Ігор Лімборський

ЄВРОПЕЙСЬКІ ЛІТЕРАТУРИ І ГЛОБАЛІЗАЦІЯ: НАЦІОНАЛЬНЕ І ГЛОБАЛЬНЕ У ПРОСТОРІ ХУДОЖНЬОЇ СВІДОМОСТІ

 

Глобалізація, яка охопила різні у культурологічному плані країни, поставила перед окремими європейськими літературами низку складних і неоднозначних за своїми наслідками проблем. Змінюються не лише моделі репрезентації національних літератур, що донедавна претендували на роль “світових”, а й суттєво трансформується уявлення про “включеність” культурних традицій у річище світового письменства. Водночас переглядається і механізм “залучення” письменника до європейського і ширше - світового літературного канону. Спроби деяких відомих літературознавців бодай пунктирно визначити межі канонічності, як це, приміром, зробив Г. Блум у своїй широковідомій праці “Західний канон: книги і літературні школи епох” (“Western Canon: the Books and School of the Ages”, 1994)*, натикаються сьогодні на зрозумілі контраргументи представників мультикультуралізму і постколоніальної критики, які виступають із вимогами не тільки нагально переглянути критерії канонічності, а й взагалі пропонують відмовитися від застарілого, з їхньої точки зору, стереотипу — вписувати письменника в рамки певного канону. Дедалі більше лунає голосів із боку представників тих національних літератур, які зазнали “колоніальної травми”, а відтак до сьогодні не можуть претендувати на роль світових. До того ж останнім часом активно дискутується висунута одним із найяскравіших представників постколоніальної критики Г. Бгабгою ідея “культурної гібридності”, в якій убачають панацею від крайнощів світової глобалізації і можливе втілення ідеальної моделі посткультури. Жодна з літератур, передусім західноєвропейських, сьогодні вже не може претендувати на роль універсальної й відтак остерігається говорити від імені “цивілізації взагалі” і видавати своє приватне, партикулярне за всесвітнє.

————
* Наприкінці 2007 року це видання побачило світ українською мовою у видавництві “Факт”.
© Ігор Лімборський, 2008.
 

Усе вищесказане покладає особливу відповідальність на літературознавців, які ще активно користуються термінами “світова література” (Weltliteratur) і “європейська література”. І хоча, здавалося б, сьогодні вже остаточно науковий загал відмовився від тенденційності європоцентристської моделі літературної історії [7, 8-15], глобалізація все ж таки неодмінно повертає нас до раціонально витлумачених дихотомічних матриць — сильна/слабка, відкрита/закрита культура, що, звичайно, аж ніяк не сприяє плюралізації поглядів на літературні явища в історичній перспективі. Іноді протидія неоуніверсальним цінностям глобалізації нагадує, за словами П. Бергера, “картину культурного землетрусу, поштовхи якого відчуваються практично у всіх регіонах світу” [1, 17].

Небезпека проекту глобалізації проглядає уже в самій стратегії — порівнювати так звані “сильні” країни щодо їхніх економічних і культурних потенціалів, а вже потім прикладати вироблені критерії до країн, які традиційно вважають “слабкими”. Це значною мірою і визначає “лінії розломів” між основними світовими цивілізаціями, — ідея, яку теоретично обґрунтовує у своїх працях С. Гантінґтон [3, 11]. Причому особливо наголошується на тому, що “зіткнення цивілізацій” (clash of civilizations) означає протистояння різних культур. В оцінці великого значення культур у поширенні постсучасного капіталізму у світі близький до Гантінґтона і його опонент Ф. Фукуяма, який, щоправда, не схильний бачити трагічні перспективи у конфліктах між цивілізаційними полюсами світу. Висуваючи ідею культури як одну з основоположних констант, що потужно сприяє економічному розвою будь-якої країни за часів глобалізації, цей дослідник вважає, що “розвинуті країни слід порівнювати лише з іншими розвинутими країнами” [10, 43]. Іншими словами, “урбаністичний модернізм”, який асоціюється передусім із західною культурною парадигмою, й ідеологічно обґрунтований уже за доби європейського Просвітництва, все ще залишається показовою рисою західної культурної свідомості, яка ще відтоді, тобто з ХVІІІ ст., намагалася поширити свої культурні впливи на марґінальну периферію Європи. Сьогодні ця теза обертається процесами поступової універсалізації і навіть уніфікації різних культурних ареалів Європи, що підтверджує наявність стратегічної мети морфології людської культури, котру О. Неклесса висловив так: “Світ людей у всіх своїх трансформаціях і проектах прагне все ж до своєрідної ікономії — втілення повноти свого зразка при збереженні динамічної цілісності, яка, власне, і є його історією” [6, 28]. Ідеальний зразок, зрозуміла річ, бачиться переважно на Заході, який і визначив креативні лінії самого процесу глобалізації.

Постмодерність рішуче підірвала уявлення про усталені стереотипи комунікації між окремими національними літературами. З’являються новочасні наративи глобалізації, які все ще претендують на втілення колишнього просвітницького проекту — приведення людства до однієї раціонально побудованої системи, яка постане на основі традиційних європейських демократій та уламках колишнього соціалістичного табору. Саме ці процеси можуть активно посприяти глобальному поширенню капіталізму в його найновітніших формах та створять ґрунт для впровадження нових інформаційних технологій. Виникає нова символіка корпоративної риторики, яка часто асоціює — і не безпідставно — глобалізацію як нову мову або навіть наратив влади. Природно, що за таких обставин постає закономірне запитання: що представляє собою сьогодні “європейська література”?

Безперечно, це питання виходить далеко за рамки однієї національної літератури і потребує теоретичного осмислення не тільки сьогоднішнього стану європейської культури, а й заглиблення у витоки тих процесів, які стимулювали появу самого терміна “європейська література”. Французькі компаративісти Д. Суйлер і В. Трубецькой сьогодні говорять про нову якість “поєднання” національних художніх дискурсів окремих європейських країн, — якість, яка здатна створити нову спільність: “Європейська література — термін, до якого часто звертаються, і він є, безперечно, основоположним: сучасному читачеві варто уважно все оцінювати. Кожна література грає на своєму інструменті, але разом вони створюють спільну мелодію. Щоправда, цей термін спонукає взагалі до відповіді на запитання: що таке література?” [12, XIV]. І, власне, вже тут з’являються підстави для численних дискусій, які змушують нас заглиблюватися в саму природу художньої літератури. Зазначаючи, що термін “література” в європейських мовах доволі недавній (він датується чи не ХVIII ст. ), Ц. Тодоров, спираючись на постструктуралістський підхід до художнього тексту, вважає, що можна “будь-який текст читати як “літературний”: питання його істинності не поставатиме, оскільки він сприйматиметься як літературний, а не навпаки” [9, 9]. Власне, вже постмодернізм, як європейський, так і американський, продемонстрував хитку межу між різними текстуальними площинами літературних/нелітературних текстів у плані референції, де губляться зв’язки між знаком і предметом, а знак відсилає не до реальності, а до іншого знаку. В результаті постає феномен гіперреальності, в основі якої численні симулякри як символічні “замінники” реальності, на чому особливо наголошував Ж. Бодрійяр. Показовими тут є твори У. Еко, М. Павича, К. Воннегута, Д. ДеЛілло, Т. Пінчона. Це ставить нове принципове запитання — чи існує “література” як факт світової (європейської) культури, чи йдеться лише, за словами того ж Ц. Тодорова, про “типологію дискурсів”, яка має домінувати при визначенні опозиції — література і нелітература? [9, 20]. Словом, друга складова словосполучення “європейська література” — “література” — сьогодні стає предметом серйозних теоретичних розмірковувань і сумнівів.

Щоправда, в історії світового літературознавства здійснювалися авторитетні спроби зберегти уявлення про європейську літературу як про специфічну культурну єдність, яка має низку визначальних типологічних характеристик. Для Е. Курціуса це наявність для літератур Європейського регіону генетично спільного коріння: вони постали на підставі двох культурних складників — антично-середземноморського і сучасного західного. Це і зумовило характер подальшого розвою європейської літератури у напрямові розбудови спільних для окремих національних літератур жанрових систем, типології сюжетів, відповідних стильових форм та їхньої закономірної зміни в процесі еволюції. Щоправда, і цей видатний німецький дослідник небезпідставно при цьому зазначав: європейська література — “одностайність, яка, якщо розділити її на пласти, одразу ж ховається” [4, 24].

Явище культурної фрагментації — глобальна ознака і один із найскладніших парадоксів “зближення світів” початку ХХІ ст. Словом, момент, про який писав Е. Курціус, — момент розділення європейської літератури на “пласти” — відбувається сьогодні надзвичайно швидкими темпами. Іноді це відбувається шляхом включення в неї “інших” голосів, які від епохи Просвітництва сприймалися з європоцентристської перспективи як віддалена периферія європейського літературного життя. Йдеться, наприклад, про літератури Слов’янського регіону, в деяких спостерігалося не лише хронологічне “запізнювання” на тлі західних, а й не так явно виражений зв’язок зі спадщиною античності, а також так звана “неповнота” стильових потоків. Тим більше, що перед деякими з цих літератур, серед яких можна назвати сербську, словенську, болгарську й українську, тривалий час, принаймні у ХVIII — першій половині ХІХ ст. , не поставало завдання: надолужити наявний “розрив” між ними й іншими літературами, які донедавна називали “розвиненішими”. Актуальнішою виявилася проблема надто далека для західноєвропейських літератур, — вони мали довести існування свого національного літературного дискурсу як цілком суверенного і незалежного, який спроможний відбивати у художньому слові життя своєї національної спільноти. Не було тут надмірного захоплення європоцентристськими стандартами раціоналізму і раціоцентризму, а також склалося обережне і помірковане ставлення до західноєвропейського досвіду в його крайніх виявах. Це, наприклад, вилилося в надзвичайно суперечливу рецепцію таких явищ західноєвропейських літератур, як руссоїзм і вольтер’янство [5, 41—43, 96—103], причому іноді навіть не акцентувалася принципова різниця між цими двома течіями європейського Просвітництва. В українського поета початку ХІХ ст. П. Білецького-Носенка в поемі “Горпинина, чи Вхопленая Прозерпина” і Руссо, і Вольтер опинилися в пеклі, де мали надзвичайно жалюгідний вигляд.

Природно, що ці літератури за доби глобалізації одержують новий шанс щодо свого включення в парадигму “європейських літератур” на паритетних правах із тими літературами, які донедавна перебували в авангарді художнього поступу. Хоча при цьому і лунають голоси про те, що “розширення канону” насправді означає його деструкцію” [2, 12]. Щоправда, постмодерністське “перевертання ієрархій” передбачає саме процеси деструкції канону. Реабілітація раніше “замовчуваних” культурних голосів, у яких за кілька століть склалося уявлення про їхню “неповноту” (як про це, наприклад, писав Д. Чижевський щодо української літератури: “неповна” нація здатна створити лише “неповну” літературу), стимулює до перегляду культурної карти Європи. В результаті можливі процеси формування нових діалогічних форм спілкування всередині європейських літератур, змінюються погляди на їхню історію. “Зони контактів” між різними літературами сьогодні не тільки радикально переосмислюються, а й виробляються нові методологічні підходи до їхньої оцінки, передусім зорієнтовані на компаративізм із його інтегральним інструментарієм. Адже цілком зрозуміло, що рівень взаємодії між такими літературами, як французька (англійська або німецька) і українська (сербська, словенська, болгарська) істотним чином відрізняються від тих, які спостерігалися всередині між згаданими західноєвропейськими літературами. Водночас такі літератури, як польська і російська, вже за часів Просвітництва фактично вирішили своє надзавдання — подолати історико-культурний розрив між ними і західноєвропейськими літературами. А це, власне, порушує питання про можливі різні шляхи слов’янських літератур, за допомогою яких вони утверджувалися у світі. Щоправда, в цьому плані і західноєвропейські літератури не створюють якусь принципову цілісність і єдність і не завжди підпорядковуються спільним для них законам художнього розвитку. Серед них також мають місце процеси хвилеподібного “запізнювання”, “надолужування втраченого”, “вирівнювання” за певним зразком. Показовою в цьому плані може бути німецька література, яка внаслідок історичних причин, за словами Е. Курціуса, “ніколи не спромоглася змагатися з літературами романського світу. Її година пробила за Гетевої доби. Доти вона приймала опромінення ззовні, однак сама нічого не випромінювала” [4, 44]. Звернення до доби пізнього європейського Просвітництва і до постаті Гете з боку літературознавця видається цілком закономірним, якщо пригадати, що у першій половині ХVІІІ ст. у Німеччині пріоритетними напрямами були бароко разом зі “старим” класицизмом, що засвідчувала собою творчість Й. Гюнтера, Б. Г. Брокеса і Ф. Гагедорна.

У Блума “страх впливу — це психологічне змагання сильного письменника з іншим сильним письменником (Толстой — Шекспір) з метою створити в герці шедевр, але не йдеться про культуру як систему, яка використовує дефенсивні механізми.

Глобальний проект творення нового типу культурного розмаїття повертає нас до нового осмислення і реінтерпретації Просвітництва й неоуніверсалізму. Адже новий глобальний підхід при всіх історичних суперечностях все ж таки хоче акцентувати особистісне, індивідуальне, взагалі обстоює еталон індивідуального вибору в усьому, протистоїть застарілому принципу політики і стратегії, яка підносить групове, локальне, вузькорегіональне, — гасла, які з усією очевидністю намагалися реалізувати європейські просвітителі. Глобалізація не обіцяє нової гомогенності, пошуків однієї цивілізаційної мети, це пошук нової єдності через нове осмислення різноманітності, нове поєднання культур і субкультур, пошук можливості почути окремі “голоси”, які донедавна не помічалися. Інша річ, що право одиниці — так вже сталося історично — завжди обстоювалося в результаті протидії та протистояння тому, що нав’язувалося іззовні, намагалося підпорядкувати собі, профанувати саму ідею свободи вибору, нівелювало національно своєрідне. Йдеться про міфологізацію “свого” і “чужого” в європейському дискурсі, коли “своє” — це, як правило, автохтонне, культурно близьке, а “чуже” ще потребує прискіпливої перевірки задля того, щоб воно стало фактом асиміляційних процесів “своєю” культурою. Адже ані Вольтер, ані Монтеск’є, ані Шльоцер — теоретики європоцентризму — навіть не могли передбачити того, що їхні ідеї знову виявляться настільки актуальними на початку ХХІ ст. і будуть потребувати і кардинального переосмислення, і нових стратегій для свого втілення.

У цьому плані європейська література стає полем випробування політичних й ідеологічних акцій сприйняття/несприйняття окремих національних літератур як пріоритетних або провідних. Усе це підсилюється пошуками нового ідеального адресата — “громадянина світу”, який успадковує свої інтелектуальні знання з епохи Просвітництва і намагається пристосувати їх до реалій глобальної постісторії. В результаті можливе формування єдиного віртуального простору текстів європейської літератури, як про це сьогодні пише французький компаративіст Ж. Аккет, віддаючи тут, щоправда, пріоритетне значення французькій літературі [11, 29—41]. Стереотип ідентифікувати свій національний художній дискурс із загальнокультурним, загальноєвропейським усе ще спрацьовує як своєрідна “культурна пастка”, закладена тими ж просвітителями.

Важливою ознакою європейської літератури є уявлення про її окремий індивідуальний образ (Gestalt), над яким тяжіє спільна для окремих національних літератур доля (Geschicks). Проте це ще не означає радикальної відмови за доби глобалізації від національних форм метанарації, які сьогодні породжують нові глобальні тексти і контексти. За таких трансформацій особлива роль покладається на реципієнта — читача, якого за доби глобалізації та мультикультуралізму можна уявити як “людину пограниччя”, культурного індивіда, який свідомо грає багатьма ідентичностями і має щасливу можливість багатомірного бачення себе та довкілля [8, 20]. Власне, в його свідомості і може “закріпитися” цей мінливий і динамічний образ “європейської літератури”, який сьогодні репрезентує розмаїту палітру національних дискурсів із пріоритетністю “інаковості” як константи художнього мислення, де немає місця для поділу літератур на більш або менш розвинені, “повні” або “неповні”, центральні або маргінальні.

У цілому глобалізацію в її стосунку до європейських літератур не можна оцінити однозначно за негативною чи позитивною шкалою. Вона містить у собі одночасно і надію, і відчуття небезпеки хоча б через те, що той, хто буде активно протистояти впливам глобалізації, ризикує в результаті опинитися на задвірках європейського культурного життя. Проте існує небезпідставна надія на те, що глобалізація не призведе до суцільної гомогенізації — це означало б крах європейської літератури, а буде розвиватися динамічно, відкриваючи шлях для більшої розмаїтості та багатополярності у розумінні художніх процесів в історії Європи. Приймаючи до уваги той факт, що навіть сьогодні деякі європейські літератури не готові до контремісії — поширення свого культурного впливу по всьому світу, залишається також і надія, що історія літератур європейських країн буде сприйматися незабаром не як єдиний “шаблон”, а як наявність багатоликого культурного простору, в якому національне розмаїття залишиться типологічною ознакою такої культурної єдності, яка і складає саме поняття “європейська література”.

 
        Ігор Лімборський, доктор філологічних наук, професор кафедри теорії і практики перекладу та компаративістики Черкаського державного технологічного університету

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Бергер П. Культурная динамика глобализации // Многоликая глобализация. Культурное разнообразие в современном мире /Под ред. П. Бергера, С. Хантингтона. — М. : Аспект Пресс, 2004. — С. 8 -24.

2. Блум Г. Західний канон. Книги на тлі епох. — К. : Факт, 2007. — 720 c.

3. Гантінгтон С. П. Протистояння цивілізацій та зміна світового порядку. — Львів: Кальварія, 2006. — 472 с.

4. Курціус Е. Європейська література і латинське середньовіччя. — Львів: Літопис, 2007. — 750 c.

5. Лімборський І. В. Європейське та українське Просвітництво: незавершений проект? Реінтерпретація канону і спроба компаративного аналізу літературних парадигм. — Черкаси: ЧДТУ, 2006 . — 343 c.

6. Неклесса О. Ordo Quardo — четвертий порядок: пришестя постсучасного світу // Глобалізація. Регіоналізація. Регіональна політика. Хрестоматія з сучасної зарубіжної соціології регіонів. — Луганськ: Альма-матер; Знання, 2002. — С. 26 — 49.

7. Перкінс Д. Чи можлива історія літератури? — К. : Видавничий дім “Києво-Могилянська академія”, 2005. — 152 с.

8. Тлостанова М. В. Проблема мультикультурализма и литература США конца ХХ века. — М. : ИМЛИ РАН, “Наследие”, 2000. — 440 с.

9. Тодоров Ц. Поняття літератури та інші есе. — К. : Видавничий дім “Києво-Могилянська академія”, 2006. — 162 с.

10. Фукуяма Ф. Великий разрыв. — М. : АСТ, Ермак, 2004. — 476 с.

11. Haquette J. L. Lectures Europйennes: Introduction а la Pratique de la Littйrature Comparйe. — Rosny-sous-bois: Brйal, 2005. — 254 p.

12. Souiller D. , Troubetzkoy W. Littйrature compareй. — Paris: Presses Universitaires de France, 1997. — 788 p.

Черкаси