Соціальна важливість документальної повісті С. Бражника в тому, що вона своїм пафосом міжнаціональної співдружності, нерозлютованості українців та євреїв у складних перипетіях воєнних завірюх, своєю правдою про ті криваві події сприяє порозумінню між нашими народами.
Валерій ДЯЧЕНКО, член Національної спілки письменників України, літературний критик
Станіслав БРАЖНИК
“ЧЕРВОНО-ЧОРНИЙ?.. БАНДЕРІВЕЦЬ!”
ДОКУМЕНТАЛЬНА ПОВІСТЬ
1.
Літо 1939 року прийшло в Польщу під гуркіт сурм та барабанів різного роду патріотичних спілок. На той час Гітлер без жодного пострілу заволодів Австрією, Судетським краєм, Чехословаччиною, відібрав у Литви Клайпеду. У липні він зажадав од Польщі врегулювати питання про “коридор”, який відділяв Східну Пруссію від решти райху. Польський уряд, підтриманий Францією й Англією, відмовився його обговорювати.
Війна висіла на волосинці.
За цих обставин раптом, ніби за командою, постало нероздмухуване з кінця 37-го “українське питання”. Містечками Східної Галичини пройшов “захід”, названий його ініціаторами “похованням України”. Якогось вечора на початку серпня, коли не було дощу (літо 39-го в Галичині видалося дощовим), натовп напівп’яних мешканців містечкового “дна” з-поміж польського населення у супроводі кількох молодиків воєнізованої організації “Стрілець” влаштовував “похоронну процесію”. Учасники її йшли вулицями містечка з великою чорною труною з написом “Україна вмерла”, під вигуки антиукраїнських гасел. Потім труну спалювали й виряджалися бити шибки у вікнах “Просвіти” та “крамничках”, які належали українцям.
Польський офіціоз “Джєннік урядови” з цього приводу надрукував статтю, у якій дав зрозуміти: “сморідний вітер подув із-за Збруча”...
Зрозуміли це й в ОУН.
Одного серпневого ранку львівська поліція виявила в Стрийському парку трьох повішених функціонерів чинного в Галичині ще з початку тридцятих років “культурно-просвітницького” товариства “Русь”. На грудях кожного була табличка, разом вони складали слово “мо-ска-лі”.
“Похорон” припинився.
15 серпня у Львові було скликано з’їзд Народного комітету УНДО, який об’єднував усі українські патріотичні організації.
У резолюції з’їзду, зокрема, йшлося:
“За німецько-польського військового конфлікту український народ буде лояльним до Польщі та виконає свої обов’язки перед Державою...”
30 серпня Варшава оголосила військову мобілізацію, а за день, 1 вересня, німецькі літаки бомбардували аеродром у Скнилові піді Львовом.
Почалася Друга світова війна.
За кілька днів після початку війни зняли охорону табору примусової праці в Березі Картузькій, і “вороги держави”, що перебували там, отримали волю. Серед них був і Роман Вайнштейн, син торгівця середньої руки з невеликого містечка Західної Волині — Холма.
Роман пробув у таборі майже рік. Приїхавши взимку 38-го на Хануку до Холма, він од святкового батьківського столу потрапив у поліційний “постерунок”, а звідти прямим шляхом до Берези.
Згідно з ухваленим після вбивства міністра Піроцького законом, громадянин, якого запідозрили в діях, спрямованих проти Держави, міг бути відправлений “без суду та слідства” до цього розташованого серед боліт західного Полісся “трудового табору”.
У єврейській громаді Холма молодший син Беньяміна Вайнштейна (Венцлава, як він називав себе на польський кшталт) користувався поганою славою “соціаліста”: 30-го року його виключили з місцевої гімназії. Фізично міцний та незалежний у судженнях, Роман добряче віддухопелив дебільного нащадка місцевого поліційного начальника й двох його дружків, після чого йому довелося терміново залишити батьківський дім та їхати до Львова, де мешкав його вуйко.
Тут і відбулося знайомство Романа Вайнштейна з небожем вуйни, студентом Політехніки Романом Шухевичем.
Невдовзі Шухевич познайомив його зі своїм колегою Степаном Бандерою...
***
1929 року у Відні колишній полковник Австро-угорської армії Євген Коновалець створив Організацію Українських Націоналістів (ОУН). Вона ввібрала в себе всі національно-демократичні сили, до цього розкидані по доброму десятку “спілок”.
ОУН стала першою політичною організацією, що мала за мету створення Української Держави.
Росія, яка традиційно не любила Польщу, намагалася зав’язати “діловий” контакт з новою антипольською організацією. Керівництво Іноземного відділу ОГПУ — НКВД упродовж кількох років схиляло верхівку ОУН до співробітництва. Лише 38-го року, переконавшись у марності своїх спроб, наказало ліквідувати Коновальця.
Що й виконав відомий сталінський убивця П. Судоплатов...
Наступником Коновальця став Андрій Мельник.
Відтак Організація Українських Націоналістів перестала існувати як єдине ціле, розколовшись надвоє. Керівником однієї частини став підстаркуватий Мельник, що жив у Німеччині, другої — свій, галичанин, 27-річний Степан Бандера.
Розкол фактично виник ще в 33—34 роках, а 38-го — оформився організаційно. Причин розколу було кілька, але головна, яка виявилася після загибелі Коновальця, полягала в тому, що Мельник та його оточення, повністю покладаючись на гітлерівську Німеччину, згодні були “перший час” на “українську автономію у складі Райху”. Бандерівці ж виступали за безумовне проголошення Незалежної Української Держави.
І ще.
Бандерівці не сприймали тваринного антисемітизму гітлерівців. Основу тієї частини ОУН, котра пішла за Бандерою, складали мешканці галицьких містечок — добра третина населення яких були євреї. Виникла ще в часи Австро-Угорщини просвітницька організація “Молода Україна”, що стала одним із фундаторів ОУН, мала серед своїх членів багато єврейських інтелігентів.
Сіоністські групи, що поширились у Галичині після Першої світової війни, лояльно ставилися до ідеї української незалежности. Лише окремі представники єврейської громади, т. зв. “поляки Мойсеєвого віросповідання”, дозволяли собі антиукраїнські випади. Але це не впливало на загальний настрій української маси: українські націоналісти не бачили в євреях (на відміну від поляків та росіян) “загрози Українській Державі”.
І ще одне.
Після захоплення Гітлером Австрії перервався канал єврейської еміграції з Польщі до Франції і далі в Палестину та Америку. За фінансового забезпечення галицьких єврейських організацій, ОУН Бандери допомогла створити й налагодити безперебійну роботу нового каналу — через Румунію.
Одним із функціонерів ОУН, який забезпечував зв’язок з єврейською громадою Галичини й Волині, став Роман Вайнштейн.
***
13-14 вересня полякам вдалося зупинити рух вермахту на межі Вісла — Нарев, кинувши до неї дивізії, що стояли на східному кордоні, але 17-го їм у спину вдарила Червона армія, й Річ Посполита припинила своє існування.
Правобережжя Вісли стало схоже на розкопаний мурашник. По шосе через Холм рухалися легковики й вантажівки з людьми й військовою технікою. Одні — з півночі на південь, інші — з заходу на схід. Рухалися й зі сходу на захід. Узбіччями йшли невеликі команди війська Польського, які ще зберегли військову дисципліну, та юрби біженців. Німецькі літаки, що зграями літали в ясному осінньому небі (дощі, як на те, припинилися) бомбардували лише залізничні вузли й мости. Над дорогами вони скидали листівки, закликаючи цивільне населення лишатися в своїх домівках, а військових — скласти зброю та здатися найближчій частині вермахту.
Пізнім вересневим вечором Роман знову прийшов у батьківський дім. Там його чекали мати й дружина Софія Нaґлер, Зося, яку він привіз у грудні 38-го познайомити з батьками. Після його раптового арешту вона так і лишилася в Холмі. Батько — він був старший за свою другу дружину, матір Романа, майже на тридцять років, — помер одразу після Романового арешту.
У Холмі панувало безвладдя. Ввесь цивільний “уряд”, вивісивши де тільки можна червоно-білі державні прапори, виїхав з міста. Зосталася лише військова комендатура. Роман не мав ніяких документів. Наступного ранку він пішов до комендатури й одержав... повістку: “Житель міста Холм Роман Вайнштейн, 1911 року народження, призивається на військову службу”.
У місті знали: Холм мають зайняти німці, й єврейське населення, вибираючи з двох бід меншу, виїжджало на схід. Над вечір цього ж дня, купивши у приміському селі міцний віз та кінну пару, родина Вайнштейнів теж подалася в дорогу. В Ковелі, що, як подейкували, знову відходив до Росії, жили Зосині батьки.
Їм пощастило швидко дістатися до мосту через Буг і переїхати на той бік (наступного дня німці міст розбомбили). Вже в сутінках зупинились у придорожнім ліску. Роман розвів невелике вогнище. Поряд горіли такі самі. Біля сусіднього вогнища розповідав літній чоловік:
— У П’ясцях моя чинбарна майстерня. Продав одному полякові за безцінь. Коли ще живий був батько за царя Миколая, ми робили шкіряні сідла для російської кавалерії. У двадцятому році вони знову прийшли, але їх уже не цікавили сідла. Їх цікавили шкіряні куртки для них самих. Що їх нині цікавитиме?..
— У двадцятому вони мали Троцького, а тепер — Сталіна, — зітхнув його співрозмовник. — Скоріше за все, зараз їх цікавитимуть наші шкіри...
Біженцям, які втікали від німців через Ковель, пощастило: Червона армія, ввійшовши в Польщу, попрямувала на Львів та Брест — шлях на Ковель лишався вільним. Над полудень наступного дня Роман уїхав запиленим возом у двір свого тестя, відомого в місті адвоката Алоїза Наґлера.
А вже вночі старою бруківкою загриміли ковані колеса та зацокали копита: прийшла Червона армія...
Тридцятьма роками пізніше в Англії вийшла книга спогадів Софії Наґлер. Ось що вона писала про ті часи:
“До Ковеля прибув на постій і розташувався в казармах, побудованих іще в минулому столітті для царської армії, полк “червоної” піхоти. Червоноармійці, одягнені у потерті шинелі, в грубих розтоптаних черевиках і старих вицвілих обмотках на ногах, мали неоковирний вигляд. Однак із місцевим населенням трималися хвацько.
Перед вступом на західноукраїнські землі політруки розповідали їм, що люди тут сильно бідують, поляки годують населення як худобу, — соломою, і вони, “червоні”, йдуть їх визволяти...
Вступивши на нашу землю, вони побачили, що народ живе тут значно краще, ніж у пензенському чи рязанському селі (червоноармійці були переважно з російських областей). Але за двадцять років радянської влади вони вже звикли до брехні, та й боялися надто думати про це...
На міських вулицях з’явилися військові патрулі. Перші дні їх одразу обступали містяни.
— Як там у вас, товаришу, живеться?
Навчені комісарами червоноармійці розповідали всілякі байки.
— У нас усього багато. І культура є, і техніка сильна... А в тебе годинник на руці, продай. Скільки хочеш?
— А лимони у вас є?
— У нас лимону цілі заводи, — відповідав бідолаха в обмотках.
— А “Копенгаґа” у вас є?
— Звичайно. Скільки завгодно...
Почути від них слово правди було неможливо...
Перед скликанням у Львові “народних” зборів, що приєднали Західну Україну до СРСР, майже щодня проходили мітинги. Виступаючих призначали з-поміж місцевої інтелігенції. Відмовлятись ніхто не наважувався. “Виступи” писали наперед і перед мітингом подавали в міську раду. Інколи на трибуну запрошували й представників місцевого “пролетаріату”. Тим текст “промови” писали самі “радники”...
Майже на кожному мітингу застрибував на трибуну Абрам Райзер. Колишній в’язень польської режимної тюрми у Маневичах, “старий комуніст”, він користувався довірою властей і виступав без папірця:
— Раніше, — кричав із трибуни Райзер, — тут була велика біда!.. Не було пристойної торгівлі для бідних людей, не було роботи! А тепер, товариші?! Навіть ті бідні дівчата, що за буржуйської Польщі ходили “на штрих” і простоювали не раз даремно під ліхтарями, і ті нині, завдяки Червоній армії і товаришу Сталіну, мають навалом роботи!..
Райзер виступав на польсько-українському діалекті, “радники” його майже не розуміли, але місцеві реготали від душі”.
Вайнштейни прожили в Ковелі до середини грудня, а потім, коли старою вузькоколійкою пустили потяг, виїхали до Львова. Дядько Романа був художником-декоратором в опері, дружина його працювала також там — костюмеркою. Й Роман повернувся до свого колишнього ремесла — теслі у цеху декорацій. У будинку на Городецькій вулиці, в великій квартирі дядька місця вистачало всім. За час, прожитий у Ковелі, Романові пощастило виправити “посвідчення особи”, де його місцем народження був записаний Ковель, що ввійшов до складу УРСР. Це було важливо: нова влада почала проводити “операції” усунення із прикордоння сотень тисяч біженців, що заполонили Волинь та Галичину.
Відчуваючи наближення війни, із Холма емігрували всі материні родичі.
Приїхавши до Львова, Роман також став готувати сім’ю до від’їзду за кордон. За нових обставин зробити це виявилося непросто. У єврейській громаді Львова він одержав листа до “своєї людини” у Чернівцях. Потім з’їздив до Підзамчого, де була відома йому явка ОУН і... ледь не втрапив до лап НКВД.
Більше він не робив спроб зв’язатися з організацією. Самому ж, без її допомоги, перейти кордон разом із сім’єю було неможливо...
Влітку 40-го Червона армія “звільнила” Північну Буковину, й кордон між нею й Галичиною зник. Дочекавшись часу осінніх дощів, Роман з дружиною та матір’ю переїхали до Чернівців і “записалися” до чергового “транспорту” нелегальних емігрантів. “Транспорт”, за добрі гроші, “влаштовували” до циганського табору, який кочував із Буковини до Бессарабії. Уторована дорога йшла берегом Пруту, що нещодавно став кордоном. Нову прокласти ще не встигли. Добрий десяток кілометрів циганські хури котилися за півста метрів від румунської території. Наставала ніч, темна й дощова. Вибравши зручний момент, табір зупинявся. З хури витягали плоскодонку й спускали на воду. Через кілька хвилин “транспорт” був уже в Румунії й швидко відходив од кордону...
28 листопада, коли Роман із сім’єю їхав приміським потягом із Чернівців до Новоселиці, де їх чекали цигани, його затримали при звичайній перевірці документів. Підвела повістка, отримана ним у Холмській військовій комендатурі, яку він необережно поклав у посвідчення.
“Траспорт” пішов. Із ним пішла й Романова мати. А Зося лишилася в Новоселиці, де Романа кинули в пристанційну буцегарню.
Лише пізно вночі їй пощастило його визволити.
8 грудня вони повернулися до Львова. Чернівці провели їх пронизливим дощем, столиця Галичини зустріла мокрим снігом. Біля головного вокзалу настовбурчені львівяни терпляче чекали на трамвай. Трамваї тепер ходили рідко. До будинку на Городецькій вони дісталися вже у сутінках.
Вночі їх розбудила тітка:
— Облава на біженців...
Хвилин за десять теленькнув дзвоник.
Увійшло троє. Два червоноармійці з гвинтівками та один у формі НКВД. Червоноармійці лишились у передпокої, а “енкаведист” пройшов до вітальні.
— Приготовьте документы. Проверка.
Переглянувши паспорти, енкаведист повернув їх дядькові.
— Кто ещё живет в этой квартире?
— Небіж із дружиною...
Зося й Роман уже стояли на порозі своєї кімнати.
У цей час за стіною глухо пролунав постріл. Енкаведист, вихопивши з кобури наган, кинувся до передпокою, скомандував червоноармійцям: “За мной!” — і вся трійця вискочила назовні.
Знову вдарив постріл. “Наспуд!” (“Лягти!”) — гукнули польською. Тої миті брязнули кинуті на площадку гвинтівки, глухо стукнули об підлогу тіла. Потім загримкотіли під ногами людини, що бігла донизу, залізні сходи.
У вітальні тітка напувала валер’янкою Зосю, поруч стояв блідий Роман.
Їх врятував випадок. У Романа не було паспорта. Підкупивши міліціонера, що чергував уночі, Зося визволила його з привокзальної буцегарні, але документи Романа лишилися там.
Вранці вони дізнались про подробиці пригоди, яка врятувала їх. У сусідній квартирі жили колишній власник варшавського казино Кароль Янґ і його дружина, молода танцівниця Ядвіґа. Старший енкаведист із “групи захоплення”, що завітала до них, як кажуть, “поклав на неї око” й, звелівши вести Янга вниз до машини, лишився з Ядвіґою в квартирі. Але червоноармійці затрималися на площадці. Можливо, не хотіли чекати на холоді чи сподівалися, що й їм після начальства “перепаде”... Янг, який тихо стояв осторонь, їх не цікавив. А той, раптово відтрутивши охоронців, зайшов до квартири й зачинив двері на засув. Пройшов до спальні, куди енкаведист уже встиг затягти Ядвіґу, й застрелив його (Янґа не обшукували, а він — власник одного із злачних місць Варшави, завжди тримав у кишені револьвер). Повернувшись до розгублених конвоїрів, убив другого енкаведиста, що вибіг на свою погибель із дядькової квартири, й, “поклавши” на площадку усю четвірку червоноармійців, зник...
ДОКУМЕНТИ
Совершенно секретно
НАРКОМУ ВНУТРЕННИХ ДЕЛ УКРАИНСКОЙ ССР
КОМИССАРУ ГОСБЕЗОПАСНОСТИ 3-го РАНГА СЕРОВУ
Согласно Вашему распоряжению в ночь с 28 на 29 ноября 1940 года нами проведена операция по выселению беженцев со Львова.
По плану намечалось выселить 1224 семьи, в них 2638 чел.; из этого числа было арестовано 82 человека одиноких. Контрреволюционной литературы, листовок, оружия и иностранной валюты при обысках не обнаружено.
Осуществленными мерами прочесывания окружающих лесов и парков, а также осмотром нежилых помещений и проверкой документов были задержаны 22 семьи беженцев, пытающихся ускользнуть от выселения.
Эшелоны для виселяемых на станцию Львов — Подзамче вместо 20.00 часов 28.11.1940 г. были поданы в 5.00 часов утра 29.11, что усложнило погрузку...
Начальник УНКВД Львовськой области капитан госбезопасности
Михайлов.
Архив Главного информационного бюро (АГИБ) МВД Украины. Ф. 15, оп.1, д.10, л.29-30.
Совершенно секретно
НАРКОМУ ВНУТРЕННИХ ДЕЛ УССР
КОМИССАРУ ГОСБЕЗОПАСНОСТИ 3-го РАНГА СЕРОВУ
Погрузка беженцев по Тернопольской области закончена 30. 10. 40 года и 1 ноября сего года эшалоны №70 и 71 были отправлены по назначению.
При следовании эшалона №47 из Львовской области на станции Великие Борки зафиксировано бегство 2 беженцев. Из них один застрелен конвоем, а второй бежал.
... В городе Тернополе бывший купец Гетер Ушер совместно с жителем Тернополя Пестелем организовал сбор продуктов и денег для евреев-беженцев и передачи их в вагоны. По делу ведётся расследование.
...Служащий Облторга Блуман состоит на формулярном учёте. В разговоре с сослуживцами заявил: “Происходит выселение беженцев, ловят их как собак, выселяют их на китайскую границу, это ужасно...”
Коммерческий директор Облторга Перельмутер говорит: “На днях был в Ковеле, Луцке. Видел ужасную картину. Производят выселение беженцев, забирают буквально всех, вывозят на китайскую границу; там страшные условия жизни, голод, нищета, люди заранее обречены на смерть. Это у большевиков называется социализмом”.
Перельмутер и Блуман берутся на учёт.
Судовицкая, без определённых занятий, полька, заявила: “До каких пор Советская власть будет издеваться над людьми? Вот сейчас выселяют беженцев, вывозят их, как каких-то бандитов, неизвестно куда. Этим выселением их окончательно разорили, так как у них всё отобрали и обрекли на верную гибель”.
Судовицкую берём на учёт.
УНКВД Тернопольской области. Записка по ВЧ. АГИБ МВД Украины, Ф. 15, оп. 1, д. 10, л. 39-40.
Совершенно секретно
ЗАМЕСТИТЕЛЮ НАРКОМА ВНУТРЕННИХ ДЕЛ УССР
СТАРШЕМУ МАЙОРУ ГОСБЕЗОПАСНОСТИ ГОРЛИНСКОМУ
На основании Ваших указаний 29 июня сего года ночью была проведена операция по выселению беженцев, изъявивших желание выехать в Германию, но не принятых германским правительством.
Операция была проведена в соответствии с инструкцией, утверждённой Народным Комиссаром внутренних дел СССР, комиссаром государственой безопасности 1-го ранга тов. Берия от 4 апреля 1940 года, и дополнительных Ваших указаний...
...Во время проведения операции серьёзных происшествий не было, не считая таких, как:
1. В городе Добромеле при входе опергруппы в дом, где проживал беженец Вольф Л. А., 47 лет, последний дверь не открыл и выпрыгнул в окно со второго этажа, в результате чего сломал ногу. Семья Вольф, состоящая из жены и одного ребёнка, — выселена.
2. Беженец Гофман, выселенный из города Стрый, находясь в вагоне, пытался порезать вены на руке, но цели не достиг...
Начальник УНКВД Дрогобычской области капитан госбезопасности Зачепа.
АГИБ МВД Украины, Ф. 15, оп. 1, д. 10, л. 45.
Совершенно секретно
ЗАМЕСТИТЕЛЮ НАРКОМА ВНУТРЕННИХ ДЕЛ УССР
СТАРШЕМУ МАЙОРУ ГОСБЕЗОПАСНОСТИ ГОРЛИНСКОМУ
... На станцию Жмеринка прибыл спецэшалон №1041 и там же на станции он был обстрелян конвоем какого-то воинского эшалона.
В результате поднятой стрельбы 1 человек убит и 1 ранен (из числа переселенцев).
Убитая — Мойзелех Елена, 1937 года рождения, труп был оставлен в Жмеринке.
Начальник дорожного отдела РКМ Ю-Зап. жел. дороги капитан милиции Петров.
АГИБ МВД Украины, Ф. 15, оп. 1, д. 10, л. 45.
* * *
Наступного дня Роман і Зося виїхали до Ковеля. Залишатись у Львові без документів було небезпечно.
У Ковелі панувала зима. Синього морозяного вечора вони знову повернулися в дім Зосиних батьків, з якого пішли рік тому, як їм тоді здавалося — назавжди...
Роман пройшов до кімнати матері й довго стояв там, прислухаючись до темряви...
Адвокат Наґлер був на доброму рахунку в нової влади. З його допомогою Зося поміняла старий польський пашпорт й стала “громадянкою СРСР”. Роман одержав такий самий. Висилка їм більше не загрожувала.
Зося влаштувалася працювати у школу. До знайомства з Романом вона скінчила Дрогобицьку вчительську семінарію і пропрацювала рік у початковій школі в Брюховичах, піді Львовом, учителькою польської мови. В Холмі, де вона залишилась після раптового арешту Романа, її, як дружину “ворога народу”, до школи не взяли і їй довелося працювати у швацькій майстерні.
У Ковельській десятирічці Зосі запропонували викладати... німецьку мову: в родині Наґлерів, яка переїхала на Волинь із Познані, яка до 1918 року належала Німеччині, вільно розмовляли німецькою.
Романа взяли на роботу до міського театру. У “Трудовій книжці”, яку йому виписали у відділі кадрів, з’явився перший запис: “Заступник директора театру з технічної частини”.
Зі спогадів Софії Наґлер:
“У Ковелі, в колишньому приміщенні вар’єте “Париж”, створили театр. Із Харкова приїхала українська трупа. Майже два місяці в театрі йшов безперервно “Запорожець за Дунаєм”. Вхід на виставу був вільний... Правду казати, це був період якогось запаморочення, психологічно зрозумілий після довгих років гонінь на українську культуру, українське слово, на непомірне “випинання” всього польського. Але ентузіазм швидко минув після того, як почалися арешти й висилки інтелігенції.
В адвокатській конторі місцевий поляк Ян Валевський говорив своєму українському колезі Івану Бочинському: “Все, що ви бажали, — здійснилося... Маєте вільну Україну... за 10 копійок” (Валевський мав на увазі започатковану у Львові з приходом “совітів” газету “Вільна Україна”). Не минуло й тижня після цієї розмови, як польську сім’ю Валевських та українську — Бачинських запроторили до Сибіру.
Лідери й рядові члени націоналістичних організацій, що встигли проявити себе, йшли в підпілля чи переходили в “німецьку зону” Польщі. На відміну від поляків, що прагнули під час свого правління галасливо “нагрубити” українському патріотові, та ще й побити його, нові правителі, росіяни, їх нишком розстрілювали”.
Завдяки Зосиному батькові, який активно співробітничав із новою владою, родина Вайнштейнів репресій не зазнала.
Однак невдовзі й їх напосіла біда: залишене в міліції на станції Новоселиця посвідчення Романа, видане у Ковелі, зацікавило НКВД, і вони розшукали його власника. Зробити це виявилося зовсім не складно: кожний “радянський громадянин” мав, до того невідому в буржуазній Польщі, “прописку”.
19 травня 1941 року Романа заарештували...
2.
О шостій ранку в’язнів камери, в якій уже місяць перебував Роман, виводили “на оправку”. 22 червня, заздалегідь вишикувавшись біля дверей, перша “десятка”, перетерпівши хвилин п’ятнадцять, почала несамовито гупати в двері. Поруч загримотіли сусіди. Даремно. Розламавши нари, вибили дверне віконце й виглянули в коридор. Коридор був порожній. Найщуплавіший із співкамерників, п’ятнадцятирічний Янек, висунувсь у віконце, дотягся до дверного засуву і, не виявивши на ньому замка, радісно крикнув:
— Засув нє замкнєни!
Хвилин за десять йому пощастило відсунути засув і всі в’язні з Романової камери сипонули в коридор. Невдовзі замки на всіх камерах були збиті. В’язні заповнили широкий тюремний коридор.
Хтось кинув тривожне, хвилююче слово: “Війна...”, і воно попливло у юрбі...
Наглядачів ніде не було видно. Роман згадав Березу: “Може, втекли...”.
Гукнув:
— Хлопці, вибивай двері!...
Зладнавши “тарани” з товстих дощок від розламаних нар, в’язні кинулися вибивати коридорні ґрати і коли вони злетіли з завісів, узялися за великі, як ворота, важкі двостулкові двері, що виходили у тюремний двір.
Збити їх не змогли, тільки вибили одну з фільонок і з радісним криком полізли назовні.
І тут з вартової вишки вдарив кулемет. Ті, що вилізли, кинулися назад, але п’ятеро, й серед них Янек, що втік два тижні тому із відправленого до Сибіру ешелону, зосталися лежати у дворі...
Відкотившись од виходу, в’язні розламали рештки нар, швидко спорудили барикаду й засіли за нею в тривожному очікуванні...
Невдовзі повітря заповнило наростаюче гудіння авіаційних моторів і шквал кулеметного вогню накрив тюрму. Потужний вибух струсонув землю. На барикаду впали вирвані вибуховою хвилею одвірки. Ще кілька бомб впали подалі. Коли гудіння почало затихати, Роман, обережно визирнувши назовні, побачив, що у тюремній стіні, ще схованій за пилюкою, відкрився пролом, і кинувся до нього. За ним побігло кілька чоловік. Кулемет на вишці мовчав...
Вулицями містечка густо йшли люди, автомобілі, несамовито сигналячи, ледве продиралися крізь юрбу. Численні радслужбовці, що приїхали із “старих” областей Союзу, частини Червоної армії, що потрапили під перший німецький удар, — відходили на схід. Додому...
Німці розбомбили залізничний вузол — залишити місто можна було тільки пішки або машиною. Змішавшися з людьми, Роман дійшов до провулку, в якому стояв дім Наґлерів, і завернув туди.
Назустріч швидко йшла Зося. Побачивши Романа, вона кинулася до нього:
— Живий!.. Мені сказали, що розбомбили тюрму... — Сміючись і плачучи від радости, вона вчепилася в його брудну арештантську куртку, потім стягла її, швидко згорнула і відкинула вбік: — Господи, як тебе не затримали в ній?
У будинку Зосиних батьків Роман перевдягся. Потім вони швидко зібрали найнеобхідніші речі й знову пішли з дому.
Біля міського театру у велику вантажівку вмощувалися харківські актори.
Появі Романа ніхто не здивувався — театр цілий місяць їздив областю із шефськими виставами, тож одні вважали, що Роман лишився в Ковелі, а інші — що поїхав з акторами.
— Ну нарешті з’явився! — радо вигукнув директор, побачивши свого “заступника з технічної частини”.
(Адвокат Наґлер із дружиною евакуювався рано-вранці разом із міськвиконкомом. Зося відмовилась їхати без чоловіка, й батьки вирішили, що доїдуть лише до Житомира, де жила материна сестра, й там на них чекатимуть. Не дочекавшись, поїхали далі на схід. Війну пережили в Челябінську. У 48-му повернулися до Ковеля...
За півроку їх схопили й вислали до Східного Сибіру, де вони й померли в таборі.)
ДОКУМЕНТИ
Совершенно секретно
ЗАМ. НАЧ. ТЮРЕМНОГО УПРАВЛЕНИЯ НКВД УССР ПОЛИТРУКУ тов. ДЕМИХИНУ
РАПОРТ
Доношу до В. сведения, что 22/6-41 г. в 3 часа утра по тревоге меня вызвали в УНКВД Волынской обл., где мне Нач. УНКВД поручил принимать сводки Райорганов области о ходе военных действий.
В 24 часа мне стало известно, что каркас тюрьмы гор. Луцк попаданием 2-х бомб разрушен в двух местах и охрана тюрьмы осуществляется только наружная...
В 2 часа утра 23/6-41 г я получил разрешение у Нач. УНКВД уехать в тюрьму совместно с 18-тью сов. парт. работниками для усиления охраны тюрьмы. 23/6-41 г. в 11 часов 30 мин. в тюрьму гор. Луцка прибыла опер. группа работников УНКҐБ и УНКВД по Волынской области, начальником которой был капитан госбезопасности тов. РОЗОВ. Там же около тюрьмы меня вызвал Нач УНКҐБ — капитан Госбезопасности тов. БЕЛОСТОЦКИЙ, который мне приказал выдать опергруппе всех з/к з/к, содержащихся в тюрьме Луцка по статьям УК УССР 54, 2, 11 и особенно ОУН.
Выясняя подробнее обстановку, мне капитан Госбезопасности тов. РОЗОВ приказал в течение 20 мин. выдать для расстрела всех з/к з/к по 54-2, 11 ввиду того, что противник находится от гор. Луцка в 7 километрах.
Получив такое приказание, я взял с собой Нач. тюрьмы ГРИНЁВА, Зам. Нач. тюрьмы ЛЕСКИНА и 4 человек дежурных Пом. Нач. БАШЛАКОВА, ЯНУЩЕНКО, КОВАЛЁВ и БАЛАХИН, при входе во двор тюрьмы Зам. Нач. тюрьмы ЛЕСКИН струсил заходить в тюрьму, тогда мы все ему ЛЕСКИНУ отдали своё оружие, а сами без оружия зашли в тюрьму для подбора з/к з/к.
Отобрали и вывезли на хоз. двор тюрьмы примерно 800 чел., которые немедленно были расстреляны там же на месте вышеупомянутой опергруппой, бойцами роты конвойных войск НКВД и начальствующим и надзирательским составом тюрьмы.
...Через 20 минут после расстрела з/к тюрьмы мы получили указание, что противник находится не в семи километрах, а в 25 километрах, и мы немедленно приступили к уборке трупов.
Все трупы 70 с лишним осуждённых к ВМН и около 800 подследственных нами закопаны и места на местах нахождения трупов полито керосином и выпалено, а после всего эти все места присыпаны известью.
Кроме этого, расстреляно охраной тюрьмы и воинскими частями в окрестностях тюрьмы з/к, пытавшихся бежать из тюрьмы. Для уборки этих трупов по распоряжению Нач. УНКВД была создна группа з раб. милиции, которая все трупы убрала.
В общем расстреляно в тюрьме и возле тюрьмы около 1 000 человек.
...Тюрьму гор. Луцк совместно с командиром роты конвойных войск ст. лейтенантом ФАХРУДИНОВЫМ и всем составом работников тюрьмы г. Луцк мы оставили после утери связи с УНКВД и воинскими частями 25.6-41 г. в 23 часа 30 мин.
...В части тюрьмы гор. Ковель сообщить ничего не могу, так как с Ковелем потеряна связь была 22/6-41 г.
Нач. тюремного отделения по Волынской обл. (Стан)
3/9 — 41 г.
АГИБ МВД Украины. Коллекция документов.
Совершенно секретно
Начальнику тюремного управления НКВД УССР капитану госбезопасности тов. Филиппову
гор. Киев
ДОКЛАДНАЯ ЗАПИСКА ОБ ЭВАКУАЦИИ ТЮРЬМЫ №3 г. ЗЛОЧЕВ
...Заключённых на день эвакуации содержалось в тюрьме 376 человек, из них:
1. Выдано в РО НКҐБ 174 человека.
2. Этапировано в Тарнопольскую тюрьму 94 чел.
3. Освобождено по постановлению прокурора 51 чел.
4. —”— РО НКВД 2 чел.
5. Выдано в РО НКҐБ, но не израсходованы 48 чел.
Вышеупомянутые 51 человек на освобождение с тюрьмы не освобождены, т. к. нач. РО НКҐБ м. лейтенант госбезопасности тов. Максимов, а также прокурор, хотя постановление на освобождение и дал, однако выпускать с тюрьмы не разрешил до тех пор, пока они не заберут с тюрьмы 48 человек з/к для израсходования.
С 29. 06 на 30. 06 сего года в ночь было приготовлено для выдачи в РО НКҐБ этих 48 человек, несмотря на целый ряд моих просьб, чтоб заканчивать работу, Максимов выругался матом и сказал, я за это отвечаю и вы мне не мешайте работать. В эту же ночь была сильная бомбардировка, все органы эвакуировались и всё оставили. Работники тюрьмы, несмотря на усиленную бомбардировку докончили не сделанную опер-составом работу и убирали с подвала трупы, но ввиду того, что когда было нагружено две машины трупов, в пути следования от бомбардировки машины были повреждены, трупы выброшены на территории воинской части, где их и хоронили. В тюрьме (в подвале) осталось 48 трупов, которые не успели вывезти т. к. шофёры бросили машины и так же бежали.
... Следует отметить, что эта работа качественно не окончена по тюрьме только лишь по вине тов. Максимова, который затянул это, а после ушёл, даже бросил весь свой опер-состав.
Примечание: сделанной разведкой политруком тюрьмы тов. Молитвиным установлено, что передний фасад тюрьмы цел.
Нач. тюрьмы №3 НКВД (Красан).
АГИБ МВД Украины. Коллекция документов.
Совершенно секретно
НАЧАЛЬНИКУ УНКВД ПО ЛЬВОВСКОЙ ОБЛАСТИ КАПИТАНУ МИЛИЦИИ тов. ДЯТЛОВУ
В соответствии с В. указанием, с целью быстрейшей разгрузки тюрем Львовской области от контрреволюционного, уголовно-политического элемента, совместно с Областной Прокуратурой были проверены дела заключённых по которым было выявлено:
Подлежало расстрелу Расстреляно
тюрьма №1 1355 924
тюрьма №2 471 471
тюрьма №4 413 413
Отсутствуют данные по тюрьме №3 г.Злочев. Связь со Злочевым отсутствует.
... С начала войны в тюрьму №1 поступают арестованные, которые принимаются без надлежащего оформления, в большинстве по спискам, без указаний мотивов ареста и статей обвинения, в то время, как среди них имеются активные ОУНовцы, шпионы, диверсанты и военнопленные, а также изъятые лица по массовым облавам.
Прошу указаний по существу изложенного.
Нач. тюремного отделения УНКВД ЛО лейт. госбезопасности (Лерман)
“24“ июня 1941 г.
г. Львов
АГИБ МВД Украины. Коллекция документов.
* * *
Лише опівдні ЗІС-тритонка з акторами вибралася з Ковеля на заповнене відступаючою армією луцьке шосе. Шофер — молодий хлопець із місцевих — запропонував їхати іншою дорогою, на Маневичі. Попетлявши вузькими окраїнними вуличками, ЗІС виїхав на мощену нерівною бруківкою стару дорогу і нарешті попрямував на схід... Треба сказати, що шоферові зовсім не потрібна була ця “евакуація”, але директор уранці сходив до військкомату й приніс йому призовну повістку. Разом прихопив там і червоні суконні петлиці інтендантської служби й причепив до них по “шпалі”, пришив до коміра гімнастерки (ще пару років тому він був “Військінтендантом 3-го рангу” і після звільнення в запас продовжував носити військову форму).
Години за півтори тритонка досягла Маневичів і, об’їхавши містечко (німецькі літаки бомбили скупчені в ньому армійські колони), виїхала на вкатану ґрунтівку, що вела до великого залізничного вузла Сарни.
Вже над вечір, переїхавши вбрід обмілілу Горинь (міст розбомбили ще вранці), ЗІС зупинився на узбіччі. До Сарн лишалося кілометрів десять.
Шофер виліз із кабіни і, залізши в кузов, відкрив бочку з запасним бензином, щоб заправити спорожнілий паливний бак.
У цей час полуторка, що стояла метрів за п’ятдесят позаду, раптово рушила й під’їхала до ЗІСа. У кузові її стирчала велика вогнетривка шафа й купчилися червоноармійці. Поруч із водієм сидів військовий з двома “кубиками” на синіх енкаведешних петлицях. Вистрибнувши з полуторки, він підійшов до ЗІСа.
— Немедленно залить нам бак! — наказав шоферу.
— На якій підставі? Хто ви? — висунувся з кабіни директор.
— А вы кто? Предъявите документы, — енкаведист простяг руку до кабіни.
— Ви що, не бачите? — директор висунувся ще більше, щоб було видно новенькі петлиці зі “шпалами”.
— Выйдите из машины и предъявите документы, — “енкаведист” розстебнув кобуру, що висіла на поясі.
Сипаючи чортами, директор виліз із машини і, підійшовши до нього, подав службове посвідчення.
— Директор театра, — недобре ощирився енкаведист. — Почему в форме?
— Бачите, лейтенанте...
— Всем сойти с машины! Быстро! — наказав “лейтенант”. — Два бойца ко мне! — раптом обернувся до своїх, і коли ті підбігли, скомандував, указуючи на директора. — Отвести от дороги!
Червоноармійці одразу ухопили ошелешеного “військінтенданта запасу” під руки й повели. Але не зробили й десяти кроків, як енкаведист, швидко вийнявши з кобури наган, вистрелив йому в спину. В директора підігнулися ноги й, ледь червоноармійці відпустили його, він впав на землю.
За кілька хвилин, коли, швидко перевантаживши бочку з бензином у кузов полуторки, енкаведисти від’їхали, артисти підійшли до непорушного директора. Він був мертвий...
У пізніх червневих сутінках ЗІС під’їхав до вокзалу й заглух: паливний бак був порожній.
Вночі харківським акторам пощастило влізти в ешелон, що вирушав на схід.
Роман і Зося лишилися.
— Навіщо панові Роману той схід? — сказав шофер.
— Маєш рацію, Славко, — відповів Роман, зрозумівши: за першої ж перевірки документів його чекатиме той же фінал, що й директора.
Наступного ранку шофер роздобув трохи бензину, й вони поїхали із Сарн. Кілометрів за двадцять звідти, у містечку Нивецьк, жив Славків родич. Вирішили “смутні часи” перечекати там.
У суботу 5 липня на будинку магістрату з’явився жовто-синій прапор. У містечку зрозуміли: “В Сарнах уже німці”...
У понеділок Роман подався до магістрату. Перед ним знову стояла проблема, яка доймала його останні чотири роки: в нього не було жодних документів...
У кімнаті, де перебував містечковий війт, біля вікна стояла людина. Ледве Роман заговорив, людина обернулася.
— Капітан Рико! — вигукнув він. — Оце зустріч! — і, розкинувши руки, пішов до Романа.
— Юрко!..
Вони обнялися.
Чоловіка звали Юрко Кучманич. У тридцятих, коли Роман “водив” через польсько-румунський кордон нелегальних емігрантів, Кучманич у прикордоннім містечку Заліщики “тримав вікно”, через яке вони переходили кордон.
Для поїздок у прикордоння Роман мав документи на ім’я “Романа Риковича”, службовця польської прикордонної сторожі. Люди Організації знали його під цим прізвищем і звали “капітан Рико”.
Кучманич розповів Романові, що 30 червня, відразу після вступу німців до Львова, Головний Провід ОУН проголосив Незалежну Українську Державу. Він приїхав у Сарни як представник Крайового Проводу й зараз їздить повітом: знайомиться з місцевою владою.
— Де ти дівся після Берези? — спитав Кучманич, дивлячись Романові в очі.
Роман не опустив голови.
— Після табору поїхав у Холм до батьків, потім хотів податися за кордон. Початок війни зустрів у ковельській в’язниці...
7 липня 1941 року у магістраті містечка Нивецьк Роман Вайнштейн отримав свій останній пашпорт. На бланку, що зберігся з польських часів, було: “Роман Рикович, син Венцлава і Рози...”
Дату видачі зсунули на два роки назад.
Наступного дня, повертаючись у Сарни з поїздки повітом, Кучманич заїхав до Романа.
— У Нивецьку після “совєтів” лишилося всього дві наші боївки... Від імені Крайового проводу, призначаю тебе станичним...
Коли Роман вийшов провести Кучманича, той покликав двох хлопців, які стояли неподалік.
— Командири боївок... А це ваш станичний, — сказав, кивнувши на Романа.
Минув тиждень після зустрічі з Кучманичем. Німці у Нивецьку не з’являлися.
Зате прийшли незвані гості — “совєти”. 15 липня, надвечір, через західну околицю до містечка в’їхало з десяток хур, запряжених артилерійськими битюгами. У хурах сиділи озброєні люди у військових гімнастерках. Два останні запряги тягли 76-мм гармату та зарядний ящик. Доїхавши до центру містечка, всі зупинилися біля магістрату. З передньої хури зіскочили троє військових і ввійшли до будинку. Через кілька хвилин звідти пролунали постріли, потім двоє витягли з магістрату тіло війта й скинули з ґанку. Третій, тримаючи в руці наган, ішов позаду. Очевидно, це був командир, “товарищ майор” — так зверталися до нього.
— Созвать народ на митинг! — наказав він.
Хвилин за двадцять мешканці ближніх будинків згуртувалися біля магістрату. “Майор” знову вийшов на ґанок.
— Граждане и гражданки! — Видно було, що вже встиг за цей час “выпить и закусить”: “командири”, що вийшли разом з ним, ще дожовували. — Товарищ Сталин приказал: “Ни единого куска хлеба, ни единой капли води не должно достатся врагу на нашей земле! Смерть немецким оккупантам и их пособникам!..”
Раптом пролунав постріл, і майор, незграбно змахнувши руками, повалився на землю поруч із тілом війта. Цієї ж миті повітря струснув потужний вибух, і з краю площі полетіли на натовп уламки зарядного ящика й закривавлені клапті. Місцевий люд кинувся навтьоки. Ударило ще кілька пострілів, що скинули з ґанку ще двох “командирів”. Прорізала повітря довга кулеметна черга.
“Гості” кинулися до хур і, люто хльоскаючи битюгів, кинулися геть із містечка.
Так пройшла перша бойова операція нивецьких боївок.
За кілька днів у Нивецьку стало відомо про біду, яка спостигла жителів невеликого села Дерен, що лежало кілометрів за десять на північ. Загін, що виходив з оточення, поґвалтував там майже всіх жінок і, підпаливши село, пішов далі, зоставивши після себе трупи вісімнадцятьох селян...
* * *
Навесні 1941 року, готуючись до “визвольного” походу в Європу, Сталін суттєво поповнив армію випущеними із сибірських таборів карними злочинцями. З них було сформовано 12 стрілецьких дивізій. Їх не поставили у перший, штурмовий ешелон “визволителів”, зброї їм не дали і навіть не переобмундирували. Маршували вони на вихідні позиції другого ешелону в чорних арештантських робах, за що й отримали від німецької розвідки назвисько “чорні дивізії”.
За два тижні до одержання бойового наказу їм би видали гвинтівки з тригранним багнетом і “старе” червоноармійське обмундирування...
Але Гітлер вдарив першим.
І Червона армія дременула на схід разом з “чорними” дивізіями.
Виконуючи план “бліцкриґу”, танкові клини вермахту рвалися вперед, відрізаючи од основних частин цілі червоноармійські корпуси.
Німецькі спецкоманди підчищали тили, зганяючи сотні тисяч червоноармійців у наспіх збудовані табори. Однак не всі потрапляли в полон — частина лишилася на волі, і єдиним “бойовим” завданням для них було дістатися на схід, до своїх, додому...
“Своїм” дивізії із “зеків” були вже не потрібні: для переслідуваної армії вони становили небажаний, вибухонебезпечний баласт.
Коли “чорні” червоноармійці діставалися до “своїх”, ними негайно опікувалася спецкоманда НКВД, щоб, довівши до заздалегідь обладнаної кулеметами улоговини чи кар’єру, розстріляти, часто навіть із вільним молодшим командним складом...
Здіяне відносили на рахунок німців, що йшли “наступаючи на п’яти”...
Так закінчили “визвольний” похід “чорні дивізії”, що відступали Поділлям.
Проте ті, хто відступав північніше, в край заболочених низин, густих листяних лісів і непримітних, переважно ґрунтових доріг, уникли цієї долі. Але не тому, що НКВД на правому фланзі Південно-Західного фронту був гуманнішим. Просто у Верховного командування з’явилась ідея використати їх у німецькому тилу як “партизанів”.
Після виступу 3 липня по радіо Сталіна на Полісся були направлені спецгрупи НКВД з завданням: затримати рештки “чорних” армійців, що тікали на схід, і формувати з них “партизанські загони”, покликані виконувати наказ: “За лінією фронту все повинно бути знищене”.
Сталінський наказ карним злочинцям припав до душі.
Але створені з колишніх зеків партизанські загони ніякої загрози для нечисленних німецьких гарнізонів Полісся не становили; бо обминали десятою дорогою місця їхнього розташування.
Наказ Сталіна “зеки” ревно виконували, грабуючи та знищуючи беззахисні лісові сільця, безжально розправляючись із місцевим населенням.
* * *
У боївках Нивецька було всього 11 людей. Троє з них служили у польській армії і прийшли восени 39-го в рідне містечко, прихопивши зброю. Командир однієї з боївок, старший капрал Петро Бохер, приніс снайперську гвинтівку, сапер Давид Ґрад — дюжину мін-маляток з детонатором сповільненої дії, третій, колишній “жолнєж”, роздобув, уже після “возз’єднання”, ручний кулемет Дегтярьова. Решта була озброєна відібраними в польських поліціянтів старими “смітвессонами”.
Патронів у всіх було — кіт наплакав.
Ярослав, який уже кілька разів возив нивецьких торгівок у Сарни на ринок, повештавшись, за завданням Романа, біля станції, розвідав, що на запасній колії стоїть, кинутий “совєтами” в поспіхові відступу, ешелон із зброєю та боєприпасами. Роман вирішив здобути його для боївок ОУН. Захопити вагони, що майже не охоронялися, не становило особливих труднощів, але це могло б викликати репресії з боку німців, а, враховуючи нечисленність на цей час бойових груп ОУН і сильну загрозу з боку відступаючих “москалів”, війна на два фронти була небажана.
Роман вирішив добути зброю мирним шляхом.
Штаб німецького гарнізону в Сарнах розташувався у будинку вокзалу. Вранці, днів за два після розвідки, Роман, Зося (як перекладач), Петро Бохер і троє його хлопців приїхали Ярославовим ЗІСом у Сарни. Під’їхавши до вокзалу, Роман і Зося попрямували до входу, що охоронявся вартовим.
— Ми до пана коменданта у важливій справі, — німецькою мовила Зося.
Викликаний вартовим офіцер провів їх до колишнього кабінету начальника станції. Побачивши Зосю, літній гауптман, певно, резервіст, підвівся з-за просторого письмового столу.
— Гер комендант, — звернулася до нього Зося, — ми — представники магістрату містечка Нивецьк. Це пан Рикоцький, — Зося вказала на Романа, — бургомістр. — Роман напівуклонився, комендант увічливо кивнув. — Пане коменданте, — докинула Зося, — у зв’язку з нападом на Нивецьк і ближні села відступаючих червоних бандитів ми просимо вас видати нам зброю. Захищаючи свої оселі, ми допоможемо відтак і вам, пане коменданте, зберегти спокій у районі.
— Я захоплений вашою берлінською вимовою, фройляйн, та не зможу вам допомогти: німецька зброя перебуває тільки в німецьких руках, — твердо відповів комендант.
Однак, почувши, що їх цікавить полишений Червоною армією ешелон, розслабився:
— Але ж там лише артилерійські снаряди...
***
Роман підійшов до вікна й дав знак хлопцям, що стояли біля ЗІСа. За хвилину до кабінету занесли великий кошик, наповнений шинкою, домашніми ковбасами й іншими селянськими делікатесами та відрову сулію з найчистішим “перваком”. Повітря сповнилося апетитними пахощами.
Комендант посміхнувся:
— О... Українішес шнапс...
Викликавши лейтенанта, він звелів відвести “гера бургомістра” до “російських” вагонів.
— Хай візьмуть, що забажають, — і додав, підійшовши до кошика й втягши носом аромат копченої шинки: — й скільки їм потрібно.
Загнані у глухий кут вагони справді були заповнені артснарядами, але поміж них були три “теплушки” зі стрілецькою зброєю та боєзапасами. Зробивши неподалік тупика перевалочну базу, Роман і його хлопці швидко розвантажили їх та надвечір благополучно допровадили до Нивецька сотню ящиків із покритими ще заводським мастилом самозарядними карабінами, станковими й ручними кулеметами, звичайними та протитанковими гранатами, а також німецькими автоматами, пістолетами й комплектами військового обмундирування, що призначалося, мабуть, для диверсійних груп.
А ще — купу оцинкованих коробок із патронами.
Увесь цей арсенал розмістили в просторому підвалі бакалійного магазину, що належав батькові Давида Ґрада. Щоправда, перебував він там недовго. Вже за кілька днів зброю перепровадили до старих і нових боївок.
У єврейській громаді Нивецька теж утворилася група самооборони. Командиром її Роман призначив Давида Ґрада.
На початку серпня на лісовому хуторі поблизу Нивецька відбувся збір Повітового проводу, на якому представник Краю Кучманич назвав провідником Сарненського повіту давнього члена ОУН Романа Риковича — “капітана Рика”.
Зі спогадів Софії Нaґлер:
“У перші тижні війни в периферійних осередках ОУН погано уявляли наміри німців стосовно України.
Так само як у перші місяці після визволення від поляків.
Люди сподівалися, що замість російської окупації, котра виявилася набагато гіршою, ніж польська, прийде, зрештою, Незалежність.
Оптимізму надавала створена у Львові після 30 червня Національна Рада.
Усі ці ілюзії розвіяв член Крайового проводу ОУН, професор Ягелонського університету д-р Бемко, який приїхав у Нивецьк до родичів. На повітовому зібранні він розповів присутнім, що перед самим початком “бліцкригу” німці заарештували Центральний провід ОУН Мельника, що перебував у Кракові.
— Гітлер дивиться на Україну як на “лебенсраум”, житницю для “Великої Німеччини” та нові землі для німецьких колоністів... Враховуючи це, треба співробітничати з німецькою владою обережно й тільки тоді, коли це вигідно місцевому населенню...
Далі д-р Бемко розповів про політику німців на тотальне знищення євреїв і передав указівку Головного Проводу ОУН Бандери: сприяти врятуванню єврейської громади Краю.
Насамкінець Бемко сказав:
— Нам нема на кого сподіватися. Будь-який переможець у цій війні нічого доброго Україні не принесе, тому потрібно берегти Організацію й намагатися, по змозі, тримати управління на місцях у своїх руках”.
Далі читайте паперову версію журналу
