Ґурам ПЕТРІАШВІЛІ
ЩО Ж ТИ НАКОЇВ, ПЕРЕКЛАДАЧУ!
У Києві на перетині вулиць Руставелі й Саксаганського відкрився нещодавно пам’ятник Руставелі. Незважаючи на те що про його відкриття та й про сам пам’ятник я маю власну думку, відмінну від офіційної, —не можу не визнати, що сам факт є визначною подією у стосунках наших народів.
Я гадаю, що зараз іще більше українців зацікавляться поемою Руставелі й забажають прочитати її.
Наразі є два українські переклади поеми. Один із них виконав у 1937 році Микола Бажан, — відтоді цей переклад кілька разів перевидавався. Про інший переклад я дізнався з передмови М. Бажана до одного з видань його перекладу (К.: Дніпро, 1983). Бажан розповідає, що інший переклад виконав Олександр Навроцький, однак той переклад неповний і неопублікований.
І тут на повен голос постає запитання: чи вповні відповідає переклад Миколи Бажана поемі Руставелі?
Я — грузинський письменник, який добре знає поему Руставелі й досліджував її — мушу категорично заявити, що переклад абсолютно не відповідає ориґіналу.
Із досвіду знаю, що декотрі українські читачі скажуть: “Яке ти маєш право критикувати Миколу Бажана? У нього ж он яке гучне ім’я! А ти хто такий?”
Точнісінько так казали мені декотрі грузини, коли я розкритикував маститих грузинських руставелологів та ілюстраторів поеми.
У мене відповідь проста.
Руставелі настільки високо, що з тієї висоти ми всі однаково маленькі — і я, і ті, кого я критикую.
Отож годі про це.
Якщо комусь не сподобається те, що кажу я, — він може сперечатися зі мною і побити мої арґументи своїми.
Мої міркування мають на меті дві речі:
По-перше, я хочу застерегти від помилок майбутніх українських перекладачів, які братимуться за Руставелі.
————© Ґурам Петріашвілі, 2008.
По-друге, вказуючи на конкретні
текстові помилки Бажана, я маю змогу показати українському читачеві, що
і як
написано в Руставелі.
Головна помилка Бажана, з якої випливають усі інші, полягає в тому, що він узявся перекладати цей шедевр, не знаючи грузинської мови.
Перекладати за допомогою підрядника — в радянські часи це було дуже поширеною традицією в так званих “внутрішніх” перекладах. “Внутрішніми” вважалися ті, що виконувалися з мови одного народу, що жив у радянській імперії, на мову іншого. А “зовнішніми” вважалися переклади з англійської, французької, німецької, іспанської, італійської, китайської, арабської…
Ситуація була курйозною: якщо, приміром, російський перекладач працював із текстами третьосортного англійського поета — він мусив знати англійську, а якщо класика таджицької або грузинської літератури — то міг мови ориґіналу й не знати.
Звісно, перекладачі, які поважали себе і свою професію, не приймали цієї оманної та шкідливої традиції. Приміром, точно відомо, що геніальний український перекладач Микола Лукаш дуже хотів перекладати того ж таки Руставелі, однак відмовився від цієї ідеї, бо грузинської мови не знав.
А визнаний у Росії одним із найкращих перекладачів Ніколай Любімов відверто казав, що для перекладача знати мову ориґіналу — це не лише професійна необхідність, а й моральна норма.
Звернімо увагу: моральна норма!
Однак Микола Бажан, певно, думав інакше.
У згаданій передмові Бажан розхвалює російські переклади Ніколая Заболотского, Павла Антокольського і Пантєлєймона Павлєнка, які також не знали грузинської мови.
Із перекладами Антокольського і Павлєнка я наразі не знайомий, однак підозрюю, що матиму до них чимало претензій. Підозрюю — бо знаю переклад, виконаний їхнім колеґою Заболотским. Він і Бажанів переклад — пара чобіт на одну ногу.
Почнемо конкретну розмову про переклади з назви поеми Руставелі.
Колись хтось — хто, вочевидь, не знав грузинської мови — вигадав, що в перекладі назви конче мусить бути слово “витязь”.
Це неправда!
Цікаво, що в перекладі Олександра Навроцького слово “витязь” у назві відсутнє. Він назвав переклад поеми адекватно до ориґіналу: “Одягнений у барсове хутро”.
Можна дискутувати про те, чи мова йде про барса, чи про тигра, — одначе в назві конче мусить бути “одягнений”, а не “витязь”. Це вам скаже кожен грузин.
Чому саме Навроцький, на відміну від решти перекладачів, переклав назву поеми згідно з ориґіналом? Бо він знав грузинську мову!
Отож з’ясуймо, як усе-таки зветься ориґінал.
Грузинською назва звучить так: “Вепхісткаосані” (звук, означений нами як “п” — це насправді щось середнє між українськими “п” і “ф”; а “к” — схожий, але глибокогортанний звук).
Це слово складається з трьох частин: “вепхіс”, “тка” і “осані”.
“Вепхі” — це “тигр”, а “вепхіс” — це “вепхі” у відмінку, який вказує на приналежність — “тигрова”.
“Тка” — це скорочене “ткаві”, себто “шкура”.
“Осані” — це суфікс, який вказує на те, що хтось що-небудь має. Приміром, “ордені” — це “орден”, а “орденосані” — “орденоносець”.
Таким чином, у дослівному перекладі “Вепхісткаосані” — це “тигрову шкуру має”, тобто “у тигрову шкуру одягнений”.
Де ж тут “витязь”?
Та річ не лише в тому, що з “витязем” неточно перекладається назва поеми.
Це слово зіграло з перекладачами злий жарт. Воно спричинилося до неправильного розуміння суті поеми. Візьмімо сучасний тлумачний словник української мови і знайдімо слово “витязь”. Ось що там написано: “Витязь — хоробрий, з богатирською силою воїн-герой; людина, яка відзначається шляхетною вдачею, небуденними, героїчними справами”.
Коли перекладач уживає в назві слово “витязь”, а відтак повторює це слово мало не на кожній сторінці поеми, він, таким чином, стверджує, що ми маємо справу з твором, який є або епосом із богатирями-героями, або ж середньовічним рицарським романом.
Насправді ж Руставелі мав усі підстави дати своїй поемі підзаголовок “роман у віршах”.
Так, це цілком реалістичний роман із виробленими характерами, психологічними портретами, життєво зумовленими ситуаціями і, відповідно, поведінкою героїв, яскравими деталями та нюансами. (У поемі наявні деякі не вельми значні елементи казки; є певна гіперболізація, але це жодним чином не впливає на головне — це реалістичний твір!).
Раз дійшовши хибного висновку, що вони мають справу з твором про витязів і пригоди, перекладачі свідомо чи несвідомо спрямовували переклади саме в русло “богатирської історії”.
Ось характерний приклад. На початку поеми Руставелі є епізод, де цар Ростеван змагається зі своїм полководцем Аванділом, хто із них кращий мисливець. Після полювання слуги полічили вбитих звірів і доповіли царю. У Руставелі слуги кажуть: “Обидва разом убили десять разів по двадцять…” А в перекладі Бажана: “Сто раз по двадцять вбито звірів…” У Руставелі 200, а в Бажана — 2000!
Чому так вийшло?
Може, помилився той, хто робив підрядник? Але ж навряд чи таку справу довірили людині, яка могла замість 10 написати 100!
Це Бажан збільшив кількість убитих звірів у десять разів, щоби герой поеми відповідав образу “витязя”, себто богатиря.
Те ж саме, до речі, маємо і в російському перекладі Ніколая Заболотского. І причина десятикратного збільшення вбитих звірів, звісно, та , що і в Бажана.
Так реалізм Руставелі у перекладах підмінявся “богатиризмом”.
Свої міркування я завжди звіряю з думкою спеціалістів. Щодо цього епізоду я спитав у спортсмена-лучника.
— Чи може людина на полюванні протягом кількох годин натягнути тятиву сто разів? — запитав я.
— Щоби натягнути тятиву, потрібна неабияка сила, — відповів він. — Але якщо людина добре тренована, сто разів натягнути тятиву вона зможе.
— А тисячу разів? — не вгавав я.
— Тисячу разів — це вже зі сфери фантастики, — відповів спортсмен.
Тепер скажу ще про одну суттєву помилку, яка випливає з головної. Ще раз наголошую: головна помилка перекладача — це коли він перекладає, не знаючи мови ориґіналу.
У згаданій передмові Бажан пише:
“Руставелівська строфа, так звана “шаїрі”, стала тепер популярною строфою народної пісенної творчості, незважаючи на її складність — вона являє собою катрен (чотириряддя), об’єднаний однією римою. Таке чотирикратне римування вимагає від поета значної вправності та винахідливості, і те, що воно ввійшло в творчість тисяч і тисяч поетів і народних співців Грузії, може лише свідчити про могутній вплив поезії Руставелі на розвиток поетичного мислення грузинського народу”.
З’ясуємо, наскільки точні розмисли Бажана.
Він, безперечно, має рацію, коли стверджує про “могутній вплив поезії Руставелі на розвиток поетичного мислення грузинського народу”. Можна додати, що поезія Руставелі вплинула і впливає загалом на життя нації. “Вепхісткаосані” став кодексом, який визначає думки, поведінку і справи кожного грузина.
Однак щодо римування Бажан помиляється.
Якби він знав грузинську, то міг би познайомитися з фольклором Грузії — й дізнався б, що чотирикратними римами грузини писали задовго до Руставелі (можливо, навіть за кілька тисячоліть до нього).
Руставелі тому й римує всі чотири рядки своєї строфи, що це було природно для грузинської народної поезії.
Ба більше: у грузинському фольклорі дуже часто трапляються вірші, повністю або майже повністю витримані в рамцях однієї рими. Приміром, геніальний вірш “У бідолашної бабусі” (“Сабраґо дедабрісаса”) має 19 рядків із однією римою — “іано”. Ще один геніальний вірш “Що мене старим зробило” (“Рам дамабера”) на 79 рядків теж писаний із однією римою — “ісама”.
Таких прикладів сотні, якщо не тисячі.
Неможливо тут не згадати і один із шедеврів Давіда Ґурамішвілі — вірш (точніше, маленьку поему) про Страсті Христові, побудований на одній-єдиній римі.
Ця рима — “ієсо”.
“Ієсо” — так звучить грузинською “Ісус”. Водночас на ці ж звуки закінчується одна з форм дієслова у грузинській мові. Це мовне відкриття Давіда Ґурамішвілі стало основою для вражаючого твору, який без сліз не може читати жоден грузин, котрий вважає себе християнином.
Коли Бажан мовить про те, що “чотирикратне римування вимагає від поета значної вправності та винахідливості”, він виходить зі свого досвіду роботи над перекладом поеми Руставелі.
На жаль, “вправності й винахідливості” часто бракує його перекладу, і через це множаться помилки.
Ось на с. 82 читаємо слова Таріеля:
Вже смеркало, як до мене посланець ввійшов без стуку.Цар велів: “Терпів з тобою я три місяці розлуку,
Дичини не їв відтоді, не давав роботи луку.
Хоч і час тобі спочити, та приходь, розвій докуку”.
Неможливо уявити собі, щоб такий професіонал, яким був Бажан, не завважив своєї помилки:
До полководця великої феодальної країни посланець не ввійшов би без стуку за винятком тих випадків, коли буквально секунди не вирішували б долю самого Таріеля, царської родини або всієї держави. А якби ввійшов — то мав би неабиякі проблеми!
Перекладач пішов на компроміс зі своєю професійною совістю і включив це “без стуку” в текст, оскільки йому потрібна була рима до слів “розлуку”, “луку” і “докуку”.
То в чому ж, власне кажучи, річ?
Невже поет Микола Бажан поступається у вправності й винахідливості тисячам і тисячам грузинських поетів, які пишуть чотирикратною римою?
Звісно ж, ні!
Річ у тім, що — як я вже згадував — для грузинської мови чотирикратна рима (і навіть весь вірш, побудований на одній римі) є органічною, натомість для української — не зовсім органічною; а відтак в українській поезії такі тексти хіба поодинокі.
Бажан помилився, коли, наслідуючи Руставелі, вирішив застосувати у своєму перекладі чотирикратну риму. Навіть у тому разі, якби він чудово заримував усю поему, помилка була б помилкою, бо для українського вуха чотирикратна рима звучить неприродно і натужно. Саме в питаннях римування перекладач не мусить слідувати автору. Тут він мусить слідувати рідній мові та рідній поезії. Переклад Бажана був би значно ліпшим, якби перекладач заримував поему природною для української мови перехресною римою. Можна було використати і такий спосіб римування, коли у строфі римуються між собою перші два й останні два рядки.
Ось чудовий зразок такого римування:
“Одрада в стражданні”, — сказав нам співець,Хоч, може, не в рясі — душею чернець.
Ой, ченче-святенче, бреши не бреши,
А пляшка та чарка — розкоші душі.
Це з перекладу вірша Роберта Бернза.
Читачеві нема діла до того, як саме римуються рядки в ориґіналі. Для нього важливо, що переклад Миколи Лукаша так природно звучить українською, наче це твір геніального українського поета.
Формат журнальної статті не дає змоги показати всіх помилок перекладача. Їх дуже багато, і щоб розкрити їх, я пишу книжку, де паралельно йтиме мова і про помилки Ніколая Заболотского.
Подам тут лише кілька характерних помилок, які свідчать про те, що, захопившись “богатиризмом”, Микола Бажан уже не міг із належною увагою поставитися до тексту підрядника) поеми.
1) Звернімо увагу на перший рядок розділу “Лист, писаний від Нестан-Дареджан до Фатьми”.
У Руставелі:
“Сонцелика пише: “Ось, пані, ти мати — краща від матері!”
У Бажана:
“Пані й мати! Ось пишу я, сонцелика, цей одвіт”.
Мабуть не варто доводити очевидне: одна річ, коли автор називає героїню сонцеликою, і зовсім інша — коли героїня називає так саму себе. Цим бажанівська Нестан-Дареджан немовби сказала про себе, що вона просто самолюбна дурепа!
2) Одна з чудових рис поеми Руставелі — він виразно бачить усе, про що оповідає. Він змальовує не “взагалі красу”, а конкретну красу “цього” пейзажу, “цієї” одежі, “цієї” речі”, “цієї” споруди… Про одну споруду я й хочу розповісти. Це дім одного з героїв — Чачнагіра. Руставелі пише: “Біля моря стоїть дім, зведений із червоно-зеленого каменю”.
Кожен читач, який має художній смак, погодиться, що це була дуже красива споруда. Бо ж коли в кожному камені дому переплетено червоне й зелене — це вишукана краса!
А що ж у перекладі?
А ось що:
“З брил червоних і зелених там звелися мури дому…” (с. 168).
А тепер уявіть собі цю картину: дім, стіни якого складені з брил то червоних, то зелених. Виходить щось схоже на шахову дошку — і цілковитий несмак.
Можете спитати про це в будь-якого художника чи архітектора — і він, я певен, підтвердить доречність мого висновку.
3) А ось іще такий епізод.
Торговці не хотіли виходити в море на своєму човні, бо вони боялися піратів. Пірати на носі свого човна мали таран — плуг, прикріплений до колоди. І вони цим тараном пробивали зустрічний човен, а тоді легко розправлялися з тими, хто плив на тому човні.
Автанділ узявся допомогти торговцям.
Човен торговців вийшов у море.
Відтак їм зустрівся човен піратів.
Човни зближувалися.
Автанділ узяв до рук велику залізну булаву і став на носі човна.
Коли човен піратів наблизився, Автанділ ударив по тарану супротивника і зламав його.
Таким чином, човнові Автанділа пірати не нашкодили.
Автанділ перестрибнув на човен піратів і розправився з ними.
Так написано в поемі Руставелі.
А що ж у перекладі?
Там Автанділ, готуючись до зустрічі з ворогом, став чомусь не на носі, а на кормі.
Чому перекладач “переставив” героя на інший бік човна?
Як він не розумів, що в такий спосіб компрометував Автанділа?
Таж якщо човни зближаються, а герой стоїть на кормі, це означає лише одне: цей герой тікає від переслідувачів. А отже, він уже переможений — морально. Він боягуз!
Після цього хіба з іронією можна сприйняти слова перекладача:
“На кормі став корабельній, славну чуючи потугу…” (с. 157).
“На кормі стояв сміливець…” (та ж таки сторінка).
Ото вже “сміливець” і ото вже “потуга”!
До речі, такий самий “ґвалт” учинив із Автанділом і російський перекладач Ніколай Заболотскій. Відтак логічне запитання: чому ж вони це вчинили? Невже автори підрядника нашкодили чи помилилися — і замість руставелівського “навіса тавса” (“на чолі човна”) вжили “на кормі”? Ні, це неможливо — бо не могли ж грузини таку відповідальну справу, як підрядник шедевру, довірити якимось неукам!
Певно, тут проявилося, м’яко кажучи, “поблажливе сприйняття” Руставелі Бажаном і Заболотскім.
Подумаєш, якийсь середньовічний автор пише про пригоди богатирів!
І вони (перекладачі) не поставилися з належною увагою до великої — в усіх смислах — поеми. І замість того, щоби старатися не втратити притаманних поемі рис і нюансів, заходилися “поправляти” автора.
Мало того, що Автанділ, який стоїть на кормі, себто тікає від ворога, — це абсурд. Річ у тім, що, стоячи на кормі, фізично неможливо зламати таран човна супротивника.
Читачі, які бодай почасти орієнтуються в розділі фізики, що зветься механікою, мабуть, уже збагнули, про що я кажу. А всім іншим поясню механічну суть того, що відбувалося.
Спершу — про те, що написав Руставелі.
Коли човни йдуть назустріч один одному, діють такі механічні сили:
1) сила, з якою Автанділ завдав удару залізною булавою по тарану;
2) сила човна Автанділа, величина якої залежить від маси човна, помноженої на його швидкість;
3) сила човна піратів, яка визначається так само.
Ці три сили в сумі дали силу, достатню для того, щоби зламати таран.
А тепер погляньмо на те, що написав Бажан.
Коли один човен наздоганяє іншого, діють ті ж таки три механічні сили:
1) сила булави Автанділа;
2) сила човна Автанділа;
3) сила човна піратів.
Одначе в цьому випадку сила човнів не сумується.
Човни, мабуть, мали приблизно однакову масу і швидкість (Руставелі обов’язково завважив би, якби якийсь із човнів суттєво відрізнявся масою або швидкістю), відтак у момент удару сили човнів були майже рівноважні (трішки більшою була сила човна піратів, який рухався швидше). І до сили Автанділового удару по тарану додалась незначна сила.
Якщо комусь і далі незрозуміло, в чому полягає помилка перекладачів, — ось приклад із футболу.
У дитинстві всі хлопчаки грають у футбол. А хто не грає, той дивиться футбол на стадіоні чи в телевізорі.
Мабуть, усі завважують, що удар виходить особливо сильний, коли футболіст б’є по м’ячу, який летить до нього. І що швидше летить до нього м’яч, то дужчий виходить удар.
А якщо футболіст наздоганяє м’яч — тоді удар виходить несильний. І що швидше втікає від нього м’яч, то слабший виходить удар.
4) Наприкінці поеми всі троє друзів — Таріел, Автанділ і Фрідон — стають царями.
Руставелі, характеризуючи царства друзів, пише:
“На всіх порівну свою милість, як сніг, сипали”.
Який дивовижно точний образ!
Якщо поет хоче сказати, що цар справедливий і однаково приязно ставиться до всіх підданих (а не ділить їх на любимчиків і решту), — як можна краще охарактеризувати рівномірність розподілення царської милості, ніж за допомогою образу снігу?
Адже сніг однаковим покровом лягає на все: на землю, будинки, дерева…
Так було вісімсот років тому, в часи Руставелі, так є і зараз, і так буде й через вісімсот років.
Що ж у перекладі Бажана?
Цей рядок він переклав так:
“Наче сніг, звівали милість на підданців, ласки гідних…” (с. 241).
Що ж вийшло?
Картина, зображена перекладачем, абсолютно протилежна.
Царі в перекладі ділили підданих на “ласки гідних” і решту, — а тоді на “ласки гідних” звівали милостей так багато, як снігу!
Щоби побачити “якісну” здатність снігу вкривати все шаром однакової товщини, — потрібен поет. А побачити “кількісну” здатність — снігу багато — може кожен.
І так далі… І тому подібне…
