Геннадій КОРЖ
Історія ненависті. Чи був карабаський конфлікт невідворотним?
Залізничний вокзал у Тбілісі виглядав так, наче ним пройшов Мамай: вибиті шибки, сліди багать, бруд і холод. Насправді, нічого дивного для Тбілісі 2003 року, де грузини і грузинки, либонь, вперше за всю історію цього гордого народу, жебракували і торгували власним тілом. Дивлячись на сплюндровану тоді столицю Грузії, я відчував тупий біль у серці.
Війна залишає по собі такі самі однакові, неначе “одягнені” в однострій, бруд і сміття: де б це не відбувалося — на Балканах, у Придністров’ї, в Середній Азії чи на Кавказі. До цього ніяк не звикнути, хоча мій особистий стаж відряджень у зони конфліктів та надзвичайних ситуацій становить уже майже двадцять років.
Тут, на пероні тбіліського вокзалу, відбувалася звичайна, на перший погляд, для Кавказу подія: поруч стояли два дуже схожих потяги і їхні пасажири торгували, чи то пак обмінювалися різноманітним крамом. Звичайна, якщо не знати, що один потяг прийшов з Єревана, а інший — з Баку, не пам’ятати, що кривава війна між вірменами й азербайджанцями забрала 30 тисяч життів, більше мільйона людей втратили свої домівки. В одному зі звітів правозахисної організації “Г’юмен райтс уотч” цю війну називають “найтривалішою в колишньому СРСР”, і там доволі зловісно описано ситуацію на лінії контакту воюючих сторін: “Хитке припинення вогню, якого було досягнуто в травні 1994 року, залишило два великих, добре озброєних війська на тлі пусткого пейзажу з покинутих сіл й колгоспних ферм на азербайджанській рівнині довкола Карабаху”.
Я неодноразово бував на лінії контакту і можу підтвердити істинність цього песимістичного погляду. І досі уважно слідкую за подіями в Карабасі, і, на жаль, бачу, що все йде до нових зіткнень. Але жити треба, і пасажири двох потягів день-у-день везуть крам з Вірменії й Азербайджану, щоб його обміняти на вокзалі грузинської столиці.
Це тільки тепер, у ХХІ ст., ми є свідками формування на Кавказі моноетнічних держав. Раніше ця територія нагадувала “матрьошку”, коли, скажімо, на території Азербайджану існувала вірменська автономія (НКАО), де також мешкали і азербайджанці, котрі, у свою чергу, становили там національну меншину.
Можна згадати історію життя великого трубадура вісімнадцятого сторіччя Саят-Нова, який народився у Вірменії, виховувався у кляшторі Санаїн, став поетом при дворі грузинського царя Іраклія Другого. Саят-Нова писав азербайджанською, вірменською, грузинською та перською. А один з його найвідоміших віршів взагалі написано одразу чотирма цими мовами.
Мова кавказьких татар (так довгий час називали азербайджанців) була мовою міжнаціонального спілкування не тільки на Кавказі. Наприкінці 1837 року М. Лермонтов у листі до С. Раєвського писав: “Почав навчатися татарської, мови, яка тут і взагалі в Азії, необхідна, як французька в Європі”.
У XVIII сторіччі азербайджанці складали більшість населення Єревана, вірменів там нараховувалося тільки чверть. Єреван був тоді столицею ханства, тут не було великих церков, хоча нараховувалося шість мечетей. Навіть у XIX сторіччі, коли сюди стали масово переселятися вірменські імігранти з Туреччини та Персії, Єреван ще не був вірменським містом.
Найбільш розвиненим індустріальним центром регіону був Баку. 48 відсотків населення тут становили росіяни і вірмени, а азербайджанці — ледве 10.
Історик Гамлет Ісаханли стверджує, що навіть Тифліс у XІX сторіччі був здебільшого вірменським містом. Олександр Пушкін зазначав: “У Тифлісі головну частину народонаселення складають вірмени: 1825 року було їх тут до 2500 родин. Під час нинішніх війн число їх ще примножилося. Грузинських родин рахується до 1500”.
Як відомо, вірмени дивляться на карабаський конфлікт крізь призму геноциду 1915 року, і при цьому азербайджанці відповідно, розглядають в як нащадків турків. Та чи завжди було так?
Азербайджанський політолог Ариф Юнусов нагадав мені, що до початку XIX сторіччя вірменська громадська думка більше всього дифірамбів співала на адресу турків. Їх сприймали як визволителів, які врятували вірменів від “лютих ворогів” — греків. Але після того, як на Кавказі настало російське правління, акценти змінилися. Греки зробилися стратегічними союзниками, а турки перетворилися на ворога № 1.
Відомий дослідник карабаського процесу Сурен Золян нагадує, що ще в середні віки Карабах був “яблуком розбрату” між Туреччиною та Іраном. Авторитетний історик Майкл Круассан вважає, що антагонізм між вірменами та азербайджанцями значною мірою посилився за царату в XIX сторіччі.
Останні в основному мешкали на селі, тоді як перші населяли міста й посідали вигідні місця підприємців та торгівців. Аж до початку ХХ сторіччя історія не знає конфліктів між вірменами та азербайджанцями. На побутовому рівні в азербайджанців зберігалося, та й досі зберігається негативне ставлення лише до талишів (народ іранського походження, який мешкає на півдні Азербайджану — Г. К.). Але по відношенню до вірменів в історичній пам’яті азербайджанців негативу не було.
Ариф Юнусов якось мені нагадав: “Якби зараз і досі існував Радянський Союз, і ми надалі жили дружно, то 21 березня відзначали б чергову річницю підписання договору між карабаськими вірменами й гянджинськими азербайджанцями “про взаємодопомогу і боротьбу...” проти турків”. Сьогодні ж абсурдно навіть уявити, що карабаські вірмени і азербайджанці могли колись об’єднувати сили проти турків. Але так було. Оскільки для азербайджанців-шиїтів турки-сунити були більшими ворогами, ніж вірмени.
Хоча між вірменами і азербайджанцями раніше існували і добросусідські стосунки, і торгівля, і міжнаціональні шлюби (в основному, в інтернаціональному Баку), в цілому живий діалог між цими двома народами був відсутній. Проблема Карабаху створювала нові, спочатку невидимі, бар’єри.
Відомий азербайджанський опозиційний діяч Іса Гамбар вважає, що події лютого 1988 року в Карабасі було ініційовано з боку Вірменії. Президент Вірменії Роберт Кочарян ось як пояснював ситуацію заїжджому журналісту: “У 1917 році відбулася революція. Коли центральна влада в царській Росії припинила існувати, ця проблема (Карабаху) постала з граничною гостротою. Три роки йшла війна, і, врешті-решт, радянські війська насильно приєднали Карабах до Азербайджану. Отже, ця проблема була завжди, і було зрозуміло, що в разі центральна влада послабшає або зникне зовсім, трапиться те, що ми маємо зараз. Це було абсолютно очевидно для всіх карабаських вірменів. У цьому ні в кого не виникало сумніву — і мені здається, що це було також очевидно й для самих азербайджанців”.
Відсутність діалогу призводила до непорозуміння. Та й важко було зрозуміти один одного, якщо в рамках СРСР Вірменія з кожним роком ставала дедалі більш моноетнічною, а азербайджанці продовжували будувати багатонаціональну державу.
Головною ідеєю, яка культивувалася вірменськими націоналістами, починаючи з кінця XIX сторіччя, була ідея т. зв. “Великої Вірменії”. Схоже, що її виводили з надзвичайно важкої історії вірменів, особливо з жахливої різанини, яку здійснили оттоманські турки в період Першої світової війни. Згадки про трагічну історію, що передавалися з покоління в покоління, не тільки не давали загоїтись ранам у душах вірменів, а й формували ставлення до турків, які організували геноцид, й до їхніх родичів-азербайджанців. Подібна форма радикального націоналізму в Азербайджані пояснює наявність тієї значної кількості азербайджанських націоналістів, які побоювалися, що відділення НКАО зашкодить державності Азербайджану.
Т. зв. Айдат (вірменське питання) розглядалося вірменськими націоналістами у якості надзавдання вірменства, як цементуюча ідеологія, що була покликана об’єднати політичні сили нації. Чеський письменник Мілан Кундера якось сказав: “Мала нація може зникнути, і знає про це”. І вірмени знають, що вже раз були на краю, і це може статися знову.
Під час проведення присвяченого проблемі компромісів телемосту між Єреваном і Баку з серії “Лінія фронту” було показано опитування на вулицях Єревана. Незнайома жінка говорила: “Поступок не повинно бути. Скільки можна втрачати? Дивіться, якою була історична Вірменія, які великі території, така була історія, і наразі залишився клаптик землі”. Відомий дослідник історії Кавказу Шарль ван дер Леув пише, що територіальні зазіхання найрадикальніших вірменських націоналістів — це широкі простори між верхнім Тигром, середземноморським узбережжям Анатолії (частиною якої колись була древня Кілікія) до Трабзону на північному заході і Баку на сході. “Все це стосується Вірменської імперії, яка досягла підйому в першому сторіччі нашої ери, яка ніколи не включала в себе всі ці території одночасно, була залежною від Парфії, Риму й Персії державою протягом майже всього свого існування і припинила своє існування у п’ятому сторіччі, за винятком маленького князівства Кілікія, яке вціліло до пізнього Середньовіччя”.
Незалежна Вірменська держава, що виникла після розвалу Російської імперії, одразу ж втягнулась у територіальні суперечки з сусідами. Шведський дослідник Сванте Корнел нагадує: “…Період незалежності був зовсім не мирним, в основному, внаслідок іредентистських вимог до своїх сусідів, що їх висували дашнаки. Ці претензії висували як до Грузії (на Джавахетський район, який і досі в основному населений вірменами), так і до Азербайджану (на Карабах, Зангезур, Нахічевань)”.
Коли ситуація повторилася після розпаду СРСР, підкреслює Шарль ван дер Леув, дашнаки “відкрито закликали до тотальної війни проти Азербайджану і відтворення “Великої Вірменії”, яка б включала в себе не тільки Нагірний Карабах, а й усі землі між річками Кура й Аракс на сході, Карсом, Бітлісом й Ардаганом на південному заході й Ахалкалакі з Ахалцихе в Грузії на півночі”. А відомий азербайджанський композитор і громадський діяч Ариф Меліков звинувачує в ескалації конфлікту не тільки вірменських радикалів, а й керівництво Азербайджану: “Безхребетне республіканське керівництво, що змінювало одне одне, з його повною залежністю від Центру і розвиненим почуттям самозбереження, всі ці роки, по суті, зраджувало інтереси народу”.
І справді, на засіданні Політбюро ЦК КПРС 29 лютого 1988 року А. Громико заявив: “Керівництво цих республік не на висоті. Який ступінь його причетності до цього? Солідний ступінь причетності…”. Однак якщо “причетність” лідерів азербайджанської компартії полягала в їхній повній відстороненості від національних процесів, то керівники компартії Вірменії все ж брали в них певну участь.
Москва зіграла відповідну роль у розвитку цих процесів. Якщо в Російській імперії процес створення необхідного для колоніального управління прошарку освіченої “тубільної” адміністрації неминуче призводив до зародження в її середовищі націоналізму, то й у радянську епоху створення національної бюрократії спричинялося до виникнення об’єктивних передумов для незалежності.
Особливо відчутно це позначилося в 60-ті роки минулого сторіччя, коли хрущовська відлига стимулювала сплеск інтелектуального й культурного життя в усіх національних республіках. Англійський журналіст Томас де Ваал, який написав одну з найцікавіших книжок про карабаський конфлікт, цитує відомого азербайджанського поета Сабіра Рустамханли, який зазначив, що в цей період “у різних республіках почався процес самоідентифікації, національна самосвідомість зростала”.
Де Ваал резюмує: “Вірменія легко пристосувалася до цього м’якого націоналізму. Росію й Вірменію так багато пов’язувало у плані традицій і історії, що було нескладно примирити вірменський націоналізм й лояльність радянському режиму. В 1960-і роки в Єревані почали з’являтися символи вірменської державності. Після зняття скульптури Сталіна — колись найвищої у світі — її замінили скульптурою Матері-Вірменії. Було створено меморіал жертвам геноциду, встановлено пам’ятники вірменському воїну п’ятого сторіччя Вартану Маміконяну і навіть командиру партизанських загонів Андраніку.
В Азербайджані виявилося складніше вписати місцевий націоналізм до радянського шаблону. Та все ж Алієву вдалося підняти престиж Азербайджану в очах сусідів. Азербайджанська мова стала мовою офіційного діловодства й політичного життя. Прах репресованого за часів Сталіна поета Гусейна Джавіда було доставлено з Сибіру і перепоховано в Азербайджані. Алієв відкрив пам’ятники азербайджанським поетам Вагіфу й Нізамі. На цьому підмурку будувався новий будинок національної державності Азербайджану”.
“М’який націоналізм” 60-х видається дитячою забавкою порівняно з тим, що відбувалося наприкінці 80-х. Ось як описує Єреван бакинський вірменин Р. Аракелов: “Це було хворе місто, і як мені здавалося, хворими були якщо не всі, то більша частина його мешканців, доведених до крайньої стадії націоналістичної екзальтації… Газети й журнали Вірменії рясніли статтями про месіанське призначення її народу, про виключну його роль у розвитку цивілізації, в прогресі науки й культури… Вихваляючи власний народ, преса одночасно вдовблювала обивателю думку, що всі його нещастя — від народів, які колись його оточували й оточують нині, що це він один — народ-творець, а вони — здатні лише на руйнування племена.
Аналогічні речі пише колишній бакинець Роман Бабаян: “Зовні все було по-старому, але якась зловісна аура, якийсь фантом майбутніх величезних бід, трагедій і крові вже витав над Баку. Бакинці ходили пригнічені, розповідаючи одне одному про жахи, зчинені з азербайджанцями у Вірменії і з вірменами в Сумгаїті. Наче за бажанням якогось злого чарівника, бакинці раптом почали ділити себе за національною ознакою. Всі мої знайомі обговорювали проблему Нагірного Карабаху. І це при тому, що на той момент ніхто з них навіть не бував там. Словом, склалося відчуття, що всі масово позбулися розуму”.
Карабаський конфлікт часто називають замороженим, маючи на увазі, що війна тут може початися будь-якої миті. Але насправді він залишався замороженим і за радянських часів, і за першої-ліпшої нагоди все пішло шкереберть.
Якщо значна кількість вірменів мріяла про “Велику Вірменію” й про вихід з СРСР, то в азербайджанців цей процес був значно загальмованішим. Як не дивно, від цієї сплячки їх прокинув потужний поштовх від вірменів, вектор націоналізму яких було спрямовано не стільки проти Росії й за незалежність, скільки проти турків й азербайджанців.
Ця “сплячка” була наслідком політики Москви щодо створення в Азербайджані багатоетнічної громади. Політика азербайджанської влади, азербайджанських комуністів не мала національного характеру, і була політикою Москви. В 1979 році білінгвізм уже охоплював 30 відсотків усього населення Азербайджану. Молоде поколінння все гірше знало рідну мову, надаючи перевагу російській. Баку було фактично російським містом, у якому в роки після Другої світової війни азербайджанці соромилися говорити рідною мовою.
Ось якими різними були напередодні війни в Карабасі два сусідні народи. Тим легше було застосовувати проти них старий, як світ, принцип “Розділяй і володарюй”.
Азербайджанський будівельник Еміль Ахундов каже: “Мені недовго залишилося жити — я вже старий. Але про одне щодня молю Бога — побачити того негідника, який зіштовхнув наші народи”. І азербайджанці, і вірмени дедалі частіше вважають, що шукати потрібно в Москві. Роман Бабаян розповів історію про гянджинського аксакала, який намагався відмовити натовп від вірменського погрому. Вже тоді старий говорив, що ця війна вигідна тільки Росії. Бабаян згадує, що після того, як конфлікт між двома народами “вступив у воєнну стадію, Москва поводила себе доволі дивно. Вона допомагала зброєю то одній, то іншій стороні, то азербайджанцям, то вірменам. Крім того, я впевнений, що центральна влада могла зупинити конфлікт між нашими народами, який тільки зароджувався, ще на самому початку. І чому це не було зроблено, мені незрозуміло”.
А голова Руху інтелігенції Азербайджану Ельдяніз Гулієв вважає, що роль Росії в конфлікті між Азербайджаном і Вірменією величезна: “Достатньо згадати уроки історії, щоб зрозуміти, що Росія завжди прагнула створити конфліктні стосунки між сусідніми країнами і народами для того, щоб мати механізм тиску на них, пізніше позиціонуючи себе як країна, здатна розв’язати ці конфлікти”.
Рамки журнальної публікації не дають можливості показати масштаби втручання — і не тільки постачанням озброєнь — у карабаський конфлікт різних позарегіональних сил. Але хочу поглянути на цю проблему з дещо незвичного боку. Чудово поінформований американський журналіст Томас Гольц пише: “Саме інтелігенція першою розірвала узи дружби зі своїми сусідами, в той час, робітники і колгоспники й надалі працювали й жили в злагоді й мирі”. Не випадково і колишній представник Росії на переговорах із карабаського врегулювання Володимир Казиміров стверджує, що “політичним елітам Вірменії й Азербайджану зручно утримувати свою владу за рахунок протистояння народів”.
Чому я про це пишу, чому копирсаюсь у цих досить давніх і начебто географічно далеких від нас подіях? Насамперед, я глибоко впевнений, що чужого горя не буває, а подзвін - завжди по всіх нас. Але якщо під кутом карабаських подій поглянути на те, що останніми роками відбувається в Україні, то легко зрозуміти, що і нас методично натравлюють одне на одного, граючи на ментальних і культурних особливостях регіонів. Точку надзвичайної напруженості ретельно зрощують у Криму. “Східняки” і “західники” готові чубитись, наче й не бачачи, що їхні політичні “поводирі” чомусь від усіх цих чвар тільки багатіють.
Ельдяніз Гулієв справедливо зауважив, що, на жаль, у азербайджанського і вірменського народів не вистачило мудрості, щоб зрозуміти, хто і навіщо їх нацьковує. Скоріше, так сталося тому, що всі ці трагічні події було замішано на бурхливих процесах формування обох націй. Що ж, українцям необхідно стати єдиною політичною нацією якомога швидше — щоб до нас так і не встигли повною мірою застосувати старе криваве правило “Розподіляй і володарюй”.
На фото: сапери знайшли ще одну міну під Акбулаком; група ОБСЄ повернулася з моніторингу на лінії контакту (другий праворуч автор); колись квітуче місто Агдам; вулиці зруйнованої Шуші; на вулицях Шуші рідко зустрінеш перехожого; карабаські вірмени зберегли і навіть реставрують цю мечеть у Шуші.
Фото автора
Відомості про автора: український журналіст. Фахово займається проблемами збройних конфліктів. Автор кількох книжок.
