Олександр ОВСЮК

Загадки і таємниці роману Дена Брауна “Код да Вінчі”

 

Безсумнівно, переважна більшість читачів журналу “Всесвіт” прочитала захоплюючий роман Дена Брауна “Код да Вінчі”, опублікований в журналі у 2006 році. Цей твір називають інтелектуальним трилером або релігійним, детективним, конспіративним романом — містерією, тому що в ньому поєднуються всі зазначені жанри. Деякі критики називають його кращим сучасним бестселером, а дехто навіть блокбастером, хоча останнє визначення вживається щодо пишно поставлених і дороговартісних кінофільмів. Тут, мабуть, не вистачало літературознавчих термінів, щоб охарактеризувати цей багатоплановий роман. Хоча один такий термін для подібного літературного твору знайшли. Його назвали роман-андрогін. Один з ідеологів цього жанру, А. Цукерман, писав, що до такого художнього твору можна поставитися як до годинникового механізму, побудувавши його з численних деталей, роль яких виконують слова, які створюють мозаїку з окремих щільно підігнаних один до одного шматочків словесної тканини. Зазначають, що такі романи за допомогою нових досягнень створюють міфи нашої епохи. А технологія їх написання та ж сама, що і у романів-бестселерів. У цих творах, як у комп’ютерних іграх, головною складовою є безупинна дія (non-stop action), дії з перервами для розгадування загадок (quest) і вибір одного з варіантів дій у типовій ситуації (strategy). Розвиток подій у них розвивається, як правило, за такою схемою: загадка, роздуми над її розгадуванням, розгадка, дія, тупик, нова розгадка, нова загадка і все далі іде по цьому колі.

 Для розуміння подальшої розповіді про книжку нагадаємо її короткий зміст, посилаючись на опублікований у журналі переклад і вживаючи, по мірі можливості, мову і терміни самого роману. Розпочинається він з убивства куратора всесвітньо відомого паризького музею Лувр Жака Соньєра. Окрім кураторства, він ще був одним з чотирьох керівників, сенешалів, таємного братства Пріорату Сіона, яких убивав представник католицької секти “Опус Деі” велетень-альбінос на їм’я Сайлес, Перед цим він випитав у них таємницю знаходження наріжного каменю братства — таблички з карбуванням. Вона вказувала на місце, де зберігалася найбільша його таємниця — інформація настільки важлива, що братство існувало лише для того, щоб зберігати її. Помираючи, Соньєр встиг намалювати кров’ю на собі пентаграму й сам застиг у позі пентаграми, яка становила собою натуральну копію найславнішого ескізу Леонардо да Вінчі “Вітрувіанський чоловік”. Ще він залишив побіля себе певний символ, цифровий код і анаграму, а на склі картини “Мона Ліза” написав таке: “Темрява застилає очі одуреної людини”. Це були перші загадки. Допомогти розплутати найголовнішу з них, вбивство куратора, французька поліція запросила професора релігійної символіки Гарвардського університету Роберта Ленгдона, який саме у той час читав лекції у Парижі. Його ж поліція підозрює і у вбивстві куратора, бо напередодні він і Соньєр мали зустрітися саме в той час, коли сталося вбивство. А до того ж куратор написав біля себе на підлозі “PS. Знайти Роберта Ленгдона”. Цей напис поліція розцінила як такий, що вказував на справжнього вбивцю.

Невдовзі на місце події прибуває агент з шифрувального відділу поліції Софі Неве, яка виявилася онукою Соньєра. Вона хитромудро повідомляє Ленгдона про небезпеку, яка йому загрожує. Згодом вона знаходить у нього в кишені жучок, який поліція вкинула туди для стеження за ним. Професор викидає пристрій на вантажівку, яка проїжджала мимо, і всі дурні поліцейські ( а саме такими їх змальовують більшість американських авторів кримінальних романів) кидаються у погоню за автомобілем. За цей час наші герої спромоглися обстежити місце злочину і знайти зазначений напис на картині, а потім добираються майже безперешкодно до машини Софі й тікають на ній від поліції. Вони вирішили розкрити вбивство куратора, тобто хто і за що його застрелив і чому.

————
© Олександр Овсюк, 2008.
 

В інших лініях твору розповідається, що велетня-альбіноса Сайлеса в свій час врятував і виховав релігійним фанатиком іспанський священик Мануель Арингароса, згодом єпископ церковного ордену “Опус Деі” (Справи Божої), який заснував інший іспанський церковний діяч Хосе Марія Ескріва. Зараз штаб-квартира ордену знаходиться у Нью-Йорку. Прийом виховання навіки вірного собі слуги не новий. Варто хоча б згадати Тома Хейгена, юриста мафіозі Дона Корлеоне, з відомого роману Маріо П’юзо “Хрещений батько”. Проте на відміну від Хейгена Сайлеса виховали релігійним фанатиком, який свідомо проводив “воєнні акції” проти ворогів Бога. Він же, витягнувши під страхом смерті таємницю місця зберігання наріжного каменю, пішов його викрадати. Проте виявилося, що сенешалі, змовившись, сказали йому неправду.

На пошуки цього ж каменю та інших реліквій братства Пріорату Сіона кинулися і Роберт Ленгдон з Софі Неве. Дороговказом у цьому у них були зашифровані послання Соньєра, які неймовірно важко було розшифрувати, а розшифрувавши їх, герої натрапляли на наступні ще складніші шифровки. Написані куратором кров’ю послання англійською мовою “O, draconian devil!” i “Oh, lame saint!” є анаграмами для “Леонардо да Вінчі” і “Мона Ліза”. Напис на склі картини “Мона Ліза” англійською мовою звучить так: “Madonna of the Rocks”, що є назвою іншої картини уславленого митця. Цей напис привів героїв книги до картини, за якою вони знайшли ключ. Ним вони відкрили сейф у паризькому відділенні банку Цюриха і знайшли там скриньку, а в ній - наріжний камінь, криптекс. У ньому знаходився ще менший криптекс, який герої також відкрили. Після багатьох пригод вони попадають до сера Лея Тібінга, який мешкав у Франції в своєму замку і займався вивченням історії Ісуса Христа. Для своїх поплічників він виступає під кличкою Вчитель, який встановлює керівників Пріорату, зв"язується телефоном з єпископом Арингаросою, який у свою чергу з допомогою Сайлеса шукає наріжний камінь. Складно? Але ж і цікаві комп’ютерні ігри теж є доволі заплутаними. З допомогою наріжного каменя вони хочуть розкрити природу Святого Ґраалю і справжню роль Марії Магдалини в історії християнства. У своїх спробах заволодіти і розшифрувати його Тібінг скоює серію злочинів і врешті-решт сам попадає до рук поліції.

Герої роману Роберт Ленгдон і Софі Неве переслідуються названими та деякими іншими злодіями, попадають в засідки, часто перебувають на грані життя і смерті, але, як і в інших схожих романах, виплутуються з найскладніших ситуацій. Хоча вони фізично і не є суперменами, але постають такими завдяки своїм високим інтелектуальним якостям і тому завжди перебувають на висоті. Вони так і не знайшли Святого Ґраалю, хоча в кінці книги і зазначається, що він похований під малою пірамідою в Луврі. Зате Софі врешті-решт знаходить свого брата і бабусю, які, як їй говорили, загинули в автомобільній катастрофі. Мешкають вони біля каплиці Розлін в Шотландії. Спроектували її рицарі-тамплієри як точну архітектурну копію Соломонового храму в Єрусалимі. Ленгдон вважав, що тамплієри збудували каплицю як сховище для Ґраалю, який вони відкопали у храмі в Єрусалимі. Каплиця Розлін була святилищем усіх релігій, але передусім вона слугувала храмом, у якому прославлялися природа й богиня. Проте бабуся Софі заявляє, що Ґрааль має завжди залишитися в таємниці, а сам його пошук — це бажання поклонитися прахові Марії Магдалини. Це — проща, здійснювана з метою помолитися над могилою відкинутої. Ленгдон повертається до Парижа і йде до піраміди, збудованої у дворі Лувру. Там він вдивляється у дві піраміди, які символізували чашу і меч. Він упав навколішки і почув жіночий голос, що долинав до нього через віки.

Таким чином детективна розповідь привела до отруєння одного з поплічників Тібінга Ремі, знаходження і вбивства злодія Сайлеса. Щодо філософських і релігійних аспектів твору, то вони мають позитивний розвиток з точки зору автора, бо історія богині привернула до себе увагу митців, письменників, композиторів. Все більше людей переймається ідеєю необхідності повернення священного жіночого начала в доктрину християнства. Сам Ленгдон підготував рукопис про символіку священного жіночого і збирається його опублікувати.

Отже детективна фабула роману є привабливою, цікавою і захоплюючою. Проте вона, як можна судити, не є головною в романі, а підпорядкована основній його ідеї — перегляду християнського вчення.

Інтелектуальна і релігійна складова роману викликала повагу і навіть захоплення глибиною аналізу і проникнення автора у суть християнського вчення і докорінного його перегляду. Роберт Ленгдон досліджує іконографію поклоніння богині, поняття жіночої святості та мистецтво й символи з цим пов’язані. Жак Соньєр мав славу першого іконографа богині у світі. Він мав особисту пристрасть до культу богині та святості жіночого і допоміг музею зібрати найбільшу у світі колекцію предметів мистецтва, що надихалися культом богинь у різних релігіях. Цей культ графічно виражався у вигляді пентаграми, тобто п’ятикутної зірки. Її знали ще за чотири тисячі років до народження Христа, і служила вона символом, пов’язаним з поклонінням природі. Пентаграма репрезентує жіночу половину всього сущого — поняття, яке історики релігії називають “священним жіночим”. Як стверджував Ленгдон, пентаграма у своєму найконкретнішому значенні символізує Венеру — богиню жіночого статевого кохання і краси. Червоною ниткою через всю книгу проштовхується ідея, що католицька церква протягом віків приховувала той факт, що Ісус одружився на Марії Магдалині й жив з нею земним життям з усіма відповідними наслідками, зокрема народженням дітей.

Та не лише правда про Марію була перекручена церквою, а і саме вчення про Христа. Як заявляє автор устами Тібінга, “все, чого навчали нас наші батьки про Христа — брехня. Як і вигадки про Чашу Святого Ґрааля”. Він же стверджує, що Ісус Христос був історичною постаттю, наділеною величезним впливом. Як Месія він скидав із престолу царів і заснував нову філософію. Як нащадок царів Соломона і Давида він мав цілковите право піднятися на трон царя іудейського. Історія його життя була записана тисячами його послідовників. Більш як вісімдесят євангелій претендували на те, щоб стати Святим Письмом Нового Заповіту, а проте були відібрані лише кілька з них — зокрема євангелії від Матвія, Марка, Луки й Іоанна. А саму Біблію скомпонував поганин, римський імператор Костянтин Великий. Тому він запозичив багато символів і дат у поган, або язичників. Зокрема дохристиянський бог Мітра, якого називали Син Божий і Світоч Світу, народився 25 грудня. Він був похований у гробниці в скелях і через три дні воскрес. Цей день є датою народження єгипетського бога Озіріса, або Осіріса, брата і чоловіка богині плодючості, води і вітру. Таких запозичень у християнстві багато.

Як стверджує той же Тібінг, Костянтин підняв статус Ісуса майже через чотириста років після його смерті. Імператор пішов на переписування, а отже і фальсифікацію історичних документів. Серед брехні було і те, що Марія Магдалина була блудницею. Насправді ж вона мала королівське походження. Під час розп’яття Христа вона була вагітною і втекла до Галії, де переховувалася у євреїв Марселя. Згодом вона народила дочку Сару, яка поклала початок першої королівської династії Меровінгів в Франкській державі. Як виявилося, Софі Неве є її нащадком, а отже і нащадком Ісуса Христа. Правда круто? Проте це становило надзвичайну таємницю, яку свято оберігали члени Пріорату Сіона і рицарі духовного ордену Тамплієрів. Одне лише розкриття таємниці нащадків Ісуса і Марії мало б принести авторові вікопомну славу і вдячність ощасливленого ним людства.

Проте читачів чекають ще інші відгадки не менш цікавих і вікопомних таємниць. Одна з них стосується розкриття загадки Святого Ґрааля. Ця назва походить від французького слів “San grйal” (У романі “Sangreal”), що є переінакшенням слів “Sang rйal”. Середньовічною французькою мовою вони означають “королівська кров”. Софі вважала, що Санґріль була чашею, з якої пив Ісус під час Тайної вечері і в яку потім Йосип з Ариматеї зібрав Його кров, що падала з хреста, на якому Його розп’яли. Ленгдон же стверджував, що легенда про Ґрааль є лише тонка алегорія, а насправді — це документи, що приховують якусь глибоку таємницю. Тібінг же стверджує, що не було Чаші Святого Ґрааля як фізичного предмета, і на доказ демонструє картину Леонардо да Вінчі “Таємна вечеря”, легендарну фреску, яку художник намалював на стіні церкви Санта-Марія делле Граціє в Мілані. Як відомо, на ній був зображений Ісус зі своїми учнями в ту мить, коли він повідомив, що один з них зрадить Його. На столі перед кожним учнем стояла чаша з вином. Стояла вона і перед Христом. Проте всі тринадцять чаш були маленькі, без ніжок і виготовлені зі скла. А ось великої Чаші Святого Ґрааля там не було, тому що вона не була власне чашею. Насправді це була жінка Марія Магдалина, яка носила в собі кров Христа і сиділа на картині праворуч від Нього в одежі одного з апостолів. Саму чашу на картині символізує літера V, яку створює розташування постатей Ісуса і Марії. Члени Пріорату Сіона також вважали, що Святий Ґрааль — це Марія Магдалина. Правду про неї церква приховувала протягом двох тисячоліть, тому що вона боялася впливу сили святого жіночого начала, який би кинув виклик Святому Петру як провідному апостолу.

 Леонардо да Вінчі, який очолював Пріорат між 1510 і 1519 роками як Великий Магістр братства, знав таємницю Ґрааля і розкрив її у своїй картині. Мимохідь автор розкриває і таємницю Мони Лізи. На ній, як стверджує автор устами Ленгдона, зображений гермафродит. А саме її ім’я — це анаграма божественного єднання чоловічого і жіночого: ім’я Mona Lisa є анаграмою “Amon L'isa”, тобто представляє собою назву богів Древнього Єгипту Amun i Isis. У цьому, мовляв, і полягає таємниця картини й причина того, чому Мона Ліза так загадково усміхається. Отже тепер і таємниця її усмішки, над розгадкою якої віками билися мистецтвознавці, нарешті розгадана.

У книзі міститься багато інших таємних кодів, які запропонували розшифрувати самим читачам. За це одному з них пропонувався приз — поїздка до Парижа. Декілька тисяч з них справилися із завданням, тому приз розіграли шляхом жеребкування. Отже і таким чином до книжки була привернута увага. Проте вона не лише розважає, а проповідує, тлумачить і бореться. Боротьба іде як з самою церквою, так і з її офіційною доктриною.

 Ден Браун поклав в основу своєї книги виграшну тему боротьби з офіційною церковною доктриною і з самою католицькою церквою. Така боротьба є популярною і приречена на успіх. У цьому великою мірою повинна сама церква, яка організовувала походи хрестоносців, підтримувала реакційні диктаторські режими, запроваджувала люту інквізицію і навіть після неї не переставала переслідувати інакомислячих. Вона вибачилася за такі свої, м’яко кажучи, неблагородні справи. І все ж осудження її за них зберігається у багатьох людей. Для цього і зараз є певні підстави. Як зазначає професор Ленгдон у попередній книжці Дена Брауна “Ангели і демони”, церква не перестала душити науку. Вона, зокрема, домоглася того, що у половині шкіл США заборонено викладати теорію еволюції. У той же час Американська рада християнських церков виступає найзапеклішим противником наукового прогресу. Співрозмовник Ленгдона вчений Колер запевняє його, що наука уже доказала, що божества були фальшивими ідолами, а зараз докаже, що такими є всі боги. Боротьба автора з католицькою церквою та її доктриною є оригінальною, бо він викладає свої погляди не у вигляді сухої наукової теорії, а намагається подати їх у привабливій художній формі. Про те, як це йому вдається, поговоримо пізніше.

 Ден Браун з допомогою героїв твору змальовує докорінно відмінну від офіційної доктрини історію християнства. Тому цілком зрозумілим є те, що церква намагається всіма засобами не допустити знаходження ними і оприлюднення документів, які повністю спростовують її вчення. На передній план у цій боротьбі виступає католицька прелатура “Опус Деі”, яка безпосередньо підпорядкована Ватикану. Її філософія була викладена у 1934 р. у книзі священика Хосе Марії Ескріва “Дорога” — 999 медитацій про Божу Справу і про те, як її творити в житті кожного”. Заснована в Іспанії, Опус Деі згодом стала силою всесвітнього масштабу, найміцнішою з фінансового стану серед усіх католицьких організацій. Її називають культом промивання мізків, а засоби масової інформації називали її “мафією Бога”. Брутальні методи її діяльності уособлюють в романі єпископ Арингароса і його поплічник Сайлес. Вони ведуть запеклу боротьбу з героями книжки Ленгдоном і Софі, але, як прийнято в таких творах, позитивні герої перемагають, а негативні терплять нищівну поразку. Відповідно і пропагована позитивними героями історія церкви, за задумом автора, має отримати гору над історією, офіційно викладеною католицькою церквою.

Я був у захопленні від поданої автором оригінальної історії християнства і глибоким її вивченням та інтерпретацією. Моє захоплення тривало доти, доки я не знайшов на сайті самого Дена Брауна бібліографію робіт, які безпосередньо стосувалися викладених ним подій та їх тлумачення. На ньому знаходилося близько десяти наукових і публіцистичних праць, які висвітлюють подану в книзі теорію і історію християнства. Серед них значаться як принципові джерела наступні книги, які подаються в оригіналі: Lynn Picknett and Clive Prince The Templar Revelation (Одкровення Тамплієра), Margaret Starbird The woman with the Alabasster Jar (Жінка з алебастровим глечиком), The Goddess in the Gospels (Богиня в євангеліях) i Richard Leigh and Michaеl Baigent Holy Blood, Holy Graіl (Свята кров, Святий Ґрааль). Так що автор лише приєднався до чималого гурту тих, хто здійснив спробу переглянути історію і доктрину християнства. Як стверджувалося, “Код да Вінчі” є романтизованою версією останньої книжки, в основу якої в свою чергу була покладена документальна телевізійна серія, написана і знята Генрі Лінкольном. Навіть головний експерт по Ґраалю у книжці Брауна Leigh Teabing є анаграмою з імен авторів зазначеної книжки Baigent Leigh. А сам образ Лінкольна був використаний у змалюванні Тібінга. Обоє мали хворі ноги. Зважаючи на такі збіги, обидва автори подали на Брауна в суд за плагіат. На суді Ден Браун заявив, що їхня книжка не була принциповим джерелом його твору, а про проблеми з ногами у Лінкольна він навіть не знав. До того ж не він, а його видумані герої пропагують викладені в книжці ідеї, тому надаремно пред’являти до нього претензії. Суд так і не задовольнив позивачів, які так само безрезультатно зверталися і до апеляційного суду. Зате автор виграв не лише обидва суди, а і був винагороджений тим, що цей скандал значно сприяв підняттю продаж його книжки. Здається, що суди просто не наважилися покарати популярного автора.

Європейські дослідники віднайшли ще один дивний збіг. У 2001 році норвезький письменник Том Еґеланд надрукував книжку “Кінець кола” (Tom Egeland Sirkeles ende). У ній також розповідається про те, що Ісус був одружений на Марії Магдалині. А головна героїня твору була її правнучкою. Наявні й інші збіги. Тому низка дослідників заявила, що книжка Брауна є прямим плагіатом твору Еґеланда. Проте сам норвезький автор з притаманною скандинавам добротою заявив, що всі збіги свідчать лише про те, що він і Браун зробили свої дослідження, користуючись одними і тими ж джерелами. З уваги на викладене, можна погодитися з тими критиками, які зазначали творчу сміливість автора. Адже він не побоявся широких запозичень з уже опублікованих праць. Проте навряд чи можна поділяти їх твердження про його самобутній погляд на світ. Адже вже дуже та “самобутність” замішана на уже досліджених і опублікованих фактах та їх тлумаченні. Не кожен би письменник відважився писати твір на грані плагіату. У цьому відношенні вигідно відрізняються від творів Брауна інтелектуальні трилери іспанського письменника Артуро Переса Реверте. У них наявний ще потужніший культурологічний пласт, який дослідив і доніс до читача сам автор. А в Брауна ідеї є запозиченими, а описання історичних подій просто переказ інших авторів, хоча він і видає їх за свої як новий і оригінальний погляд.

Зате автор на своєму сайті стверджує, що опис таємних ритуалів і прихованих в них послань та наведених документів є справжніми, як справжніми є і зображення історичних місць і будівель, зокрема церков і музеїв. З останнім твердженням не можна не погодитися. Більше того, керівництво музеїв і настоятелі храмів дуже вдячні автору за їх рекламу. Адже впродовж років після виходу обох його книжок до цих історичних пам’ятників, пам’яток, міст, місць і споруд спостерігається великий наплив туристів. Проте якщо в “Коді да Вінчі” читач ще спроможний певною мірою стежити за мистецькою фабулою, то в “Ангелах і демонах” йому не лише важко, а просто неможливо це зробити. Тут герої прилітають до Риму і в пошуках жахливих злочинців з древнього таємного ордену Ілюмінатів відвідують музеї і архів Ватикану, численні церкви та різні культурні пам’ятки міста. І за якісь години вони попадають в таку велику кількість культурних і культових споруд, що простий смертний це не лише не може здійснити, а й простежити та усвідомити шлях героїв. Я це можу стверджувати зі знанням справи, бо три дні з допомогою екскурсоводів знайомився з пам’ятками Риму. Відвідувала їх наша група в помірній кількості, бо в іншому випадку в голові залишилися б не прекрасні образи відомих шедеврів, а каша, тобто прикра мішанина з них. А тут запрошений з Гарварду фахівець з символіки професор Ленгдон і його напарниця Вітторія Ветра з швидкістю блискавки проносяться по пам’ятних місцях і професор згадує їх історію, а письменник через його спогади детально їх змальовує і дає їх мистецьку та філософську характеристики. При цьому нерідко робить це досить оригінально. Заскочили, скажімо, герої у погоні за злочинцем до церкви, і тут професор кидає погляд на її вівтар, мозаїку, картини і починає згадувати, хто і коли їх створив, який смисл в них вклав. Цікаво, яка реакція має бути у пересічного читача, який захоплено стежить за розвитком драматичних подій детективного роману і раптом наштовхується на довжелезні описи мистецьких творів.

Така манера розповіді притуплює увагу читача і до власне пригодницької лінії. Тому щоб утримати його увагу і до неї, автор змальовує неймовірні пригоди героїв на грані їх провалу, де долю вирішує останнє зусилля і лічені, ні не хвилини, а секунди часу. Таке, звичайно, може траплятися в житті один раз, ну нехай, двічі, але ж не постійно. Тому благородний задум і зусилля Брауна пропагувати мистецтво з допомогою пригодницького сюжету виглядають в романі “Ангели і демони” невдалими. Американський есеїст, поет і філософ Ральф Уолдс Емерсон ще у середині ХІХ століття радив не намагатися в романі встановлювати принципи політичної економії. У такому разі, зазначав він, ви зіпсуєте те й інше.

Використовує автор ще один літературний прийом у цьому ж романі, а саме зображення у вигляді героя співробітника конкретної установи чи інституту. У ньому головним злочинцем і керівником ілюмінатів виступає директор Європейського центру ядерних досліджень (ЦЕРН), розташованого в Женеві, Максиміліан Колер. Ця всесвітньо відома дослідницька установа дійсно існує, а ось такого директора в ньому не було. Як і не було вбивства чотирьох католицьких кардиналів у Римі, отруєння папи, смертельної загрози Ватикану і навколишнім кварталам міста та його мешканцям. І в попередні свої твори Ден Браун включав у якості персонажів придуманих ним президента США та інших офіційних осіб країни. Тут можна допустити, що він змальовував гіпотетичну ситуацію, на що має право кожний письменник. Проте здається, що у даних випадках потрібно мати почуття міри і не паплюжити співробітників того ж ЦЕРНу, деяких достойників Ватикану та його охоронців із швейцарської гвардії. Мабуть, з огляду на критику такого вільного і зло спрямованого змалювання образів і поводження офіційних, хоч і придуманих осіб, названих поважних установ, письменник вгамував свій запал у цьому відношенні в “Коді да Вінчі”. Проте антиклерикальна спрямованість тут збереглася.

Основна критика роману спрямована на розвінчання неблаговидних і злочинних дій представників католицького ордену Опус Деі. Ден Браун хоч і описує те, що окремі його представники ведуть запеклу боротьбу проти членів Пріорату Сіона самі по собі без відома і згоди Ватикану, а сам антигерой розкаюється в кінці роману в своїх вчинках, ні у кого не виникає сумніву, що його твори спрямовані проти офіційної доктрини католицької церкви. Вона розглядає подану в творі версію життя Ісуса Христа як єретичну. Адже Ісус замальовується простою людиною, а не Богом і сином Божим. Він був одружений на Марії Магдалині та мав з нею трьох дітей. Це, за Брауном, і було справжнім життям Христа і його нащадків. Римський імператор Константин і католицька церква спотворили у своїх цілях його образ, зробивши з нього Бога.

Тому цілком природною і закономірною стала критика “Коду да Вінчі” та “Ангелів і демонів” представниками католицької й інших церков. До критики книжки Брауна залучили архієпископа Генуезького кардинала Тарчізіо Бертоне, який невдовзі став державним секретарем, тобто другою за значенням офіційною особою Ватикану. Він та інші представники католицької і православної церков зазначають, що книга становить цілеспрямовану спробу дискредитувати Римсько-католицьку церкву з допомогою спотворення її історії і доктрини. Саме цим письменник виступив як противник віри. Представники католицької і православної церков в один голос зазначають, що спроби переписати Євангеліє і земне життя Ісуса Христа спостерігаються впродовж багатьох століть і спрямовані на те, щоб зробити легітимними особисті й соціальні пороки та помилкові погляди людей. Як заявив представник Московського патріархату Всеволод Чаплін, такі спроби робилися для того, щоб виправдати гріх і здобути мирську славу. На своєму сайті Московський патріархат помістив заяву, в якій зазначається, що “Код да Вінчі” — це блюзнірська образа всього святого, що є в християнстві, і брехливе його тлумачення, яке не залишає від нього каменя на камені. Цей твір заборонили в Єгипті та Йорданії, пояснивши такий крок тим, що в ньому ганьбляться імена християнських та ісламських персонажів і що він суперечить істині про Христа, про яку свідчать Біблія і Коран.

Письменник повністю відмітає таку критику і заявляє, що він просто намагався побільше взнати про деякі аспекти християнства, які його зацікавили і які вiн спробував показати в романі. Книга його розважальна і в ній точно описані твори мистецтва, архітектури, документи і таємні ритуали. Читач, мовляв, сприйняв книгу саме такою і зрозумів її. Важко сказати за читача, а ось вчені богослови, історики і літературні критики поставилися до цього твору досить критично і досить одностайно засудили “спотворення і фальшування історії”. Так, Джош Макдауел у декількох своїх працях на основі документів розвінчав практично всі описані в романі т. зв. факти і зроблені на їх основі твердження. Марсія Форд заявила, що незважаючи на те, чи ви згідні з висновками Брауна чи ні, цілком очевидно, що описання ним історії є надуманим. Автор, який має на меті подати історичні факти, повинен їх дослідити так же ретельно, як і вчений. Річард Абейнс писав, що найбільш неприйнятним у книзі є не те, що Ден Браун не погоджується з доктриною християнства, а те, що він докорінно перекручує її, щоб на основі такого перекручення не погоджуватися з нею. На деяких телевізійних каналах Англії і США фахівці з історії християнства теж розвінчали наявні в книжці “факти” та їх інтерпретацію.

Журнал “Тайм” присвятив велику публікацію, присвячену ордену “Опус Деі”¹. У ній подаються думки тих, хто був членом ордену і розчарувався в ньому внаслідок сурової дисципліни і фінансових зловживань. Разом з тим подаються інтерв’ю з тими, хто залишається вірним його членом. Останніх більше. Братство не є утаємниченою організацією і не приховує своєї діяльності та ідеології. Про це свідчить довге інтерв’ю, яке дав журналу керівник ордену вікарій Томас Боглін. Він заявив, що очолюване ним братство є лише освітньою організацією, свого роду передовою школою для формування католицької духовності. До нього входить всього 85000 членів, з яких у США їх дещо більше 3000. Двадцять відсотків членів, хоч і залишаються мирянами, прийняли обітницю неодруження, мешкають в окремих 1700 центрах, навчаються до рівня священиків і відбувають необхідні служби. Разом з тим вони продовжують працювати на цивільній службі й віддають більшу частину своїх заробітків братству. Всі інші його члени живуть нормальним життям мирян. Організація користується повагою і популярна серед багатіїв, серед яких були названі відомі політики, державні діячі й підприємці, і має від них значні пожертвування. Разом з тим братство утримує 97 шкіл професійної підготовки для навчання своїх бідних членів. Стосовно шмагання свого тіла, то стверджується, що до шмагання себе батогом і носіння дротяниці вдаються, але не примушуються лише найвідданіші члени братства, головним чином священики. А взагалі, як зазначається, до шмагання вдавалося багато вірних католиків, зокрема відома своєю благодійністю і відданим служінням біднякам мати Тереза. Цим вони ідентифікували себе зі стражданнями Христа і світовою агонією.

————
¹ Opus Dei, Time, April 24, 2006, pp. 34—41

 

За всіма своїми ознаками братство є католицькою організацією консервативного напряму, яка користується підтримкою Ватикану. Саме тому папа Іван Павло II, будучи сам творчим традиціоналістом, надав Опус Деі у 1982 р. статус свого персонального прелатства. У 2002 р. папа канонізував засновника ордену Ескріва всього після двадцяти шести років по його смерті, заявивши, що він був святим у звичайному житті. Всі ці дані заперечують твердження книги про те, що навіть Ватикан відвернувся і не бажав мати справу з цим орденом. Навпаки, папа зарахував його до своїх найвірніших підрозділів.

На основі книжки у 2006 році режисер Рон Говард зняв фільм з такою ж назвою. У ньому в головних ролях знялися відомі актори Том Хенкс, Одрі Тату і Жан Рено. Того ж року картину показали на Канському кінофестивалі. Фільм був зустрінутий критикою в штики. Журнал “Верайте” назвав його “поп-корновою” розвагою. Інші видання зазначали, що фільм приніс повне розчарування, бо в ньому не було цікавих видовищних сцен, яскравих акторських ролей, спецефектів та всього іншого, і передусім елементів несподіваності, які надають фільмам привабливості. Зазначалося і те, що артисти були підібрані невдало, хіба що Йєн МакКеллен, який зіграв одного з головних злодіїв Тібінга.

Звичайно ж, я подивився цей фільм, і він мені сподобався. Тим більше, що режисеру було важче, ніж автору роману, поєднати елементи детективу й інтелектуальної розповіді. І все-таки це йому вдалося з допомогою зосередження уваги на основних лініях та ідеях книги і доволі професійної і переконливої гри названих акторів. Це мій особистий погляд, який часто не збігається з поглядами критиків і членів журі різних кінофестивалів. Вони інколи присуджують премії таким слабким фільмам, які, скупавшись досить короткий час у променях золотої “Пальмової вітки” того ж Канського фестивалю, зникають з широких екранів. Зокрема у 1989 р. цю премію присудили фільму “Секс, брехня і відео” режисера Стівена Содерберга, який лише дебютував на фестивалі. Це була відверто слабка і невиразна картина, яка невдовзі і закономірно пішла у небуття. Спробуйте знайти її по Інтернету в списках фільмів, які демонструються у кінозалах. Більше того, сам режисер, який зняв пізніше низку фільмів, не включає його в свій сайт і не записав його на ДВД. Іншим таким же слабким став американський фільм “Слон” режисера Гаса Ван Сента, якому в 2003 р. присудило золоту “Пальмову вітку” журі, очолюване французьким кінорежисером Патрісом Шеро. Як зазначалося, присвоїло воно її з політичних мотивів з метою поліпшення відносин Франції з США, які дуже погіршилися через війну в Іраку. А ось ні одна картина всесвітньо відомого шведського режисера Інгмара Бергмана так і не була нагороджена ні одним призом Канського фестивалю, як не отримали його нагород й інші відомі картини та режисери.

 Так що не будемо дуже перейматися рішеннями журі цього фестивалю і самі простежимо долю картини Рона Говарда. Сподіваюся на її, хоча і не тріумфальний, але успіх. Він, правда, уже був їй забезпечений тією ж скандальною славою, що і самої книжки, і виступами проти нього представників католицької церкви. Так, наприклад, один з найвпливовіших кардиналів Ватикану ФренсізсАрінзе заявив, що християни повинні подати судові позови у відповідь на випуск фільму, оскільки він, як і книга, ображають Церкву Христа і є богохульством. У відповідь артист Том Хенкс, який грає головного героя, розкритикував представників християнської церкви, заявивши, що релігійні діячі ставляться до фільму досить серйозно, а він насправді є забавною дурницею, більше схожою на казку.

Своїх висновків до книги і фільму ми робити не будемо. Нехай це зробить сам читач, прочитавши книгу і переглянувши фільм. Наша розповідь про них і зауваження, можливо, допоможуть йому скласти своє враження і думку про ці твори літератури і кіно.

Наприкінці лише зауважу, що скандали навколо них сприяли не лише їх популярності. Вони привернули увагу і до християнської доктрини та самої католицької церкви. Внаслідок цього вона поповнилася новими віруючими. Спостерігався їхній  особливий притік до ордену “Опус Деі”.

      (Женева)