Орхан ПАМУК
БІЛА ФОРТЕЦЯ
З турецької переклала Ганна РОГ
Що інше, окрім розпалу любови, може означати цікавість, пробуджена незнайомцем, котрий несподівано втручається в наше життя і ми усвідомлюємо, що без Нього наше існування позбавлене жодного сенсу?
Марсель Пруст
Хорошій людині та любій сестрі Нільгюн Дарвиноглу (1961—1980) — присвячує автор
Вступне слово
Цей рукопис я знайшов 1982 року, у тому “архіві” непотребу Габзейського губернаторства, де щоліта протягом тижня вже мав за звичку копирсатись. Знайшов рукопис на дні запиленої скрині, по вінця забитої наказами, діловими паперами, реєстраціями купчих, судовими актами, офіційними документами. Він одразу привернув мою увагу, адже яскраво виблискував серед документів згаслої держави, переплетений блакитним папером із витонченим орнаментом ебру, а тому нагадував чарівну казку; мене здивувала дивовижна каліграфічність почерку. Здається, рукою іноземця на першій сторінці рукопису, ніби щоб більше мене заінтригувати, було написано: “Пасинок ткача ковдр”. Іншої назви не було. Не гаючи часу, з великим задоволенням я гортав сторінки, на полях яких ніби рукою дитини було намальовано людей з дрібними головами в одязі, обшитому тисячами ґудзиків. Я полінувався переписати цей дивовижний, без зайвих перебільшень, рукопис і за секунду вже пхав його до сумки. Так, я поцупив рукопис із цього смітника, який навіть наймолодший губернатор не наважиться поіменувати архівом, я скористався довірою прибиральниці, а вона, звісно, й подумки не чекала від мене такого вчинку.
—————Перекладено за виданням: Orhan Pamuk. “Beyaz kale”,
© Ганна Рог, переклад, 2008.
Спочатку я не міг збагнути, що мені робити, крім як перечитувати твір знову й знову. Я сумнівався в цій історії, відтак більше цікавився наративністю рукопису, аніж його науковою, культурною, антропологічною чи, знову ж таки, його історичною цінністю. Особливо мене цікавила саме постать автора. Оскільки я з друзями був змушений залишити університет, то повернувся до дідової професії енциклопедиста. Виникла думка розмістити статтю про автора рукопису в “Енциклопедії відомих”, за історичну частину якої відповідав я.
Свій вільний від енциклопедії та всіляких забав час я віддав цій справі. Деякі з описаних у творі подій не відповідали реальності, це я зрозумів, звернувшись до основних джерел, які зображували історичне тло того періоду. Наприклад, за п’ять років перебування Кьопрюлю на посаді головного візира в Стамбулі справді була велика пожежа, це відображено в документах, а ось про епідемію чуми, яка так швидко розповзлася містом ( і це описано в книзі й заслуговувало, здавалося б, на увагу), в них не було й слова. Імена деяких візирів цього періоду використано не точно, ба переплутано з іншими; годі казати, змінено! Імена головних астрологів не збігалися з указаними в документах Двору, та я не звертав на це уваги, вбачаючи в цьому особливість художнього задуму автора. З іншого боку, зображені в творі події відповідали історичній дійсності, про це свідчили навіть деталі: наприклад, убивство головного астролога Хусейна-ефенді, що сталося під час полювання султана Мехмета Четвертого на зайців у садах Мірахорського маєтку, описане так, як це бачимо в хроніках історика Наїми. Я зрозумів, що автор рукопису був великим шанувальником книг та й неабияким мрійником. А при написанні твору користувався різноманітними матеріалами, переглянув чимало літератури й, звісно, дещо використав у своїй роботі. А може, він читав лише хроніки славетного мандрівника Евлії Челебі, до речі, він стверджував, що був особисто з ним знайомий. Я щосили намагався натрапити на слід автора, та всі мої розвідки по стамбульських бібліотеках були марними. Серед книг, рукописів, представлених Мехмету ІV в період з 1652 до 1680 року, я не знайшов сліду ні в бібліотеці Палацу Топкапи, ні в інших бібліотеках, куди, як мені здавалось, рукопис міг би потрапити. Єдине, що я надибав у бібліотеках, — це твори, переписані “писарем-шульгою”, про якого йшлось у моїй книзі.
————* Великий візир у 1656—1661 рр. за правління Мехмета ІV.
Деякий час намагався прослідкувати долю названого рукопису, та втомився й від цього. Шквал моїх листів до італійських університетів приносив лише невтішні відповіді. Якось я навіть подався на цвинтарі Ґебзе, Дженнетхісара, Ускюдара, щоб віднайти ім’я людини, котра написала книгу, не наважившися зазначити своє ім’я, але й ці пошуки були марними. Я поставив крапку на своїх розслідуваннях та написав статтю для енциклопедії, виходячи лише з самого рукопису. Як і очікував, статтю не прийняли до друку, і не тому, що її науковість була сумнівною, а тому, що людина, про яку я писав, була недостатньо відомою.
Може, саме тому моя пристрасть до цього твору невпинно зростала. Я навіть думав лишити роботу, однак любив її, своїх колег. І кожному, хто траплявся мені на шляху, з неймовірним захопленням розповідав про рукопис, ніби я його не знайшов, а сам написав. Щоб привернути до твору увагу, торочив про його надзвичайну символічність, актуальність для сьогодення; стверджував, що, лише прочитавши рукопис, зміг по-справжньому зрозуміти нашу дійсність. На мої слова зреагувала молодь, яку переважно цікавлять проблеми політики, насилля, демократії, взаємин Схід—Захід, та й вона з часом, як і найближчі мої друзі, стала байдужою. Один мій товариш, професор, після довгих умовлянь теж переглянув твір і, повертаючи, сказав, що подібних рукописів існує тисячі, вони зберігаються у переповнених скринях, запустілих дерев’яних будинках Стамбула. І якщо мешканці тих будинків не шанують їх, як Священний Коран, місце якому відведено високо під стелею, то їхні сторінки стають як знахідка для розпалення печі.
Перечитуючи рукопис знову й знову, я, як та дівчина в окулярах, що має відвагу не випускати з руки цигарку, наважився видати рукопис. Читач помітить, що, адаптуючи твір до сучасної турецької мови, я геть забув про стиль. Прочитавши декілька рядків рукопису, йшов до іншого столу, в іншій кімнаті, де лежали мої папери, й переказував прочитане як пам’ятав, звертаючи увагу лише на мову. Назвав твір не я, а видавництво, яке згодилося друкувати цей рукопис. Епіграф, упевнений, викликатиме запитання. Мені здається, що найбільшою хворобою сьогодення є спроба відшукати зв’язок між усім. Я теж в обіймах цієї хвороби, тому й друкую твір.
Фарук Дарвиноглу
РОЗДІЛ 1
Ми пливли з Венеції до Неаполя, коли турецькі кораблі перетнули нам дорогу. Наших було три кораблі, а їхнім галерам, які виступали з туману, не видно було й краю. На кораблі раптом спалахнув неспокій, усіх охопив страх. Серед веслярів, які переважно були турками та маґрибцями, чулися веселі посвисти, а в нас серце впало. Наше судно, як і два інших, узяло курс на захід, до берега, однак ми не змогли набрати швидкости та втекти. Капітан, боячись можливого покарання, коли ми потрапимо в полон, не наважувався віддати наказ шмагати що є сили веслярів-невільників для прискорення руху. Пізніше я часто згадуватиму капітана, вважаючи, що саме через його легкодухість моє життя так змінилось.
А зараз мені здається, що якби капітан не злякався, ось тоді моє життя змінилося б. Життя, як відомо, не є наперед визначеним, і все, що з нами трапляється, — лише ланцюг випадковостей. Але, навіть знаючи це, інколи, переглядаючи своє життя з площини теперішнього, пересвідчуєшся, що цей ланцюг випадковостей є не чим іншим, як закономірністю. Зі мною це також трапилося. Зараз, коли я сиджу за старим столом, намагаючись писати книжку, й згадую барвистість турецьких галер, що привидами виходили з туману, є чи не найкращий час для написання якоїсь історії.
Коли капітан побачив, що інші судна успішно пробралися через турецькі галери та розчинились у тумані, він окрилився надією й наваживсь прискорити веслування полонених батогами, однак було запізно, окрім того, батоги виявились недієвими для рабів, які відчули запах свободи. Добрий десяток різнобарвних турецьких галер, розсікаючи завісу туману, рушили на нас. Цього разу капітан був налаштований войовниче, але, як мені здалося, не проти ворогів, а проти своєї слабкодухости й сорому. Батоги хлистали щосили, а він розпоряджався лаштувати гармати до бою. Його бажання оборонятися, що загорілося так пізно, щезло в лічені хвилини. Нас охопила стіна гарматного полум’я, і якби ми не прийняли рішення здатися й не підняли білий стяг, судно пішло б на дно.
Очікуючи на турецьку галеру посеред спокійного моря, я спустився до каюти. Почав прибирати речі, ніби чекав не на ворогів, які змінять моє життя, а на гостей, двох хороших друзів. Відкрив скриню й став задумливо перебирати книжки. Гортав сторінки книжки, яку придбав за чималі гроші у Флоренції, на очі наверталися сльози. Чув крики, нервове тупотіння ніг десь нагорі, галас, а в голові засіла думка, що ось-ось мені доведеться попрощатися з цією книжкою, та, попри все, мені хотілося думати лише про зміст сторінок. Здавалося, поміж речень, рядків книжки, у її змісті було заховане моє минуле, з яким так не хотілося розлучатись. Наче молитву, промовляв рядки з книжки, які хаотично траплялися мені на очі; я хотів назавжди закарбувати її зміст у пам’яті, щоб тоді, коли прийдуть вони, згадати не їх і не ті катування, що чекають на мене, а барви свого минулого, які спливатимуть зі словами цієї любої книжки, так палко закарбованими в душі.
Тоді я був іншою людиною, з іншим іменем, яким називали мене мати, наречена та друзі. Й досі бачу сни про того молодика, яким був я, чи, може, мені так здається. Від цих снів прокидаюсь у холодному поту. Йому було 23 роки, він міг розрізняти невиразні барви неіснуючих країн, які вигадуємо ми, тварин, які ніколи не існували в природі, небувалої зброї, навчався мистецтва й науки у Флоренції та Венеції, був переконаний, що тямиться на астрономії, математиці, фізиці та живопису. Це був амбітний молодик, що з легкістю засвоїв усе, що було створено до нього; самовдоволена посмішка не зникала з його вуст, він не сумнівався в своїй неперевершеності та талановитості — словом, це був звичайний молодик. Коли я згадував своє минуле, а робив це часто, мені навіть соромно ставало, що тим самовпевненим чоловіком, який ділився з нареченою своїми планами, почуттями, проектами, поглядами на світ, науку та абсолютно природно сприймав той факт, що кохана відверто обожнює його, був я. Розраджую себе тим, що одного дня уважний читач, який від початку до кінця прочитає мою історію, зрозуміє, що між тим молодиком і мною не лишилося нічого спільного. Напевне, читач подумає, як і я зараз, до речі, що одного дня розповідь юнака продовжиться із того місця, на якому він спинив своє життя, щоб зануритися в улюблені книжки.
Коли турки ступили на корабель, я поскладав книжки в скриню і вийшов з каюти. На палубі юрмились наші. Їх зігнали докупи і роздягали догола, шукаючи поживи. Від такого гармидеру мені хотілося стрибнути в воду, однак уява малювала рій випущених з луків стріл, кремезних аскерів, які наздоганяють мене, аби вбити, ба, я не орієнтувавсь у просторі, не відав, яка відстань до берега. Спочатку мене ніби не помічали. Раби-мусульмани, звільнені від кайданів, радісно свистіли, а деякі вже шмагали своїх тиранів батогами, з усією пристрастю помсти. Через деякий час мене знайшли в каюті. Почали перекидати речі, в пошуках золота потрошили валізи, скрині. Потім з’явився вояк, він узявся розглядати залишені книжки, погортав їх, а потім потяг мене до свого капітана.
Капітан повівся зі мною добре, лише потім мені стало відомо, що він був венецієць, який навернувся до ісламської віри. Розпитував, що я вмію робити, на чому розуміюся. Щоб не потрапити на галери, я зразу випалив, що цікавлюся астрономією, вмію орієнтуватися по зірках уночі, однак зацікавлености це не викликало, тоді я сказав, що працюю лікарем, бо й книжок у мене було чимало з анатомії. За мить переді мною вже стояв вояк з відірваною рукою, тож довелось виправдовуватися, що я не хірург. Ще трохи, й мене кинули б на весла, та капітан, який бачив мої книги, запитав, чи я знаюсь на сечі та пульсі. Я відповів, що так. Це врятувало мене від галер та зберегло дещо з моїх книг.
Лікарські вміння коштували мені дорого. Всі інші християни, які потрапили на весла, відразу зненавиділи мене. І якби їхня воля, то вони звели б зі світу мене ще в першу ніч, коли нас усіх зачинили в трюмі. Їх зупинило лише те, що я мав якийсь незрозумілий для них зв’язок із турками. Нашого слабкодухого капітана в настанову іншим було страчено — веслярі посадили його на палю, та цього їм здалося замало — відрізали йому ніс, вуха та пустили в човні у море. Коли в турків, яких я лікував, звертаючись до здорового глузду, а не до своїх вигаданих знань з анатомії, загоїлись самі по собі рани, всі сліпо повірили в мої лікарські здібності. Й навіть дехто з моїх ворогів, які неодноразово намагалися переконати турків, що насправді я не лікар, уночі приходили до мене й показували рани, благаючи про допомогу.
До Стамбула ми ввійшли з великими почестями. Від нас не відводив очей малолітній падишах. Було піднято тисячі османських прапорів, а юні стрільці метали стріли в наші приспущені знамена, убрази Діви Марії, перевернуті хрести. Земля тремтіла від гармат із салютними зарядами. Врочистості, які я спостерігав то зацікавлено, то зі збридом, затяглися — від літньої спеки люди у натовпі почали втрачати свідомість. Надвечір ми кинули якір у районі Касимпаші. Нас закували в кайдани, щоб показати падишахові, а вояків, щоб виставити на посміх, одягли в кінську збрую задом наперед, на шиї капітанів та офіцерів начепили залізні пута і, тріумфуючи, під супровід награбованих з корабля сурм та барабанів, повели до палацу. Люд, що зібравсь обабіч шляху, радісно й зацікавлено розглядав нас. Падишах потайки відібрав з представлених йому полонених найкращих. А нас відвели до в’язниці Садик-паші, що в Галаті. В’язниця була жахлива, в багні крихітних камер гнило сотні полонених. Щоб практикуватись у своїй новій професії, я знайшов тут чимало людей, деяких навіть пощастило вилікувати. Церберам, у яких боліли ноги та спини, я призначав лікування. Так отримав незначні привілеї, як-от камеру, до якої потрапляло сонячне проміння. Спостерігаючи полонених, я не лінувався дякувати Богові. Якось уранці мене підняли разом із іншими та сказали, що ми йдемо працювати. Охоронці лише голосно реготали, коли я заявляв про свій фах лікаря, людини, яка розуміється на науці. В саду паші зводили високі стіни — потрібні були люди. Зранку, ще до схід сонця, нас заковували в пута й виводили за місто. Ввесь день ми носили каміння, а коли спускався вечір і нам знову чіпляли кайдани та вели до в’язниці, я думав, що Стамбул — надзвичайне місто, та щоб жити тут, треба бути паном, а не рабом.
Та все ж я був не простим рабом. Мені доводилося лікувати не лише в’язнів, що гнили тут, а й інших, до яких доходили чутки про мою практику. Більшу частину грошей, що я отримував, працюючи лікарем, доводилося віддавати церберам та хаканові, оскільки вони таємно на деякий час випускали мене з неволі. А на мідяки, що мені вдавалося занишпорити від них, я брав приватні уроки турецької. Моїм учителем був один старий, треба сказати, добрий чоловік, який працював на пашу. Він радів, коли бачив, як швидко й легко дається мені турецька, навіть пророкував мені стати невдовзі мусульманином. А щоразу, коли я давав йому гроші, він ніяковів та брав знехотя. Я доплачував йому, щоб приносив мені їжу, бо мав намір подбати про себе.
Туманного вечора до мене завітав один із слуг паші й повідомив, що той хоче зі мною зустрітися. Я дуже здивувався, занепокоївсь, але вдягнувся за хвилину. Гадав, що хтось із моїх близьких, може, батько, може, майбутній тесть, надіслали за мене викуп. Коли ми йшли темними вузькими вуличками, вкритими мороком, мені здавалося, що ось-ось я прокинусь і перед очима постануть мої родичі, я опинюсь удома. Гадав, що когось надіслали, аби мене розшукати, й за мить із цього туману я скочу на корабель, який візьме курс на батьківщину. Та коли ми ввійшли до маєтку паші, я зрозумів, що на порятунок годі й розраховувати. Всі тут ходили нишком.
Спочатку мене посадили чекати біля порога, а потім завели до вітальні. На подушках лежав невеличкий, дуже приємний чоловік, укритий ковдрою. Біля нього сидів кремезний чолов’яга. Той, що лежав, виявився пашею, він підкликав мене до себе. Ми розмовляли, він запитував, я розповідав, що вивчав астрономію, математику, трохи інженерію, окрім того, розуміюсь на медицині й навіть вилікував чимало хворих. Я хотів продовжувати, та він зупинив мене, зауваживши, що, оскільки я швидко подужав турецьку, то маю кмітливий розум. Він скаржився на невиліковну хворобу та лікарів, жодний з яких не міг йому зарадити, й додав, що прочув про мій талант і хотів би звернутися до мене по допомогу.
Паша так описував свою хворобу, що в мене склалося враження, ніби лише він один на білому світі придбав свій недуг, і все через те, що його вороги наклепами та вигадками осоромили його перед Аллахом. Насправді ж, як я здогадався, його хвороба була звичайнісінькою ядухою. Я просив розповісти, як протікала хвороба, допитувався про кожну деталь, послухав його кашель, а потім спустився на кухню і зробив зі знайдених там трав м’ятні пігулки та сироп від кашлю. Оскільки паша боявся бути отруєним, мені довелося при ньому скуштувати сиропу та проковтнути пару пігулок. Він наказав мені залишити покої, не потрапляючи нікому на очі; так я повернувся до в’язниці. Пізніше служник пояснив, що паша таким чином не хотів викликати ревнощі інших лікарів.
Наступного дня я знову пішов до нього. Послухав його й дав йому вчорашніх ліків. Він, як дитина, зрадів, коли я в долоню насипав йому різнокольорових пігулок. Я повернувся до камери і молився за одужання паші. Наступного дня подув поривчастий північно-східний морський вітер пойраз, усе довкола пашіло свіжістю: у таку пору будь-хто одужає, думав я; по тому мене вже ніхто не шукав.
За місяць, коли знову опівночі покликали до маєтку, паша жваво крокував кімнатою. А коли я почув, як він, легко дихаючи, когось голосно картає, то відчув справжній тріумф. Паша побачив мене й щиро зрадів, він повідомив про своє одужання й сказав, що я добрий спеціаліст, поцікавився, чого я хочу від нього? Я знав, що так легко він мене не звільнить і не спровадить додому. Тому почав скаржитися на в’язницю й жахливі умови в камері. Додав, що хотів би допомагати йому, займаючись астрономією, медициною, тобто наукою, скаржився на те, що тяжкі роботи даремно виснажують мене, натомість в іншому міг би бути значно кориснішим. Не знаю, наскільки уважно він мене слухав. Більшу ж частину грошей, якими він мене винагородив, забрали охоронці.
За тиждень прийшов прислужник-кахія, довго вмовляв мене не тікати, а потім зняв кайдани. Мене й далі водили на роботи, та наглядачі стали більш поблажливими. А коли прислужник по трьох днях приніс мені одяг, я зрозумів, що паша став моїм покровителем.
Уночі мене знову кликали до різних маєтків. Я готував ліки старим піратам, що страждали від ревматизму, молодим воякам, котрі скаржилися на печію. Пускав кров алергікам, які стогнали від мігрені. Якось напоїв своїми сиропами сина-затинаку одного з прислужників, і за тиждень той почав розмовляти, навіть прочитав мені вірша.
Так минула зима. А навесні я дізнався, що паша, який уже декілька місяців не звертався до мене, з флотом вирушив у Середземномор’я. Впродовж спекотних літніх днів знайомі, зважаючи на мої поневіряння та нарікання на долю, розраджували мене, зауважуючи, що я маю непоганий заробіток завдяки лікарській практиці. А один з колишніх рабів, який багато років тому перейшов у мусульманство й одружився з місцевою, радив мені тікати. Невільника, від якого є користь, вони ніколи не відпустять на батьківщину, годуватимуть відмовками, як це було зі мною, казав він. А прийнявши мусульманську віру, я отримаю щось схоже на свободу. Я запідозрив, що невільник своєю розмовою, можливо, провокує мене на одкровення, тому я сказав, що не маю жодного наміру тікати. Насправді ж намір у мене був, не вистачало сміливости. Всіх утікачів перехоплювали, щойно вони відходили на невелику відстань. Їх жорстоко били, а потім у своїй камері мені доводилося лікувати цих безталанних.
Над осінь паша повернувся з походу. Гарматними пострілами він вітав падишаха, хотів улаштувати містові свято, як минулого разу, та з усього було зрозуміло, що тепер він повертався ні з чим. До в’язниці прибуло всього декілька бранців. Пізніше ми дізналися, що венеційці спалили шість його кораблів. Я шукав можливости зустрітися з полоненими, плекаючи надію дізнатися щось про батьківщину. Переважно серед новобранців-рабів були іспанці: мовчазні грубаси, залякані до смерти. Їхні балачки зводились до благань про їжу та одяг. Лише на одному я зупинив свій погляд: він утратив руку, та не надію. Полонений розповідав, що одному з його дідів довелося переживати подібні випробування, та коли врятувався, то однією рукою написав пригодницький роман. Цей теж плекав надію щось написати, коли все скінчиться, подібні думки додавали йому снаги до життя. Я згадував цього бранця, який, щоб жити, почав писати романи, тоді як іспанець хотів жити, щоб писати. За деякий час у в’язниці спалахнула пошесть, яка забрала життя чи не половини бранців. Мене врятували гроші, які я не скупився давати церберам, щоб сховали мене в окремій хижці.
Тих, що вижили, знову потягли на роботи. Я нікуди не ходив. Увечері мені розповідали, що водили їх аж углиб Золотого Рогу й там вони виконували підсобні роботи у столярів, кравців, фарбувальників та інших майстрів, які будували з картону моделі кораблів, фортець та башт. Потім ми дізналися, що паша одружує свого сина з дочкою головного візира та готується до пишного весілля.
Якогось ранку мене знову покликали до паші. Я боявся, що напади астми відновилися. Паша, як сказали, був зайнятий, і мене посадили в кімнаті чекати. За декілька хвилин двері навпроти прочинились, і до кімнати зайшов незнайомець, старший за мене на п’ять-шість років, я тільки глянув на нього й остовпів, мене пробрав жах!
РОЗДІЛ 2
Чоловік був надзвичайно на мене схожий. “Це я!” — перше, про що я зміг подумати. Складалося враження, що я потрапив у чужу гру, і мене вводять дверима навпроти й кажуть: поглянь, ти маєш робити так, рухати руками ось так, а той інший, що сидить у кімнаті, має дивитися на тебе саме так! Коли наші очі зустрілися, ми привітались. Хоча я не побачив на його обличчі й натяку здивування. Відтак вирішив, що незнайомець не надто схожий на мене, як здавалося спочатку. У нього була борода, я ж, зізнаюся, дещо призабув свій власний вигляд. Той сів навпроти, і тільки зараз до мене дійшло, що я вже понад рік не зазирав у дзеркало.
За деякий час відчинились двері, якими ввійшов я, й незнайомця покликали. Чекаючи, я прийшов до висновку, що це не просто майстерно спланований жарт, а плід моєї нездорової уяви. Не дарма останнім часом я дедалі частіше почав бачити якісь незрозумілі, химерні речі. Мене не залишали дивні марення, схожі на втішну казку, ніби я повертаюся додому, мене зустрічають, потім раптом усе зникає, я опиняюсь у каюті на кораблі й прокидаюсь. Навіть пережите сьогодні мені здалося теж однією з тих казок, яка, втім, змогла реалізуватися. Щойно я про це подумав, як двері розчинилися і мене покликали до зали.
Паша стояв трохи позаду чоловіка, що так був на мене схожий. Він наказав поцілувати поли одягу незнайомця та запитав, як справи, я почав був скаржитися на жахливі умови камери, говорити про те, що хочу повернутися додому, та він навіть слухати не став. Паша пам’ятав, що я дещо розумію в астрономії, інженерії, вивчав науки, його цікавило, чи розуміюсь я на порохівницях та піротехніці. Я не роздумуючи сказав, що так, хоча з погляду, яким паша обмінявся із незнайомцем, я зрозумів, що мені готують пастку.
Паша говорив про весілля, яке мало бути несхожим на жодне попереднє, говорив, що планує влаштувати феєрверк небувалих розмірів. Паша розповів, що в урочистостях з нагоди народження султана вони влаштовували феєрверк, за технічну частину якого відповідав уже померлий мальтієць-піротехнік, а допомагав йому цей, схожий на мене чоловік, якого паша назвав просто Ходжа — тобто вчитель, наставник. Як здалося паші, я міг би допомагати Ходжі, який, звісно, дещо петрав у цих справах. Ми, як висловився паша, доповнили б один одного! А якщо влаштуємо незабутній феєрверк, він пообіцяв нас щедро винагородити. Мені здалося, що саме зараз доречно просити як винагороду повернення на батьківщину. Та паша запитав, чи збував я час із жінками після того, як потрапив у полон, а почувши заперечення, сказав, що свобода без жінок — не свобода. Паша говорив так, як мої охоронці, я ж, мабуть, мав недолугий вигляд, бо він розреготався. Потім повернувся до мого двійника, якого величав Ходжею, і сказав, що вся відповідальність переходить на його плечі. Ми вийшли.
Вранці, коли я крокував до будинку свого двійника, то гадав, що нічого нового його не зможу навчити. Але, як виявилося, знання він мав досить обмежені. Неймовірно, але наші знання про піротехніку абсолютно збігалися, й мислили ми однаково: найперше, що треба зробити — це роздобути добру камфорну суміш. Потім точно виміряти, пропорційно добирати компоненти, щоб готувати вогнепальну суміш. На ніч під мурами захисної фортеці мало бути випробування. Поки найняті робітники підривали виготовлені нами ракети, в оточенні дітлахів, які шаліли від цікавости, ми сиділи під деревами й схвильовано спостерігали за результатами. Потім, чи в світлі місяця, чи в цілковитій темряві, я намагався записати у свій маленький зошит результати проведених дослідів. Перед тим, як розійтися на ніч, у будинку Ходжі, що виходив вікнами на Золотий Ріг, ми довго сперечалися та обговорювали наслідки випробувань.
Його будинок був маленький, похмурий та занедбаний. Вхід до нього був з боку вузької, зміїстої вулиці, яку на багнюку перетворював смердючий потік води, що без упину дзюркотів уздовж дороги; мені завжди було цікаво, звідки бере той потік свій початок. Будинок був майже порожній, та щоразу, коли я сюди заходив, відчував себе ніби обмеженим у просторі, скутим невідомою силою. Можливо, це почуття виникало через мого двійника, який вимагав називати його Ходжа, бо страшно не любив свого власного імени, котрим назвали його на честь діда. Неймовірно, та ВІН СПОСТЕРІГАВ ЗА МНОЮ, здавалося, цей Ходжа хотів щось у мене перейняти, але що саме, я не міг збагнути. Не міг звикнути сидіти на подушках, постелених на підлозі під стіною, тому, коли ми обговорювали наші досліди, я залишався стояти, ба нервово ходив туди-сюди кімнатою. Думаю, Ходжі це подобалося, він, зручно вмостившися у подушках, досхочу міг стежити за мною, а бляклі промені лампи не шкодили цьому.
Коли я відчував на собі його прискіпливий погляд, мене дратувало: ніби він щось вишукує й не помічає нашої схожости. Інколи ж мені здавалося, наче він помічає нашу схожість, однак боїться її визнати. Складалося враження, що він грає зі мною; провадить наді мною дослід й отримує не зрозумілі мені результати. Адже в перші дні він дивився на мене так, ніби щось вивчає й це його ще більше захоплює. Не розумію, що стримувало його піти далі, зробити наступний крок. Може, саме через невиразність будинок здавався мені похмурим і непривітним. Ходжа соромився, й це бадьорило мене, хоча й насторожувало. Він прагнув непомітно втягти мене в суперечку. Вперше це сталося, коли ми обговорювали наші плани, а вдруге, коли він запитав, чому я й досі не став мусульманином. Я зміг стримати себе, здогадуючись про його наміри. Ходжа все зрозумів і ще більше почав зневажати мене, а це обурювало. В ті дні єдине, з чим ми обидва погоджувалися, — це наша зневага один до одного. Я стримував себе, бо плекав надію, що успішний показ феєрверку полегшить моє становище й отримаю дозвіл повернутися на батьківщину.
Якось уночі, коли виготовлена нами ракета сягнула високо в небо, Ходжа так зрадів, що щиро поділився планами про створення такої ракети, яка полетить аж на Місяць; потрібно лише підготувати правильну суміш пороху та відлити снаряд необхідної величини. Я почав переконувати, що зараз це неможливо, адже Місяць перебуває на значній відстані від Землі. Ходжа зарепетував, що повчати його не треба, бо він і сам це добре знає; та хіба Місяць серед інших планет не максимально наближений до Землі, й це важливо знати. Я погодивсь, але, як і передбачав, це його ще більше роздратувало.
За декілька днів Ходжа запитав, як я можу бути впевнений у тому, що Місяць розташований найближче за інші планети до Землі. Може, це хибна думка чи обман зору, а ми сліпо віримо. І тоді я вперше розповів йому про те, що ми вивчали на лекціях з астрономії, коротко згадав головні принципи космографії Птолемея. Бачив, з якою цікавістю він мене слухає, — Хожда не випустив і пари з уст, і тим самим виказав свою глибоку зацікавленість. Коли я закінчив, він зауважив, що теж знайомий із працями Батламіуса, — “Птолемеєвою системою світу”, але це не спростовує думку про наявність іншого небесного тіла, розташованого ближче до Землі. До самого ранку він запально й переконливо розповідав про це небесне тіло так, ніби щойно отримав достовірну інформацію про його існування.
Наступного дня він приніс мені книгу, написану жахливим почерком. Незважаючи на моє недолуге знання турецької, я зрозумів, про що йшла мова. Це були реферовані висновки головної праці Птолемея “Альмагеста”, і, як мені здалося, зроблені не з оригіналу, а з копії. Мене зацікавили лише арабські назви планет. Ходжа налився люттю, коли побачив, як швидко я охолов до цього рукопису й кинув його мов непотріб. Сказав, що було б краще, якби я залишив свою зверхність й уважно перечитав книгу. Я, як покірний старанний студент, почав заново гортати сторінки книги й трапив на зображення примітивної схеми. На сферах, накреслених звичайними лініями, були розміщені планети відносно Землі. Треба сказати, що сфери були позначені правильно, однак про відстані між ними автор, очевидно, й гадки не мав. Раптом мені в око впала маленька планета, зображена між Землею та Місяцем, і коли я придивився пильніше, то помітив з різниці чорнила, що вона була намальована пізніше. Переглянувши рукопис до кінця, я повернув його Ходжі. Він сказав цілком серйозно, що віднайде цю зірку. Я нічого не відповів. Запала тиша, яка дратувала його не менше, ніж мене. Оскільки жодна з наших ракет не підіймалась так високо, тож ми вже не поверталися до цієї теми. Той наш успіх виявився звичайною випадковістю, причини такого високого запуску ми не змогли ні зрозуміти, ні пояснити.
Набули ми непоганої майстерности в створенні яскравих та потужних вибухів феєрверку; це Ходжа, бродячи стамбульськими лавками, знайшов в одній з них порошок, що прекрасно насичував полум’я. Назву цього порошку, який виблискував жовтими крупинками, не знав і сам продавець, тому ми вирішили, що це суміш мідного купоросу та сірки. Далі почали експериментувати з кольором, мішали що завгодно, але навчились робити лише блідо-зелений та коричневий кольори, дещо схожі яскравістю. Нам хотілось більшого, та Ходжа стверджував, що навіть такого Стамбул ще не бачив.
Усі казали, що свято з феєрверками, яке ми влаштували на другу ніч весілля, пройшло на славу, про це говорили всі, навіть наші вороги, які постійно намагалися перешкодити. Я не на жарт занервував, коли нам повідомили, що сам падишах з протилежного берега спостерігає за дійством; дуже хвилювався, що будуть збої, й мені доведеться назавжди лишитися тут, а коли дали команду починати, я проказав молитву. Спочатку для привітання гостей ми запустили звичайну ракету, вона летіла стрімко у височінь, за нею завели механізм, який утворював колоподібні спалахи, ми з Ходжею називали їх млином, небо вмить запалало червоними, зеленими та жовтими вогниками, які супроводжувало погрозливе рокотання; феєрверк виявився кращим, аніж ми очікували. З кожною ракетою механізм розгойдувався дедалі сильніше, і раптом потужний спалах вирвався й освітив усе навколо — за мить згас та запала тиша. На якусь хвилину я відчув себе в Венеції, коли восьмирічним хлопцем уперше спостерігав за феєрверком, але й тоді, як і тепер, я був нещасний: того разу через те, що мою нову червону куртку одягли братові, бо коли ми бились напередодні, я подер його нове вбрання. Ракети того ж вечора вибухали червоним кольором моєї куртки, куртки з десятком ґудзиків, яку я не зміг одягти, а вона аж рипіла на братові, бо була йому замалою. Після цього ми з Ходжею запустили механізм, який найменували “водограй”. З так званого даху, на висоті в п’ять людських зростів почало виходити полум’я, ті, що стояли на протилежному березі, мали краще бачити ці вибухи, всі, як і ми, мали бути в захваті, особливо коли цей водограй вогню почав випускати ракети; та нам цього було замало, щоб ще більше всіх здивувати, на воді ми розмістили плоти з картонними фортецями, з веж яких здіймались ракети, символізуючи перемогу османського війська. А потім на повних парусах проплив корабель, на якому я потрапив у полон, а дорогу йому перетнули турецькі галери й шквалом ракет обстріляли моє судно. Треба сказати, через показ я ще раз пережив день свого ув’язнення. Коли картонні кораблі почали горіти та тонути, з двох берегів лунало: “О Аллах! Аллах!” Потім ми запустили драконів, з їхніх пащ та вух також виривалося полум’я. Дракони почали змагатись силою, як ми й спланували, жоден не міг узяти гору, ракети, запущені з берегів, запалили небосхил червоним. А коли темрява запанувала знову, наші люди на човнах привели в дію колеса і дракони почали поволі підніматися в небо; натовп гудів від здивування та страху. Коли ж дракони знову з гуркотінням зійшлися в бійці, зайнялися всі ракети на плотах. А гноти, розміщені в тілах цих тварюк, мусили спалахувати в точно спланований час, таким чином усе навколо мало перетворитися на справжнє чистилище. Коли я почув плач дитини десь поруч, то зрозумів, що дійство нам вдалося. Батькові того хлоп’яти від несподіванки побаченого перехопило подих, він забув про сина та, роззявивши рота, дивився в небо. Я ж мріяв про те, що, нарешті, повернуся на батьківщину. На маленькому, непомітному для глядачів плоті в це чистилище ввійшла потвора, яку я назвав “шайтан”, ми начинили його по вінця порохом, навіть переживали, щоб той не злетів у небо разом з плотом та нашим чоловіком; усе обійшлося, після того як дракони згоріли до тла й розчинилися у повітрі, в небо стрімко піднявся “шайтан”, із його черева з гуркотом виривалися вогняні кулі. На якусь мить я занепокоївся, вважаючи, що своїм дійством ми до смерті залякаємо мешканців Стамбула, мені й самому стало моторошно, та при цьому я відчував, що нарешті настав час, коли я зміг розпочати справу, про яку давно мріяв, і не важливо, в якому місті перебуваю, хотів, щоб “шайтан” усю ніч поспіль ширяв у повітрі, сіючи полум’я. Та він трохи погойдався й під збентежені й радісні крики натовпу впав у води Золотого Рогу. Занурюючись дедалі глибше, він не припиняв виригувати вогонь. Наступного ранку паша, точнісінько як у казці, надіслав торбинку золотих. Сказав, що йому сподобалося дійство, однак бентежить перемога шайтана. Це дійство тривало 10 ночей. Удень ми ремонтували обгорілі макети, вигадували нові ігри. А полонені з в’язниці начиняли порохом ракети. Один невільник спалив 10 мішків пороху, його обличчя обгоріло, і він осліп. Після довгого святкування весілля я перестав бачити Ходжу. Був щасливий від нарешті сповнених заздрощів поглядів мого двійника.
Та з голови не йшли спогади про яскраві дні, які ми провели разом. Як повернусь додому, всім розповім про надзвичайну схожість із цим чоловіком, який удавав, ніби цього не помічає. Днями я сидів у камері і, щоб збути час, приймав хворих. Зовсім несподівано отримав звістку, що мене викликає паша; окрилений надією та щастям, побіг на зустріч. Спочатку він вихваляв мене, казав, що дійство всім сподобалося й на славу повеселило, говорив про те, що я дуже розумний, здібний. Та раптом випалив: “Якщо ти станеш мусульманином, тебе відразу звільнять”. Я розгубився й певно що виглядав дурнем, почав благати відпустити мене на батьківщину, затинаючись, згадував наречену та матір. Паша, ніби й не чуючи мене, повторював одне й те саме. Я замовк. Згадав друзів дитинства — нероб, які ненавиділи своїх батьків і піднімали на них руку. Паша дуже розгнівався на мене, коли я сказав, що не зміню віри. Так я вкотре повернувся до камери ні з чим.
За три дні паша знову покликав мене. Цього разу він був у доброму гуморі. Я все ще не міг зрозуміти, чи зміна віри допоможе мені втекти звідси. Паша запитав, чи подумав я над його словами, адже він міг би одружити мене з хорошою дівчиною. Я набрався сміливости й сказав, що не збираюсь міняти віри. Паша здивувався й назвав мене дурнем. Сказав, що серед мого оточення немає нікого, перед ким можна було б соромитися за свій учинок. Трохи розповів про іслам і знову відправив мене до камери.
Третього разу мене не повели до паші, лише його слуга запитав, яке моє рішення. Тепер я був готовий дати позитивну відповідь, та, оскільки про це питав простий служка, передумав. Я відповів, що ще не готовий до таких змін. Служка схопив мене за руку та потяг униз, а там віддав іншому. Це був чоловік з моїх снів — високий і надзвичайно худий. Він обережно, наче немічного хворого, взяв мене під руку та повів у сад; до нас підійшов кремезний чолов’яга, якого навряд чи побачиш уві сні. Вони зупинилися біля самісінької стіни й почали в’язати мені руки, в них було по сокирі. Я затремтів од страху. Паша наказав знести мені голову, якщо я не навернуся до ісламу.
“Невже так швидко все скінчиться?” — думав я. Чоловіки дивилися на мене зі співчуттям. “Може, ще раз запитають”, — молив я, і вони справді запитали. Релігія — це те, через що можна так легко втратити життя, мені стало себе шкода не менше, ніж тим двом, котрі намагалися навернути мене в свою віру. Я намагався думати про щось інше, й перед очима оживали картини минулого, мій улюблений пейзаж з вікна батьківського будинку, що виходило в сад: таця на столі, покрита перламутром, була заповнена персиками й вишнями, за столом стояла плетена софа, на якій такого ж зеленкуватого, як віконна рама, кольору лежали пухові подушки, а далі з вікна серед смолоскипів вишень та олив видніла криниця, на жолоб якої сів горобець. А ще далі на високій гілці кремезного горіха хиталися гойдалки.
Коли мене ще раз запитали, я відрізав, що міняти віру не збираюся. Мене зігнули й поклали головою на колоду. Я заплющив очі, та за хвилину відкрив, один з моїх катів узяв до рук сокиру, враз інший його зупинив, кажучи, що, можливо, я все ж передумаю. Мене знову поставили на ноги й сказали, що я маю час подумати.
Поки я метикував, вони копали яму. Я вирішив, що копають для мене. Від думки, що мене хочуть закопати живцем, стало моторошно. Я думав про те, що рішення треба прийняти до того, як вони впораються з ямою. Кати закінчили копати й підійшли до мене. Я гадав, що безглуздо помирати саме тут, у мене навіть почав зароджуватися намір про зміну релігії, та часу вже не було. Я сказав, що якби мені повернутися до камери, я мав би час упродовж ночі прийняти рішення про зміну віри, але так відразу — це неможливо. Вони негайно схопили мене й поставили перед колодою на коліна. Перед тим як покласти голову, я помітив, що серед дерев промайнула чиясь постать, я заклякнув. Це був я з відрослою бородою, я, котрий тихо, ніби не торкаючись землі, крокував поміж дерев. Я хотів промовити до свого зображення, та голос застряг у горлі: голову притиснули до колоди. Я скоривсь, але думав, що побачене видіння не може бути маревом; спина та потилиця мерзли, мені не хотілося ні про що думати, я просто заледенів, однак думки не давали спокою. За деякий час кати мене підняли й випалили: “Паша розгнівається!” Вони розв’язали мені руки та вилаяли: назвали ворогом Аллаха та Мухаммеда. Відвели нагору до паші.
Я наблизився до паші й поцілував поли його вбрання. Він мовив, що моя незворушність вразила його, адже я не відмовивсь од віри навіть ціною життя. Не минуло й хвилини, як паша взявся торочити своє, переконував, що іслам — це прекрасна релігія й даремно я противлюсь. Що більше він говорив, то сильніше опановував його гнів, урешті, сказав, що хотів мене нещадно покарати. Потім почав говорити, що комусь щось пообіцяв. Я зрозумів, кому паша пообіцяв, — це був Ходжа, це він урятував мене від смерти. Паша й далі кричав, що вчинок Ходжі неможливо пояснити, згадав, що подарував мене, є навіть казенний папір, де все зазначено. Відтепер я раб Ходжі й моя свобода в його руках. Цим паша закінчив і вийшов із кімнати.
Ходжа, як виявилося, також був у маєтку та чекав на мене внизу. Тільки зараз я зрозумів, що тоді в саду я бачив саме його. До будинку Ходжі ми йшли пішки. Він сказав, що з самого початку знав: я не зречуся своєї віри. Ходжа приготував для мене окрему кімнату, запитав, чи я хочу їсти. Мені зовсім не хотілося їсти, бо й досі проймав пережитий страх, хоча голод і давався взнаки. З усього, що він поставив переді мною, я зміг з’їсти зо два ошимки хліба з йогуртом. Поки жував, Ходжа спостерігав за мною. Дивився на мене, мов господар, який годує щойно придбаного на базарі доброго коня й задоволено малює в уяві, як використовуватиме його в господарстві. Я довго не міг забути вираз його обличчя й часто згадував цей погляд, поки Ходжа був зайнятий годинником, якого збирався піднести паші, та детальним описом космогонії.
Ходжа вимагав, щоб я навчив його всього, що вмію. Саме з цієї причини він просив пашу дарувати мені життя й передати мене йому. Обіцяв звільнити мене, коли сам навчиться всього, що я знаю: поки я зрозумів, що він має на увазі під цим “усім”, спливло чимало місяців. Це “все” включало астрономію, медицину, інженерію — науки, які я вивчав, роздуми й знання про річки, озера, хмари та моря, причини виникнення землетрусів, грому. Наступного дня він приніс мої записи з камери. Опівночі сказав, що найбільше його цікавлять планети та зірки. До кімнати вхопилося місячне сяйво, і Ходжа почав наполягати, щоб ми зайнялись дослідженням наявности чи, можливо, відсутности, тієї зірки між Місяцем та Землею. Поки я, щойно переживши страх смерти, мимоволі зациклився на нашій схожості, яка до божевілля дратувала, Ходжа вів свій речитатив, уникаючи слова “навчиш”, він казав: “Аби нам разом дослідити, разом винайти, разом розробити”.
Відтак ми почали працювати разом, як два учні-брати, які вчаться наполегливо, старанно й на совість, навіть якщо знають, що батьків немає вдома. Спочатку я себе почував за старшого брата з добрими намірами, який хоче допомогти наздогнати мене меншому, трохи ледачому. Ходжа ж поводився як кмітливий хлопчак, що постійно хоче довести: його брат мало чим випереджає його в знаннях. Він був переконаний, що відмінність у наших знаннях полягає лише в кількості прочитаних мною книжок, які він з камери переніс до свого будинку й розклав навколо себе. Надзвичайна старанність і розум допомогли Ходжі, сприяли швидкому опануванню італійської, за півроку він прочитав чимало моїх книжок, конспектів, а коли й з цим упорався, то переказав мені по пам’яті все, що я йому розповідав. По тому Ходжа почав вважати, що в мене не лишилося переваг над ним. Він поводився так, ніби володів більш глибокими та оригінальними знаннями, ніж ті, що містились у книжках, які він, в свою чергу, вважав дурними. Тому за шість місяців нашої співпраці ми вже не були парою, яка разом навчається та досягає успіхів. Коли він давав коментар своїм думкам, я нагадував про деякі деталі, що пройшли повз його увагу, або допомагав розібратися чи пригадати те, що він уже знав.
Ці його думки та ідеї, більшість яких я відразу забував, виникали в його голові вночі, коли ми закінчували вечеряти незрозуміло чим, а в навколишніх будинках гасло світло, та все поринало в тишу. Вранці він викладав у школі при мечеті, розташованій за два райони, і двічі на тиждень заходив до мувакітхане (приміщення для визначення точного часу для прочитання намазу) мечеті далекого району, куди нога моя не ступала. Час, що залишався після цього, ми проводили в роздумах про ідеї, які він планував утілювати сьогодні вночі, або ж над їхнім обґрунтуванням. Тими днями я вірив, що незабаром зможу повернутися додому. Намагався не критикувати його думок, котрі, якщо чесно зізнатися, слухав неуважно, бо був переконаний, що це тільки віддалить час мого повернення на батьківщину.
Так ми провели перший рік, заглибилися в астрономію, щоб знайти докази наявности чи відсутности уявного небесного тіла. Працювали з телескопами, для яких він з Флоренції, витрачаючи купу грошей, замовив лінзи, використовували астрономічні прилад та таблиці. Ходжа настільки перейнявся новими ідеями, що й забув про проблему уявної зірки. Його зацікавили серйозніші проблеми, казав, що буде зі мною вести полеміку щодо системи Батламіуса Птолемея; ми не сперечались: він говорив, а я слухав. Постійно Ходжа шваркотів, яке це безглуздя стверджувати, ніби сфера прозора й нанизана зірками, можливо, стверджував він, зірки тримає якась інша невідома сила, наприклад, сила тяжіння, потім він висловлював думку, що, може, Земля обертається, як і Сонце, навколо іншого небесного тіла і, ймовірно, всі зірки рухаються навколо своїх центрів, невідомих нам. Згодом почав закидати, що може вести більш масштабні міркування, аніж Батламіус, адже для досконалої космографії він вивчив інші зірки, тому визріла нова теорія: швидше за все, Місяць обертається навколо Землі, Земля — навколо Сонця, а центром є Венера. Незабаром Ходжі все це набридло. Він почав говорити, що нашою метою є не відкриття нового, а ознайомлення народу із зірками та їхнім рухом, починати ж треба з паші. В той час нам стало відомо, що Садика-пашу було вислано до Ерзурума. Говорили, що він брав участь у змові, яку було викрито.
В чеканні паші минуло декілька років. У цей час Ходжа намислив написати розвідку про течії Босфорської протоки, тож місяцями ми не вилазили з Босфору, замірювали течії та температуру невеличких річечок, що впадали в нього, спостерігали за течіями в морі, з колбами в руках ходили берегами Босфору, і вітер проймав нас до кісток.
На прохання паші, щоб виконати певну роботу, ми провели три місяці в Гебзе. Різниця в часі для намазу в мечетях наштовхнула Ходжу на нову ідею — створення ідеального годинника, який би точно показував час молитви. Тоді я розповів йому про стіл; я замовив столярові за моїми ескізами зробити кілька речей, і коли їх принесли, Ходжі вони спочатку дуже не сподобалися, він порівнював стіл із погребальною плитою і казав, що це викличе нещастя, а коли випробував стіл, то настільки до нього звик, що іншого й уявити не міг, стверджував, що за столом навіть краще думається. Коли ми поверталися до Стамбула для того, щоб замовити шестерню у формі еліпса, яка відповідала обертанням Сонця, для створення годинника, який мав визначати точний час намазу, наш стіл коливався на спині віслюка, котрий слідував за нами.
Перші місяці, поки ми сідали за стіл навпроти один одного й працювали, Ходжа витратив на те, щоб зрозуміти, як вираховувати час намазу та посту у далеких північних країнах, адже внаслідок круглої форми Землі різниця у часі була значною. Інша проблема, якою він переймався, — встановити, чи є на Землі ще одне місце, окрім Мекки, перебуваючи в якому правовірний міг як завгодно обертатись, однак його погляд незмінно б спрямовувався в бік кибли — напрямку на Мекку, за яким слід розташовуватися для звершення намазу. Я відкрито ігнорував Ходжу, він це бачив і з презирством ставився до мене, водночас думав про мої переваги над ним, і його дратувало те, що я вгадував і міг читати його думки та переживання. Тому він довго розводився про розум та науку. Хотів здивувати пашу, коли той повернеться до Стамбула, своїми проектами, новою теорією космогонії, яку ще мав доопрацювати та дещо спростити за рахунок нової моделі Всесвіту, новим годинником; мріяв згуртувати маси й посіяти зерна науки, відродити інтерес до навчання — ми обидва чекали на це з нетерпінням.
РОЗДІЛ 3
У ті дні він розмірковував, як можна вдосконалити, зробити ще більшу шестерню, яка б дозволяла заводити годинник не щотижня, а принаймні раз на місяць. Далі він планував удосконалювати годинник, щоб заводити лише раз на рік. На його думку, головна проблема полягала у пошуку сили, яка приводила б у рух зубці, що, в свою чергу, збільшувалися та важчали в унісон зростанню проміжку часу до наступного заведення годинника. Якось від свого товариша по мувакітхане він дізнався, що паша повернувся з Ерзурума.
Наступного ранку він пішов його привітати. Серед натовпу гостей паша виділив Ходжу, поцікавився його винаходами, навіть про мене запитав. Тієї ночі ми вкотре розібрали годинник, додали певних деталей і зібрали знову, підправили позолоту звичайним пензликом. Ходжа читав мені уривки з підготовленого виступу, який він написав пишним поетичним стилем, щоб справити незабутнє враження, і навіть вивчив напам’ять. Над ранок ще раз прочитав текст, присвячений рухові зірок у Всесвіті, ще й справа наліво, щоб хоча б трохи заспокоїтися. Потім він найняв воза та, повантаживши всі наші механізми, поїхав до паші. Я здивовано дивився, як механізми, що місяцями загромаджували наш дім, вмістилися в невеличкий візок із одним конем. Ходжа повернувся додому пізньої ночі.
Коли механізми розвантажили в саду, паша зі старечою байдужістю оглянув їх і сказав жартома, що йому ці речі не подобаються, Ходжа ж відразу почав виголошувати завчену напам’ять промову. Паша знову згадав про мене й мовив слова, які пізніше скаже й сам падишах: “Це він тебе навчив?” Відповідь Ходжі здивувала його, бо той зопалу буркнув: “Хто?” — звісно, розуміючи, про кого йде мова. Він сказав, що я зарозумілий дурень, десь чогось навчений. Коли Ходжа мені це розповідав, його голова була зайнята подіями, що відбувались у маєтку паші. Потім Ходжа наполегливо стверджував, що всі ці винаходи саме його, та паша йому не вірив і все хотів знайти винуватця (можливо, того, хто їх зробив), та його серце ніби не бажало приймати версію, що тією людиною міг бути його улюбленець Ходжа.
Так уже сталося, що замість того, щоб говорити про зірки, вони розмовляли про мене. Зрозуміло, Ходжі було прикро вести бесіду на цю тему. Навіть запала тиша, й паша перевів свою увагу на інших гостей. А коли за вечерею Ходжа спробував ще раз торкнутися теми вигаданого небесного тіла та своїх винаходів, паша зупинив його, мовляв, намагається пригадати моє обличчя — та марно, в уяві стояло лише обличчя Ходжі. За столом сиділо багато гостей, отже, мова пішла про близнюків та двійників, це було пустослів’я, яке вийшло за межі реального; згадували, як часто матері плутають своїх дітей-близнюків, говорили про людей неймовірної схожости, які, бачивши одне одного, впадали в паніку, але, зустрівшись уперше, ніби зачаровані одне одним, не могли розлучатися; про розбійників, яких плутали з їхніми жертвами. Коли вечеря закінчилась, паша звернувся до Ходжі й звелів лишитися.
Ходжа знову почав розповідати, паша слухав без зацікавлення, навіть з роздратуванням, як це буває, коли говорять, оперуючи неточними та заплутаними фактами, але згодом, прослухавши вже втретє вивчений Ходжею напам’ять текст та переглянувши продемонстровані макети зірок, Сонця, він начебто почав щось розуміти. Тільки тепер, зацікавившись, він уважно почав слухати розповідь Ходжі. Тоді Ходжа схвильовано сказав, що зірки обертаються інакше, аніж усі звикли вважати. “Добре”, — сказав паша, — я зрозумів, може бути й так, а що хіба “. Тоді Ходжа замовк.
Я подумав, що вони, швидше за все, якийсь час мовчали. Ходжа, який дивився з вікна в темряву Золотого Рогу, мовив: “Чому паша зупинив розмову, чому не продовжив?” На це запитання я, як і він, не мав відповіді. Я підозрював, що Ходжа має якісь здогадки з приводу цього, та він мовчав. Здавалось, його гнітило те, що ми схожі один на одного. Згодом, розповідав Ходжа, паша зацікавився годинником. Він попросив розібрати його, показати начиння, запитав, для чого потрібні такі шестерінки, механізм, важіль. Потім боязко, ніби до темного і гидкого гнізда змій, на мить просунув руку в серце годинника. Ходжа саме розповідав про годинник, про те, що тепер всі з однаковою точністю за годинником зможуть читати намаз, як раптом паша закричав: “Рятуйся від нього! — голосив він. — Хочеш отрутою, хочеш звільненням. Тобі стане легше”. Я дивився на Ходжу зі страхом та надією. Однак він сказав, що не відпустить мене, поки паша не зацікавиться нашими відкриттями.
Я не став запитувати, про що саме йде мова. Може, боявся дізнатись, що й Ходжа ще не вирішив. Потім вони почали говорити про інше, паша нахмурився та байдуже дивився на предмети, виставлені перед ним. Ходжа ніби вже мимоволі залишився допізна в маєтку, в нього жевріла надія, що паша зацікавиться винаходами. Врешті повантажив привезене на віз. Я подумав про людину, яка не зможе заснути в будинку на узбіччі дороги, повз який у темряві проїжджав візок, і я уявив здивування цього стамбульця, адже між рипом коліс воза чулося незрозуміле, монотонне цокотіння годинника.
До світанку Ходжа не ліг і на мить. Я хотів був змінити недопалок свічки, та він гримнув на мене. Я відчув, що він чекає на мій коментар. “Паша обов’язково зрозуміє”, — ніби заспокоюючи його, промовив я в темряву. Відчув, що він мені не повірив, однак згодом відповів: “Якби знати, чому паша тоді замовк, ось у чому річ”.
Як тільки випала нагода, він пішов до паші, щоби дізнатися причину того мовчання. Цього разу паша зустрів його веселіше. Підбадьоривши Ходжу, порадив зайнятись виготовленням зброї: “Зброї, яка перетворить світ на в’язницю для наших ворогів!” Обмежився лише цим, не пояснюючи, якою саме має бути зброя. Якщо Ходжа й далі займатиметься своїми науковими дослідами, то він, паша, підтримає його. Звичайно, нічого не сказав про винагороду, на яку ми так розраховували. Хоча дав Ходжі торбинку срібних акче. Ми зазирнули до неї вже вдома, порахували — 17 акче, дивна сума! Коли давав торбинку, паша сказав, що спробує вмовити падишаха вислухати Ходжу. Додав, що хлопець до “таких речей” має інтерес. Ні я, ні навіть легковірний Ходжа не сприйняли ці слова серйозно. Та за тиждень нас повідомили, що паша після іфтару, розговіння в ніч священного місяця Рамадана, відведе нас до султана.
Ходжа почав готувати промову, яку читав паші, пристосувавши її настільки, щоб це могла зрозуміти навіть дев’ятирічна дитина, і вивчив її напам’ять. При цьому він думав чомусь не про султанчика, а про пашу. Ходжа аналізував його поведінку, намагаючися зрозуміти. Якою має бути зброя для паші? Я навіть уявити не міг, та й Ходжа не став просити про допомогу. Працював сам. Поки Ходжа до пізньої ночі, зачинившись у своїй кімнаті, працював, я вже не мріяв про те, як повернутися на батьківщину, безтямно сидів біля вікна і вдавав, що це не Ходжа, а я працюю за столом і в будь-яку хвилину можу встати і податися куди мені заманеться.
Надвечір ми завантажили речі на віз і поїхали до палацу. Я полюбив стамбульські вулиці і мріяв, що стану невидимкою та гулятиму ними під великими чинарами, каштанами та іудиними деревами. Наші прилади ми залишили, як нам наказали, на подвір’ї переднього палацу.
Падишах виявився гарненьким червонощоким хлопчиком невеликого зросту. Він перебирав наше приладдя як свої цяцьки, а я й зараз не можу пригадати, коли саме мені захотілося стати його однолітком та товаришем: тоді, як уперше побачив, чи набагато пізніше, коли ми зустрілися знову за п’ятнадцять років. Я відразу відчув, що з ним треба поводитися порядно й чесно. Ходжа досі мовчав, падишах та його оточення з нетерпінням чекали. Нарешті, він розпочав. До своєї розповіді додав чимало нового: про зірки розповідав так, ніби це були живі розумні створіння, які знають геометрію та арифметику й тому гармонійно обертаються. А коли Ходжа побачив, як хлопець підняв голову і захоплено дивився на вечірнє небо, не міг стримати своєї тріумфальної радости. Він показав макет сфери, в якій було видно обертання зірок: “Ось це — Венера, а он та велика зірка — Місяць, обертається інакше”. Ходжа крутив зірки, а прикріплений до моделі дзвіночок приємно дзеленчав, маленький падишах то перелякано відступав назад, то, долаючи страх, наближався до чарівної скриньки, зазирав усередину й намагався зрозуміти, що казав Ходжа.
Зараз, коли я можу зібрати докупи всі свої спогади, вимальовується картина щастя, яка схожа на казки з мого дитинства та незабутні ілюстрації до них. Не вистачало лише червонодахих будинків, схожих на тортики, та скляних кульок, які імітували кружляння сніжинок, коли їх перевертати. Потім хлопець почав запитувати, а Ходжа ледве встигав відповідати на його запитання.
Як ці зірки можуть просто так триматися в повітрі? Може, вони підвішені у прозорій сфері! З чого зроблена сфера? З прозорого матеріалу! Невже вони ніколи не зіштовхуються одна з одною? Ні, вони, як і на макеті, розміщені на різних рівнях! А якщо є стільки зірок, то чому сфер менше? Тому що зірки дуже далеко! Наскільки? Дуже, дуже далеко! А коли ті зірки обертаються, дзвоник дзвенить? Ні, дзвоник ми почали використовувати, щоб краще розуміти: він дзвенить, коли зірка зробить повний оберт! А грім із цим якось пов’язаний? Ні! Гаразд, тоді з чим? З дощем! А завтра дощ піде? Якщо дивитись на небо, то — ні! А що говорить небо про хворого лева падишаха? Те, що він одужає, але треба потерпіти! І т. ін. і т. ін.
Коли Ходжа говорив про лева, він знову подивився на небо; так, як він це робив, кажучи про зірки. Коли ми повернулися додому, він з іронією згадував про розмову з падишахом. Зараз не головне, щоб падишах розрізняв, де наука, а де порожні балачки, головне — зацікавити його. Він повторював це, причому так, ніби я розумів, чим саме можна зацікавити малолітнього падишаха. Я ж думав, чи стати мені мусульманином, чи ні. В торбинці, яку нам вручили, коли ми вже виходили з палацу, було п’ять золотих. Ходжа казав, що падишах збагнув логіку розташування зірок. Ох, падишаху! Насправді я його пізнав лише через багато років! З будинку нашого вікна я побачив той самий місяць, мене це збентежило — як мені хочеться знову стати дитиною! Ходжа не міг зупинитися, він укотре повертався до давньої теми: річ не у леві, головне те, що дитина любить тварин.
Наступного дня Ходжа зачинився в кімнаті і почав працювати. За декілька днів поклав на віз годинник, сферу та під супроводом зацікавлених поглядів через віконні решітки попрямував до початкової школи. Повернувся пізно, зморений та приголомшений. Але не настільки, щоб мовчати. “Я думав, що дітлахи все це сприйматимуть, як султан, та глибоко помилився”, — сказав він. Вони лише злякалися; після того, як Ходжа закінчив розповідати про пристрої, один хлопчак устав і вигукнув, що там високо за небом починається Пекло, і заплакав.
Упродовж наступного тижня Ходжа намагався переконати себе, що падишах усе зрозумів правильно й повірив нам. Сто разів, не даючи мені спокою, згадував кожну хвилину, проведену в палаці, й довго розводився: “Так, так, дитина розумна, і вже зараз уміє мислити, має власну думку, з якою зможе протистояти натискові оточення, так, він — сильна особистість!” Ось так ми говорили про падишаха ще задовго до того, як він і в снах почне думати про нас. Ходжа працював над годинником і, як мені здається, думав про виробництво зброї; так він сказав, коли його знову покликав паша. Мені щось підказувало, що Ходжа вже не покладається на підтримку паші. Якось навіть сказав, що той змінився й уже нічим не відрізняється від свого оточення: “Паша вже не хоче знати те, що йому ще не відоме!” За тиждень Ходжу знову покликали до палацу.
Султан зустрів його радісно. “Мій лев одужав, — вигукнув він, — твоє пророцтво збулося!” Потім Ходжа із султаном та його почтом вийшли в дворик. Падишах показав своїх рибок у басейні й запитав, чи подобаються вони Ходжі. Розповідаючи, Ходжа сказав: “Окрім того, що рибки — червоні, нічого іншого мені не спадало на думку”. Та в цей момент він помітив певний порядок у їхньому русі, здавалося, рибки перешіптуються про те, як цей порядок зберегти. Так, Ходжа сказав, що рибки видаються йому розумними створіннями. Проте карлик, який стояв біля євнуха гарему (він постійно мав нагадувати султанові про настанови його матері), розсміявся; падишах присоромив його. А коли вони сідали в карету, падишах, щоб його покарати, не дозволив рудоволосому карликові сідати в екіпаж.
Карети попрямували до Атмейдани. Колись тут розміщався славетний на цілий світ Константинопольський іподром, де стояли клітки з левами. Падишах по черзі показав Ходжі левів, тигрів, гепардів, що були прив’язані до колон — руїн храму. Зупинилися біля лева, якому Ходжа напророкував одужання. Султан поговорив з левом та відрекомендував йому Ходжу. Потім вони підійшли до левиці, яка лежала в кутку. Вона була кітна: носила в череві левеня. Султан запитав, скільки левенят вона народить, скільки буде самців, а скільки самок.
Потім Ходжа мені скаржився, що припустився помилки, кажучи, що він знається на астрономії, але не на астрології. Хлопець промовив: “Але ж ти знаєш усе краще, ніж головний астролог Хусейн-ефенді!” Ходжа не відповів, боявся, що хтось із почту обов’язково потім донесе про цю розмову головному астрологові. Падишах розгнівано запитав: “Чи, може, ти нічого не тямиш у цій справі й марно дивишся на зірки?”
Відтак Ходжі довелося сказати те, що планував розповісти набагато пізніше. Він сказав, що вже давно займається вивченням зірок і отримав непогані результати. Поки падишах зачудовано слухав, широко розплющивши очі, Ходжа скористався його зацікавленістю й сказав, що для спостереження за зірками потрібно створити обсерваторію, так, як це було споруджено дев’яносто років тому для покійного Такіюддіна-ефенді за наказом Мурада ІІІ, діда Ахмеда І, онуком якого є наш падишах, та з часом їй не знайшлося застосування, й, занедбана, вона просто зруйнувалася; та зараз треба зводити щось досконаліше — будинок наук, де б можна було вивчати не лише зірки, а ввесь земний світ — річки й моря, хмари та гори, квіти та дерева, природу, тварин. Варто, щоб учені зійшлися разом і мали можливість обмінюватися думками, дискутувати з приводу своїх розвідок, лише так наша наука розвиватиметься.
Падишах сприймав проект Ходжі, про який я теж чув уперше, як гарну казку. А коли вони повертались до палацу, падишах знову запитав: “Як ти гадаєш, кого ж народить левиця?” Оскільки Ходжа вже думав над цим питанням, він, не вагаючись, відповів: “Самців і самок народиться порівну”. Коли він мені про це розповідав, то зауважив, що його відповідь була обдуманою, та ні до чого не зобов’язувала, і додав: “Цього малого дурника я швидко приборкаю! Я кращий за головного астролога Хусейна!” Не можу пояснити чому, та коли він так говорив про падишаха, мене це здивувало й вразило, я навіть образився. На душі було кепсько, і я зайнявся хатніми справами.
Згодом це слово — “дурень” — він почав використовувати як чарівний ключ, що відмикає будь-які двері. Як ось: через свою глупоту дивляться на зірки, що в нас над головами, не задумуються ні про що, або, ще не вивчивши чогось, думають, яка їм з цього буде користь. Через глупоту висновки їх цікавлять більше, ніж деталі, через глупоту вони так схожі один на одного і т.д. Декілька років тому, коли я ще жив у себе на батьківщині, подібні висловлювання мене страшенно дратували, та зараз я мовчав і не реагував на слова Ходжі. Цікаво, що мене й мою “глупоту” він не чіпав, вона ж, моя глупота, була для нього іншого роду. Ми вели довгі розмови, і я розповів Ходжі сон, який побачив саме тими днями: ніби він займає моє місце й повертається на мою батьківщину, зустрічається з моєю нареченою, одружується, і під час весілля ніхто не помічає, що я — то не я, а мій двійник. Я теж прийшов на весілля, переодягнений у турецьке вбрання, самотньо стою в кутку кімнати й спостерігаю, як мати обіймає щасливу наречену. Я гірко плачу, та вони не зважають на мене, не впізнають, а лише повернувшися спинами, поволі віддаляються. Я прокинувся від гірких ридань.
За цей час Ходжа двічі був у паші. Здається, тому не подобалося зближення Ходжі з султаном, якщо це не стосувалося розмов про його дослідження. Паша навіть влаштував Ходжі справжній допит. Набагато пізніше, коли пашу було вдруге вигнано зі Стамбула, мені стало відомо, що він запитував про мене, більше того, провів маленьке розслідування. Якби мені випало дізнатися про таку ситуацію раніше, я б не позбувся страху, що мене можуть отруїти. Вкотре інтуїція мені підказувала, що паша цікавиться мною більше, ніж Ходжею. Було приємно, що, незважаючи на нашу схожість, паша віддавав перевагу мені. Саме в схожості й полягав секрет, що надавав мені тієї таємничої сили, про яку Ходжа навіть не здогадувався. Інколи мені здається, що саме завдяки неймовірній схожості, поки житиме Ходжа, я теж буду в небезпеці. Може, через це я сердився на Ходжу, коли той зараховував пашу до дурнів, а сам, звісно, на мене шкіривсь. Усвідомлення того, що він ніяковіє переді мною і водночас хоче мене позбутися, додавало мені снаги. Час по час я заводив мову про пашу, допитувався, що саме він говорив або хотів дізнатися про мене. Ходжа скаженів, мало розуміючи при цьому причину свого гніву. Тоді він з упертістю торочив: проти паші плетуть інтриги, та незабаром яничари приступлять до дії, а в палаці готується заколот. Тому, якщо він буде розробляти зброю, як велить йому паша, то не для якогось тимчасового візира, а для самого султана.
Певний час мені здавалося, ніби Ходжа зайнятий розробленням якоїсь незрозумілої зброї, я думав, що він даремно пітніє, бо нічого з того не виходило. Якби справа посувалася, я переконаний, він неодмінно похвалився б, аби принизити мене або почути мою думку. Одного вечора (а це була звична справа, до якої ми вдавалися двічі, а то й тричі на тиждень) пішли до будинку в Аксараї послухати музику та збути час із жінками. Як поверталися додому, Ходжа бовкнув, що до ранку працюватиме, а потім почав розпитувати про жінок. Дивно, бо про це ми ніколи не розмовляли, раптом у нього вихопилося: “Я думаю...”, та він замовк, а згодом зачинився в кімнаті. Я залишивсь у вітальні серед книг, які мені набридло навіть гортати, думаючи про Ходжу. Уявляв, як він сидить за столом, до якого й досі не зміг звикнути, розмірковує над черговим задумом, який, я переконаний, не доведе до пуття, бездумно дивиться на чисті аркуші, киплячи гнівом та відразою до самого себе...
Над ранок він вийшов та простодушно, як учень, що звертається по допомогу через ніби дрібниці, покликав мене до свого столу. Ні на йоту не соромлячися, сказав: “Допоможи!.. Давай подумаємо разом, інакше немає діла”. Мені на мить здалося, що думати йому заважають жінки, я мовчав. Помітивши мою розгубленість, він додав досить серйозно: “Я думаю про дурнів... чому вони такі невігласи?” Й відразу, ніби знаючи, як я зреагую, поправив себе: “Не зовсім дурні, просто в голові клепки бракує. — Я не став запитувати, хто це “вони”. “Невже немає в них у головах місця, щоб утримати ці знання? — Він розглянувся, ніби підшукуючи влучне слово. — Треба, щоб в їхніх головах була коробка чи коробки, ну як очі оцієї шафи, куток серед мотлоху, куди можна розмістити й це, та, очевидно, немає такого місця. Ти мене розумієш?”
Я хотів запевнити, що розумію, та даремно. Ми довго мовчали, не зводячи очей один з одного. Нарешті він кинув: “А хто знає, чому люди такі різні?” “Ох, якби ж ти й справді був лікарем та й навчив мене лікарської справи! — раптом почав він. — Розповів, як улаштований наш організм, з чого складається тіло, а з чого — голова”.
Мені здалося, ніби він трохи соромиться. Ходжа не хотів мене налякати, тож спокійно й тверезо пояснив, що не збирається здаватись, ітиме до кінця. По-перше, не має іншого вибору, а по-друге, йому цікаво розібратися. Я нічого не розумів, та втішала думка, що всього він навчився саме в мене.
Пізніше Ходжа неодноразово повторював ці свої слова, так, ніби нам обом добре відомо про що йде мова. Однак за показовою рішучістю чаїлась цікавість учня, який без кінця ставить запитання; й щоразу коли він повторював, що йтиме далі, до кінця, мені здавалося, що я чую сумний та сердитий стогін безнадійно закоханого, який скаржиться на лихо, що випало на його долю. В той час він постійно про це говорив. Особливо часто повторював тоді, як дізнався, ніби яничари готують заколот, чи тоді, як розповідав мені, що дітей у школі більше цікавлять ангели, аніж зірки, чи коли розлючено кидав книгу, яку задорого придбав, але, читаючи, навіть не дійшов середини, чи коли приходив з муваккітхане й кричав, що лише через звичку ще ходить туди, чи коли приходив після запланованої зустрічі зі своїми друзями, чи коли мерз у не протопленому хамамі (назва громадських лазень у Туреччині), чи після того, як умощувався спати, обіклавши квітчасту ковдру улюбленими книжками, чи як чув дурні балачки біля мечеті, коли брав абдест (ритуальне омовіння перед звершенням намазу), чи коли чув, що флот зазнав поразки від венеційського війська, чи після того, як вислуховував сусідів, котрим кортіло його одружити, бо вік мав немолодий; він усе торочив, що йтиме до кінця.
Зараз я думаю: хто прочитає мою писанину до кінця, покірно слідкуючи за всім, що відбувалося реально, чи, може, й за вигаданим, зможе сказати, що Ходжа не дотримав свого слова.
Далі читайте паперову версію журналу
