ОЛЕКСАНДР КУЛЬСЬКИЙ.
Клейноди Троянди і Хреста.
Трилогія парадоксів і артефактів. Книга перша. Стежина над безоднею.
Роман еніології (уривки)
... Видовище, яке несподівано відкрилося поглядам багатьох тисяч парижан того давнього погожого ранку 1306 року, було воістину величним. Вологою від дощу кам’яною бруківкою центральних вулиць стародавньої Лютеції (Парижа), заворожуючи слух тисяч парижан цокотом копит, шелестом звитяжних прапорів і металевим скреготом залізних обладунків, стрункими лавами рухалася лицарська кіннота. Паризькі обивателі й до того вже не раз бачили загони закованих у броню вершників, але жоден із тих загонів не міг зрівнятися з цими мовчазними сотнями. У повному озброєнні, з велично спадаючими на крупи могутніх коней білими плащами, йшли безстрашні паладини слідом за своїм Великим Магістром...
Цього ранку капітул Ордену тамплієрів, на чолі з Великим Магістром Жаком де Моле, вирушав у свою нову (і, так уже розпорядилась історія, останню) резиденцію — величний, похмурий і неприступний замок Тампль на околицях Парижа. Але в історію Орден тамплієрів увійшов, щонайменше, ще на двісті років раніше.
...У Шампані, серед похмурого лісу Клерво, який простий люд давно називав розбійницьким, серед хащ і болотяних галявин, молодим абатом Бернаром і декількома ченцями був заснований невеликий монастир. Непересічною ж людиною був той абат, бо в ті роки вже ширилися по всій Франції чутки про нього як про посланця Божого! Народився він у 1090 році у діжонському замку Фонтан, був родичем герцогів Бургундських.
Розповідали також люди, що в церкві Сен-Ворль міста Шатійон перебувала так звана «Чорна Богородиця» — старовинна ікона, що, певно, стала такою не від сонця, а від років. Обличчя в неї було коричневе, ледь видовжене, очі — чудові та великі. Вона сиділа в спокійній позі, обіймаючи своє немовля — Ісуса, що притулився до її грудей. Так-от, згідно з легендою, святий Бернар Клервоський голосно промовив: «Якщо ти мати, доведи це!..»
Тоді Марія на іконі натисла на свої перса і… три краплі її молока оросили вуста враженого абата...
Деякі дослідники, однак, вважають, що цей переказ — таємна алхімічна алегорія, яка означає, що Бернар, який скуштував причастя до Бога, зумів торкнутися найзагадковіших таємниць друїдів.
Бернар ще юнаком уступив до лав Ордену цістеріанців, а згодом 1115 року заснував Клервоське абатство в лісі Бар-сюр-Об і саме з цього моменту став одним із найвпливовіших політиків Заходу! Та й справді, він суворо картав королів, римських пап, єпископів, васалів. І всі немов би підкорялися йому, церковний авторитет його був колосальний! Отже, взимку 1118 р. абат Бернар Клервоський, відомий у всій Франції, промовив дев’ятьом шляхетним молодим лицарям, які зібралися в цій лісовій обителі:
— Нас звела тут загальна турбота. Це велика турбота про нашу природу! Люди стали вважати, що геть уся природа належить їм і вони можуть робити з нею все, що тільки заманеться. З арабських країн у нашу християнську Європу проникають науки, які, незважаючи на всю їхню цікавість, трактують наш прекрасний світ як мертву матерію.
І це може призвести до того, що одного чудового дня він, цей світ, буде зруйнований. Ми ж хочемо, щоб природа залишалася живою! Цар Соломон дві тисячі років тому пізнав таємниці природи: її закони, її елементи, її сили. Багато чого вказує на те, що він записав ці знання і надійно сховав їх, щоб не потрапили до рук непевних людей, які стали б ними зловживати... Бо той, хто одержить ці знання, забере величезну владу...
Ці дев’ять лицарів дали довічну клятву. Далі їхній шлях лежав до Єрусалима. Там вони оселились у величезному древньому будинку, на стародавній Храмовій площі. Узявши своїм девізом вислів «Не нам, Господи, не нам, але все заради слави Імени Твого!», лицарі стали йменувати себе «Бідними Лицарями Христовими».
Народ же дав їм ім’я тамплієрів, або ж Лицарів Храму. Правда, дослідник Чарлз Гекерторн у своїй капітальній праці «Таємні суспільства всіх часів і народів» наводить ще одне трактування змісту назви «Лицарі Храму». Він пише: «...Храм — то є більш велична, більш значуща та більш загальна назва, ніж церква. Храм вищий за церкву; в останньої позначене число сторін і місце. Перший існував завжди. Церкви падають, а Храм залишається як символ споріднення релігій і вічності їхнього духу».
Вважається дещо сумнівним, що засновники ордену виходили з подібних висновків. Та дуже схоже, що через сторіччя, перебуваючи вже на вершині своєї могутности, тамплієрські богослови справді замислювалися над принципами більш загальної, більш універсальної релігії, яка повніше відповідала б тому погляду на світ, який...
Утім, дотримуймось хронології. Виконуючи настанови Бернара Клервоського, лицарі поєднували всіляку допомогу та збройну охорону численним прочанам із найтяжчою секретною роботою — проникненням у стародавні підземелля, побудовані ще в V ст. до Різдва Христового і вщент засипані уламками. Ці підземелля одержали назву «Стайні Соломона».
...Дев’ять лицарів вірили в існування Древньої Таємниці. Саме її розгадка була метою їхньої багаторічної, виснажливої та дуже небезпечної роботи. Традиція говорить, що тільки на десятий рік, переживши в своїх пошуках багаторазове розчарування, подекуди навіть розпач, а потім знову й знову збираючись із силами, втрачаючи товаришів і приймаючи на їхнє місце нових, дев’ятеро знайшли те, що так тяжко шукали!
Нарешті настав той довгоочікуваний, дивний, особливий для «Традиції» день — перед лицарями стояли... дванадцять кам’яних скриньок, які містили в собі Таємницю!..
А тим часом у далекій Франції, посеред страшних Вандервських болотяних галявин, інші тамплієри таємно споруджували секретний замок — справжнє диво інженерного мистецтва, дивне не тільки за мірками далекого вже від нас XII століття, але навіть за уявленнями наших днів — замок «Залізних Вартових».
Щоб дістатися цього замку, не існувало ніяких постійних доріг. Коли ж інколи виникала потреба переправити туди якийсь вантаж, то спеціально призначені люди з-поміж найдовіреніших тамплієрів, попередньо переконавшись, що на багато льє навкруги немає підозрілих осіб, пускали в хід унікальну гідросистему. При цьому на визначених ділянках заболочених озер швидко знижувався рівень води, і незабаром... на поверхні з’являлася дорога, якою й транспортували вантажі до самих воріт замку...
У 1128 р. вищезгадані скриньки були таємно переправлені в неприступні для сторонніх підземелля замку «Залізних Вартових». Собор у Труа затвердив Статут тамплієрів, які відтак стали орденом, а його першим магістром — Гуго де Пайєн. До речі, до цього дня ще ніколи не бувало таке — щоб для затвердження духовного ордену збирався Вселенський Собор! Це могло означати тільки одне — особливий статус ордену, його величезні права!.. Статус Ордену тамплієрів був написаний (а якщо точніше — продиктований клірикові Мішелю) саме Бернаром Клервоським. Варто сказати, що мало які середньовічні організації користувалися більшою повагою, ніж Орден тамплієрів, хоча до цієї поваги найчастіше домішувалися ще й заздрість і страх...
Виникнувши, принаймні офіційно, для захисту християнських прочан у Святій Землі, незважаючи на служіння інтересам християнського світу, військово-релігійний орден перебував у повному протиріччі з офіційною політикою Церкви. Остання, як відомо, забороняла духовним особам носити зброю. Вже з цієї причини Церква ладна була вважати лицарів «безбожними розпусниками». Створення Ордену тамплієрів розглядалося, не в останню чергу, як засіб приборкання лицарства, котре не підкоряється законам. Особисто Бернар Клервоський називав лицарів ордену «законними катами Христовими» і відпускав їм гріх убивства... Доти, звичайно, поки їхніми жертвами були вороги Церкви.
Статут Ордену Храму передбачав, наприклад, суворе мовчання за їжею й читання молитов тільки в установлений час. Щоб зберегти цнотливість, лицарі мусили спати повністю вдягненими в освітлених спальнях, вони не повинні були цілувати навіть матерів, їм не рекомендувалося відвідувати всілякі зібрання, особливо такі, що могли б розбудити в них прагнення до сімейного життя.
Тамплієри також складали довічну клятву ніколи не відступати в бою. Навіть від значно переважаючих сил супротивника... За порушення найнезначнішого правила братчика ордену очікувало покарання. Тамплієрам було заборонено полювати на будь-яку дичину, окрім левів і рисей. Емблемою Ордену тамплієрів був кінь, який ніс на собі двох лицарів — символ бідности та братерства. Але дослідники справедливо вважають, що символ цей мав ще й інші значення. Вважається, що мова, зокрема, йде про те, що посвячений тамплієр приймав обітницю бути воїном не тільки у світі фізичному, а й у тонкому світі...
Лицарів посвячували в Храм під час таємної церемонії, яка відбувалася вночі за мурами будинку Капітулу, що перебував під постійною охороною.
Утримання великого регулярного війська в багатьох фортецях за 1600 км від Парижа вимагало величезних коштів. З часом тамплієри нагромадили значні грошові резерви, а також інші багатства, які складалися з дарунків і прибутків від їхніх маєтків, що, будучи монастирською власністю, звільнялися від податків.
Наприкінці XIII ст. вся Європа була немов засіяна всілякими абатствами й незліченними фортецями та замками, які були спроектовані й побудовані талановитими тамплієрськими архітекторами. Небаченої ніколи раніше краси й архітектури собори нового, так званого «готичного» стилю, що немов простяглися до небес як «поеми з каменю», також були придумані і втілені в життя архітекторами-тамплієрами.
Відтепер мандрівники могли вже спокійніше подорожувати в далекі й навіть дуже далекі країни, бо їм уже не потрібно було везти із собою своє срібло, піддаючи через нього постійній небезпеці власне життя. Тому що в тамплієрському банку міста Ліона чи Тулузи купець або мандрівник здавали свої гроші приймальникові й одержували про це особливий документ. У будь-якому місті Європи, Азії або Африки, аби там знаходилися банки тамплієрів, мандрівник пред’являв такий документ і спокійнісінько одержував свої гроші!
Поступово тамплієри перетворилися для більшої частини західного світу на надійних банкірів. Королі та принци довіряли своє золото орденові, храми якого були найбільш міцними та надійно захищеними спорудами у всій Європі!..
...Якщо людині ставало погано чи вона занедужувала на чужині, то їй досить було звернутися до найближчого заїзду тамплієрів, і притулок та захист для неї були забезпечені. Тамплієри говорили: «Тільки вільні й свідомі люди можуть змінити світ у кращий бік!»
Лицарі відзначалися й у запеклих боях. У важкому, невдалому для хрестоносців Другому хрестовому поході в Палестину, коли всьому війську загрожувала загибель, король Людовік Французький звернувся до тих воїнів, які ще лишалися в нього, зі словами: «...Шляхетні добродії! Ми втратили майже все, що в нас було! Більшість наших лицарів загинула. Багато хто тяжко поранений. Трупи наших коней вкривають цей шлях страждань... На всіх гірських верхах чатують сарацини та греки, очікуючи остаточної нашої загибелі... Оберімо ж чільником найбільш гідного з-поміж нас, магістра Ордену тамплієрів Еверара де Барру!»
Третій Великий Магістр ордену, Еверар де Барра, очоливши в цей трагічний час військо, врятував його від неминучої загибелі!..
Орден завжди являв собою могутню та дисципліновану військову силу. До початку XIV ст. тільки у Франції тамплієри були в змозі «посадити на коней» більш як п’ятнадцять тисяч закованих у броню вершників. Та ще в Німеччині, Іспанії, Італії, навіть в Англії — теж не одну тисячу! А за право навчатися в тамплієрських університетах і школах бажаючим доводилося проходити неабиякі «конкурси».
...Отже, у 1306 р. капітул ордену та добірна лицарська охорона (близько 160 чоловік) із великою учтою прямували до фортеці Тампль, незадовго до цього подарованої орденові «залізним королем» Франції Філіпом Красивим... Хронічний банкрут, жорстокий і невблаганний тиран, якого ненавидів і боявся народ, безпринципний політик, підла та підступна людина — король Франції Філіп Красивий, разом зі своїм ставленцем Папою Римським Климентом П’ятим, вирішили покінчити з орденом, заволодівши його скарбами. Для цього Климент запросив Великого Магістра Жака де Моле взяти участь у нараді щодо подальших перспектив воєнних дій на Святій Землі, яку незадовго до цього християнський світ утратив.
...Великий Магістр був заарештований раптово й брутально. Змова Філіпа й Климента запрацювала на повні оберти. Таємний наказ короля вимагав арешту всіх тамплієрів в один і той же день. А до «моменту Ч» вимагалося дотримуватись найсуворішої таємниці.
Аргументи короля зводилися, в основному, тільки до брутальної лайки. Хід судового процесу, що незабаром розпочався, й нині вражає істориків та дослідників як своєю несправедливістю, так і явною сфальсифікованістю. Лицарів ордену звинувачували в усіх мислимих і немислимих смертних гріхах. Наприклад, у мужеложестві, богохульстві, паплюженні хреста, схилянні перед дияволом, а також у спілкуванні з вельми дивним символом, відомим під ім’ям Бафомет.
Обвинувачення в поклонінні Бафометові було частиною більш загального обвинувачення в тому, що тамплієри нібито були таємними мусульманами. Багато лицарів справді говорили по-арабськи та дотримувалися арабської манери носіння бороди. Два століття, проведені на Сході, звичайно ж, не минули безслідно. Але, зрештою, це ще нічого не доводило!
Справедливости ради зазначмо, що деякі сучасні дослідники справді дотримуються версії про існування якихось таємних зв’язків між тамплієрами й ассасінами (войовничим мусульманським орденом). Противники Ордену Храму говорять навіть, що тамплієри були ледве чи не філією ордену ассасінів! Про це, скажімо, неодноразово згадували відомі письменники А. Горбовський та Ю. Семенов.
Наводився, наприклад, епізод, коли лицарський роз’їзд у Палестині схопив двох підозрілих вершників, один із яких виявився ассасіном, а другий — тамплієром. При обшуку в тамплієра було вилучено калитку із золотими монетами. Тамплієр під катуванням зізнався, що це — данина, яку він одержав від араба за наказом Великого Магістра. Сам Великий Магістр незабаром підтвердив це, хоча всім було відомо, що ассасіни нікому й ніколи ніякої данини не платили...
Незабаром війна із сарацинами спалахнула з новою силою й про той незрозумілий епізод усі забули. Однак, на думку автора цих рядків, напевно ж таки існував якийсь канал обміну таємною інформацією, результатами магічних експериментів тощо. Отже, чому б не припустити, що вищезгадана приключка — не більше ніж просто слід такого обміну...
Незабаром почалися страти. У 1310 р. під Парижем на багаттях загинули 54 лицарі, які зважилися зректись на суді своїх свідчень; у Реймсі та Каркассоні — ще декілька десятків! Серед народу почалося глухе ремство. На п’ятнадцятому Вселенському Соборі із 140 кардиналів за ліквідацію ордену проголосувало тільки четверо.
Але фатальну ходу Історії вже ніщо не в змозі було зупинити, тож 18 березня 1314 р. Великий Магістр тамплієрів Жак де Моле був спалений на повільному багатті. Однак до останньої секунди життя він залишався щирим та достойним главою Ордену тамплієрів. Правду казали в народі про пророчий дар тамплієрів... З висоти палаючого багаття Великий Магістр промовив страшні, віщі слова, які назавжди залишилися в пам’яті народів. Їх передають із покоління в покоління вже сім століть. Ось вони: «...Папо Клименте П’ятий, прокуроре Гійоме Ногаре, королю Філіпе Красивий! Не мине й року, як я буду чекати вас на суді Божому! Проклинаю ввесь рід королівський до 13-го коліна. День же 18 березня буде відтепер найважчим для Франції!..»
Король, що зі зловтіхою дивився на мученицьку смерть магістра, сміявся... Очевидно, передбачаючи радість дотику до золота тамплієрів. Але як же страшенно він помилявся! Ще й досі дослідники сперечаються, бо не розуміють: невже ж король і справді міг бути настільки нерозумною та недалекою людиною (а це вже навряд!), що вчасно не зрозумів, на що замахнувся, на яку міць підняв руку? Які страшні сили привів у рух? І чому він узагалі пішов на цей фатальний крок?!..
Теперішні вчені цілком слушно вважають, що знання тамплієрів про ранню історію християнства справді могли бути однією з основних причин переслідування з боку Церкви. Але ж тільки однією з причин! Хоча розбіжності в писаннях ранніх християнських авторитетів не могли бути згладжені, а серед тамплієрів було чимало людей, які чудово зналися на богослов’ї. Ще один істотний момент — тамплієри палко вшановували Матір Господню. Вони складали обітницю Діві Марії. Але Богоматір, що пригостила Бернара Клервоського своїм молоком, аж ніяк не схожа на Діву — обранницю. Тим більше, що самого Ісуса Христа лицарі Храму ставили лише на третє місце!..
Існує, до речі, ще одна досить популярна версія про золото тамплієрів. З нею тісно пов’язана цікава історія, коли в 1745 р. в стародавньому архіві було виявлено лист останнього Великого Магістра ордену родичеві 21-го Великого Магістра Гійома де Боже. У листі були такі рядки: «...У могилі твого діда, Великого Магістра де Боже, немає його останків. У ній лежать таємні архіви ордену. Разом із архівом зберігаються реліквії: корона єрусалимських царів і чотири золоті фігури євангелістів, що прикрашали труну Христа в Єрусалимі та не дісталися мусульманам. Інші коштовності перебувають усередині двох колон, проти входу до крипти. Капітелі цих колон обертаються навколо своєї осі і відкривають отвір схованки...»
Коли цей унікальної цінності документ потрапив до рук істориків, вони почали ретельно вивчати хроніки XIV ст. З’ясувалася досить цікава річ. Виявляється, буквально через декілька днів після страти на вогнищі Жака де Моле й церковного указу про довічну заборону Ордену тамплієрів до короля Філіпа звернувся граф Гішар де Боже з досить делікатним проханням. Воно полягало в тому, аби йому, тобто графові де Боже, за королівською милістю було дозволено вивезти з Тампля залишки його знатного родича, які там зберігалися протягом тривалого часу. Адже його славетний родич залишив цей світ ще в 1291 р.
Дуже дивно, але такий дозвіл було негайно отримано! Та ще більш дивною обставиною автор цих рядків уважає «пояснення» деяких істориків відносно того, що, мовляв, саме під прикриттям перепоховання тамплієри зуміли витягти зі схованки скарби ордену та надійно переховати їх! Що саме й спричинило невдачу королівських мисливців за скарбами ордену. А й справді, що ж безпосередньо випливає з такого припущення?
Нині добре відомо — король зробив усе що тільки міг, аби лиш привласнити золото ордену. Та ще й при цьому керував пошуками золота особисто, не довіряючи такої якнайважливішої справи ані власним вельможам, ані інквізиторам! Оскільки він узагалі нікому не довіряв. А з іншого боку, нас намагаються переконати, що король навіть не поцікавився, а що ж, власне, робить у підземеллях Тампля той родич Великого Магістра?..
Що ж він там насправді риє, у тому самому місці та в той самий час, коли цим займається й особисто король Франції? Гаразд, припустімо на хвилину (але не більше), що поглинений пошуками король зовсім утратив уміння мислити логічно! Але тоді те ж саме потрібно думати і про численне королівське оточення. А це вже вельми сумнівно.
Отже, ні сам граф, ні його нечисленні супутники (а хто ж у цій ситуації дозволив би йому мати багато помічників?) не мали найменшої реальної змоги хоч на мить сховатися від якнайпильнішої уваги королівських слуг. Тому розмови про те, що родичі магістра зуміли якимось чином винести скарби — це далеко не найкраща версія.
Дивним є й те, що в листі де Моле говориться саме про дві порожні колони. Але ж, як відомо, шукачі короля знайшли в церкві замка Тампль тільки одну. От чому я вважаю, що ніякого скарбу тамплієрів граф де Боже та його люди не переховували. Більш того, вони його навіть не торкалися. Це, ймовірніше за все, була тонко продумана операція прикриття. Відвертаючи на себе увагу королівських шукачів, граф дав можливість виконати основне завдання іншій групі, яка, що не виключено, діяла під виглядом, скажімо, поліції короля. Або, швидше за все, все відбувалося якось ще хитріше.
Король Філіп не надовго пережив свою невдачу з пошуком скарбів. Йому, щоправда, пощастило прожити на білому світі трохи довше, ніж Папі Римському Климентові, чи королівському прокурору Гійому де Ногаре (цей усе ж таки встиг отримати частку «де» до свого прізвища).
Король відправився на полювання, певно ж, аби хоч якось розвіятися, відволіктися від тяжких роздумів про тлінність нашого буття. З цього полювання він живим уже не повернувся. А його спадкоємці повимирали так стрімко, що одержали в Історії назву — «Прокляті королі». Багатосерійний французький серіал саме про тих «Проклятих королів» нещодавно демонструвався на телебаченні. Хоча треба зауважити, що версія Моріса Дрюона, може, комусь і цікава, але дещо надто банальна й поверхова. І досить далека від справжньої драми тих непересічних історичних подій...
«Традиція» стверджує, що в останні дні свого життя, перебуваючи у в’язниці, Великий Магістр Ордену тамплієрів Жак де Моле зумів-таки передати таємний наказ, який безпосередньо стосувався подальшої долі справжніх скарбів і реліквій ордену. Цей наказ і є саме тим вельми істотним моментом, що його називають Таємницею тамплієрів... Дослідники цього питання вважають, що вже до кінця XIII ст. в найбільш утаємничених і неприступних схованках ордену, окрім загадкових дванадцяти кам’яних скринь, знаходився ще один скарб — Священна Чаша з кров’ю Ісуса (так що середньовічні поеми і романи недаремно називали тамплієрів Хранителями Грааля).
Ну а щодо зниклого золота, зазначимо, що чудові архітектори ордену свого часу створювали не лише собори та замки. Надзвичайної досконалости вони досягли в спорудженні надійних схованок і всіляких притулків. Ці притулки здатні були функціонувати протягом багатьох сотень років, у деяких випадках дивно зникаючи просто на очах. Так сталось і з замком «Залізних Вартових», який назавжди занурився в болото, коли непрохані гості під час гонінь на Орден тамплієрів занадто безцеремонно спробували поцікавитися його внутрішньою будовою та технічними особливостями.
«Традиція» говорить, що змордований катами Жак де Моле відчув величезне полегшення й невимовну радість, коли довідався, що скарби ордену так і не потрапили до рук катів, а успішно переправлені в безпечне місце. Отоді він і вимовив слова про те, що колись прийдуть у цей світ люди, які прагнутимуть, полишивши убозтво життя, доторкнутися до найбільших духовних багатств... Вони будуть їх наполегливо шукати, аж поки найдостойніші знову знайдуть ті багатства заради майбутнього всієї Землі.
РОЗДІЛ 2
Мені завжди дошкуляло одне питання. А все ж таки, як могло статися, що могутній Орден тамплієрів, який користувався величезним авторитетом у Європі та в Азії, виявився захопленим зненацька? Хіба орден не мав, говорячи сучасною мовою, своєї контррозвідки? Хіба його численні прихильники не попереджали про лихо, яке наближається?..
Великими, дуже великими та несподіваними були знання тамплієрів. Та й завбачливі вони були. Проте ситуація склалася вкрай несприятлива, оскільки надати гідний збройний опір вони не могли з цілого ряду причин. Це, між іншим, означало б одверто виступити проти Церкви у масштабі всієї Європи. А католицька церква в той період мала колосальну вагу...
Хоча, якщо говорити щиро, протистояння з Церквою вже почалося значно раніше, оскільки щоразу, коли Інквізиція готувалася схопити якогось, на її думку, надміру допитливого вченого, чи занадто самостійного філософа або й просто вільнодумця, то останнім досить було встигнути добратися до тамплієрського гарнізону або принаймні командорства, й небезпека бідоласі більше не загрожувала. Тому що на володіння ордену влада Інквізиції не поширювалася.
Але, що ще важливіше, той рівень пізнань у таємних науках, якого досягли вчені ордену, їхнє розуміння таємниць природи вже набагато перевершували той рівень, котрий ще не викликав занепокоєння слуг Інквізиції... Так що Вища Рада капітулу, безумовно, не потішала себе ілюзіями щодо можливости необмежено тривалого безхмарного існування ордену.
І, нарешті, найголовніше. Разом із пізнаннями в таємних науках до тамплієрів прийшло розуміння того, в яку Велику Гру виявився втягненим не тільки орден, але також усе людство... З позицій цієї Гри і король французький, і Папа Римський були якщо й не третьорядними фігурами, то вже, в кожному разі, не найголовнішими! Далеко не найголовнішими...
Тому дослідники ордену давно припускали, що в його структурі повинна була міститися ще принаймні одна структура, яка б мала вже зовсім надсекретний характер навіть для переважної більшости братів-тамплієрів. Цілком вірогідно, що одним з основних завдань такої структури було, наприклад, рятування Реліквій, знань і документації ордену. Причому за будь-яких обставин. Підкреслюємо — за будь-яких! Навіть з урахуванням цілком імовірних ускладнень у Великій Грі...
Поступово з’ясувалося, що така структура в Ордені тамплієрів таки справді була. Зараз вона відома під назвою «Пріорат Сіону», або, на французький манер, — «Прійор де Сіон». Відомо про неї сьогодні дуже мало, й навіть такий галасливий бестселер останніх років, як славнозвісний «Код да Вінчі», щиро кажучи, цього питання аж ніяк не прояснює... Тим часом уважають, що прикладом чудово проведеної операції, реально здійсненої «Прійор де Сіон», була евакуація золота, реалізована з дивним мистецтвом і вишуканістю під самим носом королівських шукачів, безпосередньо зі схованок Тампля, захопленого прибічниками короля.
А також порятунок архівів і лабораторій ордену. Та й багато чого іншого. Скажімо, французький кюре Соньєр, ремонтуючи якось парафіяльну церкву в маленькому затишному сільці Ренне-де-Шато в Південних Піренеях, знайшов 1890 року два зашифрованих документи. Він повіз ці папери в Париж, де й зустрівся з деякими впливовими людьми, пов’язаними з окультними й таємними товариствами. Після свого повернення він несподівано для всіх став буквально смітити значними сумами грошей.
Тому (може, й не безпідставно) дослідники вважають, що йому справді пощастило доторкнутися до якихось таємниць певних таємних об’єднань середньовіччя. Насамперед тамплієрів і розенкрейцерів. А от самі документи, що були знайдені кюре Соньєром, належали... «Прійор де Сіон». Ця організація, за твердженням відомої газети «Морнінг стар», активно діє й сьогодні, маючи зв’язки в найвищих колах суспільств Франції, Англії та Америки. А також Німеччини, Чехії і, що дуже ймовірно, Росії та України. У цих документах, зокрема, розглядалися таємні вчення ранньої християнської церкви.
Виходячи із суті цих учень, Марія Магдалина вважається дружиною Ісуса. Відповідно до однієї з легенд, вона переїхала на південь Франції зі своєю родиною, до складу якої входили й діти Ісуса. Саме вони і вважаються щирими носіями Священної Крови. Пізніше носії Священної Крови одружилися з королівськими Меровінгами — франками, які були загарбниками і створили щось подібне до сильного королівства, що прийшло на заміну Римській Галлії. Саме вони в 496 році й були навернені у християнство папою, який урочисто дав обітницю увіковічити рід Меровінгів. Але рід цей припинився з загибеллю короля Дагобера Другого на трагічному полюванні 679 року. Саме тоді влада перейшла до міністрів двору — Каролінгів. Папа Римський порушив свою клятву та коронував Шарлемана.
Звідси випливає, що містична віра в генеалогію Меровінгів (пов’язана з Ісусом та Магдалиною) таки має місце. Вона особливо проявилася після хрестових походів і була пов’язана з тими колами дворянства, що вважали себе нащадками Меровінгів. Одна з версій легенди про Святий Грааль начебто пов’язана з таємним переказом, що зберігається в архівах «Прійор де Сіон». Її зміст — це відродження народної монархії, де правитимуть нащадки Меровінгів, які вважаються також і нащадками Ісуса. Але при всій політичній важливості подібних поглядів, навряд чи саме вони були головною таємницею тамплієрів...
Взагалі тамплієрська «Традиція» містить безліч таємниць. І тільки деякі з них стали відомі до цього часу. Зокрема, є підстави вважати тамплієрів чарівниками та магами, носіями таємних і алхімічних знань. Існує також чимало даних, які свідчать про версію існування їхньої певної змови із силами Пітьми...
Ще в 1208 р., незабаром після початку альбігойських хрестових походів, Папа Інокентій Третій засуджував тамплієрів за нехристиянські вчинки, які проявлялися в некромантії та відправлянні магічних ритуалів. Останнє, на думку римських пап, суперечить законові Небес. Наприкінці XII ст. Вольфрам фон Ешенбах, найкращий мінезингер середньовіччя, як стверджують дослідники ордену Храму, здійснив подорож в один із таємних тамплієрських замків, щоб мати змогу спостерігати деякі суто наукові експерименти тамплієрів. У поемі «Парсіфаль», написаній у період 1195—1220 рр., саме лицарям цього ордену він довірив найпочеснішу місію, з якою майже одностайно згодні всі легенди середньовіччя — роль стражів Святого Грааля.
Як уже говорилося, ліквідація Ордену не призвела до зникнення духу тамплієрів. А невдовзі Папа Климент П’ятий помер від хвороби, яка за симптомами нагадує дизентерію. Ну що ж, адже недарма тамплієри вважалися знавцями отрут... Крім того, цілком вистачало рішучих людей, які горіли бажанням помститися. До речі, хоч як масштабно була організована операція по арешту тамплієрів, але... до в’язниць потрапила лише... третина французьких храмовників! Решта — немов крізь землю провалилися.
Отже, звичайно ж, короля цілком могли вбити і ті тамплієри, які врятувалися, і родичі спалених лицарів. Але деякі дослідники дотримуються більш цікавої версії, що акція помсти була здійснена з використанням не банальних отрут, а зовсім інших засобів.
Ні королю, ні Папі, певна річ, покінчити з Орденом тамплієрів так і не пощастило! Вцілілі тамплієри, нащадки замучених і спалених, філософи — шукачі істини та, поза сумнівом, емісари «Прійор де Сіон» незабаром створили новий орден — Орден таємних тамплієрів.
Розповідати про Таємних тамплієрів дуже непросто, хоч би з якого боку підходити до цього питання. По-перше, тому, що через абсолютно зрозумілі мотиви його учасники та прихильники ненавиділи католицьку церкву і римських пап тяжкою, нелюдською зненавистю. Оскільки попіл спалених лицарів-тамплієрів буквально палив їм серця.
По-друге, якщо лицаря-тамплієра було видно за сто кроків: верхи на коні, у пишному білому плащі з червоним восьмикутним хрестом, у сяючому лицарському обладунку, то таємний тамплієр міг бути одягнений як йому заманеться, та й узагалі видаватися ким завгодно. Ним міг виявитися й непоказний школяр у латаних чоботях, і аптекар, який з ранку до ночі перетирав зілля; й непомітний бідний художник-підмайстер, і хазяїн букіністичної крамниці. Ним міг насправді бути й зубожілий солдат, і блискучий шляхетний лицар. Словом, хто завгодно!..
Будь-який поет-мрійник, що вважав тамплієрів зразком людей майбутнього, зазвичай почував себе месником за цих мучеників і був готовий на все заради майбутнього торжества Справедливости. Вже потім, через сотні років, цей спочатку справедливий порив, трансформувавшись дивовижним чином, дав воістину страшні наслідки. Незабаром по всій Європі вже діяла колосальна, чудово налагоджена найтаємничіша організація. Державні кордони для неї немов узагалі не існували.
У Німеччині, Іспанії, Франції, Чехії, Італії, Польщі, Фландрії, Англії — всюди будувалися та ремонтувались таємні притулки, схованки, алхімічні лабораторії, бібліотеки. Для непосвяченого дивними й незрозумілими здалися б таємничі документи минулого, які зберігалися в цих бібліотеках. Якщо б, припустімо, вони взагалі потрапили до його рук, що дуже мало ймовірно. А ще зберігалися там незвичайні книжки, теми яких: алхімія, астрологія, Біла, Червона й Чорна магія...
Деякі стародавні рукописи було написано мовами, що назавжди замовкли ще тисячі років тому. Були там і трактати, присвячені мистецтву створення отрут, а також дивних пристроїв, здатних літати. Траплялися й зовсім незрозумілі фоліанти, написані якнайскладнішими шифрами... Користуватися цими бібліотеками мав право тільки таємний тамплієр. Інші навіть не здогадувалися про існування подібних сховищ, справжніх скарбниць знань!
Та й хто, крім Посвячених, міг знати про секретні підвали й кімнати в міських будинках і замках, які, до речі, навіть не були позначені на жодному архітектурному плані. От яку спадщину залишили по собі тамплієрські архітектори!
Що ж стосується долі тамплієрського золота, то одна з версій оповідає про те, що з цього золота (чи тільки з частини його) таємні тамплієри відлили статую ідола Бафомета, яка потім була встановлена в найзагадковішій частині підземного лабіринту, десь у найвіддаленіших підземеллях похмурої фортеці Тампль. Саме там, де відбувалися таємні зустрічі членів Внутрішнього Кола тамплієрів-палідистів, тобто Вищих Посвячених. «Традиція» називає це приміщення Залом Священного Трикутника...
Але це тільки за однією версією. Згідно з іншою, ідол Бафомет — це, власне, зовсім ніякий не ідол, а щось на зразок технічного (а можливо, техногенного) пристрою, призначеного для зв’язку з Розумами Зовнішніми! Дослідникам спадщини ордену протягом майже двохсот років не дає спокою інтригуюче запитання про те, чим власне відрізнявся Бафомет від інших божественних істот? Якщо це був, скажімо, мусульманський Бог — Аллах, то чому тоді тамплієри називали його інакше?..
Але якщо він не був ані християнським Богом, ані мусульманським Аллахом, чи Магометом, ані сатаною, то ким (може, навіть чим) він був? Або ж, приміром, така загадка. Тамплієри провадили особливі ритуали, в яких центральне значення мала певна «бородата голова». Інформація про справжній зміст «Голови» становить одну з найбільш інтригуючих загадок в актах Інквізиції. Тому що значення цього символу так по сьогодні й залишилося нерозшифрованим. Можливо, вона стосувалась алхімії, оскільки там також мав місце символ «мертвої голови», який означав досягнення певної стадії алхімічного перетворення. Адже символізував він саме стадію «чорніння» (відому також під назвою «воронове крило»), яка немов би попереджає про близьке та успішне закінчення процесу трансмутації.
Деякі дослідники орденської «Традиції» думають, що це була голова самого Гуго де Пайєна — першого Великого Магістра. Його лицарським гербом, як зараз відомо, саме й були три мертві голови на золотому полі. Є також варіант, що це була голова Іоанна Хрестителя. Інквізиція, зауважмо, стверджувала, що тамплієри нібито були «заражені» єрессю мандантів, які вважали Ісуса фальшивим Пророком.
Або ще одна тамплієрська загадка. Існує такий опис: «... Велика, посріблена голова жінки невимовної краси. Всередині розрізняються ще дві перехрещені кістки, загорнені в шматок білої полотнини, вкритої зверху червоною тканиною. Туди ж входила й віньєтка з написом «голова 58 М». Обидві кістки належали молодій жінці...»
Дуже дивна реліквія для такої військово-чернечої організації, як орден Храму. Але вона таки не має нічого спільного з «бородатою Головою». І хоча «голова 58 М» і сьогодні лишається нерозгаданою загадкою, варто сказати, що літера «М» справді відповідала астрологічному символові Жінки...
Необхідно відзначити, що серед таємних тамплієрів було чимало людей з яскраво вираженими екстрасенсорними здібностями. В той час як Інквізиція широко практикувала «полювання на відьом», фактично прирікаючи цим на жахливу смерть десятки тисяч людей особливого психічного складу, орден ретельно відшукував і брав таких осіб під свою опіку та захист. Потім вони, у свою чергу, спрямовували свої здібності на служіння таємним тамплієрам. Таким чином, на службі в ордену були ясновидці й астрологи, алхіміки й окультні філософи, екстрасенси та ворожбити. Звичайно, з погляду таємних тамплієрів, хоч як це гірко, пересічне життя людське коштувало не надто дорого.
Коли ж хтось цікавився тими інгредієнтами, що застосовувалися в алхімічних лабораторіях, чи, більш того, при проведенні ритуалів Чорної магії (а те й інше досить широко практикувалося таємними тамплієрами), то стане цілком зрозумілим, що саме мається на увазі. Отже, чи потрібно говорити про те, що в алхімічних лабораторіях ордену не було нестатку в будь-яких інгредієнтах? Не тільки найрідкісніших або вельми недешевих, але й украй сумнівних за своїм походженням, якщо виходити з погляду церкви...
Так уже сталося, що відважні, могутні, знаючі, але глибоко ображені та запеклі у своїй зненависті люди заволоділи, зокрема, й тими самими знаменитими та таємничими дванадцятьма скриньками Соломона... Ім’я Бога вже не могло стримати їх. Бо вони досить логічно вважали, що, дозволивши розправитися з тамплієрами, християнський Бог тим самим відвернув лик Свій від Шукаючих і Розумних. Ось так, у своєму засліпленні люттю, вони насмілилися засуджувати Бога... Природно, що Святе місце порожнє не буває. Тож місце Бога для них посів Люцифер...
А самого християнського Бога стали вони йменувати Адонай. Вшановуючи один одного на своїх таємних зустрічах, вони проклинали Його... Все яскравіше палали в Європі багаття Інквізиції. Все яскравіше в Європі палали смолоскипи в підземеллях й алхімічні печі в надсекретних лабораторіях таємних тамплієрів. Що з більшою жорстокістю й нелюдськістю добувалися в катівнях Інквізиції (що діяла виключно від імені Бога) зізнання в «зносинах із Сатаною», найчастіше в зовсім невинних людей, то все рішучіше й усе далі та далі відходили від католицьких догматів думаючі люди тих далеких століть.
Тим часом у підземеллях й університетах усе наполегливіше та ретельніше вивчались елементи «чорного мистецтва», символіка церемоніальної магії. Не дуже сподіваючись на милосердя католицької церкви, люди, немов божевільні, кинулись оволодівати можливістю керувати астральними силами. У цьому напрямку був досягнутий досить значний прогрес.
Але в переважній більшості випадків на подібних церемоніях рікою лилася кров невинних людей. Занадто могутній поштовх для цього, можливо, просто не усвідомлюючи повною мірою наслідків, зробила католицька церква ще тоді, на самому початку далекого XIV ст. А може, й значно раніше. Однак було б помилковим і несправедливим огульно звинувачувати церкву геть в усьому, оскільки визначну стримуючу роль у поширенні на Землі сил Зла вона, безумовно, відіграла. Так, саме Церква стримувала багато сотень тисяч зовсім не підготовлених людей від того, щоб вони відчайдушно не кинулися в кромішньо-таємничий вир Великої Гри... Тому що в ній брали участь (і беруть участь зараз?) не тільки люди!..
Але, на превелике щастя для людей усієї Землі, у спадщині «Прійор де Сіон» опинилася Чаша Грааля. Й ті члени Верховного капітулу, які контактували з цим найвеличнішим Дивом, піддавалися, можливо, самі цілком не усвідомлюючи цього, впливу могутньої Світлої Сили. Саме вони переглянули свої вихідні доктрини в процесі власної духовної Трансформації... Так подекуди Зло здатне породжувати Добро. Наприкінці XIV ст. в могутньому Ордені таємних тамплієрів намітилася явна тенденція до великого поділу... Душі й помисли десятків тисяч таємних тамплієрів ніби застигли в тривожному чеканні.
Саме тоді, як говорить переказ «Традиції», у світ прийшла велика і таємнича Особистість, відома дослідникам окультних наук під ім’ям Християна Розенкрейца.
РОЗДІЛ 3
Про їхнє існування та діяльність люди по всій Європі говорили вже не один десяток років. Але пошепки, сторожко озираючись, і далеко не з усяким співрозмовником. Хоча тоді, на початку XVII ст., не було теми, крім питання порятунку душі, що так глибоко ввійшла б у розум і серце кожної мислячої людини... Розенкрейцери... Хто вони? Чого домагаються? Де вони є й чого від них очікувати?
Американець на ім’я Менлі Палмер Голл — це була людина справді енциклопедичних знань, глибокий окультний дослідник і вчений. У своїй капітальній праці, що вийшла в світ іще в 30-х роках минулого сторіччя під назвою «Енциклопедичний виклад масонської, герметичної, кабалістичної та розенкрейцерської символічної філософії», він зауважує:
«Ким були розенкрейцери? Чи були вони організацією видатних мислителів, що повстали проти інквізиторських філософських і релігійних обмежень свого часу, чи вони були ізольованими трансценденталістами, об’єднаними лише спільністю своїх поглядів і висновків? Де знаходився будинок Святого Духа, в якому, відповідно до їхніх заяв, вони зустрічалися лише раз на рік для планування майбутньої діяльности ордену?
Хто була ця таємнича людина, яка називалася наш Уславлений Батько та Брат (С. R. С.)?.. Якими були насправді взаємини між розенкрейцерством і середньовічним Масонством?.. Чи розпався первісний Розенкрейцерський орден наприкінці XVIII ст., чи він і далі існує як організація, що зберігає ту ж силу-силенну вражаючих таємниць, володінням яких він (Орден) уславився від самого початку? Яка була справжня мета організації Братства Троянди і Хреста?»
Немає ніякого сумніву, що список питань щодо цього великого і славного ордену можна значно розширити. Зовсім інша справа — одержати на ці запитання скільки-небудь задовільні за своєю повнотою відповіді. Правда, за 60 років, що минули після видання праці М. П. Голла, спільними зусиллями багатьох сотень дослідників якусь частку питань з’ясувати все ж таки пощастило, й тоді стало зрозумілим, що в особі ордену Троянди і Хреста ми дійсно зустрілися з напрочуд унікальним і чи не найважливішим історичним явищем, справжнє значення якого переоцінити просто неможливо!
Тому що тривалий час посилено приховуваний орден Троянди і Хреста вже зробив, робить і (не побоюся стверджувати) буде завжди робити свій глобальний сприятливий вплив на історію всієї людської цивілізації!
Звичайно ті, хто згадує орден Троянди і Хреста, починають свою розповідь про нього з епізоду, відомого в історії як «Паризький Маніфест 1622 року». То заради чого я мусив би порушувати «Традицію», яка вже історично склалася? Отже... «Паризький Маніфест».
...Зненацька і загадково, червневого ранку 1622 р., стіни будинків у самому центрі французької столиці виявилися вкриті відозвами. Одна з них промовляла таке:
«Ми, представники Головної Колегії Братів Троянди і Хреста, перебуваємо видимими й невидимими в цьому місті з ласки Всевишнього, до якого серце праведника звертається. Ми, без жодних книг і маскарадів, пояснюємо та вчимо, як говорити мовою будь-якої країни, де ми побажаємо бути, як врятувати наших побратимів від смертного гріха...»
Інша відозва пропонувала членство в Братстві «всім, хто хоче вступити в наше суспільство та конгрегацію». Далі у зверненні говорилося: «...Ми передамо їм найсокровенніше знання Всевишнього... і ми перетворимо їх з видимих у невидимі і з невидимих у видимі...»
І хоча незабаром слуги Інквізиції, пройняті зненавистю та страхом, зірвали зі стін ці звернення, було вже пізно. Тисячі парижан передавали одне одному слова звернення, їх переписували й запам’ятовували. А поліція, навіть якби дуже хотіла, не мала реальної змоги допомогти інквізиторам у пошуках авторів, оскільки самі відозви не містили ніяких, бодай щонайменших указівок щодо того, яким чином і куди претенденти могли б звернутися з проханням про вступ у Братство. Хоча в текстах і містилася стосовно цього дуже багатозначна фраза: «...Ті, хто цього заслуговує, будуть упізнані й з ними буде налагоджено контакт належним чином...»
Це була перша відкрита заява Братства, яке звичайно мовчало. Римсько-католицька церква поставилася до цього випадку зі страхом і неприхованою ворожістю. Оскільки Ватикан достеменно знав, що розенкрейцери вже мають безліч послідовників і ще більшу кількість тих, хто симпатизує їм у Німеччині, Нідерландах, Англії й навіть Іспанії. Це якщо не рахувати Чехії, Польщі та Італії...
Почалося гарячкове публікування значної кількости та відповідного змісту церковних трактатів. Так, один із трактатів французької церкви повідомляв: «...36 представників Троянди і Хреста зібралися в місті Ліоні, й там ці учні диявола розділили земну кулю й організувалися в шість загонів, кожний з яких має по шість членів».
На думку авторів церковного трактату, місія розенкрейцерів полягала саме в тому, щоб донести їхні «жахливі думки й брудні справи» в усі головні столиці світу. А далі церковники стверджували таке: «...посланець сатани дарував їм (розенкрейцерам) чудесні здібності, включаючи здатність переноситися, як по чарівництву, куди вони тільки забажають, говорити з таким красномовством й очевидною мудрістю, щоб завжди спонукувати людей слухати, маскуватися настільки спритно, щоб завжди здаватись корінними жителями того місця, в якому вони перебувають, і мати гаманці, завжди повні золота, — можливо, завдяки своїм алхімічним знанням».
Як буде завгодно, читачу, але мені здається, що навіть автори офіційних церковних трактатів відчували до розенкрейцерів легку симпатію і, можливо, навіть деяку заздрість. Хай там як, але всі відомі на сьогодні антирозенкрейцерські трактати та памфлети того часу сходилися на тому, що впізнати хоч би кого з Братства Троянди і Хреста за якимось зовнішніми ознаками — заняття аж надто безнадійне! Ватикан вергав громами, обіцяючи негайно розібратися з кожним, хто має зв’язки з розенкрейцерами. Причому покарати тих, хто спілкується з Орденом, так само безжально, як це прийнято робити з будь-яким шанувальником диявола або відьмою... Іншими словами, це означало аутодафе!
Хоча жоден розенкрейцер так і не був знайдений, проте афіші більше не з’являлися. Втім, це вже було не так-то й потрібно. Відомий сучасний французький історик і дослідник ордену Троянди і Хреста, Серж Ютен, у своїй праці «Історія розенкрейцерів» відзначає, що брати-розенкрейцери нібито володіли такими таємницями, як перетворення металів, значне продовження терміну життя, знання того, що в цей момент відбувається в найвіддаленіших місцях земної кулі, вміння застосовувати можливості окультної науки для виявлення замаскованих предметів тощо.
Але це ще далеко не повний перелік їхніх вражаючих уяву досягнень! Оскільки абсолютно все, що пов’язано з розенкрейцерами, є і в наші часи Великою Таємницею! Досліджуючи її, вчені зустрічаються з несподіванками на кожнім кроці!
Взагалі слід зазначити — щодо загадки походження Ордену розенкрейцерів існують, як мінімум, чотири різні теорії. Кожна з них має свої переваги й недоліки. Ось одне з найпростіших питань — коли саме був створений орден?
За однією з версій, справжня історія ордену викладена в розенкрейцерському маніфесті «Слава Братства». Ще 1610 року до рук єзуїтського трибуналу потрапив німецький нотар Газельмаєр, якого обвинувачували в контактах із Братством Троянди і Хреста. Він і зізнався, що справді має секретний рукопис під назвою «Слава Братства», який містить Статут розенкрейцерів. Незабаром Газельмаєр вийшов на волю, а секретна до того часу «Слава Братства» (ще й не без участи розенкрейцерів) була... надрукована в місті Касселі 1614 року й відразу стала надбанням інтелігенції.
У ній ішла мова про те, що, йдучи за хибними пророками, європейська інтелігенція відвертається від справжнього знання. Тому необхідна реформація у філософії. От саме з цією метою таємничий Посвячений, який зветься Найвищий Прояснений Батько (С. R. С), нащадок знатного роду, але сам по собі людина бідна, й заснував «Таємне Товариство (Братство) Троянди і Хреста». Він також здійснив паломництво у Святу Землю, але, довідавшись про таємниче арабське місто Дамкар, вирушив туди, а зовсім не в Єрусалим. Саме там, у Дамкарі, він пройшов посвячення в таємниці арабських адептів. Тоді ж перевів латинською мовою таємну книгу «М»...
Після багаторічних поневірянь він (тобто С. R. С.) повернувся до Німеччини, де й звів будинок-лабораторію. Вів самотній спосіб життя, явно віддавши перевагу спілкуванню з Богом перед спілкуванням із людьми. Незабаром він прикликав собі на допомогу трьох братів з монастиря, взявши з них найсуворішу клятву зберігати таємниці. Четверо братів-засновників Братства Троянди і Хреста розробили секретний шифр і величезний словник, у якому всі форми мудрости були кваліфіковані во славу Творця...
Незабаром кількість братів досягла восьми. Шосте правило таємного Статуту полягало в тому, що відтепер їхнім знаком буде символ «R. С», який стане печаткою та ініціалами, а саме Братство повинне залишатися невідомим світові протягом 100 років! Після того, як члени Братства врочисто заприсяглися неухильно виконувати ці правила, п’ятеро з них вирушили у віддалені країни. За рік відправилися ще двоє. У новому будинку Святого Духа залишився тільки сам Засновник. Але щороку всі вони зустрічалися разом, обмінюючись новими знаннями.
Коли ж Засновник пішов у свою останню, безконечну путь, ніхто з Братів не знав, де він похований. Його тіло було випадково виявлене одним з Братів, який уже через багато років, під час перебудови будинку, знайшов меморіальну дошку з іменами померлих розенкрейцерів. Він вирішив перенести цю дошку в каплицю, де, як уважав, їй і належало б бути... Але при спробі виламати дошку, від стіни відвалилися кілька цеглин, відкривши потайні двері.
Розенкрейцери розчистили прохід і відчинили ці двері. На дверях, як виявилося, шифром, зрозумілим тільки Братам Троянди і Хреста, було написано: «Через 120 років я повстану». «Традиція» стверджує, що точно через 120 років таємна могила Розенкрейцера була розкрита Вищим капітулом ордену Троянди і Хреста. Там і були виявлені джерела колосальних знань ордену, що... самі по собі поповнювалися протягом усього цього часу!
Згідно з вищенаведеною версією, Братство було засноване 1400 року, але на цій підставі не можна стверджувати, що Християн Розенкрейц і батько С. R. С. — одна й та ж людина!
Згідно з іншою версією, Орден розенкрейцерів був заснований у Стародавньому Єгипті ще в найдавніші часи, які збігаються з періодом царювання Перших Династій. Так, дослідник Г. Гіггінс пише, що розенкрейцери Німеччини не мали взагалі ніякого поняття про своє походження, але за «Традицією» вони вважають, що походять від давніх єгиптян, халдеїв, магів.... Досить дивним є той факт, що організація, до якої входили тисячі членів у всіх країнах Європи і навіть в Америці, змогла зберегти таємничість протягом усього часу. Але факт залишається фактом: орден Троянди і Хреста зумів це зробити! У своїй праці «Таємні символи розенкрейцерства» дослідник Гартман описує орден як «таємничу спільність людей, що володіли надлюдськими, якщо не надприродними силами. Говорять, що вони були здатні пророкувати майбутні події, проникати в найглибші таємниці природи, перетворювати залізо, мідь та олово на золото, виготовляти еліксир життя, за допомогою якого могли зберігати вічну молодість; навіть більше того: дослідники думали, що вони могли повелівати стихійними духами природи і знали секрети Філософського Каменю, субстанції, яка робила його власника всемогутнім, безсмертним та наймудрішим».
Існує також версія, за якою розенкрейцери дійсно мали надприродні здібності, оскільки... вони були громадянами одночасно двох світів. Тож хоча їхні фізичні тіла були матеріальними, але, завдяки вченню Братства, вони були здатні одночасно функціонувати й у загадковому ефірно-астральному тілі, що не піддавалося часовому та просторовому обмеженням. Інакше кажучи, постійним місцем їхнього перебування були інші Плани природи, інші Виміри...
Ось чому дослідники, які намагалися якось обминути пов’язані з існуванням ордену протиріччя, не змогли досягти успіху хоча б тому, що підходили до цієї проблеми з суто фізичної точки зору.
Існує ще одна версія, за якою Орденові розенкрейцерів не менше 12 000 років, тому що він був заснований ще жерцями Світлого лику Атлантиди. Знання й таємниці, які надалі перейшли в спадок орденові, накопичувались і зберігалися ще жерцями прашумерів, праєгиптян і праіндіанців. Ім’я Християна Розенкрейца фігурує й у цьому випадку.
Існує ще й цікава версія, яка пов’язує появу перших розенкрейцерів з датою падіння альбігойського замку Монсегюра в березні 1244 року. Відповідно до неї... четверо вцілілих катарів (альбігойців), хранителів таємничого сувою, ставши невидимими й практично безсмертними, згодом заснували орден у Європі. Але свої катарські імена вони перемінили назавжди. Один із них і прийняв ім’я Християна Розенкрейца!..
Зазначмо, однак, що в «Словнику окультизму» Юліана Тондрьє, доктора філософії та філології, лауреата премії Національного центру наукових досліджень при ЮНЕСКО, у статті, що має назву «Розенкрейцери», є такі слова:
«Витоки цього руху, ймовірно, відносяться до XII століття, а засновником його, скоріш за все, був Раймон VI, граф Тулузький».
Великий Магістр сучасних розенкрейцерів США, Г. Спенсер Льюїс, щодо ранньої історії розенкрейцерів повідомляє:
«Наприкінці VIII століття пілігрими, що відвідали Святу Землю, виявили там невідоме досі таємне товариство, метою якого було надання людям нових знань... Повернувшись, пілігрими розповіли про це товариство графові Тулузькому та іншим окситанським сеньйорам. Тоді шановні окситанці відрядили на Схід одного свого представника, такого собі Арно, який чудово знався на філософії, щоб він налагодив контакт із загадковим товариством...
Арно вдалося виконати ту нелегку місію, що була покладена на нього. Ось що написав він тим, хто його надіслав:
«Товариство це об’єднує людей мовчазних та вельми цілеспрямованих у вивченні наук...»
Тож, повернувшись 804 року до Провансу, Арно й заснував першу в Європі розенкрейцерську ложу. В XII столітті таємні архіви розенкрейцерів були зібрані істориком Фонаріусом та заховані у графській резиденції — Нарбонському замку».
Зазначмо, що сьогодні є вже й певні матеріальні свідоцтва на користь версії Г. Спенсера. Згадаймо, маніхейську дощечку, яка відноситься до VII століття, було знайдено в Окситанії, вона зберігається нині в музеї міста Норбонна. На ній міститься зображення емблеми розенкрейцерів, а також двоє голубів (символіка катарів), які клюють зерно з одної посудинки. Символіка цих двох голубів — Святий Дух та Святий Грааль. Тож це досить вагомий доказ на користь того, що розенкрейцери та альбігойці справді мали тісні контакти...
Є й оригінальне трактування змісту символу Троянди і Хреста. Воно говорить про те, що адепти ордену здатні навчити людину власною волею здійснювати контрольоване вивільнення свого астрального тіла з фізичного. Цей процес символізується поняттям «підняти Троянду з Хреста». Оскільки духовна природа людини ніби «прив’язана» до її фізичної природи у визначених точках, це й символізовано «цвяхами» на розп’ятті. Отже, щирого Братерства можуть досягти тільки ті, хто здатний перебороти обмеження матеріального світу.
Але хоч хай там як, а всі варіанти версій сходяться на тому, що дев’ять розенкрейцерів-Паллідистів з моменту виникнення ордену поповнюють дев’ять Таємних Книг, у яких зберігається вся інформація, накопичена людством з дев’яти основних галузей знань. А напрями тих галузей такі:
1. Техніка пропаганди й психологічної обробки мас. Талбот Менді, що служив свого часу в англійській поліції в Індії, з цього приводу ще 1927 р. писав: «З усіх відомих наук найбільш небезпечна наука, яка займається контролем думок юрби. Тому що вона дозволяє заволодіти цілим світом».
2. Друга книга — найдетальніша фізіологія. Саме вона присвячена вивченню того, що ми називаємо ефірним і астральним тілами. Містить вона й відповіді на запитання, пов’язані з таємницею довголіття й збереженням молодости.
3. Третя книга стосується якнайдетальнішої мікробіології.
4. Четверта — присвячена таємницям трансмутації металів. Саме в ній, відповідно до переказу «Традиції», надано справжній рецепт «Великого Творення».
5. П’ята книга перелічує всі відомі розенкрейцерам учення, присвячені найрізноманітнішим способам зв’язку, як земним, так і позаземним; як із людьми, так і з нелюдськими істотами...
6. У шостій розкривається таємниця гравітації. Саме в цій книзі, ще з часів Атлантиди, зосереджено всі дані щодо конструкції, а також рушійної сили таких, зокрема, легендарних літальних апаратів стародавності, як «вімани».
7. Сьома — присвячена Космогонії, описові справжньої будови Всесвіту.
8. Восьма книга — це наука, присвячена світлові. В ній описано, зокрема, секрет «Вічних ламп». А також іще значно більш цікаві речі. Скажімо, в окультній літературі згадується певний «ліхтар», за допомогою якого можна зробити видимими для людського ока сутності Тонкого світу.
9. Дев’ята книга — це соціологія. Саме в ній і проголошуються дійсні закони та правила розвитку цивілізацій. У цій книзі також містяться знання про те, як передбачати й затримати (або прискорити) розвал великих держав.
...Кожен член капітулу ордену Троянди і Хреста володів тільки однією з цих книг. Він її поповнював і вдосконалював усе життя.
