Микола РЯБЧУК

КАНАДСЬКИЙ СЛОВНИК (Продовження «Книги мандрів»)

Pets [Котяча радість]

 

Кожен, либонь, потрапивши вперше до Штатів, неабияк дивується місцю, що його у житті американців, як, утім, і канадців, посідають домашні звірята. Ціла індустрія, виявляється, обслуговує тамтешніх котиків-песиків, пропонуючи для них не лише добірні харчі та всіляке причандалля на кшталт демісезонного одягу, масажних килимків та мисочок із протічною водою. До послуг наших, себто їхніх, менших братів там є ще й високооплачувані хірурги і стоматологи, перукарі й психоаналітики, спеціальні готелі, де господарі можуть лишити своїх улюбленців на час від’їзду, і навіть борделі, де некастровані котики-песики можуть задовольнити свої плотські потреби під час періодичних тічок.

Кажуть, на всю цю індустрію, включно з рекламою, середньостатистичний американець тратить більше, ніж середньостатистичний африканець заробляє за ціле життя. Що, зрозуміло, спонукає багатьох африканців заздрісно позирати на заокеанських котиків-песиків, без найменших надій посісти й собі їхнє місце у затишних американських помешканнях. Мій приятель, котрий був за чаркою вибовкав американським господарям цю свою потаємну мрію – бути тут якщо не усиновленим, то бодай окотяченим, – відразу ж отримав належну відсіч. “Навряд чи тобі це сподобається, – застерегла господиня. – Їх тут, як правило, всіх каструють”.

Американський добробут, отже, має свою ціну, тож приятель, природно, вибрав свободу.

Я пригадав собі ці сюжети, завітавши недавно на барбек’ю до своїх друзів біля Торонто. Нас було шестеро, ми сиділи в садку, попиваючи пиво, на столику диміли пахучі свічки, відганяючи комарів, а поруч на деревному вугіллі, спеціально придбаному в сусідньому супермаркеті, досмажувалось мариноване м’ясо. Товариство було, можна сказати, інтеліґентським: господар викладав політичні науки в місцевому університеті, його дружина – вчителювала в школі, їхніми гостями, крім мене, були комп’ютерник, що працював удома на якусь американську фірму, та його дружина – державний службовець, а також сусідка, що теж працювала тривалий час для місцевого уряду, поки врешті знайшла собі кращу працю – їздити по містечку й годувати домашніх звірят безпосередньо у їхніх помешканнях під час від’їзду господарів. Сусідка була з двома пуделями, зовсім юними і ще не кастрованими, і тому надзвичайно жвавими – здавалося, їх не двоє, а ціла зграя гасає довкола.

Двійко хазяйських котів тим часом незворушно позирали на цю метушню з підвіконня. На великих барвистих серветках теж були намальовані котики й песики; все це якось само собою спрямовувало розмову в котячо-собаче русло – більшу частину вечора ми пробалакали саме на ці теми. Отож я довідався, що комп’ютерник має кішку, котра полюбляє ховатися під килимами, і тому він якось ледь на неї не наступив. А власниця пуделів має ще й кота-зарізяку, котрий полює на бурундуків і навіть білок, сумлінно приносячи усю здобич господині. Самі вони, зрозуміло, нічого натурального не їдять, бо змалечку привчені до спеціальної їжі із супермаркету. За цієї нагоди я довідався також про спеціальні дієти, про переваги одних котячих консервів над іншими, і про те, що шампунь для пуделів не годиться для фокстер’єрів.

Після спекотного – і в прямому, і в політичному сенсі – Києва було якось дивно, що ніхто тут не зачіпає політичних проблем. Може, в цьому і полягає благословенний кінець історії, – подумалося мені, – коли питання правильної котячо-собачої дієти куди важливіше для місцевих інтелектуалів, ніж дострокові парламентські вибори, формування урядової коаліції та скасування депутатської недорканості. Може, і ми досягли б цього блаженного стану, коли б кастрували не лише наших котів і собак, а й більшу частину міністрів і депутатів – в обмін за їхні зарплати та привілеї?

“І як їх звати?” – запитав я знічев’я господаря, киваючи на його котів.

“Юля і Віктор”, – гордо сказав колеґа, опускаючи – свідомо чи несвідомо – нашу велику політику до рівня свого котячого діснейленду. Чи навпаки, підносячи свій діснейленд до рівня нашої Великої Політики.

 

Green grass [Зелена, зелена трава]

 

Koжного дня, чимчикуючи на роботу, я пригадую собі рядок близької приятельки-поетеси про “зелену-зелену траву європейських університетів”. Той рядок причепився до мене, як нав’язливий шляґер – така собі пісенька Тома Джонса, з сентиментальним приспівом: “Green, green grass of home!”

Хоч насправді зелені газони, на яких студенти грають м’яча, читають книжки або й просто вигріваються на осонні, – це прикмета не європейських університетів, британських. Саме звідти, з Оксфорда-Кембріджа, вони поширилися до інших країн, насамперед до Нового Світу, де території було вдосталь і де велетенські газони між корпусами з червоної цегли стали лише продовженням довколишніх лугів та лісів. Утім, навіть на Мангетені, серед головних корпусів Колумбійського університету збережено досі чималий газон – попри фантастичні ціни тамтешніх “соток”, від яких нашим міським депутатам, скоріш за все, поїхав би дах і застрягли б у горлі кілограми жаб’ячої ікри.

Виплекати газон, як відомо, просто: треба лише реґулярно підстригати траву, бажано кожного дня, – і так кількасот років. Завдяки цьому трава стає пружною і не витоптується, попри юрби студентів, які щодня по ній перекочуються. Власне, від певного часу мене вражає не так витривалість цієї трави щодо “людського чинника”, скільки шанобливе ставлення того чинника до самої трави. Студенти їдять на газонах сендвічі, п’ють кока-колу, розкладають папери. Проте над вечір газон залишається чистим, мовби й не товклися по ньому весь день десятки балбесів, – до речі, ровесників наших київських жлобенят, продукти життєдіяльності яких можемо спостерігати щодня хоч на Хрещатику, хоч на Трухановому, хоч на симпатичному зеленому схилі під кінотеатром “Дружба”.

“Суспільство – як той газон, – написав я в листі приятельці-поетесі. – Його треба плекати кількасот років, бажано щодня”.

Поетеса не відповіла. Проте я знаю напам’ять того вірша – про зелену-зелену траву. В ньому є далі таке: “Залишайся там, якщо зможеш… Все одно тут не буде нічого хорошого”.

Дуже гарні рядки. От тільки – ніяк не наспівуються…

 

 

Hares [Едмонтонські зайці]

 

Я вже звик до зайців, які мирно собі випасаються на університетських газонах. Найчастіше я їх зустрічаю увечері, коли виходжу з бібліотеки. Декотрі з них ховаються у кущі, проте більшість лише лінькувато відплигує вбік і пощипує далі траву, позираючи скоса на запізнілого перехожого. Ми мирно собі співіснуємо у паралельних світах, намагаючись не надто одне одного турбувати.

Заокеанські бібліотеки, зрештою, завше цікавили мене більше від заокеанських зайців і, взагалі, від тамтешньої, напрочуд багатої, флори і фауни. Хоча фауну я відкрив для себе раніше. Спершу це була неймовірна кількість птахів у Мічіґані – різних розмірів і забарвлень, із різними голосами; потім – полохливі бурундуки і безстрашні білиці, що вихоплювали арахісові горіхи буквально з рук; потім – отари диких овець у Скелястих горах, олені і лосі, що прогулювалися автострадами в околицях канадського Банфа; і врешті – величезні рибини, що їх мої друзі виловлювали у Великих американських озерах – тих самих, про мертвотну затруєність яких мені ціле життя розказували совєтські газети. Газети казали правду, лише забували додати про подальші зусилля тамтешніх суспільств і урядів, спрямовані на рекультивацію озер і, взагалі, охорону довкілля. Про формування іншого ставлення до природи, іншої масової свідомості, котра відрізнялася від нашої приблизно так само, як тамтешній зелений рух від тутешнього, зацікавленого зовсім іншою “зеленню”.

І все ж саме бібліотеки стали для мене найбільшим дивом. Декотрі з них, як у техаському Остині, працювали майже цілодобово – від шостої ранку до другої ночі; у них можна було знайти що-завгодно, і то не лише в електронному каталозі, а й просто блукаючи собі навмання між полицями, з поверху на поверх, сідаючи час до часу за стіл, занотовуючи щось у леп-топі, або й просто лягаючи з книжкою на долівку, покриту м’яким паласом. А головне – туди можна безперешкодно зайти й безперешкодно вийти, знаючи, що ніякий мордатий цербер не загорлає тобі у спину “эй, мущіна!”, і ніяка синюшна тьоха не зарепетує “эй, женщіна!”

Дух свободи панує в тамтешніх університетах і його відчувають, здається, навіть зайці. А точніше, вони теж є виявом цього духу, такою собі його пухнастою еманацією – разом із білками, бурундуками, червоногрудими робінами і довколишньою зеленою, зеленою травою.

 

Rocky Mountains [Скелясті гори]

 

Мої університетські колеґи Ліна і Джо фанатично люблять канадську природу – і мають рацію. По-перше, тому що це – їхня природа, а по-друге – тому що це справді найкраще з усього, що є в Канаді. Припускаю, що так би міг виглядати й російський Сибір, коли б там було більше добрих доріг і менше опущених алкоголіків. Чи, по-іншому кажучи, коли б тамтешній уряд більше дбав про власну країну, а не про своїх міфічних “співвітчизників за кордоном”.

Кілька років тому за намовою друзів я поїхав з дружиною й дітьми в Скелясті гори. Ті самі, про які у дитинстві читав у Джека Лондона, – велетенський хребет із незліченними відгалуженнями, що тягнеться від Аляски до Мексики, ба далі – тільки під іншою назвою – до мису Горн. Дикий Захід залишився й досьогодні великою мірою диким – почасти завдяки мережі гігантських парків та заповідників у Скелястих горах, почасти –завдяки неприступності самих гір, лише де-не-де пробитих тунелями і покритих швидкісними дорогами та спеціально прокладеними для туристів стежками.

Ми поїхали в березні, тобто взимку, тож стежки були для нас неприступними, як і більшість гірських доріг, засипаних сніговими лавинами й закритими для проїзду від кінця вересня до початку травня, протягом усіх восьми місяців тутешньої зими. Проте навіть із ретельно очищених автострад, із дбайливо вибудуваних та обгороджених оглядових майданчиків, із засніженої веранди готелю “Шато Лейк Луїз” перед нами відкривались настільки величні пейзажі, що навіть незмінно верткі й галасливі діти нишкли й здивовано дивилися на несамовиті каскади скель, на снігові вершини, льодовики і крижані озера в глибоких долинах.

Здавалося, самі назви цих місць – мовою індіанців крі – передають їхню відчуженість і неприступність: озеро Міневонка, ріка Атабаска, водоспад Такакоу. Англійські назви – на кшталт “озеро Луїзи” – виглядали тут недоречно, наче макдональдси в історичному центрі європейського міста. На щастя, вони траплялись нечасто, гублячись в індіанській автентиці: вапта, аміскві, ківетінок, гуду, нарао, опабін. Це можна було повторювати як вірш:

  Вапта, аміскві, ківетінок.

  Гуду, нарао, опабін.

Цього разу я поїхав туди улітку, тобто на межі серпня і вересня, коли ще можна добратся до найвіддаленіших закапелків, – і Ліна та Джо доклали усіх зусиль, аби протягнути мене крутими стежками, по кільканадцять кілометрів кожного дня, – від одного водоспаду до іншого, від високогірного озера до ще високогірнішого, – де не було вже ані німецьких туристів, ані японських, а були лише тонни води, що летіли униз зі стометрової висоти, заглушуючи наші слова й покриваючи наші голови водяним пилом.

“Це вода з льодовика, – пояснював Джо. – Восени танення слабшає, потік щухне і врешті замерзає”.

“Я знаю. Три роки тому ми пробилися з дітьми уздовж каньйону до найнижчого водоспаду неподалік від Банфу. Замерзлий водоспад виглядав моторошно – наче замерзла людина. Справжня тобі глобальна зима, кінець світу!”

“Та ні, – засміявся Джо, – у травні він знов оживає і гуркотить, як тепер”.

“Нас чекає глобальне літо, а не зима, – оптимістично додала Ліна. – Всюди буде пустеля, лише у нас – субтропіки. Канада ще буде як Каліфорнія, от побачите!”

“Авжеж”, – кивнув я.

От тільки ми цього не побачимо.

І слава богу.