Марта ТАРНАВСЬКА

Колумбійський симпозіум про Юрія Лавріненка

Велика чотирикутна площа між класичними будинками Колумбійського університету — це живе серце інтелектуального Нью-Йорка. Тут у приміщеннях престижної університетської бібліотеки Батлера, відбувся 25 жовтня 2007 року науковий симпозіум, присвячений творчості Юрія Лавріненка. Юрій Лавріненко — знакова постать української діаспори. Він — поряд із такими лідерами українського інтелектуального життя, як Іван Кошелівець, Юрій Шевельов і Григорій Костюк — довгими десятиліттями надавав тон українській еміграційній культурі, зокрема як літературний критик і літературознавець. Лавріненко помер у Нью-Йорку 1987 року на 82-му році життя. Родина Лавріненків передала його друковану спадщину і рукописні архіви під опіку бібліотек Колумбійського університету, і сьогодні ця спадщина, яка складається із 87 архівних пачок, збагачує спеціалізовані архівні збірки ім. Бориса Бахметова, які присвячені матеріалам російської і східньоевропейської історії. Саме цей архів, у співпраці з Українською програмою Колумбійського університету, що її підтримує Фонд кафедр українознавства, і були спонсорами наукового симпозіуму. Симпозіум був розголошений на інтернеті і на афішах на кемпусі університету і зібрав добірну публіку (понад 50 осіб), що включала українців і неукраїнців, нью-йоркчан і осіб, прибулих з віддалених штатів, в тому числі і найближчу родину Юрія Лавріненка — його дочку Ларису з чоловіком Гіларієм Зарицьким та сина Миколу з родиною.

Відкрили симпозіум і привітали зібраних заступник директора університетської бібліотеки Патриція Ренфро, куратор Бахметовського архіву Татяна Чеботарьова і архівіст Катерина Шраґа, а проводив програму бібліотекар-спеціаліст регіональних досліджень Росії і Східньої Европи Джаред Інґерсолл. Першою виступила Лариса Лавріненко.  Вона подала детальну біографію свого батька, який народився 1905 року на Київщині, закінчив 1930 року Харківський інститут народної освіти, був у ранніх тридцятих роках кількакратно арештований, а від 1935 до 1939 був ув’язнений в концентраційному таборі у Норильську, на півострові Таймир у Крижаному океані в Арктиці.  До США прибув 1950 року і тут працював спершу на різних випадкових роботах, а згодом як дослідник-бібліограф і як радіокоментатор. Лариса Лавріненко підкреслила, що тільки після батькової смерти, переглядаючи його архів, вона почала глибше пізнавати свого не повністю знаного їй досі батька.

Архівіст Катерина Шраґа дала опис і характеристику матеріалів Лавріненка, збережених в архіві, підкреслюючи, що це не лише персональний архів, а біографія цілого покоління.

Д-р Марко Андрейчик, який під цю пору як стипендіат Наукового товариства ім. Шевченка читає курси української літератури в Колумбійському університеті, у своїй доповіді звернув увагу на важливість зредагованої Лавріненком антології “Розстріляне відродження” та її появи друком 1959 року: вона вийшла на книжковий ринок саме в час, щоб після часткової постсталінської відлиги здобути величезний вплив і на поетів-шістдесятників, і на літературознавство того часу, яке — після Лавріненкової антології — вже не могло повністю ігнорувати “розстріляне відродження” 20-х років в Україні. Д-р Андрейчик зробив і критичне зауваження в бік Лавріненка: Юрій Андріянович свого часу недооцінив появу роману “Місто” Валер’яна Підмогильного — в цьому він істотно помилився: історія літератури, всупереч ранній рецензії Лавріненка, вважає цей роман одним із кращих творів української літератури взагалі.

Богдан Рубчак, професор-емерит Іллінойського університету в Чікаґо і промінентний поет т.зв. Нью-Йоркської групи, говорив і про свої зустрічі з Лавріненком, і про два найважливіші твори Лавріненкового життя: антологію “Розстріляне відродження” та мемуари про Норильськ “Чорна пурга”. Аудиторія, обізнана з роллю Юрія Лавріненка у промоціюванні поетів Нью-Йоркської групи, сподівалася, можливо, панегірика вчителеві, але Богдан Рубчак висловив думку, що Лавріненкова любов до Нью-йоркської Групи була своєрідним непорозу­мінням: він намагався спрямовувати цих поетів у бажаному для нього напрямі, і це йому не вдалося. Професор Рубчак звернув увагу на факт, що Лавріненко мав свої уподобання і пересуди; літературою з-перед 1920-х років він не цікавився, пропагував літературу вітаїзму, самовбивство Хвильового вважав межевою подією історії української літератури, недооцінював значення таких авторів, як Майк Йогансен, Клим Поліщук, Михаль Семенко.

Д-р Марко Стех, співдиректор видавництва Канадського інституту українських студій, літературознавець і письменник, який прибув на симпозіум з Торонто, відклав підготовлений текст власної доповіді, щоб не повторяти наведених уже фактів і думок, і включився у цікаву дискусію з попередніми доповідачами. Він виправив деякі помилкові твердження щодо участи Лавріненка в мистецькому українському русі (МУР), розповів про цікаві згадки про Лавріненка в листуванні Ігоря Костецького, архів якого Стех саме досліджує, звернув увагу на дуже вдало впроваджені Лавріненком у літературознавство терміни “нео-барок” і “розстріляне відродження”. В живій дискусії, що виникла, доповідачі висловлювали свої погляди на Лавріненкову тезу про “літературу межевих ситуацій”, зокрема на його інтерпретацію таких постатей, як Павло Тичина і Тодось Осьмачка.

Програма симпозіуму, зрозуміла річ, велася англійською мовою. Але насамкінець Катерина Шраґа прочитала українською мовою есей — враження недавнього фулбрайтівського стипендіята з України Тетяни Шестопалової, чи не першого дослідника, що використовував матеріали Лавріненкового архіву. Шестопалова зокрема звернула увагу на Лавріненкову мистецьку реакцію на твори Миколи Хвильового — його маловідомі драми “Мати і я” та “Аглая”.

На шостому поверсі, у приміщеннях Бібліотеки рідкісних книг і рукописів, де архівіст Катерина Шраґа підготувала у п’яти ґаблотках виставку вибраних листів, документів, фотографій і книжок з архіву Лавріненка, відбувся багатий фуршет з вином і закусками, де гості мали змогу у відпруженій атмосфері ділитися враженнями про почуте у доповідях, знайомитись, спілкуватися та згадувати Юрія Лавріненка і його прижиттєвий і посмертний вплив на розвиток української культури.

США, Філадельфія