“Наша історія почалася з поезії”
Розмова з гавайським письменником Еріком Чоком
Інколи життя настільки несподіване, що навіть не віриться в те, що воно може часом запропонувати...
Найцікавіше для мене в житті настає тоді, коли я отримую нове знайомство з творчою людиною, яка живе у власному кришталевому світі, далекому він повсякденних ралі й біганини. В тому світі немає перегонів та нездорових амбіцій, а є натомість бажання працювати, щоби хтось іще прочитав про твою культуру, твою мову, твої традиції. І тоді, в цій взаємодії автор—читач, народжується щось надзвичайно важливе. Літературний твір — спеціальний діалогічний проект, адже в ньому залучено всі складові людського “Я”: психологія, мислення, ментальні параметри, соціальні умови, історичні впливи, етнокультурні коди тощо. І ці коди хтось має дешифрувати.
У цьому номері, шановні читачі, ви маєте можливість наблизитися до гавайської літератури та гавайської культури. Новий випуск “Літературних діалогів” засвідчує, що вже впродовж двох років ця рубрика в журналі “Всесвіт” є постійною й має свій успіх. Щономера Тими ведемо запальні дискусії, спокійні бесіди, виважені діалоги про мистецтво художнього слова. У 2007 р. 2 інтерв’ю було підготовлено з літераторами США, два — з британцями, а також по одній бесіді з митцями з Іспанії, власне, з Країни Басків, і Мальти. В цьому році ми вже знову встигли побувати на Мальті й випити філіжанку імпровізованої кави з Іммануелем Міфсадом. І ось тепер нарешті дісталися до омріяних Гаваїв — екзотичних, маловідомих для українського шанувальника світової літератури островів.
Наш співрозмовник — етнічний гавайський письменник Ерік Чок (Eric Chock), який хоче донести до читачів “Всесвіту” краплину гавайської душі.
Гавайська культура має надзвичайно давню історію. Мабуть, буде цікаво дізнатися, що культура всієї Полінезії (зокрема Нової Зеландії) за пункт відліку бере саме гавайську культуру. Існують наукові погляди, що дуже-дуже давно гавайці на каное полишили свій острів і помандрували аж до Нової Зеландії. Про ці сучасні антропологічні теорії я довідався від новозеландської письменниці Корал Аткінсон (див. інтерв’ю з нею в 5-6 номері “Всесвіту” за 2006 рік), коли переповів їй про намір надрукувати в Україні інтерв’ю з гавайським письменником.
Сподіваюся, що це інтерв’ю з Еріком Чоком у постійній всесвітянській рубриці “Літературні діалоги” також зацікавить читачів.
— Чи могли б ви коротко представити гавайський регіон, який для українських читачів є далеким, казковим та екзотичним світом?
— Як ви, мабуть, знаєте, Гавайські острови розташовано в Тихому океані. Це найбільший архіпелаг у Полінезії, що складається з 24 островів, витягнутих із північного заходу на південний схід більш ніж на 3600 км. Всі найбільші острови: Гаваї, Кахулаві, Оаху, Мауї, Кауаї — або гористі, або низькі На Гаваях немає яскраво виражених, як на інших островах, сезонів. Температура протягом усього року 27 °С. Коротка тропічна злива може пройти в будь-який день. На Гаваях — фантастичні пляжі, тому раджу вам колись завітати на наші острови. А чому б і справді не організувати Міжнародний літературний конгрес!?
Гаваї, мушу запевнити українського читача, — це царство вулканів і океанської стихії, “корона Південних морів” — так називають ці острови. З легендою про прекрасні Гаваї пов’язані й інші оповіді: про острів’янок — найкрасивіших жінках у світі, про Ваїкікі — найпрекрасніший пляж на світі, про хула-хулу — дивовижний танець.
На початку ХІХ століття було створено єдине Гавайське королівство. У XIX столітті Гавайські острови були ласим шматочком для багатьох європейських країн. Гавайські цукрові плантатори почали шукати політичного притулку в США. З економічного погляду це було вигідно, оскільки американські інвестиції бурхливою річкою полилися в цю країну. Проте політичний вплив США почав конфліктувати з місцевою королівською владою. У нерівній боротьбі 1894 р. була створена Гавайська Республіка, а вже в 1900 р. вона ввійшла до складу США. А з 1959 р. Гаваї — 50-й штат США зі своїм управлінням і державною системою.
— А можна трохи почути про ваш університет, тим більше, що ви в ньому викладаєте?
— Університет Гаваї веде свою історію з виникнення сільськогосподарського коледжу в 1907 р. Коледж був заснований американським коштом за угодою про протекцію між Гавайськими островами і США. А вже в 1920 році коледж був перейменований на Університет Гаваї. Навчання в університеті проводиться на всіх академічних рівнях з різних спеціалізацій. Список факультетів університету вражає: від зоології й інженерії до драматичного мистецтва й філософії, від медицини і бізнесу до інформаційних технологій та іноземних мов. Практично всі сфери представлено в університеті.
І студентський, і викладацький колектив Університету різноманітний за етнічним складом: корейці, японці, французи, американці, росіяни). Безпосередньо жителів Гаваїв навчається в університеті тільки 13 %. Природно, що багато студентів із США. З іноземних студентів найбільш вабить на острови японців.
— Як розпочинався ваш літературний шлях? Ви з дитинства любили читати?
— Ще маленьким мама забирала мене разом із моїми трьома сестрами до бібліотеки раз на місяць, тож я полюбив читати книжки ще тоді. Мій тато співав нам у дитинстві перед сном, але він наспівував відомі поезії, тож я засинав під супровід найкращих зразків світової поетичної класики. Підлітком я обожнював поп музику і намагався писати власні тексти для найвідоміших мелодій. У вищій школі я зібрав ці тексти у велику теку. Я намагався грати на гітарі та співати як Боб Диван, Поль Саймон або Джеймс Тейлор чи інші американські співаки 60—70-х років. Згодом сам почав писати вірші.
Коли я почав навчатися в університеті у Філадельфії, то був справжнісіньким пічкуром. Я писав листи моїй коханій дівчині щоночі і вкладав до кожного листа вірш, над яким працював удень. Так тривало всі роки навчання, а пізніше я так захопився поезією, що чи не щодня писав новий вірш. Я обрав для себе верлібр. Під час навчання в університеті я приєднався до азійсько-американського, культурно-політичного руху, тобто прагнув зрозуміти, коли література перетворюється на політичний месидж і стає двигуном культурно-політичних змін. Читачі помітили мою творчість, і це змушувало мене працювати далі й далі. І хоча я починав з інтимної лірики та пісень про кохання, проте згодом змушений був писати вірші і з культурно-політичної проблематики. Таким був дух часу. Я писав про ті впливи, що перетворювали наш спокійний світ із глухого острівця в Тихому океані на частину величезної метрополії, зав’язану в міжнародну політику.
— Чи не могли б ви трохи розповісти для наших читачів про історію свого краю?
— Як відомо, першою білою людиною, що потрапила на острови, був британський мореплавець Джеймс Кук. У 1778 році два англійські судна “Резолюшн”і “Діскавері” досягли гавайських берегів. Проте тоді, двісті років тому, на Гавайських островах, де ще зберігався ритуальний канібалізм, тубільці з’їли капітана Кука. Сталося це через непорозуміння....
Кораблі Кука з’явилися на острові Гаваї під час свята на честь полінезійського бога Лоно. Тубільці прийняли великого мореплавця за божественного посланця і тому поводилися з ним та з його підлеглими відповідно. За два тижні кораблі Кука попливли далі, але стався шторм, і їм довелося повернутися. Мандрівники не знали, що свято бога Лоно вже закінчено і запливати в затоку заборонено. За порушення табу аборигени вкрали у чужоземців шлюпку. Капітан Кук спробував узяти в заручники місцевого вождя, і саме тоді Кука та його п’ятеро матросів було вбито. А потім аборигени їх з’їли, щоб отримати кращі якості убитого ворога.
— Що цікавого можна побачити на островах, крім фантастичних пляжів?
— Наші цікавинки — це храм буддиста Біодо-Ін, священні місця для остров’ян. Відвідувачів нашого краю вражають Палац Йолані — єдиний королівський палац на території США і кратер Діамантова голова, що більше не функціонує. Наша найбільша відрада — це відпочинок на природі, а нашим спортом номер один є серфінг. Коли кораблі Кука досягли Гавайських островів, серфінг, як симбіоз мистецтва, спорту і релігії, вже досяг свого розквіту.
Щодо серфінгу, то це окрема історія. Річ у тому, що після публікацій звітів про експедицію Кука, на Гаваї вирушили інші кораблі, які привозили нових авантюристів, каторжан, бізнесменів, місіонерів... Білі люди привезли з собою технології, мови, нову віру, а на додачу — хвороби, злочинність і решту вад цивілізованого суспільства. Це був початок кінця ще однієї унікальної культури на Землі.
Перші християнські місіонери кальвіністи прибули на Гаваї приблизно в 1820 році з Нової Англії. Вони відразу почали активно насаджувати свою віру в єдиного бога і його сина Ісуса Христа, заперечуючи все, що стосувалося питомо гавайської культури. Кальвіністи хотіли, щоби гавайці навчилися грамоти, багато працювали, молилися і не вдавалися до розваг. Серфінг вважався розвагою і тому його хотіли заборонити. Ті, хто знав Гаваї раніше і бачив, що відбувалося потім, звинувачували місіонерів у руйнуванні унікальної полінезійської культури.
Наведу спогади одного з мандрівників, який відвідав Гаваї 1838 року (із власного бібліотечного архіву): “Зміни торкнулися звичаїв і практично всіх атлетичних змагань — плавання, як із дошкою для серфінгу, так і без неї, танців, боротьби, метання списа. Всі ці ігри суперечили основним принципам кальвінізму — тож були заборонені. Чи мали право місіонери забороняти все це? Я певен, що вони вчинили гріх, оскільки забороняли те, у чому собі не відмовляли. Проте публічно, вони таврували всю аутентичну культуру. Вміло володіючи мистецтвом проповіді і надаючи незаперечні докази з Біблії, місіонери переконували остров’ян у тому, що на них чекає вічне життя на небесах, якщо вони відмовляться від своїх законів на користь нової релігії. І вразливі й довірливі гавайці забули на якийсь час свої звичаї...”.
А ось слова одного з захисників місіонерства тих часів: “Скасування серфінгу в умовах нової цивілізації має позитивно позначитися на розвитку таких якостей, як скромність, релігія та індустріалізація...”.
Білі люди і гавайська культура почали ворогувати. За перші 20 років XIХ століття, Гаваї змінилися назавжди. В 1819, майже через 50 років після експедиції Кука, Ліхоліхо, син і спадкоємець короля Камехамела, публічно сів за один стіл зі своєю матір’ю та іншими жінками королівського роду. Сидіти за одним столом із жінками на Гаваях було табу, але Ліхоліхо визнав культуру білих людей. Його вчинок був сигналом Гаваям про те, що стара система законів більше не діє і з нею було забуто багато що з культурної спадщини Полінезії, зокрема, важливе значення серфінгу.
Гаваї гинули... Вони виявилися безсилі до нових хвороб, алкоголю і підступності, завезеної на Гаваї емігрантами.
До початку ХХ століття серфінг практично зник із Гавайських островів. Часом тільки чужоземець міг дозволити собі промчати на хвилі, а потім хизуватися своєю хоробрістю. Одним із таких зухвальців був Марк Твен, який приїздив на Гаваї 1866 року. Він пізнав серфінг і спогади про це можна прочитати в його творах.
— А які Гаваї сьогодні?
— Гаваї — незалежний штат, зі своєю адміністративною, судовою і карною системами. Наш штат має й свою систему освіти. Університет Гаваї — головний вищий навчальний заклад штату. Коли ми говоримо про “вищу освіту Гавайських островів”, ми передусім маємо на увазі саме Університет Гаваї (University Hawaii), в якому я маю честь викладати. Справді унікальне географічне розташування і культурна спадщина університету роблять цей заклад привабливим для багатьох студентів не тільки з американського континенту, а й із усього світу.
— Якого значення ви надаєте поезії? Якою є гавайська поезія?
— На мою думку, однією з основних вартостей поезії є те, що вона — дзеркало того, що відбувається у світі, в культурі; показник, як світ реагує на суспільно-політично-культурні зміни. Коли люди можуть реагувати на власне відображення в мистецтві, вони починають виявляти активну позицію щодо суспільних змін, адже в дзеркалі мистецтва вони побачили самих себе. Проте, думаю, треба ще вчитися бачити мистецтво крізь призму власного “Я”. На Гаваях, на жаль, у цьому дзеркалі часто були не корінні мешканці, а люди із зовнішнього світу. Література й мистецтво часто визначали Гаваї як культурного аутсайдера. Національна поезія змінює думку нації про себе, допомагає усвідомити націю як складний суб’єкт на перетині кількох рівнів життя: філософського, соціального, мистецького, політичного, економічного тощо. Гавайці, прочитавши свою поезію, відчули себе колонізованими і почали виступати проти США як основного колонізатора. Отже, наша історія почалася з поезії.
— Що ви думаєте з приводу глобальних конфліктів і воєн у світі?
— Маю дві думки. Війну має бути зупинено, будь-яку війну, якщо вона існує на планеті, так, як це було з В’єтнамом, коли сотні митців висловили свій протест, коли мільйони повстали проти тієї війни, дурної, жорстокої, безглуздої. З іншого боку, війна — частина цивілізаційних змін, складова людського розвитку. Вона завжди існуватиме. Було б прекрасно, якби війни сьогодні припинялися так, як це було в 60-і, але це сьогодні неможливо, бо потребувало б складного поєднання у свідомості націй таких компонентів, як філософія, мистецтво, політика, мода, економіка і культура. А зараз світ постає як агресивний організм мільярдів роздратованих і агресивних людей. І тоді я починаю думати, що війна — це природний спосіб боротьби із перенаселенням.
— Чи може поезія чи література в ширшому аспекті виступити миротворчим засобом?
— Я вже сказав, що для мене цінність літератури й мистецтва— в їхньому соціальному призначенні, у здатності впливати на соціальні зміни. Але я не знаю, коли з’являться твори, які в силі зчинити зсув мас, щоби світ вийшов на інший рівень розвитку. Завжди існує безліч проблем, що хвилюють маси, але немає об’єднавчих моментів, щоб різні нації відчули себе єдиним організмом. Який має розвиватися й удосконалюватися. Але, гадаю, все ще попереду! Я оптиміст!
— Розкажіть про гавайську літературу? Як можуть заявити про себе гавайські поети?
— Поет на Гаваях може знайти прихисток на академічному семінарі в університеті, якщо його запросять. Але він може брати участь у мистецьких святах, писати для хіп-хоп або етнічних гуртів і так знаходити свою аудиторію. Проте хочу зауважити, що знайти читацьку аудиторію на Гаваях сьогодні набагато легше порівняно з 70-ми роками. Тоді каноном була американська поезія. Сьогодні ж ми живемо у полікультурному літературному просторі, тож є різні смаки, різні думки, різні відчуття.
— Чи хотіли б ви дати пораду молодим літераторам?
— Моя літературна порада молодим: вивчати стиль інших письменників і дуже багато писати, знаючи, що треба зіпсувати тонну паперу, аж поки з’явиться той рядок, що змусить читача зупинитися і відчути катарсис. А вже відомим авторам раджу те, що колись порадили мені самому: знай, чого ти хочеш і дбай про себе. Не варто продавати себе чи то в культурі чи то в політиці, а треба допомагати собі в етично прийнятний спосіб. Без етики письменника не буває. Не варто бути надто гордим і вимагати від інших розуміння того, що у своїй творчості йдеш на жертву заради читачів. Поет повинен відчути спрагу поезії, без якої світ не такий яскравий, яким може бути з нею.
— Чи впливають технології на тонкий світ літератури?
— Література — частина культури людства. Вона може змінювати форму, але ніколи не зникне. Безперечно, нові технології впливають на світ мистецтва — сьогодні мовне повідомлення може облетіти світом за кілька хвилин. Слова з інших культур стають часиною власної. Колись гавайський піджин був сформований також із мов різних культур. Гавайська мова мелодійна, оскільки з дванадцяти літер її алфавіту п’ять голосні (a, e, i, o, u). Голосні й приголосні (h, k, l, m, n, p, w) вимовляються так, як пишуться (фонетичний принцип письма). Як не дивно, гавайці, знаючи англійську, не забувають і рідну мову. А вона вельми своєрідна. Ось, приміром, слово Aloha означає вітання, освідчення в коханні і прощання одночасно. Але в повсякденному спілкуванні це слівце дорівнює американському Hi!
Я певен, що незабаром люди різних народів матимуть змогу читати поетичні твори, прозу одне одного, і коли цілий світ навчиться чути голоси своїх дітей, ми увійдемо в нову еру життєвих можливостей.
Я свято вірю, що глобальна мережа інтернету починає змінювати світ. Коли на Гаваях у 1970 вперше з’явився телевізор, я сказав: тепер світ почне краще розуміти одне одного. Сьогодні завдяки комп’ютерній індустрії ми набагато краще знаємо про те, що відбувається у світі. Зміни відбудуться самі по собі, їх не треба боятися, їм не треба чинити опір. Зміни потребують часу.
— Як би ви визначили себе як поета?
— Моє коріння на Гаваях сягає лише кінця ХІХ сторіччя. Мої літературні вподобання стосуються сучасного життя Гаваїв. Мій стиль містить академічні риси, адже я здобув університетський диплом, проте наразі мій стиль ближчий до авангардного. Я почав писати гавайським піджином, що має офіційну лінгвістичну назву — гавайська креолізована англійська. Це місцева говірка, що містить у собі слова з гавайської, англійської, китайської, португальської, японської та інших мов. Щось розібрати для непосвячених важко, так само, приміром, і з карибським креолом. Та сьогодні, викладаючи в університеті, доводиться все більше працювати з офіційною англійською. Це погано позначається на поезії, проте приносить фінансовий прибуток.
— В історії нашого регіону я залишуся лише тому, що став співзасновником “Бамбу Рідж Прес” (“Bamboo Ridge Press”) — видавничого дому, що з 1978 року спеціалізується на промоції гавайської літератури у світі. Цей видавничий центр був найважливішим в 1970-1990-х роках, але сьогодні теж привертає увагу споживачів нашої книжкової продукції. “Бамбу Рідж” — це одна із спроб зламати старий канон англомовної літератури, увівши в мистецьке поле низку гавайських творів, про які ніхто не знав, бо імперський центр не дозволяв друкувати їх для широкого загалу. Сьогодні гавайських авторів уже вивчають у середній школі і можна говорити про більш толерантне суспільство, яке визнає гавайських письменників, і де вже немає канонічного прочитання історії літератури.
— Розкажіть українським читачам про гавайську культуру.
— Етнічна гавайська культура походить від тихоокеанської культури, її коріння — на Таїті та в інших частинах Полінезії. Можна порівняти її хіба що з культурою маорі на островах Нової Зеландії (можливо, ви дивилися фільм “The Whale Rider”, у якому вдалося це дуже добре показати).
— Пане Еріку, минулого року в одному з номерів “Всесвіту” я підготував інтерв’ю з новозеландською письменницею Корал Аткінсон, і тоді йшлося саме про культуру маорі.
— Дивовижно! Вона, культура маорі, насправді дуже подібна до гавайської. На наших островах існують сотні переказів про міграцію на каное тисячі років тому. Але культура, яку сьогодні називають гавайською — це переважно суміш різних культур, які впливали на Гаваї упродовж останніх двохсот років. Американські китобої, власники плантацій, місіонери, працівники на плантаціях із Португалії, Китаю, Японії, Пуерто-Рико, Філіппін були серед найперших, хто мали вплив на гавайську культуру та ідентичність. Багато мешканців південної Азії, Самоа та інших тихоокеанських островів мігрували до нас. Наша культура тримається на зв’язках із природою, наші уявлення про світ — саме звідти, і це, мабуть, дуже важливо, коли в центрі сучасної культури — боротьба між людиною та природою. Сучасні модерні технології остаточно відмежували людину від світу природи, і повернення тепер є доволі болісним, світ для людини більше не є холістичним (повним, цілісним). Перебування в капіталістичній економічній системі переорієнтовує нашу увагу з людських стосунків на капітал як базис, а це неправильно. Отже, коли деякі наші автори прагнуть витворити свою національну гавайську літературу — повнокровну, цікаву, самобутню, то вони мають й іншу проблему: як подолати розрив між сучасною гавайською людиною та світом, із якого вона (її батьки, діди, пращури) вийшла, але в який уже не повернеться експлуатація. Природних ресурсів, технології капіталістичного світу можуть зруйнувати давній спадок культури.
— Чим для поета є життєві випробування?
— Усі люди потребують поштовхів, щоб розвиватися, прагнучи виконати свою життєву програму. Письменник має допомогти людям зрозуміти світ у всій повноті: як містерію, трагедію і радість водночас. Він має не лише розповісти про власний досвід чи проблеми особистого життя, перенесені в літературу, а й допомогти іншим людям відчути через ці проблеми свій власний біль... І в такий спосіб глибше розуміти світ.
— Чи щасливі ви у своєму житті?
— Я багато разів був щасливий. Я щасливий, коли знаю, що на Гаваях у мене з’явиться книжка; щасливий, коли бачу, як наша система освіти набирає національно-гавайських кольорів. Я щасливий, коли читаю вірш чи оповідання іншого автора, який промовляє до мене через слово, і я відчуваю, що сказав би так само, тобто відчуваю внутрішній діалог, ба й навіть продовження мого способу мислення в цьому іншому тексті. Тоді я відчуваю, як моє серце наповнюється щастям. Я щасливий, бо маю дружини, бо можу щодня прибирати свій сад, бо можу писати вірші про красу, про те, що відчуваю, а не лише тому що треба... І я також щасливий, коли виходжу в океан на своїй яхті, коли відчуваю енергію хвиль, перетинаючи світ на яхті. Я люблю навколосвітні подорожі.
— Чи хотіли б ви прожити життя ще раз? Чи варто було б щось змінити в ньому?
— Не знаю. Хіба я можу відповісти на це запитання? Чи не означатиме це, що в іншому житті “я” вже буду “не я”, і тому жодних бажань того іншого “я” наразі знати не можу. Даруйте за каламбур. Я можу бути лише тим, ким я є. Якби я мав щось змінити, то, мабуть, уже б це зробив.
Для мене життя — це шлях, яким я простую день за днем, щоб досягнути вершини буття. Хіба хто знає, що існує поза смертю?
— Нашому журналові іноземної літератури виповнилося 82 роки. Що б ви хотіли побажати “Всесвіту”?
— Я не вірю, що такий журнал як “Всесвіт” міг жити так довго без магічно-духовної місії, яку на нього покладено вищими силами. Мої вам гавайські вітання, процвітайте!
Розмову вів Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ
Два листки гавайської поезії
З англійської переклав Назарій Назаров
Полуниці
(Strawberries)
Облиште мене.
Я звичайний чоловік, що любить полуниці.
Я люблю згребти в пучечок стебла із цими ягодами,
і занурити у вершки та брунатний цукор,
а потім між губ покласти.
Гммм, так солодко я б і до ранку цілувався, —
Звичайний чоловік, що любить полуниці.
І мені байдуже,
хто їх збирав
нахабними смаглявими руками,
зігнувшись під каліфорнійським сонцем,
що здавна вже належить його предкам.
Яка різниця, що вершки
тут коштують якийсь там долар
і що від цукру інсулін в крові підскочить,
або – що в полуницях пестициди,
і в мене буде рак.
Не знаю цих речей – тож відчепіться!
Я звичайний чоловік, що любить полуниці,
які до мене йдуть повз страйки на Сейфвеї,
які до мене йдуть у пластмасових коробках –
вони забруднюють повітря
і море круж Гаваїв,
токсичним чадом, коли їх палять,
контейнери із пластику і нафтові відходи,
які араби виробляють,
аби багаті мали змогу
жити в Беверлі Гілз,
купувати готелі у Ваїкікі, Лос Анджелесі чи Нью-Йорку,
доки решта народу ледь животіє,
схиливши голови до древньої землі,
доки нафта ще плине із пустель
в Америку, аби змастити ту машину,
що вирощує полуниці, котрі я люблю,
які дизельні вантажівки везуть до узбережжя,
а звідти літаком — на Гаваї,
де я можу всістися на ліжку
і насолоджуватися, як звичайний чоловік,
солодко цілуючись всю ніч,
і хай в цю мить згорить весь світ.
Туту* на узбіччі
(Tutu On Da Curb)
Туту стоїть на узбіччі.
Вона така гарна.
Її волосся зібране у тугий вузол,
величезний червоний гібікус завис
над її правим вухом,
блакитна гавайська шаль – ммму! –
майорить на вітрі,
коли якийсь водій автобуса обдає
її гарячим димом, –
тому й волосся в неї сіре.
Вона прижмурилася й носом повела
поміж спекотного густого диму,
а водій помчав ген-ген да...
І бач – вона зіщулилася вся
і зморщилась ще дужче.
Вона збирається зійти
з узбіччя
наза...
————
* Ім’я дівчини.
