Геннадій Федоров

Джузеппе Беллі. Хто він?

 

Джузеппе Джоакіно Беллі (1791—1863), повне ім’я Джузеппе Франческо Марія Джоакіно Раймондо, народився в Римі в родині папського рахівника Гауденціо Беллі. Рано втратив батьків: у 1802 від холери помер тато, з яким у майбутнього поета завжди були непрості стосунки; мати, Луїджія Маціо, ще молода і приваблива жінка, невдовзі вдруге вийшла заміж, а в 1807 покинула цей світ. Молодий чоловік працював рахівником в установах Папської держави і у приватних осіб, служив секретарем у князя Понятовського, племінника останнього короля Польщі. У вільний час грав у більярд, волочивсь за жінками, відвідував театральні вистави. З 1810-го почав публікувати свої поетичні твори живою італійською, адже на римському діалекті в той час ніхто не писав. Разом з іншими поетами заснував літературне товариство — Тіберійську академію. Творчість членів цього гуртка не залишила в поезії значних слідів. У 1816 одружився “без любові” з багатою удовицею Марією Конті, на 13 років старшою за нього, яка народила йому єдиного сина — Чиро. Досягнувши цим шлюбом певного достатку, молодий літератор зміг повніше віддатися навчанню і творчості. Відтоді почав подорожувати Італією, відвідуючи літературні осередки Венеції, Неаполя, Мілана, у Флоренції зустрічався зі Стендалем, познайомився з забороненими у Папській області творами ломбардського поета Карло Порта (1775—1821), який писав сатиричні сонети міланським діалектом. Творчість Порти і надихнула Беллі на вживання діалекту в поезіях, оскільки його вірші італійською успіху не мали. Римський діалект являв собою мінливу говірку, живу суміш суто римського, широко відкритого для новоутворень мовлення з додатком жаргону хвацької частини мешканців Вічного міста, своєрідних “пікаро” свого часу, завсідників трактирів та інших злачних місць. У кращі літа свого римського життя Беллі товаришував з датським скульптором Торвальдсеном, в різні часи присвячував поезії своїм музам-натхненницям: маркізі Вінченці Роберті, пізніше акторці Амалії Беттіні.

Перший жартівливий досить невинного змісту сонет на римському діалекті Беллі склав з нагоди бенкету творчого товариства (“Вельмишановні, цим зверненням”) у 1818—1819 рр. Подальшими творами поет усе відвертіше картати норови мешканців вічного міста, особливо діставалося високим князям католицької церкви та самому Папі, тому задля конспірації Беллі підписував поезії скороченим Пеппе чи позначкою Той самий, або шифром 996, тобто абревіатурою ggb від giuseppe gioachino belli, і ставив дату, полегшуючи роботу майбутніх упорядників своєї спадщини. За життя поета було опубліковіно тільки 23 сонети, причому лише один (1677, “Батько і донька”) за його власною згодою. Отже, Джузеппе Беллі став другим після Карло Порта в колі визначних італійських поетів, які писали діалектом, третім був Джузеппе Джусті (1809—1850), який широко вживав тосканську говірку в своїх поезіях. Спадкоємцем Беллі на ниві римської поезії став Карло Альберто Салустрі (1871—1950), більш відомий за своїм псевдо Трілусса (анаграмою від Салустрі). До нашого часу збереглося 2279 римських сонетів Беллі, останній — Сьоро Христино, рідко це бува... датований 21 лютого 1849. Незадовго до смерті поет спалив велику кількість варіантів та чернеток діалектальних поезій і підготував текст тестаменту відповідно до якого вся його римська продукція також мала бути спалена. На щастя, трохи раніше одну копію “Сонетів” він довірив своєму другові, монсеньйору Вінченцо Тіццані, який не виконав його волі, а після смерті поета повернув рукопис його сину.

Слід зазначити, що, незважаючи на гостру критику папського правління, Джузеппе Беллі завжди лишався вірним прибічником Папи. В 1852, отримавши посаду цензора “політичної моралі”, він заборонив публікувати твори Россіні і Верді, трагедії Шекспіра і комедії Скріба.

В 1863 поет помер від нападу апоплексії.

Єдиним із видатних літераторів того часу, хто визнав римські сонети творами дійсно великого поета, виявився М. В. Гоголь, який почув їх безпосередньо з вуст самого Беллі в одному з салонів Вічного міста. Можливо, це був салон княгині Зінаїди Волконської (за іншою версією то був дім сімейства Каетані), де поет читав свої поезії, про які М. В. Гоголь пише в листі до своєї учениці Марії Балабіної, датованому квітнем 1838: “В них, в цих сонетах стільки солі і стільки дотепності, цілковито несподіваної, так точно відображено в них життя нинішніх транстеверян, що ви будете сміятися... <...> Вони написані in Lingua romanesca, вони не надруковані, але я вам їх надішлю пізніше”. Треба зауважити, що, перебуваючи в Римі, М. В. Гоголь цікавився звичаями і мовою “транстеверян”, а тому чудово розумів дотепні двозначності місцевого діалекту, хоча, можливо, і не без сторонньої допомоги. В 1839 р., зустрівши на пароплаві, що прямував до Марселя, французького поета і критика Огюста Сент-Бева, письменник поділився з ним своєю радістю відкриття поезій Беллі відмінного стилю і влучності, що народною мовою кепкують над вадами мешканців Вічного міста. Сент-Бев занотував у своєму дорожньому щоденнику, а трохи пізніше в листі до свого друга: “В Римі є справжній поет, про якого повідомила компетентна людина; він пише римським діалектом сонети, що створюють вінок, навіть поему; не публікує їх; це сороколітня меланхолічна людина, інтроверт; треба буде добре розгледіти його у наступний приїзд до Рима”. Ці замітки Сент-Бев знову використав у своїй рецензії на гоголівські Російські оповідання. Але цього разу “компетентна людина” в особі М. В. Гоголя представлена критиком уже без машкари, наведені ті ж самі оцінки і опінії письменника з однією тільки приміткою: твори Беллі так і лишалися на той час абсолютно невідомими шанувальникам поезії.

В 1886—89 вперше побачила світ неповна збірка Римських сонетів, і тільки в 1952 вийшли з друку три томи повного зібрання творів Беллі на діалекті під редакцією Віголо. В наш час поезії Беллі глибоко вивчаються і шануються в Італії. Виходить присвячений його творчості часопис під назвою “996”. У 1913 у Вічному місті громадським коштом встановлено розкішний пам’ятник із білого мармуру з написом: Своєму поету Д. Д. Беллі — римський люд.

Римські сонети Беллі перекладав англійською Ентоні Берджес, автор відомого Механічного апельсина. Його ж перу належить роман “АВВА АВВА” [в назві якого дехто з критиків вбачив апологію самому собі, маючи на увазі абревіатуру АВ (Anthony Burgess)], де описана можлива зустріч (якої насправді не було) англійського поета Джона Кітса, що помер в Італії в 1821, й італійського поета Джузеппе Беллі. Близько сотні римських сонетів переклав російською Євген Солонович, лауреат численних літературних премій і кавалер державних нагород Італії, переклав блискуче, з утворенням дотепних “нових архаїзмів”. Власне, завдяки його роботам і дізнався про існування чудового світу Беллі український перекладач.

 

Щиро дякую:

• Знавцю творчості Беллі Умберто Галераті (Umberto Galerati), який терпляче і скрупульозно направляв перекладача на вірну путь в нетрях римського діалекту.
• Професору італійської філології П’єтро Джибелліні (Pietro Gibellini), автору французької частини розвідки “Беллі за кордоном” (Belli oltre frontiera), яку він люб’язно надіслав перекладачу.

 

 

Передмова і переклади зладнані у Чернігові Геннадієм Федоровим