Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ

Її величність Мнемозіна

На початку нового року у Великобританії з’явилася книжка, що одразу претендує на статус книжки всього 2008 року.

 

Пам’ять і досі тримає пальму першості серед найзагадковіших феноменів світу. У двадцятих роках ХХ сторіччя було встановлено, що через мозок безупинно проходять електричні струми, а прикладені до голови електроди зареєстрували регулярні сплески й ритмічні хвилі електричної активності, що змінюються під час спокою, розумової роботи чи сну. Це було сприйняте як підтвердження телефонної моделі з ідеєю про центральну станцію, що з’єднує абонентів, із яких одні набирають номери, а інші відповідають на виклики.

 

“Пам’ять — не те саме, що свідомість, але ці поняття тонко, приховано взаємопов’язані. Хтось колись сказав, що ми цілком створені з чистої, теоретичної субстанції знання, а все решта — це пам’ять. Коли ми думаємо про себе, одразу починаємо переміщати в пам’яті згадки про себе. Ми з жахом дивимося на людей, які внаслідок поранення чи пошкодження мозку втратили здатність пам’ятати. Жах нашого часу — жити з деменцією — байдуже, чи в нас самих, чи в людях, що є для нас близькими. Спогади можна легко пошкодити, їх можна викинути, полишити напризволяще. Пам’ятати — означає мати два “я”, дві самості — одна, яка пам’ятає, а друга — яка думає про пам’ять, але вони не роз’єднані, сепарування їхнє може бути небезпечним”, — зазначає відома англійська письменниця Антонія Сьюзен Байят.

 

Саме з таких слів починається нова британська антологія “Пам’ять”¹, в якій зібрано величезну кількість фрагментів з історії світової літератури та культури — від Аристотеля, Платона, Блаженного Августина до Хорхе Луїса Борхеса, Харукі Муракамі, Поля Рікера — про таїну людської пам’яті і спроби осягання цього феномену. Цю вельми цікаву книжку впорядкували науковець Гарієт Гарві Вуд (Harriet Harvey Wood) та класик англійської літератури А.С. Байят (A.S. Byatt). Книжка побачила світ на початку 2008 року в лондонському видавництві “Chatto & Windus”, що належить величезній корпорації “Random House”.

Антологія складається з двох розділів: у першій частині, яку відкриває передмова А.С. Байят, зібрано есеї-розвідки відомих філософів, митців, науковців про природу і функції пам’яті, результати новітніх досліджень тощо; друга частина з передмовою Гарієт Гарві Вуд постає як колекція дивовижних фрагментів зі скарбниці світової літератури про її величність Пам’ять. Ця друга частина має кілька підрозділів: “Дитячі спомини”, “Ідея пам’яті”, “Мистецтво пам’яті”, “Пам’ять і наука”, “Пам’ять і уява”, “Оманливі спогади”, “Публічна пам’ять”, “Забування”. Також книжку відкривають чотири цитати, в яких ідеться про квінтесенцію того, що людство називає “пам’яттю”: цитата Луїса Бенюеля, Льюїса Керолла, Данте (з “Пекла”) й Т.С. Еліота.

Як зазначає відомий у світі нейробіолог С. Роуз, есей якого також потрапив до цієї антології:

 

“Пам’ять — найтривкіша з наших здібностей. У старості ми пам’ятаємо події дитинства. Випадково загублене слово може воскресити для нас давно забуті риси людини, ім’я, морський або гірський пейзаж. Пам’ять визначає нашу індивідуальність і змушує діяти так чи інак, ніж будь-яка інша риса нашої особистості. Все життя — шлях із пережитого минулого в невідоме майбутнє, освітлюваний лише в ту  мить, що вислизає, ту мить реально випробовуваних відчуттів, що ми називаємо сьогоденням. Проте  сьогодення — це розвиток минулого, воно виростає з минулого й формується завдяки пам’яті. Саме пам'ять рятує минуле від забуття. Іншими словами, пам'ять надає спрямованість ході часу”.

 

“Пам’ять” — це антологія думок про пам’ять. Як зазначає А.С. Байят:

 

“Гаррієт Гарві Вуд і я спробували подати  багато рівнів — філософський, естетичний, науковий, психологічний, особистісний, соціальний — наскільки це було можливо, тому кожний розділ цієї праці більше видається незавершеним, сугестивним, аніж повним джерелом усього, що існує про пам’ять. Антологія складається з двох частин. Перша —колекція фахових есеїв на тему пам’яті, більшість із них спеціально було написано для цього видання. Серед авторів — відомі науковці, митці, філософи. Друга частина пропонує колекцію висловів, упорядкованих тематично”.

 

Треба сказати, що багато в чому ця книжка взяла від праць “Німецьке філософське літературознавство наших днів” (у якій розміщено статті з питань пам’яті, а також можна знайти чудове оповідання “Фунес, чудо пам’яті” Борхеса, що потрапило й до британської антології. Щось укладачі взяли з фундаментальної праці Френсіс Єйтс “Мистецтво пам’яті”. Проте найбільше, як на мою думку, асоціацій виникає з відомою у світі книжкою С. Роуз “Будова пам’яті: від молекули до свідомості”². Безперечно, до того, як упорядники підійшли до укладання цієї антології, вони мали можливість ознайомитися з найвизначнішими виданнями в цій галузі. Але, правду кажучи, такого переліку фрагментів із художньої літератури (вважаймо Юнґа, Фройда та Рікера також якоюсь мірою літераторами!) жодне видання раніше не бачило.

————

¹ Memory. An Anthology. Edited by Harriet Harvey Wood and A.S. Byatt (Chatto & Windus, London, 2008). Автор рецензії висловлює щиру вдячність компанії “Random House” та особисто Патріку Герґедону (Patrick Hargadon) за можливість прорецензувати цю книжку для журналу “Всесвіт”. Український читач може замовити собі книжку за адресою: http://www.amazon.co.uk/Memory-Harriet-Harvey-Wood/dp/0701177373

² Цю книжку, до речі, було перекладено російською мовою, і вона з’явилася друком 1995 року в Москві: Роуз С. Устройство памяти. От молекул к сознанию: Пер. с англ. — М.: Мир, 1995. — 384 с.

© Дмитро Дроздовський, 2008.

 

Варто, мабуть, наскільки це можливо, процитувати і зазначити в цій рецензії ті проблеми, пов’язані з функціонуванням і природою пам’яті, що порушено в першому розділі англійської антології, щоби мати реальну картину досягнень сучасної зарубіжної наукової думки щодо вивчення цього неймовірно складного і цікавого феномену. Щодо другого розділу, то переказувати його немає сенсу: до нього увійшли уривки з творів зі скарбниці світової літератури. Ось лише кілька назв: “Беовульф” анонімного автора, Вольтер “Пригоди пам’яті”, Вільям Вордсворт “Прелюдія”, Роберт Браунінг “Меморабілія”, Джорж Еліот “Міддлмарч”, Генрі Джеймз “Мистецтво роману”, Тоні Морісон “Улюблена”, Жак Ле Гофф “Історія та пам’ять”, Поль Рікер “Пам’ять, історія, забуття” тощо-тощо-тощо. 

Сьогодні варто по-новому, вже ґрунтуючись на новітніх досягненнях, зрозуміти величезний інтерес до природи пам’яті, характерний для літератури й мистецтва. Доволі добре це показала Джейн Остін у “Менсфілд-Парку” (цікаво, що ту саму цитату ми маємо і в давнішній праці С. Роуз, і в цій новій британській антології), змусивши свою стоїчно витриману героїню Фанні Прайз міркувати в такий спосіб:

 

“Якщо якусь із наших здібностей треба було б визнати найразючішою, я назвала б пам’ять. В її могутності, провалах, мінливості є, по-моєму, щось більш незбагненне, ніж у кожному з інших наших дарунків. Пам’ять іноді така чіпка, послужлива, слухняна, а проте, плутана й слабка, а ще інколи така деспотична, нам не підвладна!”

 

Протилежний приклад надлишкової пам'яті можна знайти в одній із новел аргентинського чарівника Хорхе Луїса Борхеса, в якій ідеться про парубка на ім’я Фунес, що, здавалося, міг пам’ятати все (цей уривок також можна прочитати в другій частині рецензованої антології):

 

“Глянувши на стіл, бачимо три чарки на ньому. А Фунес бачив усі гілочки, листочки і ягоди на виноградній лозі. Він пам’ятав форми південних хмар 30 квітня 1882 року й міг подумки порівняти їх із мармуровим малюнком на шкіряному плетінні книги, на яку подивився тільки раз, і з візерунком піни під веслом на Ріо-Негро в переддень бою біля Кебрачо... Спогади ці були непростими — кожний зоровий образ супроводжувався відчуттями м’язовими, тепловими тощо. Він міг відновити всі сни, всі фантазії. Двічі або тричі він воскрешав у пам'яті цілі дні. Він сказав мені: “В мене більше спогадів, ніж було в усіх людей у світі, як світ стоїть…  Моя пам’ять — як стічна канава...”.

 

Не випадково в цій новелі Фунес помирає молодим, так сказати, від надлишку пам'яті.

Проблема фіксації, заморожування пам'яті здобуває ще важливіше значення, коли ми переходимо від індивідуальної пам'яті до колективної, що й потверджує один із есеїв британської антології, автором якого є Судгір Газарісінгх.

Один із авторів першого розділі, Крейґ Рейне (Craig Raine), говорить у статті “Пам’ять у літературі” про те, що “пам’ять сексуальна у своїх функціях”. Пам’ять — ніби метафора, а людство завше потребувало метафори, щоби міркувати про пам’ять. Існує довга традиція, розпочата ще від Платона, щоб описувати процеси запам’ятовування метафорично. Блаженний Августин був певен, що пам’ять — це особливе місце, в якому він зібрав людей і помисли. Пам’ять може поставати як підземелля, звідки на поверхню виринають різні речі. Ми створили машини, щоб зміцнити пам’ять, а потім почали використовувати ці машини як метафори, коли думаємо про пам’ять.

Ульрік Найссер (Ulric Neisser) у своєму ґрунтовному есеї під назвою “Пам’ять із щіпочкою солі” говорить про те, що “фотографія запам’ятовує все, що трапляється на шляху, індиферентно; проте жодна людська пам’ять не працює в такий спосіб”. Він дискутує над проблемами сприйняття і запам’ятовування звукової й відеоінформації, а також визначає флеш-ефект людської пам’яті. На думку Ульріка, не можна досягнути того стану, щоб пам’ять людини дорівнювала пам’яті машин, адже людина мислить про саму пам’ять метафорично, і в цьому — велика різниця.

Стівен Роуз (Steven Rose) у своєму чудовому есеї, що має назву “Спогади зроблено з цього”, подає всю історію наукового вивчення людської пам’яті й особливостей її функціонування. Також подано результати і власних експериментальних досліджень. Запам’ятовування — це фізична (тілесна) активність, що відбувається в мозку одночасно з діяльністю нервової системи. За словами Роуз:

 

“Пам’ять із найдавніших часів інтригує філософів. Кожна культура висувала для неї власну аналогію. У греків це були записи на воскових дощечках, у середньовіччі  такою аналогією були складні гідравлічні системи із труб і клапанів. У XVІІ столітті, в епоху зародження сучасної західної науки, аналогами здавалися пристрої з важільцями й шестірнями, в XІХ столітті їхнє місце посіли електричні схеми, а в другій половині XX століття на зміну прийшов комп’ютер… Пам’ять — це не тільки предмет науки про мозок і поведінку… для кожного з нас власна пам’ять глибоко суб’єктивна. Щодня я працюю в лабораторії з вивчення біології пам'яті в експериментах на курчатах, а щовечора вирушаю додому, у світ, насичений моїми особистими спогадами. Як пов’язано між собою ці дві половини мого життя? Щоб усунути розлад між об'єктивним і суб'єктивним у власному житті, недостатньо просто здійснити переклад із однієї об'єктивної мови на іншу. Для цього треба перебороти глибший розкол, що існує в культурі індустріалізованого західного суспільства і сприймається іноді як наслідок посилення влади науки і її декларованої об'єктивності.  Чи можна жити в гармонії з собою, якщо усвідомиш, що найглибші почуття любові до ближнього, тремтіння перед неосяжністю Всесвіту, в якому проходить твоє життя, існують у голові як системи зв’язків або потоки електричних сигналів між нервовими клітинами, як процеси синтезу одних білків і розпаду інших? Мені здається, що нам варто навчитися інтегрувати ці розрізнені знання, щоб реалізувати той потенціал, закладений у самій людській природі, у нашому високорозвиненому мозку й настільки ж високоорганізованому суспільстві”.

 

За моєї юності існувала філософська теорія, що мозок ніколи не зможе вивчати себе. Порівняно з минулими роками, сьогодні наука зробила величезний крок у бік вивчення мапи людського мозку, структурно-функціональних зон; розроблено мапи, на яких можна простежити, за які відчуття відповідає та чи та ділянка мозку. Ліси дендритів, мільйони і мільйони нейронів, що створюють живу провідну систему навколо аксонів, що зустрічаються в синапсах, організують наше свідоме і підсвідоме життя. Слово “дендрити” цікаве саме по собі; воно походить від грецького “дендрон”, що позначало дерево. Мені видається цікавим, що наше осмислення пам’яті потребує метафори, що також породжується десь у тих зонах перетину аксонів. Можливо, ми потребуємо метафори для запам’ятовування тому, що саме вона є базовою частиною процесу мислення.

За словами С. Роуз,

 

“для кожного з нас пам’ять унікальна. Можна втратити руку або ногу, перенести пластичну операцію або змінити стать, можна жити з пересадженою ниркою і все-таки, поки не відмовить пам’ять, залишатися для себе тим, ким ми є. Пам’ять дає нам можливість усвідомлювати і власну індивідуальність, і особистості інших людей. Втратившись пам’яті, людина втрачає своє я, перестає існувати. От чому лякають  розповіді про клінічні випадки втрати пам’яті. Це добре зрозуміли адепти кріоніки — породженої в Каліфорнії фантастичної ідеї швидкого заморожування померлих до того часу, коли успіхи медицини будуть можливі воскресити їх. Прихильники цієї ідеї вважають за можливе створення комп’ютерної системи для зберігання пам’яті померлих, яку потім нібито можна якимось чином увести поверненій до життя людині. Але людську пам’ять не втілено в комп’ютері. Її закодовано в десятьох мільярдах нервових клітин, що формують наш мозок, і в десятьох трильйонах зв'язків між цими клітинами. Сліди пам’яті — живі процеси, що трансформуються й наповнюються новим змістом щораз , коли ми їх пожвавлюємо”.

 

А.С. Байят згадує слова Антоніо Дамасіо, коли людина, приміром, думає про “молоток”, то в цей час активуються  різні ділянки мозку, що мають значні дистанції між собою. Перша з них та, в якій формується візуальний образ молотка, в другій — відчуття про те, коли ви востаннє тримали молоток у руках, а в третій — слова, групи слів, які перекладають слово “молоток” різними мовами світу, які ви знаєте. Дослідження переконливо показало, що лондонські таксисти мають дуже розвинений гіпокамп, у результаті чого вони чудово запам’ятовують усі вулиці міста. Пам’ять, мова і тіло переплетено у складний комплекс. Про це вже неодноразово ішлося в різних дискусіях і полеміках.

С. Роуз у одній із своїх праць поставив важливе питання, що розкриває відмінність пам’яті людської та комп’ютерної:

 

“Невже обсяг людської пам'яті менше, ніж у комп’ютера? Очевидно, щось не так із усіма цими розрахунками. Що б це могло бути? А от і підказка: хоча я не можу запам'ятати більше восьми цифр, що спалахують переді мною на екрані, я один раз продемонстрував слухачам можливості людської пам’яті, спочатку показавши набагато довший ряд із 48 цифр, а потім, повернувшись до екрана спиною, правильно назвав їх:

524719382793633521255440908653225141355600362629.

Як мені вдалося це, якщо я не витримав випробування навіть вісьма цифрами? Дуже просто. Цей довгий ряд був не випадковим набором цифр, а послідовністю дат днів народження, телефонних номерів й інших цифрових кодів, якими я постійно користуюся й тому пам’ятаю. Але я не зберігаю їх у своїй пам’яті як безперервну послідовність. На відміну від комп'ютерної, людська пам’ять постійно помиляється й користується безліччю особливих прийомів, щоби зберегти інформацію. Для мене ця особлива, унікальна послідовність цифр має сенс, і він відомий тільки мені. Цим я відрізняюся від комп’ютера. Я згадую цифри саме через їхній зміст. Я наполягаю, що зміст, значення не є синонімами інформації. Зміст — це динамічна взаємодія між мною й цифрами”.

 

Антонія Сьюзен Байят пригадує, як колись їй довелося брати участь у роботі комітету, в якому працювали над проблемою, чи варто вивчати напам’ять вірші у середній школі.

 

“Фраза “learning by heart”³ мені  подобається, позаяк одразу згадую слова Вордсворта “felt in the blood and felt along the heart”, а також частково ще й тому, що англійський вірш, ямбічний пентаметр, містить стільки подихів-зупинок, скільки робить наше серце за один вдих-видих. Це було доволі сильним аргументом для тих, хто відстоював позицію потреби вивчати напам’ять вірші у школі. Але багато вчительок відстоювали іншу позицію: не треба вивчати вірші в добу калькуляторів і комп’ютерів, адже це заняття — мука для дітей. Джордж Стейнер колись сказав: “Людська природа змінилася — тепер покоління підлітків можуть знайти будь-яку інформацію в інтернеті, але їм не потрібно нічого запам’ятовувати. Запам’ятовування як цінність збереження вже не властива новому поколінню. Поетична рима, граматично правильні форми — все це в минулому Раніше рима була обов’язком... Рима була потрібною, як і ритм, щоби мінімізувати мозкові зусилля”.

———

³ Українською — “вивчати серцем”, тобто напам’ять.

 

Тепер усе не так. Комп’ютер дає можливість зберігати такі обсяги інформації, які людина ніколи не здатна переказати й запам’ятати. Наш мозок — це машина, в яку ми нічого не складаємо, але яка вміє бездоганно шукати і знаходити все, чого ми забажаємо.

Існують теорії чи то гіпотези, в яких ідеться про те, що здатність запам’ятовувати пов’язана із самою структурою ДНК. Щури і черви-нематоди були залучені до експерименту: вони мали вивчити якийсь “трюк”, а потім здатність виконувати цей “трюк” мала б реалізуватися в наступних поколіннях. Наступні покоління виявилися і справді піддатливими до цього “трюку”. Скоріше, їм передалася генетична пам’ять від батьків, а це потверджує функціональний зв’язок пам’яті з наявністю ДНК.

В елегантному есеї Патріка Бейтсона (Patrick Bateson), що має назву “Пам’ять та еволюція”, йдеться про те, що пам’ять — це тонкий зв’язок між різними нейронними комплексами. Саме завдяки наявності пам’яті тварини мають здатність запам’ятовувати інформацію про небезпеку, передавати її іншим і виживати в такий спосіб. Отже, пам’ять є рушієм природного відбору.

Пам’ять, або Мнемозіна, була в грецькій міфології, матір’ю муз. Мистецтво, врешті, — це також форма пам’яті. Френк Кермоуд (Frank Kermode) у своєму есеї “Палаци пам’яті” порівнює ідеї Блаженного Августина про те, що пам’ять постає пошуком шляху до Бога з “Прелюдією” Вордсворта, автобіографічним віршем про становлення поетичного мислення, що має свої особливості світовідчуття, пов’язані з тим, що для поета велику роль відіграє мова. Поет, який пише англійською, сприймає світ по-іншому, ніж його колега, який пише іншою мовою. До есею долучено й погляди Фройда про псюхе, психічну душу людини.

Підсвідоме в разі постає арбітром нашого психічного життя, воно шукає ті значення, які б нівелювали, нейтралізували негативні наслідки неприємних спогадів. Отже, в такому разі йдеться про компенсаторну функцію підсвідомості людини.

Зазначено, що сьогодні психоаналітики працюють над взаємозв’язком між процесами запам’ятовування і забування. Другий процес виявляється природною потребою, щоби людина не потерпала від перенасиченості інформацією; забування потрібне також і для мінімізації негативного психічного ефекту від травм, аварій. Після катастрофи людина може довгий час повертатися до того самого дня, коли відбулося щось страшне. Забування — це протистояння постійному кошмарові, що тяжіє над людиною, отже є природним процесом збереження гармонії і психічного гомеостазу.

В есеї Малколма Боуї (Malcolm Bowie) “Пригадуючи майбутнє”, автор звертається до того, що в медичній теорії має назву “remembering forwards”. Це поняття пояснює той феномен, коли композитор чи маляр створює щось дивовижне, пригадуючи грандіозні картини з минулого. Так Бетховен у своїй пам’яті орієнтувався на варіації Баха. Навдивовижу цікавими є розмисли про те, що пам’ять, чи то автора, чи то звичайної людини-читача, не здатна охопити всієї повноти твору, коли його вже завершено. Так було, приміром, і з “Чарівною горою” Томаса Манна. До речі, на цю тему в “Антології” розмірковує в другій частині Мілан Кундера. Він стверджує, що жодна пам’ять не здатна охопити всієї повноти твору Кафки чи Флобера. Згадана теорія пояснює, чому, повертаючися до прочитаного раніше твору, ми завжди відкриваємо для себе щось нове, непомічене раніше.

Надзвичайно цікавими в рецензованій праці видаються спостереження над експериментом, коли людей просили занотувати їхні враження одразу після того, як вони стали свідками страшної трагедії: вибуху космічного корабля шатла чи вбивство президента Кеннеді. Потім через деякий час їх знову попросили зафіксувати їхнє враження від пережитих хвилин жаху. Те, що було зазначено одразу після аварії, й те, що було зафіксовано через якийсь час, — фрагменти різні. Автори експерименту роблять припущення, що людина не може давати абсолютно правдивих свідчень. Якість свідчень буде залежати не від того, чи говорить людина правду, а від особливостей пам’яті людини, від специфіки нейронних процесів. Усе, що ми свідчимо, — це вже не об’єктивна реальність, не абсолютні факти, а домисли, інтерпретації. Подібні думки підводять до висновків, що варто якось переглянути ставлення до поняття “правдивість/істинність” людських свідчень.

В есеї Садгіра Гезерісінга (Sudhir Hazareesingh) “Пригадуючи погане і забуваючи добре” акцентовано на питанні національної пам’яті, на особливостях її конструювання і функціонування. Автор залучає до свого есею матеріали часів Наполеона Бонапарта з Національного архіву Франції.

 

“Пам’ять — це життя, носіями якого завжди є живі соціальні групи, і в цьому сенсі вона перебуває в процесі постійної еволюції, вона відкрита діалектиці запам’ятовування й амнезії, не дає собі звіту у своїх послідовних деформаціях, підвладна всім маніпуляціям. Історія — це завжди проблематична й неповна реконструкція того, чого більше немає. Пам’ять — це завжди актуальний феномен, пережитий зв’язок із вічним сьогоденням. Історія ж— це репрезентація минулого”.

 

Автор висновує, що національна пам’ять твориться через утривалення на її обріях національної символіки, національно маркованих топосів, назв вулиць, героїчних битв, історичних реалій, імен полководців. Саме такою була стратегія часів Наполеона в Парижі. Все це автор називає політичним Театром Пам’яті. Також Садгір Гезерісінг порушує питання національної ідентичності та її зв’язку з національною пам’яттю. Про такі процеси написав Мілан Кундера у своєму романі “Нестерпна легкість буття”. С. Гезерісінг зазначає, що німці до початку Другої світової війни і після неї — це дві різні нації з різною системою національних цінностей і з різною національною пам’яттю.

А.С. Байят згадує книжку “Вкрадена пам’ять” (“Stolen Memory”) Манфред Остен, у якій порушено питання про втрату в суспільстві розуміння пам’яті як фактору соціального єднання. Тепер кожен може отримати інформацію самостійно, людині не потрібна стороння допомога, вона може все, що забажає, придбати на диску чи “скачати” в інтернеті. Отже, людям, на жаль, більше не потрібно об’єднуватися, щоби гуртом досягти мети. Суспільну пам’ять втрачено, немає також спільних суспільних переживань. А це все позначається на тому, що в суспільстві надзвичайно потужними стають дезінтеграційні процеси; технології породжують хибне уявлення про всемогутність кожної людини. Тож тепер людина прагне замкнутися у своєму власному просторі. Брак спільних переживань послаблює соціальну взаємодію, створює новий тип пам’яті і свідомості.

В останньому есеї “Потік пам’яті і забування” з першої частини книжки, автором якого є Річард Голмз (Richard Holmes), ідеться про вивчення різних типів репрезентації пам’яті в художньому тексті, в поезії та прозі — від давніх поетів, до Вордсворта, Колріджа (з його дивовижним образом пам’яті як комахи), Вулф, Пруста, Набокова, Крейґа. Пруст спробував віднайти філософську формулу для позначення часу, і тому цього письменника можна вважати одним із найбільших чаклунів-мнемонистів усіх віків.

 

Отже, таким постає перша частина книжки “Пам’ять”, у якому представлено есеї сучасних митців, науковців та філософів, які спробували у своїх дослідженнях наблизитися до розуміння природи такого складного явища, як пам’ять, та приділити особливу увагу її взаємозв’язку із іншими вимірами людського життя. Думаю, український читач має достатньо аргументів, щоб зацікавитися цим виданням і замовити “Антологію”, яка неодмінно прикрасить будь-яку бібліотеку найвишуканіших літературних гурманів.