Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ

Нестерпна легкість “парадоксу”

[Агеєва В. П. Поетика парадоксу: інтелектуальна проза Віктора-Петрова-Домонтовича. — К.: Факт, 2006. —  429 с. ]

 

Книжка Віри Агеєвої, авторитетного українського літературознавця, професорки Національного університету “Києво-Могилянська академія”, — постріл у класику жанру академічного дослідження і, водночас, інтелектуалізованої біографії про українського “сфінкса” Віктора Петрова-Домонтовича-Бера. “Поетика парадоксу” — саме таку назву має книжка, що з’явилася в українському гуманітарному просторі 2006 року у видавництві “Факт”. 24 січня 2008 року на засіданні Вченої ради Києво-Могилянської академії було оголошено переможців конкурсу на здобуття Премії імені Петра Могили. Отже, лауреатами стали: в галузі “Суспільні науки” Андрій Мелешевич, доктор філософії в галузі політології (Ph.D, Syracuse University), декан факультету правничих наук за монографію “Party System in Post-Soviet Countries: A Comparative Study of Political Institutionalization in the Baltic States, Russia, and Ukraine”, а в галузі “Гуманітарні науки” премії удостоїли В. Агєєву за монографію “Інтелектуальна проза Віктора Петрова-Домонтовича”. Отже, В. Домонтович — це не лише стиль, не лише гра, не лише інтелект, а й щасливий знак.

“Літературознавчий інтелектуальний детектив”, а саме так хотілося б визначити цю монографію, В. Агеєвої вміщує 7 розділів (і знову магічне число, якщо порівняти його до семи днів, які були в Бога для творення світу; а якщо так, то в семи розділах відбувається творення також нового світу під назвою “Віктор Петров у літературно-філософсько-культурно-політично-стильовому полі часу”): I. “Множинність біографій у кризову епоху”, II. “Неокласицизм як модернізаційний проект”, III. “Інтелектуальний роман як інтерпретація кризової доби”, IV. “Психоаналітичний дискурс”, V. “Романізовані біографії”, VI. “Філософський підсумок”, VII. “Петров — літературознавець: модернізація канону”. Також у книжці маємо вступ, а наприкінці — розділ “Замість висновків: археологія знання”, покажчик імен та відомості про автора. Варто зауважити, що підрозділи книжки мають вельми цікаві, метафоричні й почасти афористичні назви, як-от: “Мислю — значить існую”, “Гра на чужому полі”, “Макіавеллі й неслухняні ведмедики”, “Модерна жінка” тощо. Все це потверджує думку про те, що книжка була написана не як науковий текст для обмеженого кола посвячених, а як цікава художньо-наукова (але з акцентом на першій частині) подорож у інтелектуальні виміри історичної творчості в контексті однієї людини й навпаки. Композиційний рівень книжки є чітким і струнким, розділи мають внутрішню логіку перетікання змісту, що й утворює навколо життя і творчості Віктора Петрова своєрідну семіосферу. Можливо, варто було ю додати більше ілюстративного матеріалу або ж розробити навіть химерну карту-симулякр авантюрної і детективної подорожі сторінками життя українського сфінкса.

Як зауважує про Віктора Петрова на початку книжки авторка літературного детективу: “Інтерпретація його біографії й творчості — це аналіз ду­же складної гри, яка за найнесприятливіших умов відбувається на полі суперника. Тут можливі поступки, тактичні помилки, на­віть небезневинні відступи від загальновизнаних правил. І все ж можна говорити про послідовність і цілісність: послідовність у відстоюванні естетичних, мистецьких переконань і програмних засад та цілісність художника, на сумлінні якого немає жодних гріхів супроти свого високого ремесла. Вірність модерністському постулатові про абсолютний пріоритет мистецьких вартостей Домонтович зберігає за будь-яких умов. Нам важко змиритися з тим, що естетизм, на жаль, з часом обернувся лише красивою ілюзією, що вежа зі слонової кістки не захищала від довколишнього бруду, а дійсність прискіпливо й нещадно редагувала і долі, і тексти. У текстах, написаних Віктором Петровим, слідів такого редагу­вання майже немає. По-своєму закономірно, що спадщина Петрова-Домонтовича викликала пильний інтерес лише в дев’яності роки минулого століття”¹.

————
¹ Агеєва В. П. Поетика парадоксу: інтелектуальна проза Віктора-Петрова-Домонтовича. —  С. 9.
© Дмитро Дроздовський, 2008.

 

Треба зазначити, що канон української літератури — поняття хистке. Довгий час канон нагадував скупчення всіх можливих і неможливих текстів і прізвищ, і в такому поєднанні яскраві особистості перетворювалися на тонни бронзи. Віра Агеєва вирішила поринути у вивчення архівних матеріалів, спогадів, рецепцій для того, щоб розставити крапки над “і” в імені Віктора Петрова. Судження, ґрунтовані на недостатній інформації, яка багато в чому завдячує радянській позиції щодо висвітлення життя цієї людини, — вектор хибний і неправильний. Як зазначає дослідниця: “Постать Віктора Петрова-Домонтовича до сьогодні зостається одною з найконтроверсійніших і найзагадковіших у нашому класичному каноні. “Ребус”, “Мефістофель”, “людина в чорній мантії” — на такі визначення зважувалися цілком серйозні й помірковані дослідники. Очевидно, що полярність оцінок — у ширшому, концепційному плані — пов’язана з нинішнім пильним інтересом до модерністської творчості, який не спадає ще від кінця минулого століття. Початок його виявився для нашого покоління найближчою, власне, живою традицією, що обірвалася з державним декларуванням соціалістичного реалізму як цілковито нової естетики. Аналіз творчості цього письменника має стати водночас розмовою про найважливіші тенденції у розвитку зрілого модернізму, скажімо, про естетизм та антипозитивізм, розчарування в антропоцентричному гуманізмі й становлення екзистенціалістського дискурсу, інтелектуалізм, акмеїстичні антисимволістські настанови київського неокласицизму, європеїзм, складні колізії символізму / авангарду тощо”².

Попри все, книжка підводить читача до думки, що Віктор Петров — знакова фігура в історії української літератури, екстравагантна, естетична, стильна, містично-загадкова й тому — незбагненна; його постать і досі дає про себе знати в численних дискусіях щодо стильового розвитку ХХ століття, саме над постаттю Петрова проносяться численні списи, які часто з не меншим успіхом просто ламаються, але так і не входять у глиб проблеми, адже Петров — більш ніж письменник, це культурно-історична проблема, пастка української літератури, одне слово, детектив.

За словами В. Агеєвої, “назвавши Домонтовича “своєрідним сфінксом чи навіть Мефістофелем української культури”, Соломія Павличко тим самим протиставила його творчість певним тенденціям тогочасної вітчизняної літератури. Цю незакоріненість, безґрунтянство, розрив із традицією модерністи двадцятих не тільки добре усвідомлювали, але й охоче робили об’єктом інтелектуальної рефлексії. Означуючи конфлікт поколінь, вони вважали реалізм, позитивістську й народницьку ідеологію, соціальну заангажованість художника перейденим етапом. Але парадокс у тому, що поборені, маргіналізовані модерністами вартості з появою соцреалізму знову, в дещо змодифікованому, зрозуміло, вигляді, утвердилися в українській літературі ще принаймні на півстоліття. Тож наприкінці XX віку молоді бунтарі — неоавангардисти знову мусили заперечувати чи не ті самі цінності, що вже були відкинуті при його початку”³. Йдеться у книжці і про літературно-естетичні полемічні “вихрі” за участю Юрія Шереха, який, як відомо, заперечував наявність в українській літературі неокласицизму та на свій час не вельми ґречно озивався й про Зерова та його коло. “Зрозуміло, що зеровські заклики опановувати європейські дже­рела в такому контексті видавалися ревнителям національної орга­ніки і зайвими й застарілими. Щоб утвердити національно-органіч­ний стиль, треба було “розвінчати” й заперечити неокласицизм. І Шерех спробував це зробити. Хоча вже кількома роками пізніше від своєї патріотичної концепції відмовився”⁴.

————
² Там само. — С. 5.
³ Там само. —  С. 6.
⁴ Там само. — С. 144.
 

Безперечно, Петрова можна любити чи не любити, приймати чи не приймати, гудити чи підносити, але для того, щоби сформувати розумний власний погляд, — потрібно заглибитися в ті культурологічні та історичні шари, що огортають міфічну сфінксоподібну постать митця. Потрібна “археологія знань”, про яку писав Мішель Фуко. Саме цей вислів філософа В. Агеєва запозичила до епікризу своєї парадоксальної “хвороби Петровим”. Вчена вдалася до реанімації, візуалізації, опредмечення, рентгеноскопії всього масиву матеріалів і поєднала їх у логічну систему знань, у якій кожна нова сторінка, кожна нова шухлядка не відкриває щось абсолютно нове, а лише доповнює погляд і думку читача.

Практична цінність студії полягає в тому, що В. Агеєва в цій праці задається низкою складних запитань, на які й досі не існує адекватних відповідей: “Домонтович є представником нечисленного, на жаль, у вітчизняній літературі кола письменників-учених, митців-інтелектуалів, і дуже цікавою тут постає сама проблема єдності — або дис­кретності — філософського, белетристичного, літературно-кри­тичного дискурсу, цілісності чи травматичної розірваності трьох авторських іпостасей Петрова — Домонтовича — Бера. Вимушеним чи органічним, продиктованим логікою внутрішнього розвитку чи примусом зовнішніх обставин був перехід від філософії, літерату­рознавства й художньої творчості до археології, якою він дуже ус­пішно займався кілька десятиліть? Ще одне питання чи то з психо­логії творчості, чи, ймовірно, з царини науки, яка зараз називається “безпекою життєдіяльності”: чому Віктор Платонович Петров зва­жився на вбивство (або, за Юрієм Шевельовим, введення в ана­біоз) успішного прозаїка В. Домонтовича, котрий усього кілько­ма роками раніше написав і опублікував свій найкращий роман?”⁵.

————
⁵ Там само. 
 

Отже, варто припустити, що ця книжка В. Агеєвої під прицілом тримає насамперед читача — і в цьому, безперечно, сильний бік. Акцент на рецептивній естетиці — явище рідкісне в системі сучасного гуманітарного книговидання. Часто літературознавчі дослідження — результат “переформатування” і прилаштування наукових дисертацій у книжки. Як наслідок, літературознавчі монографії для багатьох читачів асоціюються зі словами “нудні”, “складні”, “незрозумілі”, “зарозумілі”. Всього цього, здається, в цій книжці немає. Видання стильне й цікаве, воно інтригує й приносить насолоду від тексту.

Це справжній літературний детектив із елементами ошляхетненої літературознавчої науки. Мета цієї праці — залучити до ширшого діалогу подати цікаву версію і в такому разі залучити до культуролегами “Віктор Петров-Домонтович” нову кров. Як уже було зазначено, ця книжка видається не лише науково-верифікованою системою, які часто хворіють на “наукову макаронічну зарозумілість”, а “хворобою” в більш-менш позитивному значенні цього поняття. Хвороба тут — не недуг, а те, що інколи вкрадається в тіло й не дає спокою. Це приємна хвороба, як закоханість. Проте тут любов іншого кшталту — на рівні стилю, естетики відчуття, естетики переживань і естетики життя. Відчутно, як і авторка (голос сьогоднішній), і постать Домонтовича (голос із минулого) утворюють яскраву симфонію й інтелектуальну поліфонію. В цьому естетичному єднанні — “вся прєлєсть” нестерпної миті перебування читача в тексті.

Спорідненість кодів та ціннісних орієнтирів — ось що зближує два тексти, дві літературні настанови. І Віктор Петров, і Віра Агеєва — естети в літературному просторі. Віктор Петров здійснив “омодернення” канону української літератури, відповідно до концептів модерністського мислення. Його концепти: європеїм, критика народництва, формалізм, рецепція неокласицизму (для Домонтовича цікавішим постає Куліш, а не Шевченко, хоча й Пантелеймон Олександрович із романізованої біографії постає не аж так задушевно привабливим). Все це дає підстави зарахувати багатогранну творчість В. Домонтовича до модерністського проекту української літератури. Як писав Маркузе, людина не може бути одновимірною. Тим більше, коли йдеться про митця, то для його осягнення варто брати до уваги ширші контексти, угруповання, стильові тенденції доби, історичні потрясіння й зсуви, “аварії” власного життя. В. Агеєва зазначає: “Дуже складно достеменно визначити сам статус В. Домонтовича як письменника, коли йдеться про п’ятирічне його перебування на Заході. Емігрант? Радянський громадянин на державній службі? Як поєднати антирадянські тек­сти й співробітництво з енкаведистськими структурами? Підста­вою для розрізнення між “експатріантами й вигнанцями” має вважатися те, що “перші, як Скот Фіцжеральд і Гемінгуей, могли виїхати й повернутися вільно, тоді як Джойс не мав змоги повернутися до Ірландії”. На батьківщині він не міг би писати. Домонтович під час цього п’ятирічного добровільного й примусо­вого водночас перебування на Заході користується всіма перевага­ми художника, який нарешті опинився у вільному світі й не бо­їться (хоча чи можна сказати це напевно?) цензурного тиску та репресій. Коли зважити, що фактично він перебував поза радян­ським цензурним контролем упродовж 1942—1948 pp., то за це се­миліття написано надзвичайно багато: роман “Без ґрунту”, майже всю малу прозу, кілька романізованих біографій, ряд історіософ­ських та літературознавчих статей, спогадів. Але він не експатріант і не може, як згаданий Гемінгуей чи Фіцжеральд, за власним ба­жанням повернутися додому або обрати місцем проживання іншу країну. Не є він і “класичним” вигнанцем, бо поворот можливий, навіть неуникний, але тоді цілковито заказаним зостається писан­ня, творчість”⁶.

У “Поетиці парадокса” В. Агеєва ставить перед собою кілька завдань, які успішно розв’язує.

Перше: подати докладний історико-літературний матеріал, що може слугувати підґрунтям для нового погляду на історію літератури, визначивши місію та історичну роль Домонтовича в дискурсі українського модернізму, попри всю складність цього питання. “Концепція безґрунтянства у Віктора Петрова означає і втрату зв’язку з місцем народження, з традицією й узвичаєною ієрархією цінностей, так само — що має вже значно серйозніші наслідки для індивіда, — як і втрату Собору, тобто відчуття всеєдності люд­ства перед Богом, — цей останній аспект розгорнуто в рома­ні “Без ґрунту”. Але водночас, попри незахищеність і загроженість, — це в чомусь і упривілейований статус для митця, коли з’являється простір мистецької гри, розширюються межі естетич­ного та інтелектуального пошуку, горизонти письма й горизонти творчої свободи”⁷. Також дослідниця оперує рідкісними архівними джерелами та новітніми західними теоретичними працями, приміром: Ward P. Exile, Emigration and Irish Writing (Dublin & Portland: Irish Academic Press, 2002), Свідоцтво про народження В. П. Петрова (ЦДАМЛМ України. Фонд 243. — Оп. 1. — Од. зб. 190. — Арк. 1), Листи В. Петрова до С. Зерової (ЦДАМЛМ України. Фонд 243. — Оп. 1. — Од. зб. 153. — Арк. 95) тощо.

————
⁶ Там само. —  С. 7.
⁷ Там само. — С. 8.

 

Друге: подати біографію Віктора Петрова, адже повної біографії цієї людини не існує. Тим більше, що, як зауважують західні теоретики літератури, біографій має бути завжди кілька. В цьому й виявляється складність жанру. Бути біографом узагалі важко. Зокрема, коли об’єктом постає така загадково-парадоксальна людина, як Петров. Спадає на думку роман англійської письменниці і науковця Антонії Сьюзен Байатт “Життя біографа”, у якому розкриту всю онтологічну складність написання в наш час тексту, що має перетворитися на біос.

Третє: подати нове розуміння літературознавчого роману як мистецької провокації. Врешті, роман постає в тісному зв’язку із символічним культурно-соціальним полем доби як дзеркало тогочасної дійсності. Подібну ідею ми знайдемо у книжці “Роман опору” (2002 року) професора Львівського університету ім. І. Франка  Любомира Сеника. Тільки в його інтелектуальних пошуках об’єктом постає навкололітературна дійсність Миколи Хвильового та інтелектуальний роман саме цього автора. Л. Сеник залучає до свого аналізу літературно-теоретичні праці таких вчених, як Д. Лукач, І Денисова, С. Шаховський,  В. Дончик тощо. Українська література ХХ століття витворила нові структури письма, які й започаткували новий рівень прозових текстів. Згадати того ж Винниченка (попри всі нюанси й зауваження), Хвильового, Підмогильного… Петрова. Для В. Агеєвої роман постає як “інтерпретація кризової доби”, як код до прочитання складних метаморфоз та соціальних перетікань епохи. Визначено й стильово-стилістичні та ідейно-тематологічні концепти, наявні в романі, принаймні в новій модерністській парадигмі, а саме: “координати урбаністичного простору”, “автобіографізм, репрезентація автора в тексті”, “руйнування реалістичних конвенцій” тощо.

Четверте: вказати на багатогранність творчості В. Петрова, визначити джерела його художнього бачення. Так, важливими в цьому контексті постають відомості про те, що “саме археологічні дослідження по­глибили його історіософські концепції. Займаючись етногене­зом, Петров і на цьому новому матеріалі розробляє теорію зміни більш-менш замкнених культурно-історичних епох, наголошує неуникність і навіть плідність криз, тим самим заперечуючи концепт прогресу, неперервності поступального розвитку, говорить про єдність і взаємозалежність різних “стильових”, а власне, сис­темних компонентів: від способу господарювання й обробітку землі до особливостей малюнків та орнаментів на кераміці. Успішно займаючись у двадцяті-тридцяті роки етнографією та фольклористикою, добре знаючи західні джерела, Петров підготував ряд дуже цікавих статей, серед яких варто згадати “Фольклорно-літературні джерела повісті М. В. Гоголя “Вій” (залишилась у рукописі і була частково використана в приміт­ках до видання Гоголя), “Міфологема сонця в українських на­родних віруваннях і візантійсько-геленістичний культурний цикл” (1927), “Кузьма-Дем’ян в українському фольклорі” (1930)… Розглядаючи численні версії фольклорних сюжетів про божих помічників Кузьму й Дем’яна — записаних від різних оповідачів казок, легенд, переказів тощо (записи збирала очолювана Петровим Етнографічна комі­сія), дослідник спирається на праці Дж. Фрезера, Вс. Міллера, Вяч. Іванова, В. Проппа. Полемізує, зокрема, з концепцією О. Веселовського, котрий вважає, що сюжет про Юрія-змієборця (спо­ріднений із переказом про Кузьму-Дем’яна — змієборців) було просто додано до вже готового календарно-обрядового циклу. Петрова цікавить не пристосування міфу до певних дат, а “якісь глибші асоціації, що зв’язують уявлення про “героя-змієборця” з уявленнями про “героя-скотьяго бога”⁸. Не менш цікавими є в цьому плані відомості про те, що “Петров послідовно звертається при цьому — водно­час із численними джерелами з етнографії, економіки, агрономії тощо — і до лінгвістичних матеріалів”¹⁰. Або ще одна важлива цитата: “Усі, хто писав про дослідницький доробок Віктора Петрова-Бера, про теоретичні засади його історіософських, етногенетичних, культурологічних праць, відзначали зосередженість на мето­дологічних проблемах, настанову на руйнування міжвідомчих меж і пошуки синтетичних узагальнень, опертих на матеріали з різних наукових галузей і царин”¹¹.

————
⁸ Там само. — С. 398—399.
⁹ Там само. — С. 403.
¹⁰ Там само. — С. 406.
 

Вельми привабливим для читача в рецензованій праці є перший розділ, у якому йдеться про романізовану біографію, що фактично підводить читача до думки про те, що творчість і життя будь-кого письменника в контексті культурно-історичної парадигми можна розглядати як великий текст, адже елементи великого письменницького “Я” розкидано не лише в історичних документах, спогадах, а й у самій художній творчості. “Започаткувавши в українській модерній прозі жанр романі­зованої біографії, Віктор Петров і своє власне життя теж, здається, вибудовував, дбаючи про певну сюжетну довершеність. У кожному разі, для майбутніх істориків літератури, читачів і шанувальників він залишив багато прецікавих психологічних загадок і несподіванок у тій складній фабулі, яка розгорталася на тлі не надто сприятливих обставин української дійсності двадцятих-шістдесятих років. В особистій долі письменника від­билися чи не всі основні колізії, які акцентуються в його про­зі. Людина на рубежі епох, на середохресті різних культурних орієнтацій, людина кризової доби, котрій, як зізнається одна з героїнь Домонтовича¹¹, навіть подобається ходити по канату. Парадоксальність стає майже щожиттєвим і творчим принци­пом”¹².

Не менш важливим і цікавим у цій книжці є й другий розділ, що має назву “Неокласицизм як модернізаційний проект”. Ідеться про виявлення в художньому стилі Віктора Петрова стильових відтінків неокласицизму. Як стверджує авторка “Поетики парадокса”: “Як і інші майбутні неокласики, Петров цікавиться французьким та російським символізмом, водночас його захоплює і до­свід німецького експресіонізму”¹³.

Як відомо, коло київських неокласиків (у такому разі просто неможливо не згадати про книжку “Київські неокласики”, яку 2003 року впорядкувала Віра Агеєва, а отже, ґрунтовне вивчення історії цього явища постає магістральною темою в науковця) не обмежувалося суто п’ятірним гроном, а зараховувало до своїх лав ще кількох обраних. Безперечно, що найближче до неокласицистичного типу письма стояв саме Віктор Петров. Як пише В. Агеєва: “Саме зусиллями Віктора Петрова, інших представників київського неокласицизму поглиблювався й утвер­джувався дискурс європеїзму в українській літературі. Рильського, Домонтовича, Зерова часто звинувачували у вте­чі й відриві від сучасності”¹⁵. Думаю, що в суголоссі до висловленої тези варто згадати думку Д. Наливайка, який писав, що “українські неокласики змушені були вдаватися до мімікрії, але затаєну мету і пафос їхньої творчості становили захист високої культури й утвердження її неперехідної цінності. До речі, в тих суперечках про неокласиків та “ідейну спрямованість” їхньої творчості, які з 1960-х років час від часу виникали в радянському літературознавстві, безперечно мали рацію не їхні захисники, що діяли за нав’язаними правилами гри, а ті критики, які жорстко дотримувалися партійної лінії і непримиренно вказували на при­таманний їм “дух консервативної опозиції” щодо радянської дій­сності й культури, на їхню “інтелектуальну елітарність” і безумов­ну прихильність до гасла “чистої краси”... Цей захист високої культури та її традицій, імпліцитно присутній у їхній творчості, здійснювався в класичних формах, ідеологічно найбільш нейтраль­них та естетично найбільш ефективних. На противагу “динамічній епосі пролетарської революції” вони стверджували у своїй поезії вічне й непроминуще, духовні й художні цінності, освячені авто­ритетом античності й класичних епох новоєвропейської культури. Звичайно, саме це звернення до класичних форм і традицій не було у них засобом мімікрії, воно випливало з їхнього переконання, що ці форми й традиції лежать в основі європейської, в тому числі й української художньої культури”¹⁶. Можливо, згадування в “Поетиці парадокса” останніх досліджень і розвідок українського літературознавства з проблематики київських неокласиків істотно б збагатило джерельну базу та наукову цінність книжки, хоча, як уже було зазначено, сама студія виходить за рамки суто наукового потрактування її цінності.

————
¹¹ Там само. — С. 11.
¹² Там само. — С. 11.
¹³ Там само. — С. 17.
¹⁴ Там само. — С. 9.
¹⁵ Наливайко Д. С. Українські неокласики і класицизм // Теорія літератури й компаративістика. — К.: Вид. дім “Києво-Могилянська академія”, 2006. — С. 330—331.
 

 

Хотілося б згадати і ще одну думку Д.С. Наливайка, а саме: “Зеров та інші неокласики не відроджували, а послідовно й цілеспрямовано, програмово вводили класичну традицію й класичні структури в рідну літературу. Вони були свідомі цієї неповноти її консистенції і своєю творчою діяльністю прагнули її врівноважити, так би мовити, привести до європейської норми. Український варіант романтизму, який заповнює нашу поезію XIX ст., характеризується повною перевагою емоційного первня, постійною інтенцією заміни естетичного переживання емоційною збудженістю або сентиментальною розчуленістю, куди й “провалювалися” наші поети. Відсутність пластичної форми з відчутним раціональним первнем, пластичного образу, що втілює духовний зміст, була в очах Зерова та його друзів дуже серйозною вадою, що перетворювала поезію на “сентиментальну квашу”¹⁶. Цікаво в цьому контексті розглянути позицію В. Агеєвої, думки якої також потверджують слова Д. Наливайка, але вказують і на те, що в такий спосіб відбувалося формування й “омодернення” канону української літератури шляхом уведення до неї, приміром, того ж Сковороди. “Мій друг Віктор Петров, — згадує Домонтович у “Болотяній Лукрозі”, — у семінарі професора Сергія Маслова ви­голосив доповідь про “форму вірша в українському письменст­ві кінця XVII століття”. Передхоплюючи концепцію краківського професора Лося про тонічний характер силабіки, він аналізував вір­ші Герасима Смотрицького, що був двірським поетом у князя Васи­ля Острозького”. У двадцяті роки тривалим захопленням Петрова став Сковорода, якому присвячено цілий ряд публікацій”¹⁷. В такому разі праця В.П. Агеєвої виконує й завершальну функцію на шляху до вивчення українських неокласиків, відповідно до стратегій їхньої художньої творчості.

Часто авторка поєднує разом імена Микола Зерова та Віктора Петрова. Чи випадковим є це поєднання? Напевно, що ні, адже, за словами В. Агеєвої, “іронія, парадокс, скепсис, гра з офіціозом, з усталеним ка­ноном, зверхня відстороненість від ідеологічної злоби дня загалом притаманні цьому колу. Десь принаймні від середини двадцятих вони мусять пристосовуватися до співіснування з переможцями — тож іронічна дистанція визначала їхню неприналежність до сучас­ності. І Віктора Петрова, й Миколу Зерова згадують як майстрів парадокса, щедрих на влучні й незрідка вбивчі іронічні оцінки та налички”¹⁸. Саме парадоксальність мислення — ось об’єднавчий стрижень для двох блискучих майстрів художнього слова ХХ століття.

————
¹⁶ Там само. — С. 333.
¹⁷ Агеєва В. П. Поетика парадокса: інтелектуальна проза Віктора-Петрова-Домонтовича. — К.: Факт, 2006. — С. 24.
¹⁸ Там само. — С. 20.
 

Також у рецензованій праці вишуканий читач зможе натрапити й на цікаве поле психоаналітичного “ангажементу”, тобто літературознавчого інструментарію, що інтерпретує творчість В. Петрова в кодах цієї складної системи. Зауважимо, що психоаналітичні дослідження набувають дедалі більшого розмаху в українському літературознавстві, хоча й не всі праці з цієї проблематики насправді є психоаналітичними (приміром, “Код української літератури” Н. Зборовської, 2006 рік). Врешті, й сам час Петрова й Підмогильного — це час підвищеного інтересу до психоаналізу як системи знань (згадати хоча б спробу психоаналізу біографії Івана Семеновича Нечуя). Правда, ці ігри з психоаналізом часто були лише іграми, не більше, але акцентуація на рівнях людської психіки, підсвідомих мотиваційних координатах дає підстави для сучасного прочитання принаймні якогось фрагменту художньої семіосфери саме в психоаналітичному ракурсі в кодах “Едіпового комплексу”, страхів, неврозів, роздвоєності особистості тощо.

Варто зауважити, що книжка В. Агеєвої має чітку логіку розгортання думки. Єдине, що можна було б доопрацювати, — рівень коректури та літературного редагування: варто уникати занадто уживаних у тексті синтаксичних “це є те”, зробити композиційно-структурну навігацію для полегшеного сприймання; не завжди дотримано фоносинтаксичних стилістичних правил.

Певним фіналом постає розділ “Філософський підсумок”, що є логічним завершенням аналізу особистості в контексті доби. Філософські параметри — це завжди координати на межі між вивченим, усвідомленим, описаним і новим, несподіваним, евристичним. Акцент на “поетиці парадоксу” в самій системі культурно-історичних домінант і парадигм додає гармонійності й структурної визначеності книжці, подорож художньо-естетичними світами в цьому розділі виходить на універсальні глибші рівні, які постають красивим largo appassionato для читача, який у цій праці відкрив для себе нову постать. “Еврика!” — мабуть, це найочікуваніша реакція, на яку можна було б розраховувати від реципієнта.

Безперечно, що в цій книжці евристичних моментів, як на мене, доволі багато. Але, на жаль, тепер читач доволі доскіпливий, який часто відходить від раціональної магістралі пізнання будь-якого феномену. “Еврика!” вже ніхто не вигукне, але якщо ця книжка залишить у свідомості реципієнтів хоч якийсь сумнів, що українська література ХХ століття, зокрема доби модернізму, — величезна феноменальна система із високим ступенем естетичної привабливості, то, можливо, кращого висновку для цієї книжки й не дібрати.

Останнє, на чому зупиняється погляд літературознавця В. Агеєвої, — В. Петров як літературознавець і, водночас, модернізатор українського канону. Це засвідчує той факт, що “Поетика парадокса” — не лише літературознавчий детектив, не лише спроба нової біографії, а ще й простір для полілогу і діалогу, який має спричинитися до творення нового бачення історії української літератури, що ґрунтується, передовсім, на естетичних і складних у своїй онтологічній глибині феноменах. Але так і має бути. Всі складні явища амбівалентні. Простір літератури В. Агеєвої — власний простір, у якому відбувається деконструкція усталеного читацького погляду і щодо самого митця, і щодо епохи. Після цієї книжки Петров ніколи вже не перетвориться на бронзовілий бюст.

Це неможливо апріорі, адже книжка апелює не до законсервовування в нетрях свідомості певної інформації, а до діалогу із прочитаним, це поштовх до того, щоби взяти до рук сам текст Домонтовича й перевірити все на власні очі, перетворившись за допомогою цієї книжки із читача як споглядача на читача як співучасника тексту. Р. Семків у своїй рецензії на цю книжку сказав: “Монографія Віри Агеєвої щасливо уникає присудів, хоча її не назвеш по-академічному нейтральною. Найперше, знаходимо тут максимум (як і повинно бути) інформації про тексти та контексти: починається виклад із різнобічного огляду біографії самого В.Домонтовича…; і постає цей колись забутий автор для нас то поважним професором, то агентом радянської розвідки, археологом, вдатним романістом — у всій красі багатьох іпостасей своєї особистості. До речі, образ Петрова-агента у книзі не асоціюється з кривавою машиною кадебістських репресій (нам узагалі важко повірити, що Петров дав системі підкорити себе настільки, щоби стати її холуєм та прислужником), радше маємо яскравий образ українського Джеймса Бонда, такни вітальний, навіть натхненний і по-романтичному принадний. Перехитрити режим — скоріш за все, саме таким було кредо київського професора¹⁹”.

Що ж, маємо чудовий літературно-історико-естетичний детектив, який став можливим, по-перше, через наявність у нашій літературі одного такого собі Джеймса Бонда, тобто Віктора Петрова-Домонтовича-Бера, а, по-друге, ще й тому, що за роботу над секретними матеріалами, які залишив по собі цей парадоксальний сфінкс, взялася один із кращих детективів-літературознавців нашого часу — Віра Агеєва, яка переписала тяжку “кримінальну справу” у формі інтелектуального розслідування, де співучасником слідства й злочину є саме читач. Подібне видання буде цікавим як для студентів, викладачів університетів і навіть середньої школи, так і для бронтозаврів українського літературознавства. Врешті, вся заковика полягає насамперед у одіозній постаті Віктора Петрова, якого й досі представники українського гуманітарного світу схильні таврувати як зрадника, людину непевну і складну для однозначного визначення в рамках курсу історії української літератури ХХ ст.

————
¹⁹ Семків Р. А. Як писати Монографії? // Кур’єр Кривбасу. — 2007. — № 212—213. — 351.