Віталій КЕЙС (США)

БОЛЮЧИЙ ФЕСТИВАЛЬ¹

 

Людина це мислячий очерет — сильніша

за бурю, що ломить її. Людина свідома

своєї ситуації, буря — ні.

Паскаль, “Листи”

 

Між діаметральними протилежностями в міському житті поезія Дейвіда Іґнатова завжди прагнула проникнути уявно у те, що дійсне. Іґнатов завжди був візіонером. З одного боку, його візія універсальна і динамічна. Це особливо стосується його раннього періоду творчости, коли він був під впливом Вітмена. З другого боку, декларативної мови традиційної поезії йому не вистачало, і тому поет часто звертався до сюрреалістичних прийомів. Лише знайомство з Вільямом Карлосом Вільямсом* дещо припинило це коливання між традицією та інновацією.

Не підпавши цілком під вплив Вільямса — не зважаючи на критиків, що твердять протилежне, — поет усе ж таки завдячує йому своїм власним голосом.

Вітменова візія уявляла світ живим, емоційним і зростаючим організмом, який тимчасово заражений бацилами закостенілих суспільних і моральних устроїв. Демократія — не атенська, але американська — це свого роду “пеніцилін”, який очистить тіло суспільства, а в переносному значенні — й мистецтва, від ропи і струпів минувшини.

Іґнатовий світ — також живий організм, лише позбавлений невинности й оптимізму, які характеризують візію Вітмена. Як і світ Вітмена, Іґнатовий світ залюднений простими людьми, з емоціями і щоденними трагічними переживаннями в житті, яке в інтенсивності не поступається перед життям традиційних ліричних героїв. Як і герої Вітмена, Іґнатові герої розмовляють газетною мовою, а не тою другою — штучно-поетичною, з її різноманітними риторичними прийомами. Та на відміну від Вітмена, Іґнатова візія не бачить райдуги потойбіч еволюційного проґресу. Замість викрикувати голосні кличі про “очищення мови” — кличі, що лежать у підніжжі модерністів від Павнда до Вільямса, — Іґнатов бачить навіть поетів “без’язикими”. Замість оспівувати оптимістично можливості історії, як це робив Вітмен, Іґнатов показує людську історію, що розсипається над землею “білими струпами пам’ятників” на кладовищах.

————
¹ Ця стаття і ці переклади були частиною збірки поезій Дейвіда Іґнатова перекладеної українською: Здивований гість. Упорядкував Богдан Бойчук. В-во “Сучасність”, Нью-Йорк: 1982. Крім моєї вступної статті і моїх перекладів, були поміщені в цій збірці переклади Богдана Бойчука, Віри Вовк, Олега Зуєвського, Ігоря Костецького. Картини й обкладинка Юрія Соловія. (Віт. Кейс.)
Стаття подається за існуючим правописом.
* Вільям Карлос Вільямс — ???
 

Сюрреалістичні прийоми в Іґнатовій поезії також були лише переходовою стадією. Вони ніколи не закорінилися, а в пізнішій поезії навіть послабились, якщо не цілком зникли. Іґнатов уживав сюрреалізм як один із засобів, і не став послідовником моди. Він міг створити сноподібну дійсність, як у “Прозовім вірші на шість частин”, уживаючи сюрреалістичних прийомів. Він також творив поетичні мініатюри на японський спосіб, як “Старий спостерігає, як цілуються молоді”, та це не робить його поетом хайку. Також об’єктивні поезії, як “Два приятелі”, не роблять поета послідовником Луїса Зуковського**. Як сам Іґнатов признався в однім інтерв’ю, “твори моїх приятелів і взагалі все, що сучасне, ставало викликом для моєї творчости”.

————
** .??

 

Критика давно запримітила скелетність, майже немовність, в Іґнатовім образі. Це впливи Вільямса. Як Павнд перед ним, Вільямс пробував відвернути поетичну мову від символістичного плюралізму в сторону конкретного вислову. Значення, за Вільямсом, є в речах, а не в ідеї. Саме через його конкретність у вислові, де слово позбавлене всіляких асоціативних значень, деякі критики зараховують Іґнатова до табору Вільямса. Та така класифікація поета поверхова. Вона бере під увагу лише зовнішню форму. Найбільше вражає Іґнатовий трагізм, який цілком відрізняє його як візіонера від Вільямса.

Дейвід Іґнатов насамперед поет первісного болю. Таке твердження, зрештою, досить поширене серед критиків, може здатися трафаретом, бо скільки поетів “боліє” вже на сторінках книжок та есеїв літературної критики. Та я не хочу повторити тут очевидного, що Іґнатову поезію характеризують шпенґлерівський Weltschmerz чи “байронівське розчарувала”. Також не говоритиму тут про екзистенціальні поняття “нудьга” чи “відчуження”, хоч і таких аналогій тут не забракне. Свідома чи не свідома присутність цих понять лише показує, що поет, як і всі ми, — це витвір доби, що всі суспільні та історичні заперечення не оминають його психіки.

Про “біль першої категорії” — за браком іншого окреслення — особливо часто згадують критики-“урбаністи” — ті, що аналізують сюжети поета з погляду міських обставин. Ось, наприклад, як один критик уявляє Іґнатова, рецензуючи його збірку “Фігури людські”:

 

“Іґнатов це поет природи, який пише про джунґлі міста, де флору і фауну творять убивство і ґвалтування. Тут насильство чигає на кожнім розі, в кожнім темнім завулку. Замість селян, що тупцюють  по траві, тут валяються на тротуарах бродяги і пройдисвіти. Пахтить запахами сечі, яку вони спускають у хвилину втечі від світу.

Роберт Спектор у “Saturday Review” (13.2.1965, стор. 47)

 

Сам Іґнатов погоджується з таким окресленням, коли признається , що він пише “про життя в місті таке, як воно є”, що черпає свої поетичні сюжети з щоденщини” та з спостереження людей в часто болючій співдії. Не заперечуючи цієї тези, я все ж таки хочу звернути увагу на один парадокс.

Коли появилася його перша збірка в 1948 році, Іґнатов оголосив себе “співцем коротких пісень”. Роздумуючи в “Записках” над пройденим шляхом, поет заявив, що він “зводив докупи світ фестивальною піснею в одну безконечну весну”, — це після більш ніж тридцяти років часу. І це правильно, бо цілість Іґнатової творчости творить карнавальне враження ґротескного фестивалю, де в головокружнім танці трагічних розчарувань і безнадії домінує незаперечний голос любови до людини — щире співчуття з її терпінням, категоричне підтвердження її гідности. Саме в значенні такого парадоксу деякі критики розуміють “біль” в Іґнатовій поезії як екзистенціональну тривогу.

У трагічній візії Дейвіда Іґнатова є містичне світосприймання, яке в’яже його особисту поетичну уяву з позачасовим поняттям. “Біль”, про який тут ідеться, це біль, який переживає немовля, увійшовши вперше у цей світ². Ми всі пережили цей біль один раз у житті. Іґнатов терпить його ціле життя. Він ніяк не може примиритися з дійсністю по цей бік материнського черева.

————
² Це архитип вигнання Адама і Єви з раю.
 

У трилінійній епіграмі поет оголосив своє прямування ось так:

 

Я намацую кути життя,
шукаю напрямку,
що виведе на відкрите поле.
Мото до збірки “Рятуйте мертвих”

 

Та він не знайшов цієї “обіцяної землі” у Вітмена, ні у Вільямса, ні в сюрреалістичних пейзажах міста. Знайшов він її в самому собі: у внутрішній панорамі терпіння, болю, темної радости любови. Поет живе у непривітнім світі, але в поезії він знайшов силу витримати, навіть заперечити людські обмеження.

“Якби я був деревом серед інших дерев, — писав Альбер Камю у “Міті про Сізіфа”, — цей світ мав би для мене значення, а точніше, мій конфлікт з ним не мав би значення, бо я був би частиною світу, проти якого виступаю цілим своїм розсудком”. Подібно Юджин О’Ніловий Едмонт у “Довгій подорожі дня в ніч” жаліє, що він народився людиною, а не мевою, бо як людина буде завжди вигнанцем, буде завжди “закоханий у смерть”. Іґнатов не “закохується” в смерть і не виступає проти світу “цілим своїм розсудком”. У вірші “Надія” він пише:

 

Якщо переживу цю ніч
стану
споріднений з деревом
та з холодною тьмою.
 

Його внутрішню подорож скеровує віра в мовчазного Бога, в любов, у силу людську, що боротиметься навіть тоді, коли не витримує боротьби. Якщо він не може співати про світанок, як Вітмен, він упізнає ніч, проникне поетичною візією в її секрети і, може, навіть “визволить мертвих”, пригадуючи їм їхню людськість.

Творчість Дейвіда Іґнатова перейшла вже довгу еволюцію від першої збірки до сучасної пори³. Більшість його поезій далі написано нейтральною мовою — в тонації як і в ритмічній будові. Він далі є візійним поетом моментального досвіду: глибоко відчутим і інтенсивно збагнутим. Він далі відкидає штучну “поетичність” на користь акуратного відчуття і передання відчутого. Він далі плекає щиру “розговірну” мову радше, ніж формальну мову з академічних словників⁴. Але він відійшов від ранньої урбаністичної гіркоти й прийняв філософську настанову до життя. Ця настанова, безумовно, скомплікована, але вона глибше персональна і більш людська. Сьогодні Дейвід Іґнатов уже поет широковідомий не лише в Америці, а й поза її кордонами, тому українському читачеві не завадить познайомитися з його творами.

————
³ Ця вступна стаття була написана у 1982 році.
⁴ Це властиве майже всім модерним американським поетам.