моєї згоди, бо моя згода — то дочка твоя.

Відклонився візир падишахові та й пішов із палацу. І за отих десять днів, що падишах дав йому строку, він і справді владнав свою справу: нищечком уночі покинув з донькою місто та й подався в дорогу, у інше царство. А вранці падишах бачить. Що від візира жодної чутки, і не видко його, то зараз і здогадавсь, що той втік із донькою. Він вирядив за втікачами чоловіка з п’ятдесят гулямів, коли ж візир Кардар тут як вродився.

— І я, — каже, — поїду, — я їх, — каже, — із-під землі дістану та приведу до тебе.

Отож Кардар помчався з гулямами услід за Камкаром. Через яких два дні наздогнали втікачів та й привели їх — батька з джонькою — до падишаха. Коли падишах побачив Камкара, закричав на нього:

— Ах ти ж собако — втікати од мене! — та як ударить у гніві візира по голові булавою, що тому мізки й вилізли. Тоді гляне на дівчину, та од наміру чуття не міг і слова до неї промовити. Далі узяв та й відправив візирівну в гарем, покликав суддю, обвінчали їх, от і став він із нею жити. Проте візирівна, не вважаючи на заміжжя, і далі ревно Богу молилась.

А що ж Кардар? Так той і миті не міг прожити без дівчини, все не йшла йому з голови візирівна. Тим же часом у падишаха об’явився якийсь неприятель. Згромадив він військо й рушив війною на того супостата, зоставивши своє царство на Кардара.

Одного дня Кардар піднявся на дах падишахового палацу, і нараз він побачив доньку Камкара, що сиділа в гаремі на троні. Йому потьмарилося в очах, і таке сталося з ним, що він зомлів і повалився з ніг; серце йому вже геть розривалося від кохання, груди здушила іще більша любовна туга. Коли трохи прийшов до тями, спустився з даху та й написав дівчині листа, бо не міг більше терпіти. “Я вже віддавна закоханий в тебе, — писав він, — і немає мені спокою ні вдень, ні вночі. Вияви таку ласку та великодушність — прихились головою до стражденного. Коли ж не схочеш так, то можна й інак: ми покинемо цей край та подамося шукати щастя деінде, добра ж мені не позичати — усе в тебе буде, що забажаєш тільки. Коли ж не до душі тобі блукати світами, я усиплю падишахові отрути й, отаким чином його здихавшись, сяду замість нього на трон”. — “І сорому тобі нема, — відказувала йому візирівна? — То ти замишляєш проти падишаха зраду, не боїшся Судного дня?” Та візир вже не тямив себе від кохання. “Ти пригорнулась серцем до падишаха, що убив твого батька, — став дорікати він дівчині в другому листі, — убив, не вважаючи на його вірну службу”. — “Ти став візиром, усіх благ зажив дякуючи падишахові, а тепер віддаєш йому чорною невдячністю. Ти, бачу, геть забув за його добрість, за його ласку, бо як позбудешся його ласки, тоді начувайся”, — отак відмовляла йому дівчина. “Як не пожалів він твого батька, так і тебе не пожаліє”, — не вгавав Кардар. “Нехай Господь милує мого батька на тім світі, бо таке йому за життя прийшлося; а що вже мені судилося, то так воно й буде, тож не турбуйся даремно”, — відказувала візирівна Кардарові. Бачить Кардар, що не прихилити дівчину до себе ні просьбою, ні грозьбою, та й злякався, що вона розповість усе падишахові, як той приїде. “Краще я обмовлю її в падишахових очах, — міркував він собі, — то він і не повірить її словам”.

Як дійшла звістка про повернення падишаха, Кардар виїхав йому назустріч. Вельможі міста також вибрались стрічати свого правителя, і проїхали вони, мабуть, гонів із двоє. Кардар із вельможами привітав падишаха з перемогою, вихваляли його на всі заставки й вельможі. Обійняв їх усіх падишах, розпитався гарненько, як їх тут без нього Бог милував, далі й стали верстати путь до міста, Кардар же їхав собі поруч падишаха. От їдуть вони, коли падишах і питає, що там чувати ще вдома, а Кардар йому й каже:

— Прихильна доля до тебе, правителю, то й справи ідуть на добре, усяк тебе похваляє, од малого до великого. Проте є в мене інша новина, і немає в мене відваги розказати її, та й негодяща річ падишахові таке слухати.

Із тривожним серцем велів падишах:

— Кажи хутчій мені!

— І язик не повернеться в мене, аби засмутити володаря, — відмовляв йому візир.

— Я тобі, як нікому, вірю: що скажеш, так воно й правда буде.

Ото й став Кардар розказувати.

— І гаразд же ото були мовили мудреці: “Як убив змію, то убий і її мале гаденя”. Якось у час великої спекоти сидів я в палаці, і почулись мені нараз в гаремі два голоси, які любесенько собі гомоніли. Я потиху підійшов до дверей, аби краще розчути, й притулив вухо. То була донька Камкара, і розмовляла вона з твоїм молодим служником. “Я так тебе люблю та кохаю, як саме життя своє, — казала вона йому. — Я оце вчора приходила до тебе, а ти спиною повернувсь до мене, і словом не обізвавсь навіть. Я ж тобі свої молодощі дала, ввесь свій дівочий цвіт, врешті-решт, і падишаха умовила, аби знову до тебе був добрий, — так він тебе і прийняв назад на службу, бо я дуже просила. Коли хочеш, то усиплю йому якого зілля, зведу його на той світ (убив же він мого батька), то й будемо навіки разом”. Як учув я такі їх слова, то, не змігши більше такого слухати, повернувсь та й пішов із палацу. І не знаходив я собі місця, аж побачив тебе та розповів, як було діло.

Вислухав оте все падишах та аж нестямився ввесь, лице йому зробилося жовтим. Приїхавши додому, він велів привести молодого служника, і, як привели того, розрубав його навпіл. Тоді казав привести й візирівну.

 — Ах ти ж клята невірнице, непутяща душа твоя! — став кричати на неї.

 — Падишаху, — озвалась дівчина, — не давай віри усім тим завидникам та злостивцям, усім тим лихим наклепникам — їм би тільки безневинну людину обмовити та зі світу зжити, не попускай волі своєму гніву, бо потім каятимешся, та пізно буде. Знай же, що оце все підступи та каверзи твого візира Кардара, це він на мене звів наклеп. Перечасуй яку малу годину, аби змогла я чистоту свою доказати, а отому вражому нечестивцеві анітрохи не вір.

Та падишах загукав до своїх стражників:

— Відрубайте голову зараз же цій негідниці, годі з мене тих бриднів!

Був же там один старий челядник, що стояв при дверях.

— О падишаху, — мовив він, — не подоба-то річ правителеві убивати безборонну жінку. Коли вона заслуговує на люту кару, то звели прив’язати її на спину верблюдові й пусти тварину в безводну пустелю, ота мука буде їй гіршою од усякої смерті.

Згодився падишах на його річ, так же й зробили: її, по руках і ногах зв’язану, поклали на спину верблюдові, одвезли у пустелю й там покинули. Верблюд ішов тією пустелею, а вона все до Бога молитви звертала: їхали вони день, і другий, і третій, і так їй язик, бідолашній, од спраги висох, що вона не могла вже й “Аллаху преславний!” сказати (а проказувала вона ім’я святе Його безнастанно); і стала тоді небога у серці молитись. “О Господи Боже! — благала вона, — Ти гаразд знаєш, що на мені й вини нема, я скривджена та безпомічна жінка. Коли вже Ти дав мені такий присуд — отут самій погибати, то пошли на сход душі, нещасливій, хоч краплю води, аби змогла я своїми устами востаннє Тебе прославити”. Щойно проказала вона ті слова, як верблюд пристав і сів на передні коліна, перед ними де взялось джерело із чистою та прозорою водою, а ті пута, що були на ній, як би самі й розпались. Подякувала дівчина Господові, напилась води, тоді гарно вмилася й стала молитись, звернувши своє серце до престолу Творця небесного. Увесь день вона постувала, вже ввечері розговлялась водою та травами, а уночі знову била поклони. Коротко кажучи, через оту її смиренність, а може, таку силу мали її молитви, довкола джерела враз постала зелена галявина, зацвіли буйно квіти і трави, та такі свіжі й пахучі, що годі. Верблюд же стояв біля дівчини й кидав на неї свою тінь, аби не діймало її сонце палючим скваром.

Недалечко того місця лежало місто, падишахом якого був Хосров Хосрован. Сталось так, що падишахові загубився табун верблюдів, і зайшли ті верблюди аж ген у пустелю, де була дівчина. Погоничі вирушили на їхні пошуки, обійшли всі степи довколишні, гори, та все дарма. Аж ось одні шукачі, чоловіка було їх двоє чи троє, забрели у пустелю, де спасалась дівчина. А що зроду в пустелі тій не було не то що якої рості, а й води, то вони здивувались неабияк, побачивши таку прояву. Підійшли ближче, аж там джерело б’є; попили води, холодної та смачної, а що вже тих квітів, зілля усякого було, так воно з усіх сторін наче пхалося до того джерела. Коли дивляться — біля джерела молиться дівчина невимовної вроди. Вони підождали, аж вона до краю домолиться, тоді привіталися, та не могли вийти з чудування, як то у такій пустелі дівчина сама проживає — це ж, мабуть, через її ревні молитви страшна й дика пустизна зробилась квітучою та майною; а далі й стали питати дівчину:

— Ти із числа смертних будеш чи, може, ти янгол, що оселився в цій пустці, людей одцуравшись?

— Я слаба й безпомічна жінка, — відказувала їм візирівна. — Зоставшись сама на безлюдді, без помочі і розради, я услухаю Творцеві — од Його мені й милість, і розрада, і втіха; мені його милість замісто хліба, а поминання Його святого імені мені що та вода.

— Сестро, — тоді й кажуть погоничі, — уставай та ходімо до правителя, а то, не дай Боже, ще яке лихо тебе спостигне у цій глушині.

— Що вас сюди привело, за яким ділом ви тут опинились? — спитала дівчина.

— Хосрову Хосрованові загубився караван верблюдів, — відказували ті, — і вже кілька днів, як ми блукаємо в цій пустелі, та все пусто-дурно. Прочитай для нас, спасибі тобі, молитву, то, може, й однайдуться ті верблюди.

Дівчина й прочитала молитву, проте не вспіла вона її до кінця прочитати, як де не взялися верблюди, ніби так сам Господь привів їх сюди, — тварини любесенько собі паслися неподалік од їх. Втішилися погоничі, побачивши негадану знахідку; вони зараз підбігли до них, схопили їх за вуздечки та привели. Якийсь час сиділи перед дівчиною, тоді знялися з того місця й із радісним серцем повернулись до міста. Прийшовши, зразу вдались до падишаха.

— То ви знайшли верблюдів? — спитав падишах.

— Авжеж, знайшли, — відказували ті. — На твоє щастя, у пустелі спасається одна дівчина, свята та божа, ото завдяки її молитвам і знайшлися верблюди.

— Що ж то за праведниця така? — здивувавсь падишах.

Погоничі й розповіли йому, яка та дівчина — не тільки на вроду гарна, а ще й Богу віддана неабияк, живучи у молитвах та у постах; розповіли, і як джерело в безводній пустелі з’явилося, та хто вона й відкіля, ота пустельниця, — геть-чисто все розказали.

Хосров Хосрован зараз же подався буцім на полювання в згадану пустелю, а насправді схотів подивитись на дівчину, й невдовзі досяг того джерела. І побачив він святу красуню, що ревно молилася, схиливши голову в поклоні. Збентежений такою проявою — щоб дівчина невимовної вроди та од людей одчахнулася, присвятивши себе услужінню Господові, — зійшов він з коня й зачекав, аж скінчить вона свої молитви. Тоді привітався з нею поштиво, немов слуга який. І сказав:

— Ходімо зо мною, в столицю, адже в місті тобі краще буде розмовляти з Богом, а коли схочеш, то й поберемося, як велять наші звичаї та обичаї, бо чую, що прибуває мені віра, коли дивлюсь я на тебе.

— Я — нещасна жінка, що зреклася людей, — відмовляла йому дівчина, — а ти, Хосрове Хосроване, — падишах усієї землі. Облиш мене, аби могла я восхваляти Творця нашого та молитись за тебе та щасливе твоє царювання.

Як почув Хосров таку відповідь, то сказав своїм слугам:

— Принесіть з міста намет та розіпніть його ось тут, побіля джерела.

    Перебув один день Хосров із красунею у смиренних молитвах та ще більше упевнився у її праведності та честивості, а найдужче у її богобоязливості.

    — Неодмінно треба, щоб ти прийшла у наше місто та ощасливила його — з тобою прийде до нас і благословення Боже.

    — Знай же, що я — жінка, яку вороги обмовили, звели наклеп, приклали мені, як то кажуть, тавро злочинства, — відмовляла дівчина. — Я ж насправді донька візира Камкара. Може бути, й доходила до падишахового слуху чутка про мій буцім проступ. Я дотепер іще заміжжю за шахом Дадіном, тож Хосров, либонь, добре знає, що він вкоїв із моїм батьком. Я прийду, коли така твоя воля, у ваше місто, ба разом прийдемо, та тільки з умовою: ти покличеш до себе Дадін-шаха та візира Кардара, нехай вони розкажуть всю правду, як є, аби моя безневинність відкрилася людям, аби моє чесне ім’я позбулось огуди й осуди.

Падишах наказав тоді віднести дівчину на пишних ношах до міста, а за шахом Дадіном та візиром Кардаром послав своїх двораків.

Дадін і Кардар прибули до столиці; увійшовши в палац, вони поцілували перед падишахом землю, тоді Хосров Хосрован і ознаймив їм, зачим їх сюди прикликано.

— О Хосрове Хосроване, о повелителю землі й часу! — озвалась з-за запони дівчина. — Спитайсь у Кардара, чи він бачив коли від мене лихеє, чи дізнав якої образи, коли мене так осоромив, перед людьми ославив.

— Кажи правду, — велів Хосров візирові, — у прибутності правителів не можна брехнею гратись.

— Зроду не доводилось мені зазнати од цієї непорочної ні кривди, ні насильства якого, і гріха не було за нею — чи то у великому, чи нехай і в малому. Нечистий мене попутав; як-то кажуть: сприяння від Бога, а від сатани — прокляття.

— Слава Аллаху, — сказала дівчина, — що з мене знято лиху намову.

Вислухавши одну і другу сторону, Хосров сказав дівчині:

— Як ти хочеш, щоб його покарали?

— Виносити присуд у волі твоїй, правителю, — відмовляла дівчина. — Усяке зло має бути покаране, так і в Корані сказано, а ця книга гаразд-таки одрізняє правду од кривди. Отак, як мене прив’язали були на спину верблюдові, відвезли у пустелю й там саму покинули, так і з візиром треба зробити, нехай усі знають. Що не можна так коверзувати над безневинною жінкою, честі їй уймати. А шах Дадін розбив моєму батькові голову залізною булавою, не зглянувся він на батьків сивий волос, і сорома йому не було, тож нехай вчинять із ним, як каже Коран: “Для вас життя у помщенні, о, наділені розумом!”

Так і зробили: з веління Хосрова прив’язали візира на верблюда й погнали в пустелю, а шахові Дадінові булавою розбили голову.

— Чого ти іще бажаєш? — спитав падишах.

— Нехай ім’я того причетника, що пожалів мене, врятував мені життя, внесуть у число твоїх слуг, зодягнуть його у дорогий халат та настановлять старшим над позосталими двораками.

Велів Хосров, щоб так і зробили. А потому узяв він красуню собі за дружину, пошлюбив її згідно з приписами віри, і зажила та дівчина, покірлива і побожна, в щасті й довіллі.

— Я задля того розповів тобі цю історію, — сказав Бахтіяр, — аби впевнити падишаха в думці, що в цьому світі жоден вчинок без покари і жодна річ без відплати не зостанеться. Он шах Дадін повівся жорстоко з візиром Камкаром, так його спостигла та сама кара. І коли візир Кардар зранив серце в Бога-духа винної жінки, заплямував, опоганив її, то йому доля тим самим і вернула. А отой причетник оступився за мене, порятував мене, вважай, од вірної смерті, то й воздалось йому по заслугах. Дівчина ж, позбувшись наклепів, що звів на неї Кардар, завдяки своїй чистоті й чесноті досягла нарешті того, що по праву їй і належиться. Нехай же Господь укріпить твою владу та продовжить тобі віку, падишаху! Я вірю, що написане пером долі на сторінці життя ніхто не годен одмінити, та все ж простягаю руку надії до тебе — ти не даси пролитися безневинній крові, пожди іще якийся час, постривай, перечасуй трохи, може, й недовго чекати прийдеться, і вранці зійде сонце правди, показавши усім, що я без гріха, що це лишень спаплюжили мене злобителі та завидники; кинь же свій благородний погляд на мою справу, бо життя моє геть до краю доходе.

    Коли Бахтіяр розказав усе до кінця, завершивши свою оповідь на цім слові, падишах велів знову темничникам відвести його в холодну й замкнути.

— Дайте ж іще хоч два слова сказати, — став прохати юнак, звернувшись до прибутніх, та на нього напались візири, закричали:

— І слова не давайте йому!

Коли сьомого дня стало на Божому світі розвиднюватись, до падишаха прийшов сьомий візир і сказав:

— Довгого тобі віку, падишаху! Недобра-то річ — гаятись та зволікати із стратою оцього злочинця.

Падишах велів тоді привести Бахтіяра. Поцілувавши землю перед троном, юнак сказав:

 — Довгого тобі віку, падишаху! Відомо всім, що правителі мають бути справедливі й мудрі, і через якусь лиху обмову не тягнуть без вини винуватого притьмом на шибеницю. Коли безгрішність нещасного вийде на яв, шкодуватимеш, та вже пізно буде. Мене, живого, завжди можна буде на смерть скарати, а от мертвого вже й не оживити. Власне кажучи, справедливість полягає у тому, щоб перед тим як убити безборонну душу, а потім каятись, спершу слід вислухати історію.

— Для чого ж тоді жінки з гарему тебе винуватять, коли на тобі й вини нема? — спитав падишах.

— Жінки, коли їм таке буває треба, багато чого наговорять несусвітенного, — відмовляв Бахтіяр, — до яких тільки хитрощів та мудрощів вдаються вони, аби доп’ясти свого, а вони ж, відомо, плем’я з біса підступне й лукаве. Якщо падишах бажає почути одну історію про жінок, які ж-то вони викидають коники, до яких лишень штук удаються, то я розповім про доньку падишаха Іраку — як падишах Ефіопії узяв її за себе, а тоді за малим не порішив її, буцім упійману в гречці, та як вона порятувалась та ще привела йому сина од першого шлюбу.

— Розказуй, нехай я послухаю! — велів йому падишах.

Ото й почав Бахтіяр оповідати.

— Розказують, буцім у ефіопському краї жив собі один падишах; держав же він при собі, як і заведено було, шляхетних двораків, силу радників та дорадників, і багатий був, як ніхто інший, а що він зроду-віку ні з ким не ворогував, то й не треба було йому того війська, а згодом і за двораків та радників перестав дбати. Дійшовши до краю злиднів й убозтва, знемагаючи од голоду, ті й стали жалітись візирові. Шкода зробилось візирові їх, і він сказав їм:

— Потерпіть трохи, а я тим часом поміркую у вашому ділі, то, гляди, усе й владнаю; ви ще, може, й удоволені будете і шах знову потребуватиме вас.

Сказати коротко, візир і став міркувати собі. “Наш падишах до жінок небайдужий, а в правителя Іраку є донька чудовної вроди. Батько ж з душі її любить, ту доньку свою. Я розкажу падишахові про цю красуню, він закохається в неї поза очі, та й пошле послів-сватачів із дарами, а правитель Іраку не віддасть йому своєї доньки, бо дуже вже її любить. От розсердиться падишах, а жага у його грудях розгориться ще дужче, так він пошле в Ірак військо. Як же буде військо, то й людям за службу платитиме, і за двораків своїх спом’яне, бо потрібні будуть, — одне слово, усім од того стане добре”. Дійшовши до такої думки, він другого дня подався до падишаха; от стали вони розмовляти собі, візир і узявся розказувати йому, які то де є країни, а тоді й ввернув оту історію про доньку іракського правителя, і так її розписав, доньку, що падишах тільки знай дивувався.

— Добродію мій, батьку мій рідний! — ото й каже падишах візирові, — який же є на те спосіб, бо серце моє неспокійне стало?

— Спосіб такий, — відмовляв йому візир, — що виправляй послів у дорогу, та нехай перекажуть правителеві, чого над усе ти бажаєш. Тоді побачимо, яку він дасть відповідь, та згідно з тим і чинитимем.

Сподобалась падишахові його рада, то й вирядив він послів, та таких, що найтямкіші, що слово вміють до ладу сказати. Ото прибули посли до Іраку, правитель прийняв їх при своєму дворі; коли ж передали йому послання, той і говорить:

— Перекажіть падишаху Ефіопії, що він мені нерівня, то й не дам я йому своєї доньки.

Вислухали посланці його слова, та з тим і вернулись додому. Засумував, зажурився падишах, як йому те сказали, а далі й заклявся: “Я таку силу війська пошлю в Ірак, що йому числа-ліку не буде. Коли ж правитель Іраку не схилить переді мною голову, усе царство його зруйную”. Одне слово, він велів відімкнути двері скарбниці й повиносити відтіля все добро, що було там. Він роздав все те військові, і вояки його в одну мить забагатіли не знати як, а далі й стали ладнатись до походу. Зійшлися до падишаха на його заклик загони із найдальших закутків краю, і не було їм ні числа, ні ліку, як то кажуть, тисяча тисячу попихала, були ж то відважні войовники, немов ті леви. Отож, ставши у лаву, воїнська рать рушила в бік Іраку. А падишах Іраку вислав супроти них своє військо. От зійшлися вони, і почалась люта січа. Та, врешті-решт, військо правителя Іраку зазнало поразки, одна частина була перебита, а ті, що вціліли, кинулись тікати. Та звістка дійшла до правителя Іраку. Він послав нове військо, за ним іще, та користі од того не було жодної. Зажурився правитель, а візир йому й каже:

— Проливати кров заради одної дівчини, нехай і твоєї доньки — негожа річ, а їй же рано чи пізно таки доведеться пару глядіти. Краще виправ послів та замирися з тим падишахом, віддай за нього доньку, тоді й одійде від нас військо, забравши дівчину із собою.

Рад не рад, та нічого було робити правителеві Іраку. Хоча й любив він свою дочку усім серцем, та не бачив іншого способу порятуватись від ворога. Отож виправив він послів, аби ті привітали падишаха Ефіопії та повинилися перед ним, передали дорогі дарунки й уклали мирову. А потому дівчину з багатим та пишним посагом, що дав за нею батько, повезли у ворожий табір. Падишах Ефіопії зрадів не знати як, зразу з нею обвінчався, тоді й наказав вертати назад додому. Прибувши до Ефіопії, сів він на трон; вельможі й усі позосталі стовпи держави заходились вітати його: “Бувай же здоров, батьку ти наш!” — гукали. І став падишах проводити час у веселощах та дозвіллі, та все з отією незрівнянною. А дівчину раніш уже були оддавали в заміжжя, і мала вона чоловіка, од якого породила синка. Батько ж того хлопчика загинув був на якомусь острові. Правитель Іраку, виправляючи свою доньку, наказав їй:

— Жодній живій душі не обмовся, що ти була заміжжю і в тебе є син.

Цей хлопчина уже був трохи підріс; його випестували, вивчили всіляким наукам та мистецтвам, і тішив він правителя Іраку, живучи у його палаці, а що вже дівчина кохалася в своїй дитині, то й не сказати.

Отож, побачивши красоту тої дівчини, падишах Ефіопії вже геть був знетямився.

— Поєднатися з тобою — велике мені щастя, — казав він дівчині.

Що тільки було у його скарбниці — і червоне золото, і біле, а також зброю, і служників послав він правителеві Іраку. Замалим не щодня дарував він дівчині, врадуваний її красою, багаті дарунки, шабатурки з коштовностями, проте дівчина сумувала за своїм єдиним сином, вогонь любові до рідної дитини горів полуменем у її грудях, і від розлуки вона гірко плакала. Врешті-решт вона геть знемоглася, страждання її дійшли до краю. От і стала вона думати-гадати, як би то їй побачитись із сином, нехай і з поміччю хитрощів.

— Будь-що-будь, а моя дитина таки буде зо мною, — сказала вона собі.

Коли це одного дня падишах і мовить їй:

Якби ж то твій батько тебе не віддав за мене, то я б його царство знищив, внівець обернув, сама б чутка про нього запалась.

Ти — великий та знаменитий падишах, — відмовляла дівчина, — багато чого в тебе є, а от батько мій має щось таке, що ні в тебе, ні в іншого якого правителя і близько немає. То мій гулям, що моїм був, теперечки ж батькові услужати зостався. Хоча й молодий він літами, та відваги йому не займати, — сам кидається на ціле військо, а на вроду ж він, немов той Юсуф Єгипетський, ніби оце щойно із раю душа янгольська вийшла.

Одне слово, так описала хлопця, який він хороший та гарний, що падишахові аж нетерпляче стало.

— Як твій батько продасть його мені, — сказав він дівчині, — стільки йому дам добра, скільки лишень забажає, коли ж ні — відніму силою, та й край.

— Не згодиться батько продавати гуляма, — одмовила дівчина, — та й отак-о як стій віднімати — негожа річ. Коли вже тобі так заманулося мати того юнака, то пошли туди якогось купця, нехай він візьме з собою багато золота, срібла й уведе правителя тими грішми в оману, а сам же тим часом і викрасть — чи силою, чи хитрощами — того хлопчину.

Сподобалась падишахові така думка. Був же в його при дворі купець — меткий і тямкий чолов’яга; про таких кажуть, що не раз бував у бувальцях; він таки й справді замалим не ввесь світ об’їздив, довелось зазнати йому і доброго, і лихого. Ото прикликає його падишах до себе й розказує, яке діло зайшло.

— Якщо приведеш мені того гуляма, — каже йому, — то я дам тобі сто таких, іще кращих, а із себе він такий і такий, звати ж того юнака Фаррухзадом.

Падишах дав купцеві з собою велику силу добра, а дівчина тайкома сказала йому:

— Той гулям — мій син. Поводься з ним хороше й люб’язно. Перекажи йому: “Матір кличе тебе. Та коли вернешся сюди, стережися, не погуби свою душу, не показуй нікому, що я матір, а ти — моя дитина”.

Купець подався в дорогу й невдовзі прибув до Іраку, передав правителеві грамоти, що привіз із собою, й на якийсь час зостався у тому місті. А одного дня, вилучивши слушну годину, він завів розмову з гулямом; от говорять вони про се про те, коли це купець повернув річ на своє та й каже юнакові:

— Ти, я бачу, хлопець розумний і звичайний, з такими прикметами, як ото в тебе, у Ефіопії зразу вельможею станеш, падишах настановить тебе старшим у війську, житимеш у щасті й довіллі, та ще й разом з рідною матір’ю.

Коротко мовити, таку силу усякого розповів він хлопцеві про Ефіопію, що той уже й за свого діда готовий був забути, із серця його викинути. Коли ж купець переказав йому материне вітання, заплакав Фаррухзад, та так гірко, аж не міг.

— Давно вже я чув про той край, і матір моя там, — сказав він. — Та як же можна туди поїхати, і хто мене візьме з собою? Та мене дід і на мить не пускає з-перед своїх очей, та й охоронців біля мене он скільки!

— Не турбуйсь, — одмовляв йому купець, — я так зроблю, що ніхто тебе і не знайде.

Згодився Фаррухзад.

— Як усе добре вийде, — сказав тільки, — сторицею тобі віддячу.

Сказати коротко, на тому вони й порішили. Того ж дня, коли правилась вечірня, Фаррухзад вийшов потаймиру з міста й прийшов до купця в умовлене місце. Купець сховав юнака в скриню, міцно закрив кришкою й вирушив до Ефіопії. А назавтра, не побачивши біля себе Фаррухзада, правитель Іраку послав своїх людей на розшуки; ті роз’їхалися на всі боки, гляділи усюди, наздогнали й караван того купця — усе вверх дном перевернули, а таки не знайшли Фаррухзада, так і вернулися з облизнем. Купець же тим часом прибув до Ефіопії й привів юнака в палац. Побачивши юнака, аж зчудувався падишах, він у сто крат гарніший був від того образу, що розписувала йому дівчина. А та все шукала слушної нагоди, аби, як то кажуть, із світочем очей своїх хоч словом яким перемовитись, зірвати квітку із саду єднання із укоханим сином.

Дуже вже полюбив падишах того гуляма, з першої миті, немов за сина рідного турбувався; одягнув, убрав його гарно, і халат пишний дав, і пояс саджений, і коня годящого, і держав повсякчас при собі. Бачачи близько свою рідну дитину, дівчина гірко-прегірко плакала, та боялась йому і слово мовити, аби себе не виказати.

Сталось так, що одного дня падишах подався на полювання. Заставши Фаррухзада самого, вона не мала більше сили себе здержувати, материна любов узяла над нею гору; несамохіть підбігши до сина, вона схопила його в обійми, стала цілувати в лице, у голову. Тую справу побачили слуги й зараз подумали собі про зраду. Ото як вернувся падишах з полювання, один слуга і розказав йому, що бачив. Із серцем, сповненим печалі, із зраненими грудьми пішов він на жіночу половину, і сліди гніву й ураженої любові проступали у нього на обличчі. Побачила дівчина, що падишах важким духом на неї дихає, то й зміркувала одразу, що йому про тую пригоду уже й донесено.

— Що за лиха година з тобою, Хосрове? — спитала вона в нього. — Ти якийсь наче не при собі.

А падишах їй на те і каже:

— Та як же не бути мені не при собі, коли ти, кажуть, цього гуляма з Іраку милуєш та голубиш! І сорома на тобі нема! Та з ким і злигалась — з послідущим рабом, за свого чоловіка падишаха забувши.

— Уважай, падишаху, — відмовляла дівчина, — не бери близько до серця лихі поговори, бо потім каятимешся, та вже пізно буде; виявиться згодом, що то ніяка не зрада — тільки гріх на душу візьмеш, до кінця світу його спокутуватимеш. А треба так карати, на скільки тої провини і вкоєно.

Вислухавши її мови, падишах наче трохи вгамував свою досаду й лють. Він тоді глянув на хлопця, проте не знав іще, що ж йому заподіяти, чим йому віддати; та чим більше він дивився на юнака, на його молоду вроду, на його стан стрункий та високий, тим більше його обіймало сум’яття. Врешті-решт досада поборола його збентежену натуру, він покликав стражника й велів йому:

— Забери його відсіля, переміни день його життя у темну ніч.

Стражник привів юнака до себе додому й замірявся вже був відрубати мечем йому голову, аж тут стражникові потекли з очей сльози, у його кам’яне серце ввійшла Божа милість; глянув він на хлопця пильніш і тут постеріг, що на чолі того ясно проступають родовиті знаки шляхетності.

— Хіба ти не знав, що не слід грішити в падишаховому гаремі? — спитав він у юнака.

— Знай же, що я гілка із царського саду, — відмовляв йому Фаррухзад. — Ота жінка, з якою мене схопили в палаці, — моя матір. Гордощі не дають їй признатися падишахові, що в неї є син; ото вона й скривала мене, бо боялася, що падишах, провідавшись про ту таємницю, і відвернеться від неї. А про те вона й не знала, що любові не приховати — одного дня, як побачила мене самого, материнські чуття спалахнули у її грудях, й од надміру отої матірної любові кинулась до мене, пригорнула до серця та ще й цілувати стала. Оттоді-то нас схопили і стали винуватити у перелюбі.

Коли стражник вислухав юнака, у ньому прокинулись милість і спочування. “Яких же мук, яких страждань повинна була сьогодні зазнати його матір, коли її сина відірвали від неї і повели на страту! Як же їй оце на душі зараз!” — гадав собі стражник. А тоді й надумався: “Сховаю я юнака у себе вдома, не дам нікому зірвати оцю свіжу квітку, зламати оцей ніжний пагін. Може бути, якогось дня уся справа вийде на яв і оцей ранній плід хороше вродить”.

Він приласкавив хлопця, сховав його у засторонній кімнатці, де усього було йому до треби, а назавтра прийшов до падишаха.

— То ти зробив, як я тобі загадував? — спитав падишах.

— Авжеж, усе так і зробив, — відказував той.

Ото й пішла падишахові печаль із серця, його груди покинула образа, та опісля того случая він не довіряв більш доньці правителя Іраку, і життя із нею втратило всяку щирість і втіху. Він і вночі не спав, і вдень не мав спокою, не постерігав, що кругом квітнуть квіти, вино у келиху на нього не діяло. Та й дівчина відтоді, як убито її дитину, позбулася страху, вона тільки те й робила, що прохала собі щодня в Господа смерті, із журби за рідним сином вона вже геть знемоглася, аж із лиця спала, а ще ж бачила падишахову переміну до себе.

Ближче мовити, жила у палаці Хосрова одна стара-престарезна баба — і довгий же вік вона звікувала, чого тільки їй довелося у житті звідати, чого пізнати. Падишах же радився з нею у всякому ділі, не криючи від неї жодної таємниці, і все, що вона йому казала, так і робив. Як побачила стара падишахиню такою смутною та невеселою — ніби що не з людей, то прийшла до неї та й стала розпитуватись та втішати небогу.

— Матіночко, — відказувала їй дівчина, — як же я можу розповісти тобі свою історію? Мою дитину відірвали мені від серця й убили її, безневинну, а чоловік відвернувся від мене, важким духом на мене дихає. І немає мені життя у розлуці з сином, і падишаха прихилити до себе годі.

— Господь милостивий поможе тобі знести розлуку з дитиною, — відказувала їй стара, — а що ж до падишаха, так я знаю, як перемінити його гнів на милість, він знову тебе кохатиме, як і передше кохав, — увесь його гнів і досаду як рукою зніме.

— Матіночко, — сказала дівчина, — коли ти зарадиш моєму лихові, коли ти й управду знаєш якісь помічні ліки, дам я тобі повну пелену золота, та й добра усякого на додачу — будеш багата, як ніхто інший, станеш панею на всю губу й доживеш свого віку під моєю опікою.

Лучилося так, що другого дня падишах прикликав до себе стару жінку і сказав їй:

— Матіночко, болячка нарядилась мені на серці, пекуча таємниця ятрить мою душу. Проте я відкриюсь тобі. Так знай же, що привіз я був з Іраку одного гуляма, і мою жінку звинуватили в перелюбі з ним. Гуляма я велів убити, а стратити жінку не здіймається в мене рука. Ото й хочу дізнатись я достеменну правду, чи провинна моя жінка, чи ні, аби не докучало мені потому сумління.

— Є в мене один амулет — він із талісманів Сулеймана, писаний сирійським письмом, — відказувала йому стара. — Особливе в амулеті є те, що коли хтось засне, а той амулет покласти йому на груди, той уві сні як на духу і розкаже, що діялося було з ним доброго й лихого, анітрохи не применшивши й не додавши.

Зрадів падишах та й став чекати, коли ніч надійде. Тим часом стара принесла падишахові амулет, а тоді поспішила до дівчини.

— Я задумала одну хитрість, — сказала їй. — Як ляжете спати, ти заснеш передніш од падишаха, він прийде і покладе тобі на груди той амулет, а ти буцім уві сні й розкажеш свою історію — і як ти була заміжжю, і що той гулям — твій син. Почує те падишах, та й коли він справді любить тебе, зрадіє, що ти не повинна, та пригорнеться до тебе знову.

Ото як настала ніч, дівчина лягла й удала, ніби заснула. Падишах потиху підійшов до неї й отой списаний листок поклав їй на груди й прошепотів:

— Господи, заклинаю святим іменем Твоїм, заклинаю Твоєю силою і могутністю, розв’яжи язик моїй жінці, нехай вона розповість, що ж то за любов у неї така до цього гуляма з Іраку.

А дівчина усе теє й чула, як казав падишах. Тоді вона й розказала, що лежало в неї на серці, що довелось їй зазнати за свого молодого віку, про свої радощі й скорботи.

— Мала я чоловіка, од якого народила сина, схожого на квітучу гілку ясмину, і був він мені, отой син, ключем до радощів, втіхою душі моєї й світочем, що милував око, був, ніби джерельна вода для спраглого, ніби оте молоде деревце, що зростає на галявині щастя, ніби ота гожа рожа у чудовному квітнику, дивлячись на яку настає година розради й супокою. Коли мене віддавали за падишаха в заміжжя, я приховала від нього, що маю сина. Як же дні розлуки стали нестерпними й довгими, я сказала падишахові: “В мого батька є один гулям, напрочуд гарний із виду”. Коли падишах привіз сина з Іраку, серце моє сповнювали іще гірші муки, як я бачила його близько себе. Трапилось так, що одного дня я побачила його самого і, як ото спраглий кидається до прохолодної води, як ото зранене серце, жадаючи єднання, нарешті його находить, так і я кинулась до свого сина, обійняла його, стала цілувати волосся, а воно ж мені пахнуло амброю, у лице й очі цілувала, і не було мені сили опиратись материнській любові. Так треба ж — донесли падишахові вірні люди. Той зараз велів скарати мого сина на горло, а мене саму не став убивати, та тільки ще гірше зробив, зовсім забув за мене. Сина тепер не вернеш, а от як падишахову любов мені знову вернути?

Почувши таку мову, падишах став цілувати її лице й волосся, з його очей потекли сльози.

— О скарбе мій! — вигукнув він. — О джерело радощів! Що за помилку ти вчинила, навіщо сама звела на себе наклеп і спровадила на той світ сина?

Дівчина підвелась на ложі й сказала:

— Я боялась, що ти, дізнавшись про мого сина, опечалишся й розлюбиш мене.

Тоді прикликала стражника й мовила:

— Оте дитя вродливе, отой місяцечолий хлопчина був моїм сином. Скажи мені, де покоїться прах юного мученика, аби змогла я поховати його у могилу, звести над нею гробівець і оплакувати до кінця свого віку.

Стражник поцілував перед нею землю й одповів:

— Я не вбивав того хлопця, він у безпечному місці, живий і здоровий, оце зараз у моєму саду любенько собі віддихає. Коли я ладнався відрубати йому голову, він заплакав і сказав: “Не квапся мене убивати, адже я деревце із царського саду; моя матір не осмілилась признатися своєму чоловікові падишахові, що в неї є син, оте й стало причиною лиха. Пожалій мої молодощі, перечасуй трохи, й якогось дня уся правда вийде на яв, матір розкаже падишахові свою історію, тоді й настане година злагоди. Дерево легко зрубати, а щоб виростити його — роки потрібні”.

Падишах велів привести Фаррухзада, і як ввійшов той, то немов ясне сонце зійшло у світлиці. Побачивши свого сина живим та здоровим, матір похвалила несмертного Бога, тоді роздала силу золота нужденним і стражденним, а стражника нагородила дорогим халатом, дала йому і золота та зробила його старшим при своєму дворі.

— О падишаху, — сказав Бахтіяр, завершуючи свою розповідь, — в оцій історії розумним людям доволі таки корисного і ясує з неї он що: не квапся мене убивати, бо моя безневинність, нехай рано чи пізно, а таки вийде наверх.

Вислухавши Бахтіяра, падишах велів одвести його назад у холодну. А шостого дня, як падишах своїм звичаєм сидів у себе в палаці на троні й радив раду, узяв слово восьмий візир, і сказав він:

 — Віддай мені цього нечестивця, ось нехай я його повішу стрімголов на шибениці та велю закидати камінням — на пострах та в примір іншим.

Падишах велів привести Бахтіяра, і як привели того, став на нього кричати:

— Ах ти ж підла личино, прокляття на твою голову! Я казав повісити тебе на шибениці, бо таких бузувірів, як ти, не треба ні жаліти, ні милувати, а лишень без надуми карати, живцем палити, дотла спопеляти.

— Довгого віку тобі, падишаху! — відмовляв на те Бахтіяр. — Передущі правителі, мудреці достойні та й позосталі тямкі люди казали, що коли когось винуватять, то спершу держать його у в’язниці, аж допоки з’ясується уся його справа — чи повинен він, чи, як то мовиться, душа без гріха. Не квапся сквитатись зі мною, не відправляй на той світ, беззахисного й безборонного, ось лучче послухай історію про такого собі торговця коштовностями.

— Що ж то за історія така? — спитав падишах.

Ото й заходивсь Бахтіяр оповідати.

— Розказують, буцім у місті Багдаді жив собі один торговець, що знався на коштовному камінні, як ніхто інший — міг легкома одрізнити справжнє од підробленого, і була в його жінка — богобояща й святоблива, до того ж іще красуня незвичайної вроди.

І от якось падишах Рума прикликає до себе того торговця, щоб той виьрав для нього камінці, відділивши найкращі й середні від гірших, та показав йому.

— Не годиться відмовляти падишахові, коли той кличе, — сказав торговець жінці, яка саме була при надії. — Ось тобі мої слова на прощання: коли в нас уродиться син, назви його Рузбегом, як же уродиться донька, то назвеш її тоді, як сама знаєш.

Прибувши до падишаха, торговець поцілував перед ним землю, похвалив його, як подобає хвалити правителя, з чого падишах був вельми вдоволений. Він посадовив торговця поряд себе й велів слугам принести скриню з коштовностями.

— Я хочу, — сказав він торговцеві, — щоб мені цими камінцями оздобили гарно корону, келихи, чаші й інше начиння. Так ото ти відбери щонайкращі самоцвіти та дай майстрам, нехай вони без загайки беруться до діла; приручаю тобі всі майстерні, що є в мене, разом із золотарями та ювелірами, а ти тим часом будеш мені співрозмовником, історіями мене розважатимеш.

Ото й став торговець жити при дворі. Під його орудою майстри виготовили дорогі речі, яких у світі ще й пошукати треба було, а на дозвіллі бавив він падишаха усілякими чудними історіями й притчами, що де були скоїлися. Падишах на радощах дарував йому то коня, то халат, платню прибавив, і тривало так поти, аж у торговця вдома розродилася жінка, привівши за одним разом на світ двох хлопчиків-близнюків, подібних вродою на самого Юсуфа, на ясен місяць або ж на сонце, що стало насеред неба. Матір і назвала першого сина, як обіцялась чоловікові, Рузбегом, а другого нарекла Бегрузом.

Як зминув один рік, ота звістка про народження дітей дійшла до торговця: так і так, мовляв, Всевишній Господь дарував тобі милостиво двох синків, одному дали наймення Бегруз, а другому Рузбег — так, як ти і загадував. Почувши таку втішну новину, торговець став лаштуватись у зворотну дорогу, бо дуже вже хотів побачити рідних діточок, і попросив у падишаха дозволу вернутись додому. Та падишах не забажав пускати його від себе.

— Пошли за дітьми вірну людину, нехай привезе тобі їх сюди, а я із скарбниці покрию твої витрати на її дорогу, — удвічі більше дам, аніж треба буде, — сказав він торговцеві.

— Милість падишаха — велика, — відмовляв той, — проте в услужінні правителям криється небезпека. Гірко розставатися з рідною домівкою, з краєм вітцівським, тяжко кидати й улюблене ремесло, а от знести розлуку із жінкою й дітьми вже чи хто зможе. Однак я пожду кілька днів, аж поки падишах змилосердується над своїм рабом та відпустить до сім’ї і дітей.

Сталось так, що торговець пробув у падишаха іще два роки. Він безперестань проливав сльози за своїми дітьми, не бачачи їх, удень і вночі звертався з молитвами до престолу Судді вічного, благаючи зглянутись на його долю, а коли вже йому було несила далі терпіти, удруге звернувсь до падишаха. Проте й цього разу падишах не пустив його.

— Ні та й ні, — сказав він, — до кінця віку служитимеш при моєму дворі.

Коротко мовлячи, іще три роки зминуло відтоді, три роки сумував торговець, живучи, як то кажуть, у в’язниці скорботи й печалі. Тим же часом його сини, а їм уже на сьомий годок повернуло, навчились читати Коран, і щомісяця посилали вони батькові листи, сповнені смутку й туги; читаючи ті листи, батько гірко-прегірко плакав. Урешті-решт йому ввірвався терпець, і він написав додому: “Любе моє подружжя! Кидай усе — і хату, і сади-городи, і добро все наше, та бери дітей і їдьте до мене, бо боюся я, що у цю ніч розлуки не доживу до світанку побачення з вами, серце мені розривається з болю”.

Як дійшов той лист до жінки, вона, не довго думавши, стала лагодитись у дорогу, полишила на Божу волю усе добро, всі статки-маєтки, що за життя надбали, та й подалась із синами з міста. От ідуть вони, аж урешті прийшли до берега якоїсь ріки. Була вже вечірня година, мати й мовить дітям:

— Сьогодні отут заночуємо, а вранці переберемося на той берег.

А та ріка, сказати, була широка. Бегруз із Рузбегом — звичайно, як діти — побігли собі до води гратися. Гуляли вони понад бережком, у воді хлюпалися, і так сталося, що саме на ту пору торговець дістав звістку, що вони вже, мовляв, близенько, й подався їм назустріч. Перебравшись через річку, він у певному місці поклав свій клунок, бо не хотів тягати його даремне, а тоді ввійшов у воду, щоб омити тіло перед молитвою. Помолившись, проказав “Амінь”, підвівся й вернувсь на те місце, де поклав клунок. Простелив на моріжку скатертину й заходився їсти; щойно підніс до рота перший шматок, як нагадав собі: “Я ж там, де вмивався, калитку з золотими зоставив”. Тоді устав і подався на берег, проте не знайшов калитки. Здивувався він дуже, що то воно за притча; давай шукати, розглядувався і вліво, і вправо, проте не знайшов од її й сліду. А як підійшов до дерев, що росли понад водою, побачив двох хлопчаків: тії собі гралися, а він і не пізнав, що то його сини. Схопив їх та давай домагатись:

— Ану віддавайте калитку з грішми!

— Ми і в очі її не бачили, — відказували ті.

Став він тих хлопців бити по чому попадя, а ті знай своє правлять:

— Ми і знати не знаємо, об чім це ви, дядьку, кажете, не бачили й не чули навіть.

Та марна річ було говорити: торговець із серця, бо дуже вже шкодував за тими грішми, укинув дітей у воду, і вода понесла їх. Він заходився далі шукати калитку, та все дарма.

Тим же часом мати ждала своїх діточок, ждала, а ті все не верталися; стурбувалася, бідолашна, ясен світ потемнів їй в очах, ото й стала вона гукати:

— О дитинко Бегрузе! О світоче очей моїх Рузбегу! Де ж це ви забарились? Пора уже пізня, чому не йдете до матері?

Почув торговець, що хтось наче гукає; дослухався, тоді пізнав голос своєї жінки, а далі й розчув імена своїх синків. Він побіг туди, звідки лунало гукання, побачив жінку, та зразу й кинулись вони одне одному в обійми.

— Чого це ти тут, на Бога, гукаєш? — спитав він у неї.

— Два наші синочки отут десь гуляють. Що вже я їх кличу, шукаю, а вони й не озиваються.

Як почув отаке торговець, гіркий стогін вихопився йому із грудей. Далі й став плакати, голосити, шматувати на собі одіж.

 — Жінко, — сказав він, — наших дітей вода забрала.

Далі й розповів, що йому приключилось. Що то вже вони, горопашні, бідкалися, як побивалися, і ридма ридали — то й не сказати. Та ласкавий Господь не дав безневинним душам погибати, по своїй безконечній милості він удержав тих небожат на воді, лишень хвилі урізнобіч їх розкидали. Трапилось так, що один падишах виїхав був на полювання, і дорога привела його на берег тої ріки. Коли дивиться — аж на березі якесь хлоп’я, та таке вже бідолашне й немічне.

— Звідкіля ти й чий, хлопче? — спитав його падишах.

Бегруз і розповів йому свою історію. Падишахові стало жаль малого, йому на очі навернулися сльози, і він сказав:

— Твоє ім’я знаменує щастя; коли схочеш, я візьму тебе за сина, та не журися, відтепер тобі доля годитиме.

Падишах посадовив його на свого коня і забрав із собою; він примусив усіх підданців коритися хлопцеві, і ті його слухали. За якийсь час падишах занедужав і зробив Бегруза своїм спадкоємцем. Бегруз управляв державою, а як падишах помер, усе військо й підданці признали його владу. Ото й утвердилась у країні справедливість, бо обрав її, бачся, Бегруз собі за ремесло. І слава про нього пішла по всьому світу.

Теперечки перейдімо до історії Рузбега. Туди, де його викинуло на берег, приблукала грабіжницька зграя. Як побачили вони хлопця, та такого гарного, немов ясен місяць, то зараз поклали собі:

— Заберімо його із собою та продамо в рабство, а за вторговані гроші кілька днів собі хороше погуляємо.

Як сказали, так і зробили: узяли Рузбега з собою й стали біля нього заходжуватися, глядіти його, аж він трохи очуняв, з лиця йому зійшли сліди пережитого страху й знегод. Тоді й повели його на базар продавати.

А з іншого боку діялось он що. Торговець коштовностями ішов з жінкою, аж урешті прийшли в якесь місто. В тому місті придбали вони собі хату й стали в ній жити та Богу молитись, усім серцем уповаючи на Його святу волю. Одного дня чоловік подався на невільничий базар купити собі служника. Трапилось так, що на очі йому припадком навернувся Рузбег. Хоча він і не пізнав свого сина, проте не знати від чого потягнувся серцем до цього невільника. Заплативши, скільки за нього правили, привів він хлопця до хати й сказав жінці:

— Подивись лишень, якого служника я купив.

Глянула жінка на того буцім служника, далі як скрикне, та й упала без тями. Покропив їй торговець лице водою, вона й прочнулась із зомління.

 — Що за лиха година з тобою? — спитав він у жінки.

— Цей раб — моя дитина, втіха очей наших.

При цих словах Рузбег заплакав, кинувся до батька; як стали розпитуватись в сина, що ж таке було з ним, він і розповів їм свої пригоди. Тоді усі троє обнялися на радощах та все не могли здякуватись Богу Всевишньому.

Минуло відтоді чи багато, чи мало, і вивчився Рузбег батькового ремесла, умів, як ніхто інший, розпізнавати коштовне каміння. Зібравши велику силу прерізних самоцвітів, одного дня він мовив батькові:

— Кажуть, буцім шах Руму понад усе кохається у дорогих камінцях. Отож і хочу я піти до нього та показати дещо з того, що назбирав, може, і буде мені яка з того вигода, а з другого боку, дивись, і придбаю в дорозі які годящі перли чи лали, а то й другі самороди.

— Гаразд, — одмовляв батько, — тільки хутчій повертайся.

Діставши дозвіл від батька, Рузбег зараз подався в дорогу. Коли прибув в отой Рум, показав падишахові одні які коштовності й поцілував перед ним землю. Прийшовсь він до душі падишахові, той посадовив юнака біля себе, а далі й купив ті коштовності, і добрі таки гроші за них дав, — отака-то вигода була Рузбегові від тої подорожі.

— Усевишній вклав мені в серце велику любов до тебе, — сказав йому падишах, — тож прохаю тебе, залишайся в мене, разом у розмовах час будемо бавити, а тоді й пущу тебе додому.

То й залишився Рузбег у падишаха, і стали вони разом проводити дні у веселощах та дозвіллі. Коли це якогось дня Рузбег і каже падишахові:

— О володарю землі й часу, у мене вдома батько й матір старенькі; доволі вони були лиха перетерпіли, так тепер уже геть немічні стали.

— Напиши їм листа, — відказав падишах, — та нехай удвох сюди їдуть.

Рузбег і написав листа, у якому виклав батькові й матері вилику прихильність до нього падишаха Рума, і послав із проворним гінцем. “Збирайтесь та їдьте сюди, у цей край, — писав він, — бо падишах наш — милостивий та добротливий володар”.

Трапилось так, що в падишаха об’явився якийсь ворог. Він вирядив проти нього військо, бо честь на собі клав воювати з таким супостатом, і став бавити час із Рузбегом у веселощах та розвагах. От одного дня сидів падишах із своїм співбесідником, розмовляли вони про всяку всячину, а при них не було більше й душі — стражники й слуги розійшлись хто куди. Минула частина ночі, падишах захмелів од випитого і заснув у айвані. Дивиться Рузбег, що падишах спить, то подумав собі: “Сьогодні вночі немає при ньому ні стражників, ні слуг; краще буде, як я замісто них падишаха вартуватиму”. Ото він витяг меча та й сів йому в головах. А вранці вернулися стражники, побачили, що Рузбег сидить біля падишаха з оголеним мечем, то, помисливши собі, що він заміряється падишаха вбити, таку зчинили бучу, стали кричати, а тоді схопили його.

Прокинувшись зі сну, падишах вигукнув:

— Що тут, до лиха, діється?

— Рузбег витяг меча і вже стояв над тобою, — сказали йому. — Коли б ми на якусь мить опізнилися, один Господь відає, що б сталося.

Падишах хотів уже було віддати його на катівську розправу, та спершу спитав:

— Навіщо ти так вчинив?

— Падишахові відома моя щирість та відданість, — відказував Рузбег. — Учора вночі, коли вже не було ні стоажників, ні прислуги, мені й спало на думку повартувати біля його величності, виконати свій обов’язок вірного слуги. Проте не знав я, і в голову собі не клав, що оте моє слугування буде мені на погибель. Тож прохаю тебе, винеси мені парисуд не по намові моїх завидників, а вчини згідно з Кораном.

Ïàäèøàõ âåë³â òîä³ âêèíóòè Ðóçáåãà ó â’ÿçíèöþ, à ñàì ñêî÷èâ íà êîíÿ é ïîì÷àâ íà ïîëå áèòâè. Ñõîïèëèñü âîéîâíèêè íà áîéîâèùó, ìîâ ò³ ëþò³ ëåâè, òà îñü çàëóíàëè ïåðåìîæí³ âèãóêè, ³ âîðîæå â³éñüêî êèíóëîñü âò³êàòè. Ïàäèøàõ òîä³, ÿê ìîâèòüñÿ, íàï’ÿâ ïîâ³ääÿ, òîðêíóâ êîíÿ ³ ñòàâ âåðòàòè äî ñâ ñòîëèö³. Òèì æå ÷àñîì, ÿê îòî âæå â³í â’¿õàâ áóâ ó ñâîþ ñòîëèöþ, Ðóçáåãîâ³ áàòüêî é ìàò³ð äîáóëèñü äî ì³ñòà, ³ ñòàëè âîíè ðîçïèòóâàòèñü çà ñâîãî ñèíà. ¯ì ³ ðîçïîâ³ëè, äî ÷îãî áóëî ïðèéøëî ä³ëî. Ñòàðåíüê³ çðàçó âäàëèñü äî ïàëàöó é ïîïðîõàëè äîñòóïó äî ïàäèøàõà, ñåáòî ùîá òîé ïðèéíÿâ ¿õ. Падишах прикликав їх і спитав:

— За чим прийшли?

От вони й кажуть йому:

— Ми старечі люде, що доволі на своєму віку лиха прийняли. Було в нас двоє синів-близнюків, одного звали Рузбегом, а другого — Бегрузом, гарні, як той місяць на небі або мов те ясне сонце. Сталось же, що вони нам утопились, — так, видко, долею було їм призначено. Сто тисяч болячок увіп’ялося в серце батька-матері, аж ось ласкавий Господь вернув нам Рузбега; та нема нам життя без нашого сина Бегруза: як ми за ним тяжко вбиваємось, як без нього сумуємо та журимось, тільки один святий Бог і знає. Та не вспіли і схаменутись, як нам нове лихо склалося — падишах запроторив Рузбега у в’язницю, сповнивши наші серця нестерпучою мукою, завдавши нам ще гіркішого болю.

Вислухав падишах їх та зразу й догадавсь, відкіля, мовляв, вітер віє. “Оце — мій батько, — сказав він собі, — а оце — моя матір; я був іще малям, як вони мене втеряли, ото й не пізнають теперечки рідну дитину”.

— Той юнак, що сидить у в’язниці, — мій рідний брат, — сказав він. А далі, не довго думавши, велів привести Рузбега. Так завдяки тому Рузбегові й позосталих в’язнів повипускали на волю. Потому Бегруз посадовив батька й матір на трон, половину царства віддав братові, і поки жили старенькі, поти вони й послуговували їм.

— Якщо б Бегруз поспішив убити Рузбега, — сказав наприпослідку Бахтіяр, — чи побачив би він коли своїх батька й матір? Зостався б він навік осоромленим, і скільки б то ганьби та осоруги припало на його голову! Як падишах не чинитиме поквапом, не стане мене вбивати зопалу, а перечасує трохи, адже я цілком у твоїй волі та владі, то якогось дня з призволу небесного й уявниться моя безневинність.

Згодившись на його мову, Бахтіяр відправив Бахтіяра в темницю, а собі подумав: “Що то вже я міркую у цій справі, проте ніяк ума не приберу: уб’ю Бахтіяра, не приведи Господи, неповинного, шкодуватиму потім та каятимусь, а як не уб’ю, так іще гірш — до кінця днів не віджалкую, що не порішив негідника”.

А оце дев’ятого дня приходе до падишаха дев’ятий візир; був же то чоловік великого ума. Привітавшись, як годиться, з володарем, похваливши його, він став казати:

— Коли з покарою оцього превражого сина хоч трохи іще зволікатимеш, то люди, побачивши, що за такий тяжкий переступ прощається, осмілішають, а там, диви, і вкрай знахабніють; постане тоді в країні смута, розруха, грабунки й смертоубивства. Єдиний засіб, так то без загайки покарати цього гольтіпаку, оцього каторжного заблуду — на пострах та в науку іншим.

Коли падишах почув ці слова, він велів привести Бахтіяра; так же й зробили. Зранку простелили долу катівський килимок, потрусили його піском і зав’язали юнакові очі. Бачачи, до чого воно йдеться, Бахтіяр попросив слова для оборони, і падишах велів розв’язати йому очі. Ото юнак і став говорити.

— Нехай же не вменшиться вік справедливого падишаха — справедливця між справедливцями! Нехай благословення Боже супроводить тебе до кінця твоїх днів. Гаразд кажуть люди: біда самотою не ходить, вона за собою ще й другу біду водить; як уже з самого початку все перекорилося, то добра не жди, і саме так воно здіється, як має здіятися, аж поки знову зійде щаслива зірка. Коли падишах роздумається притьмом карати свого раба, а перечасує трохи, то воно тільки на добре вийде. Краще, ніж мав би мене віддавати катові в руки, послухай історію про заздрощі й кривду — історію, що трапилася була Абу Таммамові: через ті ж таки заздрощі доволі він лиха прийняв, огуди погибельної зазнав; хоча й був неповинний, та врешті-решт наклав головою. Отой шах, що велів його вбити, невдовзі потому дістав докази його неповинності, і дуже вже він каявся, та користі од того каяття не було жодної.

— Хто він такий був, отой Абу Таммам? — спитав падишах. — І за віщо, за яку таку намову його на той світ спровадили?

Ото й став Бахтіяр розказувати.

— Жив собі та був Абу Таммам, заможний же чоловік, і мав він усього доволі — і золота, і добра прерізного, і ще багато чого надбав за життя. А жив він у місті, де управителем був тиран і безбожник — у кого хоча б на п’ять срібних диргемів було більше, ударами палиці у нього віднімав, ні до кого не мав ні милості, і жалю. Потерпаючи за свою душу, боячись отого богопротивного управителя, бо не міг і на вулицю виткнутись, Абу Таммам одного дня узяв та й покинув місто, і після недовгих мандрів прийшов до Алана. І побачив він перед собою прекрасне місто, що потопало у зелених садах, і води багато було в ньому. Вельми його вподобавши, він поставив собі там хату, як той палац, прибудував просторий айван, а тоді урядив пишну учту, скликавши до себе імамів, вельмож; як уже гості розходились, наділив кожного дорогою одежею, так що всі тільки й чудувалися з його щедрості. Не цурався Абу Таммам і злидарів та неймущих, подавав їм на шматок хліба, давав і чим тіло прикрити, набудував мостів, караван-сараїв, богаділень, аж невдовзі та чутка дійшла до падишаха, що, мовляв, об’явився у нашому місті щедрий та милосердний чоловік. Тоді падишах послав до нього з листом свого служника. “Скільки вже часу ти живеш у нашому місті, — писав падишах, — турбуєшся за стражденних та немічних, а я тебе й у вічі не бачив. Тож приходь до мене, нехай я на тебе погляну”. Коли служник прийшов до Абу Таммама й подав йому того листа, Абу Таммам, прочитавши написане, одмовив:

— З великою радістю, я цього давно вже ждав.

Як ото служник пішов, Абу Таммам приготував рідкісні й коштовні дарунки і подався до падишаха. Прибувши в палац, він підніс падишахові дорогі гостинці, поцілував перед ним землю й похвалив, як воно годиться, володаря. Той посадовив біля себе Абу Таммама, прийняв його ласкаво, а тоді сказав:

— Приходь до мене об усякій порі, коли схочеш, бо зайшла між нами, я бачу, щирая приязнь.

Ото й став відтоді Абу Таммам що не день приходити до падишаха, а падишах улюбив його усім серцем, у всякому ділі питав його ради.

Було ж у падишаха двоє візирів, ото й позавиділи вони Абу Таммамові, затаїли на нього злобу й ненависть. “Допокіль цей чоловік огинатиметься біля падишаха, доти ми до нього й доступу не матимем, і не потрібні йому будем, — казали вони між собою, — відтоді, як він прийшов, падишах лишень із ним і говорить, тільки його ради й держиться, а за нас забув і думати. Поміркуймо краще, як би то так зробити, аби він забрався відсіля геть, щоб і дух його тут не пах”.

— Наш падишах до жінок страх який ласий, — озвався старший візир, — а в шаха Туркестану є донька, дівчина незвичайної вроди. От коли ми удвох підемо до нього та станем розказувати про туркестанську красуню — спершу я опишу її прикмети, а потому й ти слово докинеш, яка вона, мовляв, гарна та гожа, то він збентежиться і в його грудях спалахне вогонь кохання. Врешті-решт, уже геть знемігшись, він виправить у Туркестан посланця, а ми йому й підкажемо, що кращого сватача за Абу Таммама годі й шукати. Він і пошле Абу Таммама, а назад уже той і не вернеться — не було іще такого, аби відтіля вернувся.

Сказати коротко, візири як надумали, так і вчинили; зараз подались до падишаха й розповіли йому, кожен, як міг, про туркестанку: старший візир так розписав її вроду, додав таку силу приваб і принад, а за ним услід і другий візир, що падишах іще дужче закохався, як то мовиться, поза очі, серце його впіймалось у тенета кохання.

— Треба послати туди якого тямкого чоловіка, аби висватав мені доньку туркестанського шаха, — сказав він візирам.

А ті в один голос йому і кажуть:

— Кращого, як Абу Таммам, чоловіка у такій справі і в світі немає: він і ввічливий, знає, як до шаха з речами обернутись; що в кого на думці, а йому вже і здогадно, і розумно.

Тоді падишах прикликав до себе Абу Таммама і сказав йому:

— Будь мені як батько рідний, вияви мені вітцівську турботу, бо тільки ти один оте діло і можеш владнати.

 Подавсь Абу Таммам в дорогу, а візири вже раді-радісінькі, та все не могли навтішатись: “Ото вже ми хитру штуку вигадали, відправили зловражого Абу Таммама, вважай, за певною смертю”. Коли звістка про прибуття Абу Таммама дійшла до шаха Туркестану, він вислав йому назустріч вельмож. І ті з великою пишнотою ввели того до міста, де приділили йому покої, а тоді з наказу шаха принесли йому їсти і пити — частуйся, скільки душа забажає. А другого дня шах прийняв у себе Абу Таммама, і, як зостались вони самі, Абу Таммам переказав шахові, що мав, словесно, й подав листа.

— Це велика мені честь і шана, — сказав шах Туркестану. — Та я питаю — чи моя донька достойна твого правителя? Краще буде, як ти підеш та сам поглянеш на неї.

— Шаріатом не дозволено, аби чужий чоловік та глядів на царівну, нехай навіть і краєм ока, і чути її голосу нікому не можна. Коли б царівна не була достойна мого падишаха, чи спало б тоді йому на гадку свататись до неї, чи став би мене сюди посилати?

Як сказав оце Абу Таммам, шах Туркестану обійняв його та й мовить:

— Ти мені намість батька рідного, ти мені од життя дорожчий!

— Що це за милості такі мені шах виказує? — здивувався Абу Таммам.

— Я тебе оце трохи був не убив, — відмовляв йому шах. — А усе з отієї причини, що коли приходе посланець од якого-будь падишаха — мою доньку, бач, сватати, так я його на самий перед і вивіряю: “Поглянь, — кажу, — на мою доньку, може, вона і не достойна твого пана”. І як ото посланець наміриться притьмом іти в гарем, я вже зразу бачив, що нема у того ні виховання, ні звичайного поводження, і падишах його, отже ж, такий самий нерозумний чоловік, коли висилає подібних зухвальців. І скільки вже ото сватачів наклали у мене головою, бо не знали звичаю, одному тільки Богу й відомо.

Потому шах відкрив двері скарбниці, зібрав доньці посаг, дав їй у дорогу рабинь, гулямів із тим посланцем відправив до Алану. Коли падишах Алану почув, що приїздить Абу Таммам із нареченою, він велів бити у тулумбаси, а еміри та інші стовпи поспільства благословляли його. Радів падишах не знати як, а візири з досади замалим не померли — так їм гірко було. Сказати коротко, падишах аж на кілька гонів виїхав за місто, щоб стрічати дівчину; от її з великою пишнотою ввели до міста і звінчали з падишахом. Три дні й три ночі гуляли весілля, бенкетували, а потім повели молодих спати. Коли гляне падишах на дівчину, дивиться — аж краса її іще краща, аніж про неї розказували. Він велів тоді відкрити двері скарбниці й на радощах роздав силу золота й усякого лобра, а Абу Таммама обійняв щиро, дав йому грошей, наділив дорогим халатом, звів його іще у більший стан, і любов його побільшала до Абу Таммама чи не в тисячу разів. А ті візири тільки дивом дивували, як то він вернувсь живий-здоровий. “Ми ж собі гадали, посилаючи його за нареченою, що це буде йому погибеллю, — казали вони собі, — а оте посилання, диви, вийшло йому на добре. Отеперечки нам треба знов гарненько поміркувати, як би то його зганьбити та щоб його із нашого міста потурили”. Отак думали вони, гадали, аж урешті й надумались: “У падишаха, — сказали, — є двійко хлоп’ят, що день і ніч йому послуговують, а перед сном розтирають йому ноги. Ми їх підкупимо золотом та намовимо, аби говорили між собою, та так, щоб почув падишах: “Абу Таммам — невдячна личина, він відплатив нашому падишахові злом за його добрість. Коли б туркестанка, — каже він, — не була закохана в мене, вона б ізроду в цей край не приїхала”. Як почує падишах їхню розмову, то й стане їх допитуватись, а там, диви, й прожене Абу Таммама в три вирви”.

Як порішили візири, так же й зробили: дали тим хлоп’ятам тисячу рупій, додали до того ще й тисячу золотих динарів.

— Ми, — казали їм, — маємо до вас одне діло; ми навчимо вас, які слова треба казати, коли падишах засинатиме та вже гаразд очі стулить; так ви одне одному й розказуйте пошепки, що оце ми вам зараз розкажемо.

Та й навчили їх, як треба казати. А хлоп’ята й згодились, понадившись на ті гроші. Як надійшла ніч, вони, заведеним звичаєм, заходились розтирати падишахові ноги, і той став поволі засинати; от вони й почали, як було їх навчено, між собою говорити. А падишах крізь сон усе й чув; уставши, він відіслав хлопців геть, а тоді велів погукати Абу Таммама.

— Ти мені як батько рідний, — сказав він Абу Таммамові. — Порадь же мені, будь ласкав, в одній справі.

— Чом і не порадити, — відмовляв Абу Таммам. — Кажи, якої поради від мене треба?

Падишах тоді йому й мовить:

— Коли пан своєму слузі робить безмірну ласку, виказує милість і честь, вивищує його над іншими слугами, коли довіряє йому, як самому собі, а той слуга віддає панові чорною невдячністю, чинить віроломство супроти нього, яка відплата йому має бути?

— Убити його — он яка відплата, — відмовляв Абу Таммам.

Коли падишах почув таку відповідь, він у гніві вихопив кинжал і перерізав Абу Таммамові горло. Далі велів укинути його тіло у яму й кілька днів із досади не пускав нікого до себе на очі, а візири як побачили, що вийшло по-їхньому, не могли ніяк навтішатись. Падишах же мов сам не свій сидів у палаці, не йшла йому на душу ні їжа, ні сон йому не брався. “Чи я по праву убив Абу Таммама, чи, може, погубив безневинного чоловіка?” — гадав він собі. Сталось так, що ті хлоп’ята проходили біля дверей його покоїв і спорились між собою.

— Цур, я більше од тебе заробив, — казав один.

— Ні, це я перший почав говорити, — відказував йому другий.

Почувши їхню розмову, аж нестямився падишах. Він прикликав до себе хлоп’ят і сказав:

— Правду кажіть — хто вас на те діло підмовив?

Ті й розповіли йому все, як було, по правді. Падишах тоді велів схопити візирів й повісити їх. Ото зараз і повісили нечестивців на дорожньому перехресті, добро їхнє забрали у скарбницю, хлоп’ят також за його велінням скарали смертю, відрубавши їм голови. Дуже вже шкодував потому падишах, гірко плакав, та, як звісно, сльозами лихові не зарадиш, — що сталося, того вже не вернеш.

— Оттак-то завидники доп’яли свого, — закінчив розповідь Бахтіяр, — перевели зо світу в Бога винну душу. Коли б падишах не поспішав убивати Абу Таммама, то й не каявся б потім гірко, і добрий чоловік іще б пожив на білому світі. Коли усе ж падишах, не приведи Господи, велить мене вбити, то жалкуватиме, бо якогось таки дня моя безневинність і стане усім очевидячки.

Падишах велів тоді відвести Бахтіяра назад у холодну.

А на десятий день до падишаха приходить десятий візир і каже:

— Оцей каторжний син рятує свою шкуру — хитрими вигадками відтягує годину своєї смерті, а падишах, не вважаючи на тяжкий його прогріх, через своє добре серце і жаліє негідника.

Тоді візир приступив до дверей гарему й через них став говорити з падишахинею.

— Тобі не кривдно слухати, що люди язиками плещуть, чи не вадить тобі носити на собі тавро наклепу? Чому ж не накажеш падишахові убити цього харцизяку, щоб збутись неслави?

— Через віщо зволікають з убивством цього негідного юнака? — відмовляла падишахиня. — Немає вже в мене сили й моготи знести людські поговори. Як не вб’єте його, то я сама накладу на себе руки й отаким-ото робом звільнюсь від наруги.

Вчувши, що сказала цариця, падишах запалав іще дужчим гнівом; він зараз велів привести Бахтіяра.

— Ти все вмовляв нас — на мені й гріха нема, перечасуйте трохи, і моя неповинність стане усім очевидячки, — сказав йому падишах. — Та ось минув час. А твоя буцім невинність і не уявнилася нам. Несила нам більше слухати твої бридні.

— Досі я намагався, — відмовляв на те Бахтіяр, — аби падишах не пролив безневинну кров, не закаляв свого меча надаремне, та коли вже така моя доля, то що можна супроти неї вдіяти? Отак і шах Гіджазу хотів уникнути лихої долі, та все було марно.

— Розкажи мені, що таке сталось було шахові Гіджазу? — спитав падишах. — Яку ж то призначену йому долю він хотів від себе одвернути?

Ото зараз Бахтіяр і став розказувати.

— Був собі один шах у Гіджазі; всякого добра було в його доволі, і військо велике мав, і скарбниця була напхом напхана сріблом-золотом, от тільки дітей не було в його зроду. Сталось так, що його рабиня зайшла від нього в тяж. Зрадів падишах, і ось невдовзі народився в нього син — гарне, гоже таке хлоп’ятко. А оце одної ночі приснився йому сон: приходе до нього якийсь дід та й каже: “Ти благав у Господа сина, і Всевишній удовольнив твоє прохання. Проте коли твій син досягне семиліття свого, роковано йому загинути від левиних лап. Коли ж він якимось щасливим припадком порятується із лап лева, то його рідний батько од рук свого таки сина і зазнає смерті”. Сказав отак і вклав йому в руку написане. Прокинувся шах зі сну, дивиться, аж у нього в руках лист; прочитав його раз, удруге, коли там таке й написано, що йому вві сні привиділось.

— Що цей сон каже? — спитав він у візира.

— Це віщий сон, — відказував йому візир. — Усе, що ти в ньому побачив, саме так і здіється.

Тоді сказав шах:

— Я так ізроблю, що лев не погубить мого сина, а я од його рук не загину.

— То неможлива річ, — відказував візир, — ще жодна жива душа в світі не здужала перехитрити свою долю.

Та не сподобалась шахові така мова.

Я таки відверну свою долю, а потому уб’ю тебе.

— Як так, то й так, — згодився візир. — Коли шах оці два віщування відверне й уб’є мене, я на тім світі тебе не коритиму.

Шах велів тоді видовбати в горах простору яму, та таку, щоб в неї не змогла заповзти жодна змія, і послав туди, в оту ніби печеру, сина з нянькою, обмисливши їх усім необхідним, і приїздив він на побачення з сином один раз на тиждень. Непомітно збіг час, не вспіли зглянутись, як хлопцеві уже сповнилось сім літ. Трапилось так, що одного дня лев гнався за лисицею; та лисиця, рятуючись, забігла у гори, стрибала через урвища, ями, проте лев усе не діставав її. Аж тут він лапою перечепився через якийсь камінь і звалився у той сховок, де сидів царевич із нянькою. Розлючений лев схопив за плече хлопця й викинув його з ями. Хлопець упав і покотився униз головою, а хижак тим часом ізжер його няньку, вибрався з ями і пішов здоров собі. А далі було он що: шахів гаджіб прийшов у ті місця полювати, і дорога привела його саме туди, де лежав поранений хлопець, увесь у крові й пилюці. Зрозумів гаджіб, що то його лев порвав. Він узяв того хлопця, приніс додому, став гоїти йому рани, і невдовзі той одужав. Він випестив, виховав знайду, як годиться, навчивши його всьому доброму і письму, аж дійшов той до свого шістнадцятиліття.

А тепер повернімось до того часу, як лев викинув був хлопця із ями й ізжер няньку. Другого дня, прийшовши до кам’яного сховку й нікого там не знайшовши, шах помислив собі: “Та нянька одне знай товкла мені: виведи, мовляв, нас із ями; я ж не згоджувався, ото вона, мабуть, вигадала якусь хитрість та й вибралась із ями, подавшись один Бог знає куди”. Він розіслав гінців на всі боки, проте ті не знайшли і сліду. Нічого було робить — вернувся шах назад до міста.

Тим же часом, як було мовлено, царевичеві вийшло шістнадцять років, і гаджіб зробив його своїм писарчуком, завжди приходив із ним до палацу; шах часто бачив хлопця у себе, у його серці з’явилась любов до нього, і він якось сказав гаджібові:

Віддай мені оцього писарчука, нехай він буде при мені.

Рад не рад, а таки мусив послухатись гаджіб шаха; він залишив на службі правителя свого приймака, а шах дав хлопцеві хороші одежі й зробив його своїм джурою. Аж тут у шаха об’явився неприятель. Він із військом виїхав у поле стрічати супостата, і зав’язалася битва, зійшлись їхні полчища у герці. Однак ворог почав перемагати шаха Гіджазу, і частина його війська повернула до втечі. Та шаха опанувало чуття честі, він кинувся на вороже військо, урізався у саму гущину та й ну кришити наліво й направо, і бився він, аж на дворі стемніло. А отой його джура, чи то пак зброєноша, у потемках гаразд не розібравши, уявив собі, що то один із ворожих войовників. Він кресонув шаха мечем і відрубав йому руку по саме плече. Гляне шах, а то його джура.

— Бузувіре! — вигукнув він. — Що я тобі лихого зробив, за віщо ти мені отаке вкоїв?

— Скажений пес, — відмовляв йому джура, — це ти наше військо розбив.

Хлопець усе ще не впізнавав шаха, гадаючи собі, що той із ворожого війська, він знову почав насідати на свого правителя. Позбувшись руки, шах уже не міг далі битися, його покидали сили, і він якось-то дістався до своїх загонів. Оскільки пора була пізня, то війська розійшлися, поклавши мечі назад у піхви, а шаха Гіджазу на ношах принесли у табір. Другого дня шах замирився з неприятелем, давши великий окуп, і вернувся назад до міста. Тоді він велів привести свого джуру і схотів його скарати смертю, перед тим гаразд допитавши. “Не повинен я! — знай одно відказував хлопчина. — І на думку мою не спадало убивати шаха”. Не став шах цього разу карати джуру, велів тільки зв’язати його міцно й укинути у холодну, а сам ліг на смертельну постіль. Чуючи близький кінець, він звелів:

— Покличте мені того візира, що зі мною заспорив був, а я поклявся, що вб’ю його. Він сказав мені: “Твого сина розшарпає лев, а як ні, то він, рідний син, тобі віку вбавить”. Та не справдилось його провіщення, помираю я від руки іншого. Приведіть же мені його.

— Наспіла пора сквитатись мені з тобою, — сказав він візирові, як привели того. — Відвернув я свою долю: мого сина не задер лев, а сам я помираю од руки джури.

— Може бути, — відмовляв йому візир, — що нянька із твоїм сином вибралась з ями й подалась у чужий край, а в битві тебе зранив не хто, як твій рідний син.

— Ні, мене зранив мій джура, отой зброєноша; тепер він сидить у холодній.

— Нехай його приведуть, — сказав візир, — та розпитаються гаразд, хто він та що він, чийого роду. Як не буде він твоїм сином, тоді нехай мені й одрубають голову.

— Отже ж, нехай приведуть, — велів тоді шах.

Ото й привели хлопця та стали його допитувати, хто були його батько й матір.

— Я не знаю своїх вітця-неньки, — сказав їм хлопчина. — Була в мене нянька, а ми в ямі сиділи, то вона мені говорила: “Батько твій — шах”. Одного дня у яму, де ми сиділи, ускочив лев, він був дуже лютий, ухопив мене й викинув з ями. Я покотився згори додолу й замалим не пустився духу — тіло моє було все понівечене. Волею долі в тих місцях полював шахський гаджіб, він мене підібрав й одвіз до себе додому, глядів мене, гоїв, аж я став на силі. Він навчив мене всьому доброму і письму, бо ще й письменний був, і ходив я в його у прислужниках, поки мене до себе забрав шах.

Почувши такі слова од хлопця, шах тут же зомлів; коли прийшов до тями, велів привести того гаджіба. Гаджіб і розповів усе, що було трапилось.

— Оті рани од лева ще й досі на тілі хлопця, — сказав він, а далі устав і заголив йому сорочку, тоді усі й побачили сліди од зубів хижака. Упевнившись, що то його син, шах зараз же велів посадовити його на трон.

— Так знайте ж, — сказав шах, — він — мій син, а сеє значить, що він мій законний спадкоємець.

А по сих словах поклав йому на голову корону; воїнство й усі підвладні зараз признали нового шаха: “Будь благословен!” — загули в один голос. Старий шах попрохав у візира вибачення.

— Таки правду казав ти, — мовив йому, — долю не відвернеш, отож каюсь я та жалкую, що споривсь із тобою.

Ще ж на сход душі роздав він велику милостиню, а затим пішов до Бога.

— Отож, — сказав Бахтіяр, — багато хто намагався обманути долю, та ба, долю й Божий промисел не обманеш — як то кажуть, долю конем не об’їдеш; так само й я не обманув та не обминув.

Коли Бахтіяр допровадив розповідь ось до цього місця, падишах велів відвести його назад у в’язницю. Аж тут озвались візири:

— Коли, — кажуть, — падишах сьогодні не оддасть розпорядку його вбити, ми не зостанемось більш у цьому місті.

— Нехай діється Божа воля, — відмовив на те падишах, — робіть як знаєте, тільки не хочу дивитись, як його убиватимуть.

Візири забрали Бахтіяра з-перед падишахових очей, і що вже вони були раді, то й не сказати. Зараз веліли окличникам оповіщати по всьому місту: “Нехай сходиться увесь народ на міський майдан, — злочинця каратимуть!” Трапилось так, що саме того дня до міста прибув із своїми товаришами Фаррухсавар. Фаррухсавар був тим розбійником, що виховав Бахтіяра. Падишах схопив його був, та потому пустив з Богом. Вчувши гукання окличників, він подався на майдан, і як стражники лагодились уже вішати Бахтіяра, кинувся на них з товаришами й відбив юнака, а тоді усі гуртом рушили до палацу правителя. Та попереду до падишаха прибули візири й доповіли, що так і так, якісь розбійники слобонили негідного Бахтіяра, не дали його повісити і оце вони зараз стоять під палацом. Падишах велів привести їх. А Фаррухсавар Бахтіярову одежу, у якій його покинули падишах із царицею в степу біля колодязя, забрав із собою, і одежа та, сказати, була дорога незвичайно. Коли ж Фаррухсавар з Бахтіяром увійшли до падишаха, той як нападеться на Фаррухсавара.

— Нащо ти звільнив того негідника? — кричав він. — Чому не дав його скарати?

— Перше хай мене уб’ють, а тоді його, — сказав Фаррухсавар.

— Чи не однаково мені? — здивувався падишах. — Коли так, то й так, — хай тебе першого похитають на шибениці, ти більш од його заслужив на смерть; та й погано я зробив, що першого ж дня не порішив вас обох.

— Коли б отут були Бахтіярові батько й матір, — відмовляв йому Фаррухсавар, — ти б так легкома не зміг йому життя одібрати. Усевишній гаразд знає, що Бахтіяр — благородне дитя благородного правителя.

— Ти, мабуть, що божевільний, — засміявся падишах з його слів. — То ти кажеш-говориш: він, мовляв, моя дитина, а то знову — він, мовляв, дитина одного правителя, і Господь те гаразд знає.

— Ні, не божевільний я, — відмовляв старий розбійник. — Я знайшов Бахтіяра у дикім степу біля колодязя, в оцю ось одежу він був загорнутий, а на руці в нього пов’язаний був браслет із крупних перлів, званих ще шахськими. Я узяв його за рідного сина і виховав, так тим-то я йому й названий батько; а є ще десь у нього і справжній батько, падишах, що зоставив свою кровинку у тій пустизні єдино з нужди якоїсь.

Упізнавши синову одіж, падишах аж в лиці перемінивсь, серце йому замалим не вискочило із грудей.

— А де той браслет із перлів? — спитав він.

Фаррух ізняв із руки браслет і подав падишахові.

— Розв’яжіть-но лишень Бахтіярові руки, — велів тоді падишах.

Як ослобонили Бахтіяра од пут, падишах обійняв міцно сина, притулив його до серця, став цілувати, а люди, бачачи таку прояву, знай тільки чудувалися, бо не знали справжньої причини тих радощів. Ті ж візири з досади й люті не знали куди подітися. Потому падишах узяв одежу і браслет і відніс показати цариці.

— Чи ти впізнаєш оце? — спитав у неї.

— Та як не впізнати! — відказала цариця. — Ти, мабуть, що маєш якусь звістку від моєї дитини.

А далі як стане плакати й голосити.

— Пожди, ось піду та приведу тобі твого сина, — сказав їй.

Він зараз вийшов до Бахтіяра, зодягнув його у дорогі шахські одежі, поклав йому на голову гарно гаптовану й цяцьковану чалму й привів у гарем. Як побачила цариця свого любого сина, то трохи розуму не стратилась; матернії почуття заполонили її душу, вона кинулась до сина, схопила його в обійми, стала цілувати у лице й волосся.

— Царице, — озвався падишах, — це той самий Бахтіяр, якого обмовили візири, та й ти пеню на нього волочила; ви оце з усіх сил намагалися кров його безневинну пролити.

— Матінко, — аж і мовить Бахтіяр. — Коли на мені і гріха не було, навіщо ти на мене наклеп звела?

Дитинко моя, — відказувала йому цариця, — так то мене візири намовили.

А потому падишах велів тих візирів скарати на горло, і довгенько-таки їх попомучили, перш ніж убити. Падишах корону й трон віддав Бахтіярові, ввірив йому емірів та інших стовпів громади, а сам зрікся людей і став Богу служити. Чи не всі городяни прийшли вітати Бахтіяра, закидали трон коштовностями, золотом; він же, Бахтіяр, ступив на дорогу правди й заходився справедливо й правосудно урядувати, а Фаррухсавара, свого названого батька, настановив сепегсаларом, себто головним командувачем, приблизив його до себе, як нікого більш. Цариця ж, бачачи свою рідну дитину, раділа не сказати вже як, і тільки те і знала, що підносила подяки Творцеві небесному, — одне слово, щасливо вік проживала біля своєї дитини. Ото й пішла слава про Бахтіярову справедливість. Завидники, бунтарі й усякий непевний люд забралися геть з того краю, а усі позосталі підданці з його добрості та щедрості були вдоволені несказанно, — тільки й діла було у їх, що славити свого пана падишаха. Фаррухсавар, зі свого боку, пристарався немало: оскільки був він відважний войовник, досить-таки чужої земельки та нових володінь здобув для свого господаря, і розцвіло іще дужче їхнє державство.

    Та, врешті-решт, усі вони із сього світу пішли, зоставивши по собі ось цю історію.

 

Примітки до “Бахтіяр-наме”

 

Ірак Аджамський, або Ірак Перський — власне Іран; Аджамом араби називали всі завойовані ними країни.

Бахрейн (ель-Бахрейн) — держава у Перській затоці, з VII ст. входила до складу арабського Халіфату.

“... аж до кордонів Гіндустану й Оману”; Гіндустан — назва Індії, прийнята в арабських країнах, Ірані й деяких областях самої Індії; Оман — країна у східній частині Аравійського півострова, у VII—XI ст. входила до складу арабського Халіфату.

Айят (букв. “знак, чудо”) — окремий уривок коранічного тексту, “вірш” Корану.

Гулям — воїн або слуга при дворі правителя.

“... що приборкують гнів і прощають людям” — частина 128-го вірша Корану 3-ї глави (“Імранова родина”).

Керман — головне місто Керманської округи, що в Центральному Ірані.

Юсуф Єгипетський — біблійний Йосип Прекрасний, легенда про якого дуже поширена на Сході. Його іменем названа 12-та сура Корану (“Йусуф”), повністю присвячена його пригодам.

“І немає на землі тварини, проживлянням якої б не турбувався Аллах...” — частина 8-го вірша 11-ї глави Корану (“Худ”).

Рустам син Заля — уславлений військовими подвигами герой поеми Фірдоусі “Шах-наме” та багатьох інших фольклорних творів.

“Воістину, покара для тих, що воюють супроти Аллаха та посланця Його й намагаються викликати нечестя...” — частина 37-го вірша 5-ї глави “Корану (“Трапеза”).

“...повернувши його у бік Мекки” — у бік Мекки, священного міста мусульман, повертаються під час молитов та низки інших ритуалів.

Басра — місто на півдні Іраку, відоме своїм жарким кліматом.

Харвар — букв. “віслюкова ноша”, міра ваги — близько 290—300 кг.

“Коли вони плавають на кораблях, то закликають Бога, обіцяючи щире Йому служіння...” — частина 65-го вірша 29-ї глави Корану (“Павук”) — “... а коли Він порятує їх на сушу, ось, вони вже многобожать”.

Айван — крита галерея з колонами, що виходить у двір; в палаці айвани будувалися з фасаду будинку.

Шіхне — наглядач у середньовічному місті Ірану.

Халеб — місто Алеппо на півдні Сирії.

“...сім кліматів я одвідав” — за уявленнями середньовічних географів, з півночі паралельно екватору земля ділиться на сім географічних поясів.

“...їдять свиняче м’ясо” — у мусульманів свиняче м’ясо і кров заборонені в їжу.

Рум — назва Риму, а згодом Візантії, поширена в мусульманських країнах.

 

“...Воістину, терпеливим буде певна нагорода...” — частина 13-го вірша 39-ї глави Корану (“Натовпи”).

“...воістину, і при тягощах буває полегша” — 6-й вірш 94-ї глави Корану (“Чи ми не розкрили”).

“...нехай історія про Юсуфа і Якуба втішає твоє серце...” — біблійна історія про Якова і його сина Йосипа, якій у Корані присвячена окрема сура (глава “Йусуф” (12-та). За переказом, осліплий від розлуки із сином Якуб знову став зрячим, коли йому на лице накинули Юсуфову сорочку.

Фарсанг — міра довжини, що коливалась у різні періоди і в різних місцевостях від 5 до 8 км.

“...в бік Хорасану й Іраку”; Хорасан — історична область, розташована в межах сучасного Східного Ірану, Північно-Західного Афганістану і півдня Туркменистану.

Чавган — кінна гра в м’яч з ключками, поширена в Середньовічному Ірані та Індії.

Ємен — країна в південно-західній частині Аравійського півострова, у давнину перебувала під владою сасанідського Ірану.

Зангібар (або Занзібар) — місцевість в Африці, що омивається водами Індійського океану, звідки вивозили зенгійців, тобто рабів-муринів.

Міср — арабська назва Єгипту; у фольклорі так називається ще й сама столиця Єгипту, місто Каїр.

Табаристан — провінція Ірану на південному узбережжі Каспійського моря.

“Хто уповає на Аллаха, для того Він достатній” — частина 3-го вірша 65-ї глави Корану (“Розлучення”).

“Милостивий — Він навчив Корану. Він сотворив людину, навчив її красномовства” — 1-3-й вірші 55-ї глави Корану (“Милостивий”).

“Для вас життя у помщенні, о, наділені розумом!” — частина 175-го вірша 2-ї глави Корану (“Корова”).

“...із талісманів Сулеймана...” — Сулейман (Сулейман ібн-Дауд) — коранічний персонаж, благочесний і мудрий цар, біблійний Соломон. За легендою, джерелом його сили був перстень із вправленим у нього смарагдом і вибитим на ньому великим ім’ям Аллаха, відомим тільки йому.

Шаріат (від араб. шаріа — “прямий, правильний шлях”) — комплекс закріплених Кораном і традицією (сунною) юридичних норм приписів і правил.

Рупія — срібна монета Індії вагою 11, 5 г; впроваджена Шир-Шахом (1540—1545), проте більшого поширення набула при Акбарі I (1556—1605).

 Гіджаз — область у західній частині Саудівської Аравії, в якій розташоване місто Мекка.

 

“БАХТІЯР-НАМЕ” В ІСТОРІЇ ПЕРСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

    “Бахтіяр-наме”, або ж “Бахтіярова книга”, відоме іще як “Оповіді десяти візирів”. Жанр оповідей візирів, коли так можна сказати, доволі популярний на Сході: в різних літературах, зокрема індійській, перській, арабській, існує багато версій подібних оповідань, об’єднаних одним спільним рамковим сюжетом. В першу чергу слід назвати книгу “Сіндбад-наме”, написану у ХІІ ст. представником персомовної прози Середньої Азії Мохаммедом ас-Загірі Самарканді, витоки якої вчені добачають у давньоіндійських джерелах, а саме у моралізаторських і дидактичних творах. Існують дві арабські літературні версії “Семи візирів”, “Розповідь про царевича та сімох візирів” із знаменитої “Книги тисячі і одної ночі”, а також безліч історій про мудрих радників у народній літературі, щедро розсипаних по рукописних збірниках. Якщо “Сіндбад-наме” присвячене темі жіночої підступності й зрадливості — темі, широко розробленій в давньоіндійській і перській літературах, то “Бахтіяр-наме” опиняється вже у розряді творів про шкоду поквапливих рішень – творів, написаних задля повчання правителям.

Існує літературний варіант “Бахтіяр-наме” Дакаїкі, написаний на поч. ХІІІ ст. (доводять дослідники, не пізніше 1211 року) як наслідування “Сіндбад-наме” ас-Самарканді, що породив багато фольклорних версій, які розглядають у контексті перської народної літератури. Проте ім’я Дакаїкі мало відоме в історії літератури. Його твір написаний складною мовою, що загалом характерно для перської середньовічної прози. Звичайно, у такому вигляді “Бахтіяр-наме” Дакаїкі не змогла собі здобути широкої популярності (через велемовний стиль, пишну і складну метафорику, часом важко зрозумілу для простого читача), що призвело, по суті, до забуття самого автора – про Дакаїкі важко знайти докладніші відомості в середньовічних антологіях-тазкіре чи в сучасніших історіях літератури (приміром, у фундаментальних “Dejinach perské a tádžické literatury” за ред. академіка Яна Рипки (Praha, 1956).

Пропонована “Бахтіяр-наме” належить перу анонімного автора, і запозичена з відомого рукопису кінця ХVІІ ст. (коли точніше, 1687 року), переписаного в Індії (шифр В 256 Санкт-Петербурзької бібліотеки Рос. НАН). Народна версія відрізняється від літературного прототипу перш за все простотою стилю, відсутністю пишної метафорики і рясних віршових вставок; за мовою вона наближається до таких відомих творів, як новоперська “Туті-наме”, що “деякими своїми мотивами проникає до іранської народної творчості. “Туті-наме” і “Бахтіяр-наме” справедливо розглядають у спільному зв’язку, оскільки згадані книги мають витоки у давньоіндійській моралізаторській та дидактичній літературах, особливо ж не викликає сумнівів “Туті-наме” як переробка (точніше, вибір) із давньоіндійської “Шукасаптаті”, доповнена іранськими мотивами.

За композицією і за типом розвитку сюжету згадані твори становлять собою зразки обрамленого (або ж рамкового) оповідання, а точніше, збірки оповідань, об’єднаних одним спільною оповіддю або ж провідною ідеєю. Ця рамковість давала змогу об’єднувати і цілком відмінні, різнотипні оповідання. Службова заданість зв’язуючого оповідання часто вела до того, що роль головного героя зводилась до мінімуму, а то й зовсім про нього не згадувалось, як це маємо в одному з фольклорних творів про вченого-вихователя Сіндбада, іменем якого названо всю повість. Та й “Бахтіяр-наме” можна назвати “Бахтіяровою книгою” з великою натяжкою, оскільки розповідь про пригоди самого Бахтіяра включена лишень в одне обрамлююче оповідання і вирішальної ролі у книзі не відіграє, таким чином задекларована назва не відбиває зовсім суті твору.

“Бахтіяр-наме” – книга наскрізь дидактична, і це зайвий раз свідчить про її давність та зв’язок із давніми індійською та перською (в її середньовічний, так званий пеглевійський період) літературами. І якщо вже в “Туті-наме” дидактичний елемент — швидше данина традиції, аніж реальна мета книги (мудрий папуга утримує своїми оповідками жінку від гріхопадіння), то пізніші рамкові твори геть позбавлені моралізаторства, і оповідки розповідаються без наперед визначеної мети, щоб лише розважити читача, а то й просто згаяти час. При всій заданості “Бахтіяр-наме” у ній не всі оповідки підпорядковані темі “шкідливості поспіху”, — тут і оповідка про купця, від якого відвернулася доля, та про завидників; не змогли автори оминути й “класичної” теми жіночої підступності та зрадливості, хоча при ближчому розгляді перед нами постає не зрадливиця, а вірна жінка і любляча мати, яка вдалася до хитрощів затим лишень, аби побачитись із рідним сином.

В дусі вченості того часу і літературні, і народні варіанти рясно приправлені коранічними цитатами, завжди влучно дібраними до потрібного місця, що свідчить про добре знання тексту Святого письма, так само як і про високу художню майстерність авторів. Попри відмінність стилів літературних і народних варіантів послідовно розміщених вставних оповідань, вражає схожість у всіх творах коранічних цитувань (приміром, “Хто вірить Аллахові, для того Він достатній”, “Воістину, терпеливим буде вірна нагорода...”), власних імен та географічних назв. З плином часу “Бахтіяр-наме” на народній основі викристалізувалася, набувши досконалої форми та виду, і саме ця якість (простота мови, лаконічність викладу) дала повне право відомому іраністові Є. Е. Бертельсу включити текст “Бахтіяр-наме” до хрестоматійної частини свого “Підручника перської мови”.

Роман ГАМАДА

Львів