Джон Рональд Руел ТОЛКІЄН

ФЕРМЕР ДЖАЙЛЗ ІЗ ГЕМА, АБО, ПРОСТОЮ МОВОЮ, ВЕЛИЧНІ І ДИВОВИЖНІ ПРИГОДИ ФЕРМЕРА ДЖАЙЛЗА, ВОЛОДАРЯ ПРИБОРКАНОГО ЗМІЯ, ГРАФА ЗМІЇНОГО І КОРОЛЯ МАЛОГО КОРОЛІВСТВА

З англійської переклала Ірина ПРИМАЧИК

ПЕРЕДМОВА

 

До нашого часу збереглися лише деякі уривчасті відомості про історію Малого Королівства; мабуть, випадково, але вийшло так, що це були саме дані щодо його походження: проте вони, скоріше за все, є радше легендарними, ніж достовірними, і схожі на пізнішу компіляцію різноманітних чудес, джерела якої варто шукати не стільки у достовірних документах, скільки у народних баладах, на які так часто посилається сам автор. Події, про які оповідається, відбуваються у далекому минулому, проте створюється враження, ніби автор сам побував у Малому Королівстві. Так, він дуже точно описує місце розташування (хоча географія і не є його коником) цієї країни, але у той же час виявляє цілковите незнання земель, що межують із нею на захід. Підставою для перекладу цієї захопливої історії із дещо покрученої латини на сучасну мову Об’єднаного Королівства може бути та обставина, що вона дає хоч якесь уявлення про життя Британії у темний період її історії, не кажучи вже про те, що вона проливає світло на походження і тлумачення донедавна складної топонімії цієї місцевості. Є можливим і те, що характер і пригоди головного героя зацікавлять читача самі по собі.

———
^{Перекладено за електронним виданням: J.R.R.Tolkien Farmer Giles of Ham. // www.tolkien.olmer.ru}
 

Кордони Малого Королівства як у часі, так і у просторі досить складно визначити за тими мізерними даними, які у нас є. Відколи у Британії висадився Брут, змінилося багато королів і царств. Поділ, який здійснили Локрин, Камбр і Альбанак, був лише перший із багатьох подальших поділів території Королівства. За історичними даними, часи царювання короля Артура були помережані постійними чергуваннями війни і миру, радості і смутку, що зумовлене, з одного боку, нескінченними прагненнями дрібних держав до незалежності та прагненнями королів розширювати свої володіння, з іншого. Це були часи невстановлених кордонів, коли окрема людина могла як раптово піднятися, так само раптово і впасти, що слугувало багатим матеріалом для мандрівних менестрелів перед спраглими слухачами. Саме у ті далекі часи, ймовірно, вже після царювання короля Коля, але ще до правління короля Артура і Семи Англійських Королівств, і відбуваються вищезазначені події; місцем дії є долина річки Темзи аж до північно-західних кордонів Уельсу.

Столиця Малого Королівства, скоріше за все, містилася там же, де і сучасна, — на південному сході, але визначити загальну протяжність його меж практично неможливо. Ймовірно, що вони ніколи не сягали ні верхньої течії Темзи на заході, ні Отмуру на півночі; не можна точно визначити і східну межу. У тих уривках легенди, які дійшли до нас, про Георгіуса, сина Джайлза, та його слугу Суоветауріліуса (він же Сует) є вказівка на те, що деякий час аванпост проти Середнього Королівства був розташований у Фартінгоу. А проте, ця деталь не має жодного стосунку до нашої історії, яку далі надано читачеві без жодних змін чи коментарів, окрім скорочення помпезного заголовку оригіналу (задля зручності) до простішого: “Фермер Джайлз із Гема”.

 

 

ФЕРМЕР ДЖАЙЛЗ ІЗ ГЕМА

 

Жив собі у середній частині острова Британії чоловік на ім’я Егідіус із Геммо. Повністю його ім’я звучало як Егідіус Агенобарбус Джуліус Агрікола де Геммо. Адже у ті давно минулі часи, коли острів ще був щасно поділений на безліч королівств, людей іменами наділяли щедро. Час тоді спливав повільно, а людей було небагато, тому кожен вирізнявся чимось особливим. Однак ті роки вже давно минули, і у своєму оповіданні я буду називати цього чоловіка просто — фермер Джайлз-рудобородий із Гема. Він мешкав у селі. Та хоча Гем і був звичайнісіньким собі селом, його мешканці ще зберігали свою незалежність і вельми із того пишалися. Фермер мав собаку на ім’я Гарм. Собакам доводилося задовольнятися короткими іменами, як то велося по селах: книжкову ж латину притримували для шляхетнішого використання. Сказати по правді, Гарм не вмів розмовляти навіть собачою латиною, проте, як і більшість тогочасних собак, він міг однаково вправно загрожувати, вихвалятися чи підлещуватися простою мовою. Він загрожував жебракам і непроханим гостям; вихвалявся перед іншими собаками і підлещувався до свого хазяїна. Гарм одночасно пишався Джайлзом і побоювався його, бо фермер загрожував і вихвалявся куди вправніше від нього.

Час спливав повільно, не поспішаючи. Адже біганина не має нічого спільного із ділом. Люди поволі робили свої справи, встигаючи також і побазікати. А потеревенити було про що, адже знакові події траплялися тоді частенько. Але до початку саме цієї історії у Гемі давно вже не траплялося чогось особливого. І це цілком влаштовувало фермера Джайлза: він був людиною неквапливою, із усталеними звичками, цілковито зосередженою на своїх справах. За його словами, у нього був турбот повен рот, він, гідний син свого батька, постійно піклувався, так би мовити, про хліб насущний, а точніше, про власний комфорт і благополуччя. Гарм в усьому допомагав своєму хазяїну. І їм обом було абсолютно начхати на Великий Світ за межами їхньої землі, села і найближчого ринку.

Проте цей Великий Світ існував. Неподалік від села був ліс, а на захід і на північ простягалися Дикі гори і недосліджені простори гірської країни. Серед усього цього, там жили і велетні, хамовиті, неотесані, а часом і небезпечні. Зокрема один, найвищий, який виділявся серед своїх найбільшою тупістю. Його імені не вдалося знайти в історичних хроніках, та, зрештою, це і не так важливо. Він був гігантського зросту, розгулював важкою ходою і завжди носив ціпок завбільшки із дерево. В’язи, що траплялися йому на шляху, він приминав, мов траву, дороги руйнував, сади спустошував: його лапи протоптували глибочезні ями-колодязі. Як ступить на якийсь будинок — отут йому і кінець. Отож хоч куди б він ішов, розчавлював усе на своєму шляху, бо його голова височіла над усіма дахами і йому було абсолютно байдуже, що діють ноги. Окрім того, він страждав на короткозорість і був тугий на вухо. На щастя, він жив далеко, у Глушині, і лише випадково забрідав у населені людьми землі. Далеко у горах височів його напіврозвалений будиночок: майже ніхто не товаришував із ним через його глухоту і тупість, та і велетнів навкруги було обмаль. Зазвичай він прогулювавася самотою Дикими горами і навколишніми безлюдними рівнинами.

Одного разу гарного літнього дня велетень вийшов погуляти. Він безцільно бродив, трощачи ліси, і коли сонце вже сідало — його шлунок відчув наближення вечері — він раптом помітив, що заблукав. Зовсім не знаючи цієї місцевості, він подався просто навмання і йшов, аж доки зовсім стемніло. Тоді велетень сів і, дочекавшись, коли зійде місяць, пішов собі далі вже при місячному світлі — великими кроками, тому що хотів якнайскорше потрапити додому. Там на вогні лишився його найкращий мідний казан, і велетень боявся, що дно прогорить. Але гори лишилися далеко позаду, і він вступив на заселені людьми землі, наближаючись до ферми Егідіуса Агенобарбуса Вжуліуса Агріколи і селища, що у народі називалося Гем. Ніч видалася ясна. Корови паслися у полі, а фермерів пес побіг кудись у своїх справах. Гармові було до вподоби місячне освітлення і — кролики. Він, ясне діло, і гадки не мав, що велетень теж вирішив прогулятися. Тоді він, звичайно, мав би підставу піти з двору без дозволу, але значно більше підстав у нього було б лишитися вдома і причаїтися на кухні. На полі фермера Джайлза велетень з’явився десь о другій годині ночі, потрощивши живопліт, розтоптавши посіви і зім’явши сіножать. За п’ять хвилин він накапостив більше, ніж усі королівські ловці, полюючи на лисиць протягом п’яти днів.

Гарм, почувши важке гупання чиєїсь ходи понад берегом, помчав до західного схилу пагорка, де стояв будинок, щоб довідатися, що ж там діється. І тут він побачив велетня, що, перейшовши через річку, наступив ногою на Галатею, улюблену корову Джайлза. Корова розплющилася, мов тарган під ногою фермера.

Для Гарма побаченого було більше ніж достатньо. Він завив від жаху і прожогом кинувся додому. Забувши навіть про те, що бігав гуляти без дозволу, він примчав під вікно хазяйської спальні і ну гавкати та скиглити. Чекати на відповідь довелося довгенько: не так-то і легко розбудити фермера Джайлза.

— Рятуйте! Ґвалт! — не спинявся Гарм.

Вікно раптом відчинилося і — звідти влучно вилетіла пляшка.

— Гау-у-у! — пес вправно ухилився. — Ґвалт! Ґвалт!

З вікна вистромилася голова фермера:

— Дідько б тебе взяв! Ти що це тута–о виробляєш, га?

— Нічого, — відповів Гарм.

— Я тобі покажу — нічого! Перегодь-но, от я зранку шкіру з тебе здеру! — пригрозив фермер, захляскуючи вікно.

— Рятуйте! Ґвалт! — не вгамовувався пес.

Джайлз знову висунувся з вікна.

— Ще раз гавкнеш, і я тебе приб’ю! — гримнув він. — Що це на тебе, у біса, найшло?

— На мене-то нічого, — гавкнув пес, — а от на тебе — дещо!

— Ти це про що? — Джайлз сторопів, незважаючи на всю свою лють. Ніколи ще Гарм із ним так зухвало не розмовляв.

— Велетень по твоїх полях вештається, велетенський велетень, прямо сюди йде, — мовив пес. — Ґвалт! Овець твоїх топче! На сердегу Галатею наступив, і тепер вона пласка, як доріжка! Ґвалт! Усі твої живоплоти порозносив, постоптував увесь твій врожай! Хутчіш — і вперед, господарю, бо скоро у тебе взагалі нічого не лишиться! Ря-туй-те! — Гарм заскавчав.

— Стули пельку! — фермер зачинив вікно. — “Господи, поможи нам”, — подумки сказав він, здригнувшись, хоча ніч видалася тепла.

— Лягай спати, не будь дурнем, — порадила дружина. — А ранком утопи цього собаку. Хіба ми дурні вірити собакам! Вони що завгодно наплетуть, коли їм забандюрилося погуляти без дозволу чи щось украсти.

— Може, і так, Агато, — розмірковував Джайлз, — а може, і не так. Але щось-таки у полі справді діється, якщо Гарм собака, а не кролик. Надто вже він переляканий. І чого б оце він прибіг сюди і підняв ґвалт, якби міг собі тихенько прошмигнути крізь задні двері, а зранку його напоять молоком?

— Не гай часу на суперечки, — озвалася дружина. — Коли вже віриш собаці, то роби, що він каже: хутчіш збирайся!

— Сказати легше, ніж зробити, — мовив фермер. Адже він лише наполовину повірив Гарму. Не дуже щось йому вірилося у велетнів серед ночі.

Але хазяйство є хазяйство. І Джайлз ніколи не цяцькався із тими, хто переступав у його володіння. Він натягнув штани, пішов на кухню і зняв зі стіни мушкетона. Ви можете спитати, що таке мушкетон? Кажуть, це саме питання одного разу поставили чотирьом ученим клірикам з Оксенфорда, і вони, трохи розкинувши мізками, відповіли, що мушкетон — “це короткоцівкова рушниця із широким розтрубом, що стріляє із невеликої відстані одразу кількома кулями; із такої рушниці можна влучити, не дуже ретельно націлюючись. (Нині у цивілізованих країнах вона витіснена іншими видами вогнепальної зброї.)”

І справді, мушкетон фермера Джайлза також мав широкий розтруб, схожий на ріжок, проте стріляв він не кулями, а всім, чим його начиняли. Однак його мушкетон не влучав іще жодного разу, бо фермер заряджав його дуже рідко, і навіть тоді не стріляв. Один вигляд мушкетона вже змушував людей тремтіти. Ця країна ще не була цивілізованою, і наразі ніщо не витісняло мушкетона: тільки на цей вид вогнепальної зброї там можна було натрапити, і то, якщо дуже пощастить. Люди надавали перевагу луку та стрілам, а порох використовували головним чином для феєрверків.

Отож фермер Джайлз зняв зі стіни свого мушкетона, начинив його порохом про всяк випадок, а до широкого кінця напхав цвяхів, дротів, глиняних черепків, кісток, камінців та іншого мотлоху. Потім він натягнув високі чоботи, куртку і вийшов через город.

Місяць був низько на заході, і фермер, стоячи до нього спиною, міг бачити лише страхітливі довгі чорні тіні кущів і дерев. Та він одразу почув жахливий гупіт-тупіт, що лунав з-за пагорка. Що б там не казала Агата, йому аж ніяк не хотілося діяти хутчіше, та за своє хазяйство він боявся набагато більше, ніж за свою голову. Отож, почуваючи дивну порожнечу у шлунку, він попрямував на верхівку пагорка. Аж раптом з-за пагорка з’явилася пика велета, бліда у місячному сяйві, яке мерехтіло у його величезних округлих очах. Його ноги були десь далеко внизу, витолочуючи поля на схилі. Місячне сяйво било велетню в очі, і він не бачив фермера, та Джайлз устиг чудово його не лише роздивитися, а й злякатися до півсмерті. Не довго думаючи, він натиснув на спусковий гачок — і мушкетон з оглушливим пострілом розрядився. На щастя, він був більш-менш націлений на потворну пику. Увесь мотлох разом із камінчиками, кістками, черепками, дротами і півдесятком цвяхів миттю вилетів із дула. Оскільки відстань насправді була невелика, то скоріше випадково, ніж за волею фермера, багато чого із того всього влучило прямісінько у велетня: один черепок вцілив йому в око, а великий цвях проштрикнув ніс.

— От чорт! — лайнувся велет із властивою йому брутальністю. — Мене хтось ужалив!

Пострілу він не почув (він же бо недочував!), а от цвях йому не сподобався. Давно вже жодна комаха не могла прокусити його твердої шкіри, але він чув, що десь на сході, на болотах, водяться бабки, які кусаються, мов кліщі.

— Гидотна тут місцевість, це точно, — бурмотнув він. — Не піду я сьогодні далі.

Він підібрав парочку овець, щоб з’їсти їх удома по поверненні, і величезними кроками рушив назад через річку на захід. Зрештою, він знайшов дорогу додому, але дно казана вже, мабуть, прогоріло.

А фермер Джайлз, якого постріл перекинув на землю, лежав горілиць, дивлячись на небо і чекаючи, що велетень от-от його розчавить. Але нічого такого не сталося, і він чув, як тупіт поволі стихав.

Тоді він підвівся, потер плече і підняв мушкетона. І раптом почув лемент юрби, що його вітала.

Як виявилося, більшість жителів Хема спостерігали за всім із вікон, а деякі повдягалися і повиходили надвір (звісно ж, після того, як велетень зник). Тепер вони з криками вибігали на пагорок. Щойно жителі села почули жахливий тупіт велетня, більшість одразу з головою зарилися у ковдри, а дехто взагалі заліз під ліжко. Але Гарм одночасно пишався своїм господарем і боявся його. Він вважав, що хазяїн у гніві і жахливий, і прекрасний, і був переконаний, що велетень подумає так само. І коли він побачив, що Джайлз виходить із будинку з мушкетоном (як правило, це було ознакою сильного гніву!), він побіг селищем, гавкаючи:

— Виходьте! Виходьте! Виходьте! Вставайте! Вставайте! Усі виходьте і дивіться, який герой мій хазяїн! Зараз він покарає велетня, що зазіхає на наші землі. Виходьте!

Вершину пагорка було видно чи не з усіх будинків. Коли з-за неї вилізла пика влетня, усі перелякалися, затамувавши подих. Усі, окрім пса, були переконані, що для Джайлза це занадто і йому нізащо не впоратися з велетнем. Аж ось гримнув постріл, велетень раптом повернувся і пішов геть, а люди від подиву і радості голосно закричали, вітаючи Джайлза, а Гарм гавкав так, що мало не захрип.

— Ура! — кричали всі. — Велетня провчили! Великий Егідіус показав йому, де раки зимують! Тепер велетень піде додому і вріже дуба, так йому і треба!

І вони кричали “ура” знову й знову. Крім усього іншого, вони переконалися, що Джайлзів мушкетон справді стріляє. У сільських трактирах колись ця тема була предметом запальних суперечок. Тепер усе стало на свої місця. І відтоді ніхто більше не насмілювався ступати на землі фермера Джайлза.

Коли небезпека минула, окремі сміливці наважилися піднятися на пагорок, щоб потиснути фермерові руку. Дехто — священик, коваль, мірошник і ще кілька знаних осіб — поплескали його по спині. Це було йому не дуже до вподоби (адже плече досі боліло), та він почувався зобов’язаним запросити їх до себе додому. На кухні усі сіли за стіл і ну пити за його здоров’я та гучно його розхвалювати. Він позіхав, не ховаючись, але гості не звертали на це жодної уваги, аж поки скінчилася випивка. Як випили по другій (а фермер — третій), він остаточно осмілів, а вже після третьої (для Джайлза — п’ятої чи шостої), він відчув себе саме таким, яким вважав його Гарм. Вони розсталися добрими друзями, і фермер щиро поплескав гостей по спині. Руки у нього були великі, червоні, сильні, отож він добре з ними поквитався.

Наступного дня він дізнався, що чим далі ширяться чутки про його подвиги, тим вони стають героїчнішими. Джайлз перетворився на знану і шановану людину. До середини наступного тижня новину знали всі села за двадцять миль навкруги. Так він став місцевим героєм, і це йому було вельми до вподоби. Найближчого ринкового дня його так щедро пригощали, що вино лилося річкою, хоч плавай по ній човном, і він, набравшися по саму зав’язку, повернувся додому, горлаючи пісні про героїчні подвиги предків.

Зрештою чутки про його звершення дійшли до самого короля. У ті безхмарні часи столиця Середнього Королівства була за двадцять ліг від Гема, а при дворі, як правило, не дуже зважали на те, що відбувається на сільській периферії. Однак таке швидке вигнання велетня-шкідника привернуло до себе увагу і певну прихильність королівської влади. І десь через місяців три, до дня Святого Михайла, король відправив до Гема грамоту. Червоним атраментом на білому пергаменті було засвідчено королівську подяку “нашому вірному підданому, вельмишановному Егідіусу Агенобарбусу Джуліусу Агріколі де Геммо”. Замість підпису була червона ляпка, а трохи нижче придворний переписувач додав: “Я, Август Боніфацій Амброзій Ауреліан Антоній, благочестивий і славний володар, король, повелитель і цар Середнього Королівства, руку приклав”. І до грамоти була припасована червона печатка. Отже, це не була підробка. Джайлзом захоплювалися всі односельчани, особливо коли дізнавалися, що кожного, хто бажає помилуватися цим документом, фермер охоче запрошує до столу і пригощає на славу.

До грамоти було додано чудовий подарунок: король подарував фермеру пояс і довжелезний меч. Сказати по правді, король цим мечем ніколи не користувався, він належав королівській родині і висів у Оружейній палаті з незапам’ятних часів. Королівський зброяр і гадки не мав, як він туди потрапив і для чого взагалі призначений. При дворі такі важкі мечі без прикрас уже вийшли з моди, тому король і подумав, що він згодиться на подарунок селянинові. Фермер Джайлз був у захваті, а його слава невпинно зростала. Джайлзу вельми подобалося те, що відбувалося. І Гармові також. Пса так і не відшмагали. Джайлз був, загалом, людиною справедливою і глибоко в душі він віддавав належне Гармові, хоча ніколи не говорив про це вголос. Він так досі і не припинив його лаяти і за нагоди шпурляв у Гарма чимось важким, проте став заплющувати очі на його свавільні походеньки. Тепер Гарм міг вільно бігати, куди йому заманеться. Справи у фермера пішли вгору, фортуна йому усміхалася. Осінь і початок зими минули спокійно. Усе було пречудово — аж поки з’явився дракон.

У ті часи дракони стали на острові рідкістю. Багато років поспіль у Середньому Королівстві Августа Боніфація не було жодного дракона. Звичайно, на заході і півночі простягалися непрохідні болота і пустельні гори, але вони були дуже далеко звідси. Колись у тих місцях жило безліч різних драконів, і вони робили далекі виправи. Але тоді Середнє Королівство славилося відвагою королівських лицарів: тут було вбито і поранено стільки драконів, що інші просто перестали сюди навідуватися.

Із тих часів лишився звичай подавати королю драконячий хвіст на Різдво; щороку обирали лицаря для полювання на дракона. У день Святого Миколая він мав вирушити на полювання, а до Різдва повертався із зміїним хвостом. Але вже багато років королівський кухар готував до Різдва штучний драконячий хвіст: величезний торт із тертого мигдалю, вкритий лускою із твердого цукру. Під музику скрипок і труб обраний лицар вносив торт до святкової зали напередодні Різдва. Хвіст з’їдали на солодке після різдвяного обіду, і всі запевняли (щоб полестити кухарю), що він смакує навіть краще, ніж справжній.

Так було, поки у тих місцях знову з’явився дракон. І все через велетня. Після своєї нічної пригоди він частенько прогулювався у горах, відвідуючи своїх віддалених родичів значно частіше, ніж звичайно, і значно частіше, аніж їм того хотілося. Він усе намагався позичити в когось із них великий мідний казан. Вдавалося це йому чи ні, проте кожного разу він усідався і починав недоладно і нудно розповідати про прекрасну далеку східну країну і всі дива того Великого Світу. Він же бо уявляв себе могутнім і хоробрим мандрівником.

— Це прекрасна місцевість, — описував він, — земля рівна-рівна, ґрунт м’який, і скрізь їжа: корови, вівці, їх легко помітити, коли придивитися.

— А як щодо людей? — цікавилися родичі.

— Жодної людини, — була відповідь. — Жодного лицаря не видно і не чутно, любі мої. Тільки коло річки якась комашня водиться, так боляче жалить.

— То чому ж ти туди не повернешся? — питали вони.

— Як кажуть, удома завжди краще, — пояснював велетень. — Але я, можливо, ще туди навідаюся, як буде настрій. У будь-якому разі, я там уже побував — адже не кожен може цим похвалитися. До речі, щодо мідного казана...

— То де ж вони, ці багаті землі, — швиденько переводили тему родичі, — де ці чудесні поля, повні худоби, яку ніхто не стереже? Як далеко звідси?

— Усе на схід, — починав він, — точніше, на південний схід. Треба дуже довго йти... — І він починав давати настільки перебільшений звіт про відстані, ліси, гори і луги, які йому довелося перетнути, що жодному, навіть найдовгоногішому велетню не хотілося пускатися у путь. Були одні лише пусті балачки...

Після теплого літа настала сувора зима. У горах стало холодно, їжі майже не було. Балачки стали частішати. Пригадалися і вівці, і корови на соковитих пасовищах. Дракони прислухалися. Вони були голодні, а чутки були привабливі.

— Виходить, лицарі — це істоти міфічні, — міркували молоді недосвідчені дракони. — Ми так і знали.

— У всякому разі, трапляються вони дуже рідко, — міркували старші і досвідченіші, — вони далеко, їх мало і, власне, нема чого їх боятися.

Особливо сильне враження ці чутки справили на одного дракона. Звали його Хризофілакс Дайвз. Належав він до давнього царського роду і був багатий, хитрий, доскіпливий, жадібний, прекрасно озброєний — і не дуже хоробрий. Проте, його не лякали комахи будь-якого розміру і виду, тим паче, що він був страшенно голодний.

Отож одного гарного зимового дня, десь за тиждень до Різдва, Хризофілакс розпрямив крила і пустився в путь. Серед ночі він сів у самісінькому центрі королівства Августа Боніфація, всемогутнього володаря. За короткий час він накоїв чимало лиха, нищачи і спалюючи все на своєму шляху, пожираючи овець, корів і коней.

Це відбувалося далеко від Гема, але Гарм геть злякався. Він саме вирушив у подорож, скориставшись прихильністю хазяїна, і наваживсь переночувати нічку-дві подалі від дому. Гарм саме йшов на приємний запах уздовж лісового яру і раптом відчув за рогом новий і тривожний запах: як виявилося, він наскочив прямо на хвіст Хризофілакса Дайвза, який щойно приземлився. Ніколи ще жодний собака не мчався додому, задерши хвіст, із такою швидкістю, як це робив Гарм. Почувши його гавкіт, дракон повернув голову і прихнув, але Гарм був уже далеко звідси. Він біг усю ніч поспіль і був удома вже на світанку.

— Рятуйте! Ґвалт! — лементував він коло задніх дверей.

Джайлз почув — і йому це не сподобалося. Ці звуки нагадали йому про ті несподіванки, що можуть статися, коли все начебто йде добре.

— Жінко, ану впусти цього клятого собацюру , — гримнув він, — і нагодуй його дрючком!

Гарм ускочив у кухню, висолопивши язика і вирячивши очі.

— Ґвалт! — гаркнув він.

— Що це ти робив цього разу? — обізвався Джайлз, шпурляючи йому шмат ковбаси.

— Нічого, — захекавшись, рявкнув Гарм, надто стурбований, щоб віддати належне ковбасі.

— Ти мені це припини, а то шкіру з тебе спущу, — погрозив був Джайлз.

— Нічого я поганого не зробив. Нічого дурного не хотів, — заскиглив пес. — От тільки я ненавмисно на дракона напоровся, і він мене злякав.

— На дракона? — фермер мало не похлинувся пивом. — Щоб тебе чорти взяли! Чогось ти завжди стромляєш скрізь свого носа! Як ти наскочив на дракона у таку пору? У мене і без того турбот повен рот! Де хоч він був?

— Там, на півночі, за пагорбами, а потім ще туди далі, за Стоячими Валунами, — відповів пес.

— А, то геть далеко! — у фермера аж від серця відлягло. — Чував я, що там водиться всяка погань, у тих місцях будь-що може статися. Нехай самі із цим розгрібаються. А ти більше не лізь до мене з цією штукою, іди геть!

Гарм побіг — і розніс чутку по всьому селу, не забувши відзначити, що його хазяїн анітрохи не злякався:

— Спокійнісінько знай собі снідав.

Люди стояли на порозі своїх будинків, задоволено обговорюючи новину:

— Все, як колись, у давні добрі часи! — говорили вони. — На Різдво. Саме вчасно. Як зрадіє король! Нарешті він зможе поласувати справжнім драконячим хвостом!

Інший день — іще новина. Як виявляється, цей дракон надзвичайно великий і лютий. Люди почали питати одне в одного:

— А де ж королівські лицарі?

Це питання вже обговорювалося. Посланці сіл, що більше за інші потерпіли від наскоків Хризофілакса, йшли до короля і запитували про це так часто і так голосно, як тільки насмілювалися:

— Володарю, де ж ваші лицарі?

А лицарі нічого не робили, адже їм офіційно ще не повідомляли про появу дракона. Отож король у відповідній формі довів новину до їхнього відома і попросив почати необхідні дії за першої ж нагоди. І він страшенно розгнівався, переконавшись, що вони поки що не бачать ані найменшої можливості приступити до роботи, відкладаючи свої дії з дня на день.

Однак виправдання лицарів звучали цілком переконливо. Насамперед — королівський кухар, що мав звичку все робити завчасно, вже приготував різдвяний драконячий хвіст. Негарно було б його скривдити, принісши в останній момент справжній, а він був цінним слугою.

— Та до чого тут хвіст?! Відрубайте йому голову — і квит! — невдоволено кричали посланці із сіл.

Настало Різдво, і, як навмисно, на день Святого Івана було влаштовано великий турнір. На нього запросили лицарів із багатьох королівств, щоб вони боролися за коштовний приз. Мабуть, нерозумно було б позбавляти лицарів Середнього Королівства можливості випробувати себе, одіславши найкращих бійців на полювання за драконом до закінчення турніру. А після турніру настали новорічні свята....

Та щоночі дракон просувався все далі, ближче до Гема. Напередодні Нового року люди помітили вдалині заграву. Дракон осів у лісі, всього за десять миль до Гема, і ліс жваво палахкотів. Адже дракон був гаряченьким, особливо коли почувався у запальному настрої. Тут народ і почав поглядати на фермера Джайлза і перешіптуватися за його спиною. Йому стало якось не до шмиги, але він продовжував удавати, що нічого не помічає. Наступного дня дракон просунувся ще на кілька миль. Тоді фермер Джайлз заявив уголос, що королівські лицарі оскандалилися.

— Хотів би я знати, як вони виправдають свою платню, — оголошував він.

— Ми теж хотіли б, — погоджувалися жителі Гема.

А мірошник додав:

— Я чув, що деякі досі отримують лицарство за особисті заслуги. Ось наш славний Егідіус, він, так би мовити, справжній лицар. Хіба король не надіслав йому листа, написаного червоними літерами, і меча?

— Одного меча для лицарства замало, — заперечив був Джайлз. — Наскільки я знаю, мене ще мають посвятити і таке інше, а в мене і без того турбот повен рот.

— Я не сумніваюся, що король тебе посвятить, треба тільки попросити, — сказав мірошник. — Давайте попросимо, доки не пізно!

— Ні в якому разі! — злякався фермер. — Не для мене всякі там посвяти. Я — фермер і пишаюся цим, проста чесна людина, а чесним людям при дворі не місце. Це радше до вас, пане мірошнику!

Священик посміхнувся, але не заперечив фермеру, адже Джайлз і мірошник здавна ворогували і за словом до кишені не лізли, як казали у Гемі. Просто священикові дещо спало на думку, і думка ця йому сподобалася, але вголос він поки що нічого не сказав. Мірошник цим не вдовольнився і насупився.

— Авжеж, проста, а може, ще і чесна, — зіронізував він. — Але невже так потрібно з’явитися до двору і бути посвяченим у лицарі, щоб забити дракона? Окрім хоробрості, нічого для цього більше не треба. Ще вчора я чув, як Егідіус це стверджував. А звісно, хоробрості у нього не менше, ніж у будь-якого лицаря!

Народ зашумів:

— Авжеж! Ура на честь героя Гема! Ура, ура, ура!

Фермер Джайлз, вкрай стурбований, повернувся додому. Як виявляється, свою репутацію потрібно ще і підтримувати, а це може виявитися заскладним. Він копнув ногою пса і сховав меч до кухонної шафи. До того меч висів над каміном.

Наступного дня дракон досяг уже селища Кварцетум (простою мовою Оуклі). Їв він не лише самих овець та корів, а встиг проковтнути вже двох-трьох дітлахів і священика, що був намагався переконати його зійти зі шляху зла. Тоді й почалася страшенна метушня. Все населення Гема на чолі зі своїм священиком зійшло на пагорок, очікуючи фермера Джайлза.

— Ми чекаємо на тебе, — закликали вони, спостерігаючи, як обличчя фермера ставало червоніше його рудої бороди.

— Коли ти вирушаєш? — питали вони.

— Ну, сьогодні я, мабуть, ще не зможу, — ніяковів він. — Турбот повен рот, а тут іще наймит занедужав. Я подумаю.

Усі розійшлися, а надвечір поширилися чутки, що дракон підійшов іще ближче, і народ знову подався на пагорок.

— Ми на тебе покладаємося, Егідіусе, — проголошували люди.

— Та я розумію, — відтягував він, — але от саме зараз у мене купа справ. Кобила скульгавіла, і вівці ягняться. Далі видно буде.

Усі знову розійшлися, буркочучи і переглядаючись. Мірошник глузував. Священик залишився, і його ніяк не можна було позбутися. Він напросився на вечерю і постійно на щось натякав. Навіть спитав, де меч, і наполегливо просив його показати.

А меч усе лежав на верхній поличці кухонної шафи, дещо закороткої для нього, і, щойно Джайлз узяв його до рук, вискочив із піхов, але фермер начебто ненавмисно впустив піхви, вдавши, що вони обпекли йому руки. Священик схопився, аж пиво перекинув. Він обережно підняв меча і спробував знову покласти його до піхов, але меч входив туди всього лише на якийсь фут і, щойно священик опускав руків’я, він знову вискакував.

— Господи милостивий! Як дивно! — вигукнув священик.

Він пильно оглянув і піхви, і клинок. Він був чоловік освічений, на відміну від фермера, що насилу розбирав заголовні літери унціального листа і був навіть невпевнений, що прочитає правильно власне ім’я. Тому-то він не звернув уваги на дивні літери на піхвах і мечі. А королівський зброяр так звик до рун, імен та інших символів влади і знатного походження на мечах і піхвах, що просто не зважав на них, тим паче, він вважав, що вони всі застаріли. А священик довго їх розглядав і супився. Власне, він і розраховував знайти якийсь напис на мечі чи на піхвах. Саме ця думка і спала йому напередодні, але те, що він зараз побачив, його вразило: там справді були написані якісь літери, але він ніяк не міг їх розібрати.

— На піхвах є якийсь напис, а на мечі зображені епіграфічні знаки, — сказав він.

— Справді? — вдав здивування Джайлз. — Ну і що ж вони означають?

— Літери стародавні, а мова якась чужинська, — тягнув із відповіддю священик. — Треба їх уважніше вивчити.

Він попросив меч до ранку, і фермер із радістю його віддав. Дома священик подіставав із полиць безліч мудрих книг і сидів над ними до глибокої ночі. Вранці стало відомо, що дракон просунувся ще ближче. Жителі Гема щільно позамикали двері будинків і позачиняли віконниці, а ті, хто мав льохи, позалазили туди і тремтіли при світлі свічок. Священик зважився вийти зі свого будинку і, переходячи від дверей до дверей, розповідав у щілину або у замкову шпарку усім, хто хотів його слухати, про відкриття, яке зробив вночі.

— Наш славний Егідіус, — повідомив він, — завдяки милості короля виявився власником знаменитого меча Кодимордакса, що у лицарських романах простою мовою зветься Хвосторубом.

Почувши ці слова, люди відчиняли двері. Усім була відома слава Хвосторуба: цей меч колись належав Белломаріусу, найвідомішому у королівстві переможцю драконів. За деякими даними, можливо, не дуже достовірними, він був прапрадідусем нинішнього короля по материній лінії. Про його подвиги склали безліч пісень і легенд, — якщо про них забули при дворі, то у селах їх іще добре пам’ятали.

— Цей меч, — пояснював священик, — не лежить у піхвах, якщо дракон є десь за п’ять миль від нього. Звісно, він зарубає будь-якого дракона, якщо буде у руках сміливця.

Люди посміливішали, деякі навіть вікна порозчиняли і повисувалися надвір. Зрештою, священик переконав кількох людей вийти і піти за ним, але справді охоче це зробив лише мірошник. Він гадав так, що варто ризикнути, аби подивитися, як зараз осоромиться Джайлз. Люди зійшли на пагорок, боязко поглядаючи на північ через річку. За річкою не було видно жодних ознак дракона. Можливо, він спав, адже він від пуза наїдався протягом усіх різдвяних свят.

Священик із мірошником затарабанили у двері до Джайлза. Відповіді не було. Тоді вони грюкнули сильніше. Нарешті вийшов Джайлз. Обличчя у нього було червоне. Він учора також засидівся допізна і випив забагато пива, а вранці встав і продовжив. Уся юрба оточила його, називаючи то Добрим Егідіусом, то Хоробрим Агенобарбусом, то Великим Юліусом, Непереможним Агріколою, гордістю Гема, місцевим героєм. Потім заговорили про Кодимордакс, Хвосторуб, меч, що не іде назад до піхов, що знаменує перемогу або смерть, славу йоменів, основу країни і благо народу, і у Джайлзовій голові все остаточно переплуталося.

— Так, давайте по черзі, — вклинився він, щойно отримав таку можливість. — Що все це означає? У мене ж із самого ранку повно роботи.

Поз’яснити ситуацію дозволили священикові. І тут мірошник із насолодою спостерігав, як Джайлз має потрапити на слизьке — гіршого і побажати важко. Але все сталося не зовсім так, як того очікував мірошник. По-перше, Джайлз випив забагато пива. По-друге, він запишався і надихнувся, довідавшись, що його меч і є той самий Хвосторуб. У дитинстві він дуже любив казки про Белломаріуса, і йому хотілося володіти таким чудовим героїчним мечем. І от йому раптом спало на думку, що треба узяти Хвосторуб і вирушити на дракона. Але фермер звик торгуватися і знову спробував відкласти цю свою виправу.

— Що? — скрикнув він. — Я — полювати на дракона? Це у моїх старих гамашах і камізельці? Я чув, що на драконів ходять в обладунках. А у мене їх нема. Ось так! — зрадів він.

На хвилину запанувала мовчанка, потім послали за ковалем. Коваль похитав головою. Це була людина повільна і похмура, у народі його називали Сонячним Семом, хоча насправді його звали Фабриціус Кунктатор. Він ніколи не посвистував з радощів, окрім тих випадків, коли ставалося якесь нещастя, з числа тих, які він передбачав раніше. А він тільки те і робив, що пророкував усілякі нещастя, тому дуже рідко могло статися щоь таке, чого б він не встигав напророчити, а тому все, що би не відбулося, вважалося за його пророцтво. Він із того вельми радів, а тому ніколи нічого не робив для запобігання нещасть. Він іще раз хитнув головою і сказав:

— З нічого зброї не зробиш. Та і не до мене це. Краще б попрохали теслю виготовити дерев’яний щит, — та і він навряд чи допоможе. Дракон загарячий.

Обличчя гемців повитягалися, але мірошник не збирався так легко відступати від свого задуму відправити Джайлза на бій із драконом, а як той усе-таки відмовиться, він спав і бачив, як лусне мильний пузир Джайлзової слави.

— А як щодо кольчуги? — спитав він. — Вона згодиться, якщо не буде затонка. Вона саме для такої справи, а не для того, щоб красуватися при дворі. У тебе часом нема старої шкіряної куртки, друже Егідіус? А у кузні знайдеться купа металевих кілець. Гадаю, майстер Фабриціус і не підозрює, що там могло завалятися.

— Нічого ти не тямиш, — пожвавішав коваль. — Справжня кольчуга все одно не вийде. Потрібне ювелірне вміння гномів, щоб кожне малюсіньке кільце з’єднати із чотирма іншими. Якби я навіть володів таким мистецтвом, довелося би працювати багато тижнів. На той час ми всі вже будемо у могилі, — виснував він, — у всякому разі, у драконячому череві точно.

Жителі Гема в розпачі заламали руки, коваль посміхнувся. Але тепер усі були так злякані, що ніяк не хотіли відмовлятися від задуму мірошника і звернулися до нього за порадою.

— Що ж, — відказав він. — Чував я, що у давнину ті, хто не міг купити справжню кольчугу з південних країн, нашивали сталеві кільця на шкіряну сорочку — і діяло. Подивимося, що й тут можна зробити.

Так що довелося Джайлзу притягти стару шкіряну куртку, а коваля змусили повернутися до кузні. Попорпалися там по всіх кутках і повитягали купу старого заліза, що було нікому не потрібне вже багато років поспіль. У самому низу знайшли масу заіржавілих кілець. Певно, вони лишилися тут від забутої колись куртки, саме такої, про яку розповідав мірошник. У міру того, як справа виявлявлася не такою вже і безнадійною, Сем усе більше супився, та його змусили взятися за роботу. Він збирав, сортував і чистив кільця; і коли (про що він радісно повідомив) з’ясувалося, що їх зовсім не достатньо для такої широкоплечої людини, як Егідіус, коваля змусили розбити старі ланцюги і розплющити ланки у тонкі кільця, наскільки вистачало майстерності. Дрібні кільця начепили на перед куртки, а ті, що були побільше, закріпили до спини. Кілець усе більшало. Бідний Сем увесь спливав потом. Тоді мешканці Гема нашили кільця ще і на штани фермера. А високо на полиці у темному кутку кузні мірошник розшукав залізний каркас шолома і засадив за роботу шевця, щоб той обшив каркас шкірою.

Так працювали всю решту цього дня і весь наступний, що був передднем Водохреща, але у селі було не до свята. Фермер Джайлз випив із цієї нагоди більше пива, ніж звичайно, а дракон, слава Богу, спав. Йому тоді було начхати і на голод, і на мечі.

Рано-вранці на Водохреще усі зійшли на пагорб, тримаючи у руках дивовижний наслідок своєї роботи. Джайлс чекав на них. Відмовок у нього більше не лишилося, а тому довелося натягати куртку-кольчугу і штани. Мірошник глузливо посміхався. Потім Джайлз надів болотні чоботи, прикріпив до них пару острог і насунув обшитий шкірою шолом. А в останню мить прикрив шолом старим фетровим капелюхом, а на кольчугу накинув сірий плащ.

— А це навіщо? — запитали люди.

— Ну, — відказав фермер, — невже ви гадаєте, що на дракона треба йти, дзенькаючи і брязкаючи, мов кентерберійські дзвоники? Мені чомусь не хочеться завчасно оповіщати його про своє наближення. А шолом — це вже виклик на бій. Нехай зміюка бачить тільки мого старого капелюха, і тоді я, може, підберуся ближче, перш ніж почнеться бійка.

Кільця пришили так щільно, що вони голосно дзенькали одне об одне, але, притиснуті плащем, вони вже не бриніли. Джайлз у такому спорядженні виглядав досить дивно, однак йому про це не сказали. На плащ ледве начепили пояс і прив’язали піхви, але меч довелося тримати у руках, бо у піхвах йому ніяк не сиділося, хіба що тримати його там з усіх сил.

Фермер покликав Гарма. Він, до певної міри, був людиною справедливою.

— Собако! — гукнув він. — Підеш із мною.

— Спасіть! Поможіть! — заскавчав пес.

— Годі вже! — гримнув Джайлз. — Бо буде тобі гірше, аніж дракону! Ти ж змія за запахом відчуєш і можеш цього разу мені допомогти.

Потім фермер гукнув свою сіру коняку. Вона незадоволено глянула на нього і пирхнула, побачивши остроги, однак дозволила йому сісти у сідло і рушила, хоча ніхто із них не відчував при цьому задоволення. Вони проїхали через усе село; жителі вітали їх із вікон і аплодували. Фермер і його кобила намагалися вдавати, що все гаразд, а Гарм, оскільки не вмів вдавати із себе сором’язливого, просто плівся за ними, опустивши хвоста.

Вони переїхали місток над річкою у кінці села. Коли нарешті ніхто не міг їх бачити, вони сповільнили швидкість до кроку, і все-таки чомусь дуже швидко минали володіння фермера Джайлза й інших мешканців Гема і вже опинилися у тих місцях, де встиг побувати дракон. Навкруги були зламані дерева, спалені живоплоти, почорніла трава і лиховісна тиша.

Вони їхали під палючим сонцем, і фермер уже подумував над тим, чи не скинути йому якусь із одежин і чи не забагато він випив пива. “Ось тобі і маєш кінець Різдва, — думав він. — Добре, якщо ще живий лишуся”. Він витер обличчя великою носовою хусткою, зеленою, а не червоною. Він чував, що червоний колір дратує драконів.

Але дракона він не знайшов. Він минав безліч путівців, широких і вузьких, багато спустошених фермерських нив, а дракона усе не було. Від Гарма, ясне діло, не було жодної користі: пес тюпав за конем і зовсім не збирався принюхуватися. Нарешті виїхали на звивисту доріжку, майже неходжену, вона здавалася безпечною і рівною. Проїхавши нею з півмилі, Джайлз вирішив, що, мабуть, уже виконав свій обов’язок і все, до чого його зобов’язує репутація. Він вважав, що з нього вже досить, і був подумував над тим, як повернеться і сяде обідати, а друзям розповість: дракон тільки побачив, як він під’їжджає, так відразу і втік. Аж раптом доріжка повернула. За поворотом лежав дракон, загородивши своєю страшною мордою саму середину доріжки.

— Ґвалт! — дзявкнув Гарм і кинувся геть.

Сіра кобила раптом стала, аж присіла, і фермер упав у канаву. Коли він висунув звідти голову, дракон остаточно прокинувся і дивився прямо на нього.

— Доброго ранку, — привітався дракон. — Ви, мабуть, здивовані?

— Доброго ранку, — відповів Джайлз. — Я справді здивований.

— Тоді, будь ласка, вибачте, — вів далі дракон. Коли при падінні фермера задзвеніли кільця, це здалося йому підозрілим, і він прислухався. — Пробачте за таке питання, але чи не мене ви часом шукаєте?

— Ні, та що ви! — запевнив фермер. — Хто б міг подумати, що ви тут будете? Я просто вирішив прокататися.

Він швиденько виліз із канави і рушив до своєї сірої кобили, яка була вже на ногах і байдуже щипала траву на узбіччі.

— То виходить, що ми зустрілися зовсім випадково, — продовжив бесіду дракон. — Мені дуже приємно. А це, мабуть, ваше святкове вбрання? Певно, нова мода ?

Фетровий капелюх злетів із Джайлса, а плащ розгорнувся, але він вирішив прикидатися і далі.

— Так, — відповів він, — найостанніша. Але я маю наздогнати свого собаку, боюся, що він за кроликами побіг.

— Боюся, що ні, — заперечив Хризофілакс, облизуючись (він завжди облизувався, коли його щось тішило). — Я гадаю, він прибіжить додому набагато раніше за вас. Але прошу, ідіть собі своєю дорогою, шановний... не пригадую вашого імені.

— А я вашого, — підхопив Джайлз, — напевно, так воно і краще.

— Як хочете, — Хризофілакс знову облизнувся і вдав, що заплющив очі. Він був злий (як і всі дракони), але не дуже-то сміливий (що теж часто буває). Він надавав перевагу такій здобичі, що її можна здобути без бою, але після довгого сну апетит його зріс. Священик з Оуклі виявився кістлявим, когось пухкенького дракон не куштував уже давно. От він і задумав поласувати м’ясцем, що саме так і йшло йому до рота, але вирішив зачекати, поки цей дурень утратить пильність.

Але дурень був не такий дурний, як здавалося, він не спускав очей з дракона, навіть вилізаючи на кобилу. У неї, однак, були зовсім інші наміри, і вона почала брикатися, коли Джайлз намагався на неї сісти. Дракону набридло чекати, і він приготувався до стрибка.

— Вибачте, — сказав він, — ви, здається, щось упустили?

Старий трюк спрацював: Джайлз і справді дещо впустив. Падаючи, він упустив Кодимордакс (простою мовою — Хвосторуб), і меч лежав прямо на узбіччі. Джайлз нахилився за ним. Дракон стрибнув. Але Хвосторуб його випередив. Ледь фермер підібрав його, як він блискавично ковзнув уперед, просто до зміїних очей.

— Гей ви! — спинився дракон. — Що це там у вас?

— Та так, Хвосторуб. Мені його король подарував, — відповів Джайлз.

— Прошу, вибачте мені мою помилку! — заблагав дракон. — Простіть мене, будь ласка. — І він ліг перед фермером, який відчув себе значно впевненіше.

— А ви повелися зі мною нечесно.

— Невже? — здивувався фермер. — А чого раптом я мав поводитися із вами чесно?

— Ви сховали своє славне ім’я і вдали, начебто наша зустріч випадкова, але ж ви знаний лицар. Колись у таких випадках лицарі зазвичай відкрито викликали драконів на бій, оголосивши перед тим свій титул і повноваження.

— Може, так колись і було, а може, і нині є, — відрізав Джайлз.

Він був вельми задоволений собою. Зрештою, можна пробачити людині певну зарозумілість, якщо перед ним плазує величезний дракон.

— Але ви помилилися набагато дужче, старий ящуре. Ніякий я не лицар. Я фермер Егідіус із Гема і терпіти не можу браконьєрів. Мені вже траплялося стріляти із мушкетона у велетнів, а вони набагато менше мені нашкодили, аніж ви. Їх я теж не збирався викликати.

Дракон трохи занепокоївся. “Чортів велетень збрехав, — подумав він. — Увів мене в оману. Як же мені тепер поводитися із таким хоробрим фермером, який, до того ж, володіє таким блискучим і войовничим мечем?” Дракон не міг пригадати жодного подібного випадку.

— Мене звуть Хризофілакс, — представився він. — Хризофілакс Багатий. Що я можу зробити для вашої милості? — намагався підлеститися дракон, дивлячись одним оком на меч і сподіваючись уникнути бою.

— Піти звідси геть, рогатий шкіднику, — мовив Джайлз, який теж аж ніяк не хотів битися. — Я маю тебе позбутися. Забирайся до свого брудного кишла! — він ступнув до дракона, розмахуючи мечем, наче ворон лякав.

Хвосторубу це тільки і було потрібно. Зблиснувши у повітрі, він описав коло й опустився, вразивши драконове праве крило. Удар злякав змія. Ясно, що Джайлз і гадки не мав, як треба убивати драконів, інакше меч влучив би у вразливіше місце; але Хвосторуб зробив усе, що міг, у недосвідчених руках. Та Хризофілаксу було досить і цього: він довго після того не міг літати. Він був спробував злетіти, але переконався, що не може. Фермер стрибнув у сідло. Тоді дракон побіг — коняка за ним. Дракон із пихкотінням і свистом перетнув поле, та Джайлзова кобила не відставала. Фермер кричав і улюлюкав, як на скачках, розмахуючи при цьому Хвосторубом. Чим швидше мчав дракон, тим більше він тетерів, а сіра кобила скакала щодуху і не відступала від нього ні на крок. Вони мчали путівцями, проскакували крізь дірки в огорожах, чесали через поля і струмки. Дракон димів, ревів, утративши будь-яке відчуття напрямку. Зрештою вони вступили на Гемський міст, із гуркотом минули його і помчали сільською вулицею. Тут Гарму вистачило нахабства вискочити з-за провулка і приєднатися до погоні. Жителі прилипали до вікон і вилазили на дахи. Хтось сміявся, хтось вітав фермера, хтось бив у каструлі, сковорідки і котли. Інші свистіли у ріг, дудку чи свисток, а священик наказав дзвонити у дзвони. Років сто у Гемі не було такої метушні.

Дракон здався біля церковної паперті. Він ліг посеред дороги і намагався віддихатися. Прибіг Гарм і став нюхати йому хвоста, але Хризофілаксу вже анітрохи не було соромно.

— Люди добрі і хоробрий воїне, — почав він, перевівши подих, поки під’їхав фермер, а жителі села обступили його (звісно, на безпечній відстані), озброївшись хто вилами, хто кілком, хто коцюбою. — Люди добрі, не вбивайте мене! Я дуже багатий. Відшкодую всі збитки, що їх вам завдав. Оплачу поховання всіх убитих, особливо священика з Оуклі, величний пам’ятник йому поставлю, хоча покійний і був кістлявенький. Щедро вас винагороджу, якщо тільки відпустите мене додому за викупом.

— Скільки? — запитав фермер.

— Ну, — дракон швидко порахував. Він помітив, що юрба зібралася велика, — тринадцять шилінгів вісім пенсів на кожного.

— Це казна-що! — обурився Джайлз.

— Абсурд! — закричав народ.

— Нісенітниця! — дзявкнув Гарм.

— Дві золоті гінеї кожному, дітям півціни!

— А собакам? — поцікавився Гарм.

— Далі! — заохочував фермер. — Ми слухаємо!

— Десять фунтів і гаманець зі сріблом на душу, а собакам по золотому нашийнику, — нервово пропонував Хризофілакс.

— Вбити! Вбити! — нетерпляче волав натовп.

— Кожному по мішку з золотом, а жінкам — діаманти! — поспішив додати Хризофілакс.

— Оце вже краще, та ще не зовсім добре, — відзначив Джайлз.

— Знову собак забув, — прогарчав Гарм.

— Якого розміру мішок? — поцікавилися чоловіки.

— Скільки діамантів? — запитали їхні дружини.

— Боже, боже, — завив дракон. — Я ж розорюся!

— Так тобі і треба, — відповів Джайлз. — Обирай сам: або ти розорюєшся, або помираєш негайно. На цьому самому місці. — Він так змахнув Хвосторубом, що дракон аж скрутився.

— Вирішуй! — вимагала юрба й, осмілівши, обступала його все тісніше.

Хризофілакс закліпав, але розсміявся десь у глибині душі. Ці торги почали його розважати. Очевидно, люди хотіли щось з них мати. Вони так мало знали про навколишній світ, адже жоден мешканець королівства ніколи не мав справи із драконами і не знався на їхніх штучках. Поступово Хризофілакс віддихався і заспокоївся. Він облизнувся.

— Назвіть свою ціну, — запропонував він.

Тут усі разом заговорили, перебиваючи одне одного. Хризофілакс зацікавлено слухав. Один тільки голос йому не сподобався — голос коваля.

— Нічого доброго з того не вийде, пом’янете моє слово! — викрикував коваль. — Бреше він усе, не повернеться він. Та й у будь-якому разі нічим хорошим це не скінчиться.

— Можеш від своєї частки відмовитися, якщо ти так вважаєш, — пролунала відповідь.

Люди продовжували сперечатися і вже забули про дракона.

Хризофілакс підвів голову, але, якщо він і подумував був стрибнути на когось або вшитися під шумок, то він глибоко розчарувався. Поруч стояв фермер Джайлз, жуючи травинку і про щось розмірковуючи. Та він усе ще тримав у руці Хвосторуба і не зводив очей із дракона.

— Лежи, де лежиш, — наказав він, — бо отримаєш по заслузі, і золото не допоможе!

Дракон принишк. Нарешті священика обрали говорити від імені всіх, він виступив уперед і став поруч із Джайлзом.

— Паскудний черв! — почав він. — Ти маєш принести сюди все своє накрадене майно. Після того, як ти відшкодуєш збитки всім, кого пограбував, інше ми поділимо між собою по справедливості. Потім, якщо ти даси нам урочисту клятву ніколи більше не нищити наших земель і не підбурювати ніяке інше чудовисько нападати на нас, ми відпустимо тебе додому. А зараз ти маєш заприсягтися, що повернешся, такою клятвою, яку навіть дракон зобов’язаний виконати.

Хризофілакс повагався задля правдоподібності і зрештою погодився. Він навіть поплакався на свою майбутню бідність, оплакував своє багатство доти, поки на дорозі запарували великі калюжі, але його сльози ні на кого не справили враження. Він урочисто і твердо поклявся, що повернеться з усім своїм надбанням до дня Святого Хіларіуса і Святого Фелікса. У його розпорядженні було вісім днів, — навіть найнеосвіченіші у географії могли би здогадатися, що термін для такої подорожі замалий. Проте дракона відпустили і проводили до мосту.

— До зустрічі! — сказав він, переходячи через річку. — Переконаний, що всі ми будемо чекати на неї із нетерпінням.

— Хто-хто, а ми певно будемо, — крикнули у відповідь люди.

І лишилися у дурнях, бо клятви, що він давав, і що мали лягти обтяжити його совість, не були дотримані, бо, на жаль, дракон не мав совісті. Якщо ці довірливі люди по простоті своїй не могли подумати про таку жахливу ваду в істоти настільки високого походження, то, зрештою, хоча б священик (при усій його книжній ученості) міг би про це здогадатися. Можливо, він і здогадувався, адже він був людиною освіченою і міг передбачати майбутнє набагато краще за інших.

По дорозі в кузню коваль хитав головою.

— Лиховісні ці імена, — повторював він. — Хіларіус і Фелікс. Не подобається мені, як вони звучать.

Король, звісно, незабаром довідався про цю новину. Вона блискавично рознеслася по всьому королівству і анітрохи не викривилася. Король був сильно вражений — із різних причин, далеко не остання з них була фінансова. Він вирішив негайно особисто вирушити до Гема, де відбуваються такі дивні події.

    Далі читайте паперову версію журналу