Елізабет Баррет-Бравнінґ
Сонети з португальської
Переклад з англійської та вступ Віктора Марача
Лебедина пісня
Цикл “Сонети з португальської” англійської поетеси Елізабет Бравнінґ належить до вершинних досягнень світової любовної лірики. Мабуть, в жодного іншого поета, що звертались до однієї із найскладніших поетичних форм — сонета, особисте, біографічне не виражене настільки явно, не втілене з такою поетичною майстерністю. Разом з листами, адресованими Роберту Бравнінґу, ці сонети стали невід’ємною складовою романтичної легенди про любов двох видатних поетів, що змела всі перепони, перенісши закоханих із похмурої і холодної атмосфери Лондона до теплої і сонячної Італії.
Елізабет Баррет-Бравнінг народилась 6 березня 1806 р. в Англії поблизу міста Дарем у досить заможній сім’ї: батько мав великі плантації на острові Ямайка і розбагатів на продажі цукру і рому. Дівчина отримала чудову домашню освіту, що включала знання класичних (латини та грецької) і кількох сучасних мов, історії, філософії, літератури; ще в дитячому віці почала писати вірші. Батько, натура владна і деспотична, завів у родині строгі порядки, вимагаючи беззастережної покори і заборонивши всім одинадцяти своїм дітям вступати в шлюб, — але він гордився досягненнями дочки в навчанні, а пізніше в літературній творчості: в 1820 р. була опублікована її епічна поема “Марафонська битва”. З раннього дитинства Елізабет страждала хронічною хворобою легень, 1821 р. після травми хребта стала напівінвалідом. У 1835 р. сімейство Барретів переїхало до Лондона, де поетеса могла брати безпосередню участь у літературному житті столиці. В 1838 р. була опублікована її поетична збірка “Серафим та інші вірші”, зустрінута досить прихильно критиками. В тому ж 1838 р. Елізабет для зміцнення здоров’я на кілька років поїхала до м. Торкі на південному узбережжі Англії, де 1840 року загинув, катаючись на човні, її брат Едвард. Переживши у зв’язку з цим сильне нервове потрясіння, Елізабет .вирішує усамітнитись у своєму лондонському помешканні і готуватись до смерти, оскільки життя втратило для неї будь-який сенс; проводить весь свій час у затемненій кімнаті, не встаючи з ліжка і не приймаючи нікого із друзів та знайомих. Єдиною її втіхою в цей час була тільки поезія. В 1844 р. виходить з друку в двох томах збірка “Вірші”, що утвердила її поетичну репутацію; до неї, зокрема, ввійшов широковідомий вірш “Плач дітей”, спрямований проти визиску дитячої праці на фабриках та шахтах.
———© Віктор Марач, 2008.
Вірші Елізабет Баррет справили надзвичайно сильне враження на англійського поета Роберта Бравнінґа (1812—1889). Захоплений ними, він починає шукати можливости зустрітися з нею. Оскільки це зробити було надзвичайно складно, бо Елізабет перебувала під пильним наглядом батька, який ревниво оберігав її від будь-якого контакту із зовнішнім світом, то спочатку між ними зав’язалося листування. В першому листі до неї, відправленому 10 січня 1845 р., Роберт писав: “Я всім серцем полюбив Ваші вірші, ... але я полюбив і Вас”. Між ними спалахнуло кохання, і 12 вересня 1846 р. вони таємно обвінчалися, а вже через тиждень відбули до Італії. Батько так і не пробачив дочці її вчинку; листи, які вона посилала йому з Італії, вертались нерозпечатаними. Подружжя поселилось у Флоренції. Щасливий шлюб, сприятливий південний клімат благотворно вплинули на здоров’я Елізабет; в 1849 р. вона народила сина, брала активну участь в літературному та громадсько-політичному житті Італії, щиро співчуваючи борцям за її визволення. Померла поетеса 29 червня 1861 р.; одразу ж після її смерти Роберт Бравнінґ із сином повернувся до Англії.
Світову славу Елізабет Бравнінґ приніс любовний цикл із 44 сонетів “Сонети з португальської”, що писались протягом 1846-48 років і були опубліковані 1850 року. В цих віршах, що надихались і живились безпосереднім життєвим досвідом, відображено зародження і еволюція її великого кохання: раптове почуття застало самотню, хвору, позбавлену надій на щастя жінку зненацька — замість смерти; до якої вона готувалась, прийшло кохання, яке збурило все її життя. Збентеження і внутрішнє сум’яття, яке героїня відчуває спочатку, міняється на радісне прийняття цього нового почуття, яке росте й міцніє, заповнюючи все її єство, відкриваючи перед нею нові горизонти, підносячи над прозою буденности і долучаючи до поезії вічности. У зв’язку із надто особистим, інтимним характером циклу сонети були видані з імітацією під переклади з іноземної мови; вибір саме португальської пояснюється тим, що Роберт пестливо називав Елізабет за її смаглявість “моя португалочка”.
І хоч роки перебування в Італії були для Елізабет Бравнінґ досить плідними у творчому відношенні (збірки віршів “Вікна будинку Гвіді” (1851), “Вірші до конгресу” (1860), роман у віршах “Аврора Лі” (1857)), “Сонети з португальської” так і залишились її лебединою піснею, проспіваною при найвищому злеті на крилах кохання.
Марач Віктор
Сильвестрович, доцент
кафедри вищої математики Рівенського
державного гуманітарного університету.
1
Я чарувалась співом Феокріта
Про літ принаду — давніх милих літ,
Які дарують свій солодкий плід
Старим і юним, в дні зими і літа.
В тонах античних давнього піїта
Відчула знов я весь солодкий гніт
Тих літ сумних, печальних милих літ,
Якими й моя доля оповита.
І тінь на мене, у сльозах всю, впала,
Й було Видіння (леденіла кров),
Й мене рука вниз за косу схиляла,
І голос був, відлуння сурм немов:
“Хто я, вгадай?” — “Ти Смерть”, — я відказала.
Й дзвін срібла в відповідь: “Не Смерть — Любов!”
3
Нерівня, любий мій, нерівня ми!
Не схожі наші звички й наші долі.
Звикать, зустрівшись, стали б лиш поволі
Два наші ангели, б’ючись крильми.
Ти — гість жаданий там, де блиск юрми
Й очей сіяння, й музика, щоб в колі
Красунь кружлять у танці. Я ж в юдолі
В сльозах вся змушена блукать в пітьмі.
І чи ж тобі у розкоші й красі
З вікна вдивлятись в опівнічний час,
Як бідна я, яку забули всі,
Співаю лиш тоді, як день вже згас.
Чоло твоє у миррі, а моє — в росі
Й лиш смерть одна могла б зрівняти нас.
4
Твоє життя — це танцювальна зала,
Співче натхненний! Танцю жвавий біг
Спинить одним лиш порухом ти б міг —
З уст віщих всіх би пісня чарувала.
Й твоя рука ці двері відчиняла
Злиденні, й ти приніс на мій поріг
Скарби ті всі, що у душі беріг,
Щоб музика ця і мені звучала.
Поглянь — тут запустіння лиш говорить:
Сова й кажан скорботні на даху,
Цвіркун мій мандоліні твоїй вторить
Десь там внизу глибоко, як в льоху,
Й луна відчаю потім ще повторить:
Це плач мій — я самотня... я в страху.
7
Для мене світ змінивсь увесь, відколи
Душі твоєї кроки донеслись,
Такі тихенькі, що мені здались
Між мною й смертю вітерцем у полі.
Й любов’ю осяйнули тьму юдолі
Й мене знов жити вчить вони взялись:
Жага, надія й сили віднайшлись;
Й причастя Бог дав — цей дарунок долі
Взяла я вдячно, й поряд із тобою
Молюсь Йому! Став обриси втрачать
Колишній світ — ти заслонив собою:
У всім вже лиш тебе мені вбачать.
Й ця лютня, й пісня — радістю й журбою
В них звуки твого імені звучать.
14
Як любиш, то роби це лиш заради
Любови; не кажи: “Її люблю
За усмішку, за погляд, що жалю
Весь повний; за думки, що в їхнім ладі
Своїм знаходжу відгук; за принади
Ще якісь в ній, що в себе переллю”.
Візьмуть літа щось чи й сама згублю —
Відхилення можливі, й зміни, й спади.
Є вдосталь тих, які любить готові
За те лиш, що втруть сльози з моїх щік:
Якщо ж цей плач і сльози тимчасові, —
Що стане з їх любов’ю через рік?
Люби мене заради лиш любові,
А не за щось: любов така — навік!
20
Коханий, любий мій, коли згадаю,
Що в світі цьому ти був і торік,
Як я похмурим дням втрачала лік,
Те навіть уявить, що споглядаю,
Не в змозі; й ти не чув, що я ридаю,
Як погляд твій мене ще не обпік
Й серед снігів здавалось, що навік
Уже відчай цей, — о, як припадаю
Я до джерел блаженств земних! Печаль
Минула та, розвіялась тривога
Й проміння сонця осяйнуло даль
Відтоді, як нога твоя порога
Мого торкнулась. Атеїстів жаль —
Нудне життя в них, бо не вірять в Бога.
21
Скажи це знов і ще раз повтори —
Що мене любиш: мов “ку-ку”, бриніти
Йому — та як без цього уявити
Луги й ліси, узвишшя і яри
Цієї благодатної пори —
Без цього чи могли б так зеленіти?
Коханий мій, лиш цим одним зцілити
Мене твій голос може від жури.
Що любиш — знов скажи. Чи у природі
Надміру квітів, хоч їх не злічить?
Чи забагато зір на небозводі?
Скажи, що любиш, любиш — хай звучить
Цей серця дзвін: люби й з душею в згоді,
Що, хоч любов’ю повна, все ж мовчить.
27
Коханий мій, із смертного порога
Підвів мене ти, як без сил була,
Й торкнувсь твій подих зблідлого чола
Й воскресли знов життя в мені й спромога —
Мов ангелів остання допомога,
Був твій цілунок. Доля нас звела:
Коли блукала серед пітьми й зла,
Ти стрівсь, хоч я шукала тільки Бога.
Тебе знайшовши, встала я з колін
Й назад дивлюсь, в життя, в якім невільна
Була — що в нім лишила й що взамін
Взяла — й чи ноша ця мені посильна.
Й те навіть, що вже забуття вкрив тлін,
Любов відновить, що, мов Смерть, всесильна.
30
Крізь сльози ти ввижаєшся щоночі,
А вдень дивлюсь на тебе, сміючись.
Чому ж, коханий, й зараз, як колись,
По-різному тебе сприймають очі?
Богослужіння так слова пророчі
Врочистим піснеспівом линуть ввись,
В якому нероздільно вже сплелись
“Амінь!” сумне й бадьоре “Радуйсь, Отче!”
Спалахує сіяння і росте
Й мені явля скарби свої блискучі,
А потім згасне — й снігом замете
Знов серце, й тоді сльози неминучі.
Чи ж вернеться те сяйво золоте,
Як зараз сльози ці, гіркі й пекучі?
33
Ім’ям пестливим зви мене! Немов
На його звуках у дитинство лину
Й, зачувши лиш, всі іграшки покину,
Щоб бачить те обличчя миле знов.
Знайшли ті голоси вже вічний схов
На небі, влившись в пісню солов’їну,
Й тут маю втіху на землі єдину,
Як кличу Бога — всю мою любов.
Колишніх втіх ні слуху вже, ні зору
Нема — тож хай замінить голос твій:
Квіт Півночі вплети у Півдня флору
В любов останню й ранню мою влий!
Поклич ім’ям тим — і, як в давню пору
Одразу ж відгукнусь я, любий мій.
37
Пробач мені, пробач, що я в уяві
Твоїх чеснот фортецю на хитку
Будівлю замінила із піску,
Що валиться уже при самій з’яві.
Бо, перш ніж ти явивсь мені у славі,
Я звідала нужду, й таку тяжку,
Що глиб здалась за мілину грузьку,
Спотворюючи риси величаві
І чисте розбавляючи брудним,
Й підробку бачить змусила у всьому, —
Мов той поганин, що вернувсь живим,
І з вдячності за це божку морському
Потвори образ, виліплений ним,
Стоїть тепер у храмі золотому.
42
Майбутнє не повторить хай минуле:
Й мій ангел-охоронець при мені,
Оглянувшись ще раз на дні сумні,
Підтвердив те, що в думці лиш майнуло:
Скорботою так знов із них війнуло.
Й ось ти зустрівсь в моїй самотині —
Й розвиднілись мої похмурі дні,
Коли їх твоє сонце осяйнуло:
І посох мій сухий зазеленіти
Примусив животворний погляд твій.
Минуле я не хочу повторити:
Залиш: розкривши мій життя сувій,
Сторінок кілька — заново творити
Слід решту нам, мій ангеле новий!
