Христина ПАСТУХ
“ГРОЗОВИЙ ПЕРЕВАЛ” — НАЙРОМАНТИЧНІШИЙ ТВІР, НА ДУМКУ АНГЛІЙЦІВ
Під таким заголовком у “Літературній Україні” за 30 серпня 2007 року подано сенсацію: “Глядачі британського телеканалу UKTV Drama назвали головною романтичною книжкою усіх часів роман Емілії Бронте “Грозовий перевал” (1847). Опублікований у газеті “Ґардіан”рейтинг складається з 20 назв, з них два романи належать російським письменникам (“Війна і мир” Л. Толстого, 15-те місце, і “Доктор Живаго” Бориса Пастернака, 8-е місце). На другому після Емілі Бронте місці опинився роман Джейн Остін “Гордість та упередженість”, на третьому — трагедія “Ромео і Джульєтта” В. Шекспіра, на четвертому — “Джейн Ейр” Шарлотти Бронте. Роман американки Маргарет Мітчелл “Віднесені вітром” здобув п’яту позицію. Найсвіжішим романом у рейтингу опинився “Англійський пацієнт” Майкла Ондатже, опублікований 1992 року.
Оглядач газети “Ґардіан” зазначає, що глядачі не обрали жодної книжки “професійних” жіночих авторів, наприклад Барбари Картленд. Хоча голос телеглядачів не завжди об’єктивний vox populi, але й серед дослідників унікального роману Емілії Бронте (а є про нього численні англомовні монографії і збірники ґрунтовних статей) можна надибати епітет “геніальна” щодо авторки “Грозового перевалу”. Першим серед українців геніальною назвав її Михайло Рудницький, який і переклав згаданий роман під назвою “Буреверхи” (1938). С. Моем визначав десяте місце у світовій літературі отим колись одіозним “Буреверхам”. Можна і треба не довіряти журі різних конкурсів, але безперечно, що “Wuthering Heights” (оригінальна назва роману) належить у світовій літературі до творів високого художнього рангу.
Затьмарений величезним успіхом роману “Джейн Ейр” Шарлотти Бронте, єдиний великоформатний прозовий твір її сестри лякав перших читачів сміливою антивікторіанською тенденцією. Один вірнопідданий вікторіанець навіть радив його авторці повіситися. Проте на історичних терезах критики “Буреверхи” повільно, але впевнено набирали ваги. Для часу своєї публікації це був роман-“ретро”, бо орієнтувався на готику XVIII ст., а нині він сприймається як роман-прогноз, який випередив свій час, прямуючи до модернізму.
——© Христина Пастух, 2008.
Відродження інтересу до “Буреверхів” відбувається паралельно з розбудовою легенди про сім’ю Бронте, про дім, який став розсадником талантів. У цій колишній плебанії незаможного пастора тепер влаштовано музей, і чисельністю відвідувачів він поступається лише музеєві Шекспіра. Три сестри Бронте — Шарлотта, Емілія й Анна — стали відомими романістами, а брат був талановитим художником. Ця плеяда талантів, що виховалася на відлюдних диких вересовищах на межі історичних Англії і Шотландії, вимерла майже одночасно. Горда, замкнута у собі, зосереджена на високих задумах домогосподарка Емілія своєю вдачею відповідає образові англійської жінки: “лід, у середині якого — вогонь” (М. Рудницький). У “Буреверхах” не спадає висока температура цього вогню — жаги любові й помсти. Скомплікована структура роману становить синтез романтизму, готики й реалізму, а то й символізму. У реалізмі тексту дослідники відзначають елементи суворого (strict) реалізму й “домашнього” (domestic). Цей останній зумовив прикмети сімейного роману-хроніки трьох генерацій двох родів (Ерншо і Лінтони). Важливо, одначе, у скомплікованих жанрах, за Н. Копистянською, визначити домінуючий компонент. Такою основною творчою константою у “Буреверхах” є комплекс факторів готичної поетики. Ця поетика від появи першого готичного англійського роману, “Замку Отранто” Г. Волпола (1764), до публікації “Буреверхів” пройшла значну еволюцію через різні різновиди роману — історичного, сентиментального і до найбільш “чорного” у тональності так званої романтичної френезії. Емоційна категорія страху характерна для всіх модифікацій готичного роману. Якщо твори цього типу Анни Радкліфф — романи “приємного страху”, який пояснюється раціоналістично, то одіозні романи “Чернець” М.Г. Льюїса і “Мельмот-Блукач” Ч.Р. Метьюріна пройняті жахом, що його викликає поява демонів. Брутальні натуралістичні сцени — ці “квіти зла” з запахом тління — викликали огиду і критику, хоча художній рівень творів був високий. До кінця XVIII ст. склався архетип готичного роману зі специфічного набору його “хромосом”: страх (жах), герой-лиходій і його жертви, локус несамовитості (замок, катакомби, кладовища, гробниці, старий дім), інтригуюча таємниця, суцільна сюжетна напруга тощо.
У вікторіанську добу владно заявляє про свої права й можливості реалізм, і доведені до крайнощів ефекти “старої готики” вже неможливі. З’являється “нова готика” як симбіоз різних напрямів. Найвидатніші представники її — В.Г. Ейнсворт, Е. Бульвер-Літтон, Шарлотта й Емілія Бронте. Ейнсворт і Бульвер орієнтуються на окультизм, парапсихологію. В окультистів своя натурфілософія, за якою людський мікрокосм організму є часткою універсуму — макрокосмосу. Таємничі, невідомі прояви не у потойбічних силах, духах, а у ще не збагненній енергетиці самого організму.
Наративна стратегія “Буреверхів” спроектована на пошуки новаторської композиції: перед нами так званий верстатний роман, тобто твір відкритої лабораторії, яка розкриває таємницю здобуття матеріалу. “Буреверхи” є імітацією щоденника містера Локвуда, котрий приїхав на дикі вересовища з великого міста. Він занотовує, скорочує й редагує розповідь “гомінкої тітоньки” — служниці й водночас економки і няні в домах на Буреверхах і в Долині Дроздів — Еллен Дін. Деякі події й характери настільки екстравагантні, що їх не можуть збагнути ні скептичний Локвуд, ні простодушна Дін. Їх залишає авторка на неодновимірний розсуд читачів і критиків. Отже, це так звана відкрита форма літератури. Максимальна часова і просторова конкретика зображених подій, характерів, замкнутих інтер’єрів домів і вільних площин поза ними поєднана з натяками на їхні символіко-міфологічні виміри.
В основі сюжету роману є історія “зозуленяти”, яке викидає з гнізда його автохтонних мешканців. Знайдене на вулиці Ліверпуля “чорне” (подібне до циганчати конаюче дитинча, принесене майже за пазухою на Буреверхи, стає узурпатором обох маєтків. Несамовите, демонічне кохання лиходія Хіткліфа і фатальної жінки Кетрін Ерншо нагадує екзистансну невирішальну баладну ситуацію. Кетрін кохає одночасно двох мужчин — Хіткліфа й Едгара Лінтона, за якого вийшла заміж. Вона прагне, аби суперники стали друзями. Деякі критики цю її мораль називають первісною прамораллю. Туманні напівфантастичні звістки про цю прамораль подає наша “Повість врем’яних літ”: “У Британії ж багато чоловіків сплять з однією жінкою, а також буває, що кілька жінок з одним чоловіком насолоджуються”1. Однак у “Буреверхах” зв’язок Кетрін/Хіткліф асексуальний. Він базований на самоототожненні. “Я — Хіткліф” — заявляє Кетрін. Туга за щасливою дитячою дружбою/любов’ю нагадує міф про втрачений рай. Раєм для свавільних дітей був простір диких вересовищ. У сні Кетрін була скинута з неба на ці вересовища й ніколи не тужила за іншим раєм. Для композиції роману характерні “ритми повторень”. Пари героїв з наступної генерації подібні й не подібні до своїх батьків. Їхні взаємини становлять розгалуження сюжету й варіанти основного любовного мотиву. Готичний лиходій теж не один, а диференційований, як і в Ейнсворта, на кілька дрібніших “чорних характерів”, надзвичайно колоритних. Злотворство “архічорного” Хіткліфа проявляється у жорстокій помсті усім, хто ставав завадою у його любові до Кетрін, і навіть їхнім нащадкам. Лише перед смертю Хіткліф усвідомлює, що його помста була доведена до абсурду. У щасливому закінченні новим поколінням цієї історії зла тріумфує добро.
——1 Повість врем’яних літ: Літопис (за Іпатським списком). — Київ: Рад. письменник, 1970. — С. 23.
По-новаторськи спрацьовує типовий для готичного роману прийом локуса несамовитості. Цим локусом є вже не замок, а дім на Буреверхах, якому 1500 років, — цитадель проти збурених стихій. У цьому понурому будинку панує атмосфера озлобленості. Є тут так званий “включений простір” (простір у просторі) — таємнича кімната з камерою для ліжка, яка нагадує труну. До кімнати навідується дух. Вона слугує і в’язницею. Дім на Буреверхах — оселя дітей бурі, а цивілізований сучасний будинок у затишній Долині Дроздів — дітей миру. Стосунки між цими контрастними просторами відбуваються за принципом взаємовідштовхування й притягання. Після смерті Хіткліфа-руйнівника, який заволодів обома домами, вщухають конфлікти й настає рівновага, яка, за тлумаченням дослідників, символізує космічну рівновагу. Щоденні візити духа Кетрін до смертельно хворого Хіткліфа можна тлумачити як витвори його параної.
Англійська класична готика швидко стає відомою в Росії і в Україні. О. Пушкін “Мельмота-Блукача” назвав “гениальным произведением”, у бібліотеці І. Котляревського були твори Анни Радкліфф і навіть одіозний роман М.Г. Льюїса “Чернець”. Т. Шевченко посилається на один роман згадуваної Радкліфф, О. Стороженко обізнаний із західноєвропейським готичним образом Вічного Жида. Нещодавно з’явились українські переклади “Джейн Ейр” з ґрунтовною передмовою Т. Денисової і “Грозовий перевал” з такою ж глибокою вступною статтею О. Бандровської. Ці видання відразу ж стали раритетними й заслуговують на перевидання. Слід зазначити, що калька назви з російського перекладу “Грозовий перевал” невдала: у тексті роману про перевал мови немає, а йдеться про атмосферичні сум’яття. Діалектне слово “wuthering” полісемантичне — воно означає і “негоду”, і “натиск”, “тремтіння”. Це не тільки зовнішній, а й внутрішній Sturm und Drang — буремність персонажів. Неологізм М. Рудницького “Буреверхи” кращий, ніж “Грозовий перевал”, хоч і він не точний. На зразок польського перекладу назви роману — “Wichrowe wzgуrza” — можна б запропонувати свою — “Буревійні верхи”.
Львів
