Чарльз ШТРОСС

ХОЛОДНА ВІЙНА

ПОВІСТЬ

З англійської переклав Богдан СТАСЮК

 

АНАЛІТИК

Роджер Юрґенсен відкинувся на спинку крісла і заглибився у читання.

Йому переступило за третій десяток, у нього русяве волосся:, підстрижене практично “під нуль”, і бліда від надміру часу, проведеного під штучним освітленням, шкіра. Окуляри, біла сорочка з коротким рукавом і краватка, на шиї ланцюжок із перепусткою та його фотографією. Кабінет із кондиціонером і без вікон.

Папка, яку він тримав у руках, лякала його.

Колись малого Роджера батько взяв із собою на день відкритих дверей у військовій частині, авіабазі Нелліс у глибинах каліфорнійської пустелі. Яскраве сонячне світло грало на посріблених боках великих бомбардувальників у обмурованих бетоном розосереджених боксах із шлагбаумами та датчиками радіації попереду. Строкаті, барвисті вимпели на трубках Піто надавали їм дивного, майже святкового вигляду, хоч усередині літаків спали нічні жахіття: коли їх розбудили, то в радіусі однієї милі навколо атомних бомбардувальників ніхто, за винятком екіпажу, не залишиться живим.

Від самого погляду на блискучі пузаті гондоли під крилами літаків Роджера проймав страх — йому здавалося, що в їхньому нутрі ховаються пекельні пожежі й люті морози. А ще він боявся почути квиління сирен, які попереджують про повітряні нальоти. Він знервовано кусав морозиво і міцно стискав руку батька під бадьорі звуки військових маршів Джона Сузи. Забути свої страхи йому вдалося тільки тоді, коли небо над головою розітнула зграя “тандерчифів”, від чого на милі навкруги у вікнах забряжчали шибки.

————
Перекладено за виданням: Stross, Charles. A Colder War//Infinity Plus, 2002.
© Богдан Стасюк, переклад, 2008.

 

Тепер, читаючи ці розвідувальні зведення, дорослий Роджер відчував те саме, що й хлопцем біля атомних бомбардувальників, які спали на своїх бетонних ложах.

До папки у його руках була прикріплена розмита фотографія, знята з великої висоти розвідником U-2 восени шістдесят першого. Три схожих на домовини стави, чорні й похмурі у світлі арктичного сонця; канал, що веде на захід, у серце радянської території, і який оточено знаками радіаційної небезпеки та озброєною охороною. Глибокі води, насичені солями кальцію; бетонні перемички, облицьовані золотом і свинцем. У бік НАТО спрямовано сонного велета, страшнішого від будь-якої ядерної зброї. Проект Кощій.

 

Повернення на Червону площу

Увага.

Даний фільм для інструктажу має рівень секретності “Золотий липневий буджум”. Якщо у вас немає допуску до “Золотого липневого буджуму”, негайно залиште аудиторію і зверніться до офіцера з безпеки вашої частини. Недотримання цього пункту карається за статутом.

У вас шістдесят секунд на виконання.

 

Відеоряд:

Червона площа навесні. Небо чисте і блакитне; високо в ньому пір’ясті хмари. На його тлі прекрасно виглядають чотиримоторні бомбардувальники, що з гуркотом, по п’ять пролітають від крайнеба до крайнеба, зникаючи за чималими мурами Кремля.

 

Голос за кадром:

Червона площа, першотравневий парад тисяча дев’ятсот шістдесят другого року. Радянський Союз уперше представив громадськості зброю рівня секретності “Золотий липневий буджум”. Ось вона:

 

Відеоряд:

Пізніше того самого дня. На перший погляд нескінченний потік панцирної техніки та солдатів пливе по площі, сірій від дизельних вихлопів. Вантажівки котяться по вісім у ряд із виструнченими солдатами в кузовах. За ними гуркоче батальйон Т-56-х, з башт яких трибуні віддають честь командири. Над самими головами пролітають реактивні МіГи-17.

За танками повзуть чотири велетенських тягачі з низькими причепами, вкритими оливковим брезентом. Те, що під ним ховається, схоже на буханці хліба завбільшки з будиночок. Тягачів супроводжують схожі на джипи автомобілі з озброєними солдатами, які теж віддають честь трибуні.

На брезенті причепів сріблом намальовані великі п’ятикутні зірки, кожну з яких оточує стилізоване срібне коло — напевно, емблема частини, хоча і не схожа на стандартні відмінні знаки Червоної Армії. Круж кіл іде химерний стилізований напис.

 

Голос за кадром:

— Це живі сервітори під нестабільним контролем. На машинах, що їх транспортують, зображені емблеми Другої Гвардійської інженерної бригади, будівельної частини, дислокованої у Бухарі. Бригаду використовують для спорудження інженерних конструкцій, які мають стосунок до ядерних установок на Україні та в Азербайджані. Це перший випадок, коли сторона, що підписала Дрезденську угоду, відкрито демонструє володіння даними технологіями. У нашому випадку найвірогідніший висновок такий: кожна з шістдесяти семи Гвардійських інженерних бригад має чотири одиниці зброї. Відповідно ми можемо екстраполювати одержані дані на решту частин і одержати загальну кількість сервіторів у армії СРСР — двісті шістдесят вісім, якщо ця частина не є виняткова в якому-небудь відношенні.

 

Відеоряд:

У московському небі гуркочуть п’ять велетенських бомбардувальників Ту-95.

 

Голос за кадром:

— Такий висновок сумнівний. Наприклад, тисяча дев’ятсот шістдесят четвертого року над трибуною мавзолею Леніна пролетіло двісті сорок бомбардувальників. Однак дані технічної розвідки на той час свідчили про те, що радянські ВПС мали де розмістити заледве сто шістдесят подібних машин, а оцінки сукупного виробництва цих літаків, що ґрунтувалися на фотографіях заводів конструкторського бюро Туполєва, коливалися між шістдесятьма і ста вісімдесятьма бомбардувальниками.

Подальший аналіз фотографічних свідчень параду тисяча дев’ятсот шістдесят четвертого року призвів до висновку, що чотири групи літаків (по п’ять у кожній) кружляли по колу, дуга якого пролягала далеко за межами Москви. Через це у тисяча дев’ятсот шістдесят четвертому році було зроблено хибний висновок про можливості першого удару Радянського Союзу. Вони були перебільшені принаймні втричі.

Отож до всього, що нам показують на Червоній площі, ми маємо підходити критично, а оцінюючи силу супротивника, не довіряти тому, що нам показують на парадах. Цілком можливо, що чотири сервітори — це все, що в них є. А поте справжня сила батальйону може бути і вищою.

 

Низка фотографій:

З дуже великої висоти — можливо, орбіти — орлиний погляд на віддалене селище у гірській місцевості. Маленькі хатинки туляться одна до одної під прямовисною скелею. Поруч пасуться кози.

На другому знімку видно, як по селищу пройшлося щось, що залишило за собою суцільні руйнування. Сліди не притаманні артилерійському обстрілу: щось завширшки з чотири метри ніби розпеченим залізом вилизало скелясте нагір’я дочиста. П’яно похилився кут халупи — решти як не було. На землі тьмяно видніються білі кістки; жоден гриф не спустився поласувати останками.

 

Голос за кадром:

Це два свіжі послідовні знімки зі супутника-шпигуна КН-11. Їх розділяє рівно вісімдесят дев’ять хвилин. У цьому селищі мешкав провідний польовий командир муджахедів. Зауважте подібність слідів до тягачів на параді тисяча дев’ятсот шістдесят четвертого року.

— Це свідчить про наявність радянських частин із сервіторами в Афганістані: чотириметрова колія асимілятивного сліду, в межах якого відбулася повна руйнація органічної речовини. Швидкість знищення висока: все відбулося менш ніж за п ять тисяч секунд, ніхто не вижив, а знаряддя руйнації щезло до наступного орбітального прольоту над місцевістю. Це при тому, що мешканці села мали на озброєнні важкі кулемети ДШК, переносні ракетні комплекси та АК-47. І останнє: немає жодних свідчень того, що знаряддя збочувало зі свого курсу, але знелюднів весь район. За винятком кістяків ніщо не свідчить про те, що тут мешкали люди.

Отож висновок один-єдиний: Радянський Союз порушив Дрезденську угоду, застосувавши у Хайберському проході “Золотий липневий буджум” у бойовому режимі. Немає жодних підстав вважати, що панцирна дивізія НАТО без ядерної підтримки впоралася б краще...

 

Палац головоломок

Роджер не солдат і аж ніяк не патріот. У ЦРУ він пішов після коледжу, якраз у розпалі слухань Комітету Черча на початку сімдесятих. Управління щойно виборсалося зі справи про вбивство Кеннеді і уявлялося йому не більш ніж бюрократичною машиною для конвеєрного випуску аналітики на замовлення Агентства з національної безпеки. Робота саме для Роджера. Тільки тепер, через п’ять років, він не може просто так облишити все і котитися, подібно до кулі у такому собі кегельбані, пологою доріжкою до відставки, пенсії та золотого годинника. Він кладе папку на стіл і тремтячою рукою витягає заборонену сигарету з пачки, яку зберігає в шухляді. Роджер прикурює і відкидається назад, щоб затамувати подих та змусити себе розслабитися, роздивляючись димок у безжальному світлі, доки перестануть тремтіти руки.

Більшості людей здається, що шпигуни понад усе на світі бояться пістолетів, КДБ чи колючого дроту, у той час як найстрашнішою річчю, з якою їм доводиться мати справу, є папір. Папір зберігає секрети. Папір може нести смертний вирок. Папери, схожі на цей фоліант з його розмитими вісімнадцятилітніми фотографіями несправжніх ракет, оцінками кривих час — люди, що вижили, та коефіцієнтом поширення психозів, можуть подарувати вам кошмари, від яких ви з криком прокидатиметеся глупої ночі. Це один із низки цілковито секретних документів, які він підсумовує для звіту перед Радою національної безпеки і президентом, — якщо тільки голова його відділу та заступник директора ЦРУ погодяться на це, — і от тепер він має заспокоювати нерви сигаретою, перш ніж перегорнути сторінку.

Минає кілька хвилин, і рука вже не тремтить. Він кладе сигарету у попільничку в формі орла і знов береться читати рапорт служби розвідки, який уже сам по собі є коротким викладом, дистилятом тисяч сторінок та фотографій. Раптом заледве має двадцять сторінок: станом на 1963 рік, у час його складення, ЦРУ знало дуже мало про Проект Кощій. Самий лише кістяк і чутки, переказані високопосадовим шпигуном. Ну, й звісно, їхній власний еквівалентний проект. Поступившись Совєтам у цій сфері, ВПС США навмання зайнялося марним і коштовним проектом NВ-39 — дванадцятьма вкритими листами срібла атомними бомбардувальниками, озброєними ракетами “ХК-Плутон”, ладними покінчити з Кощієм, щойно СРСР проявить ознаки розпечатування бункера. Триста мегатонн водневих бомб, спрямованих на єдину ціль, хоча ніхто не був певен, чи вистачить цього.

Крім того, ще ж залишалося і фіаско в Антарктиці, яке складно приховати. Тухле яйце в обличчя — програма підземних ядерних випробовувань на міжнародній території! Навіть цього вистачило б для поразки, якби Джон надумав балотуватися на другий термін (чи хоча б дожив до нього). Програма випробувань стала поганим виправданням: та чи краще було зізнатися у тому, що насправді трапилося з 501-ю аеромобільною дивізією на холодному плато за вулканом Еребус. На плато, про яке громадськість нічого не знає, на плато, не позначеному на мапах геологічних відомств урядів-сторін, що підписали Дрезденську угоду 1931 року, — документ, якого притримувався навіть Гітлер. Те плато поглинуло більше крилатих шпигунів U-2, ніж Радянський Союз, і більше наземних експедицій, ніж найчорніші райони Африки.

От, лиха година! Яким макаром я зліплю це все докупи і покладу перед його ясні очі?

Подальші п’ять годин Роджер провів, утупившись у двадцятисторінковий звіт, намагаючись збагнути, яким робом підбити підсумок сухого залишку обчислюваного жаху у словах, які дадуть читачеві владу над ними, владу уявити неуявне. Це не так уже й легко. Новий господар Білого дому сам говорить прямо в очі і вимагає таких же прямих відповідей на свої запитання. Він досить набожний, щоб не вірити у надприродне, і досить переконливий, так що слухання однієї з його промов здатне підняти вас із ліжка у разі, якщо ви зможете заплющити очі і повірити у прихід ранку в Америці. Йому не поясниш, ні що являє собою Проект Кощій, ні що таке ракети ХК-Плутон”, ні “МК-Кошмар”, інакше як термінами чергової нової системи озброєнь. А це означатиме покривити душею проти правди. Зброя може мати смертоносний або негативний ефект, проте останній буде з моральних міркувань заперечений тими, хто цією зброєю скористався. Водночас ці проекти вкриває незнищенна патина стародавнього зла...

Він гадає, якщо завариться каша, якщо квилитимуть сирени, то його разом із Андреа та Джейсоном залишать на поталу ядерній пожежі. Це буде ніжна смерть у порівнянні з тим, що, як він підозрює, чекає там, у недослідженому просторі за ворітьми. У просторі, який змусив Ніксона скасувати програму польотів людей у космос і перетворити дорогущі човники-шатли на кумедну притчу во язицех, коли він усвідомив усю мерзенну небезпеку космічних перегонів. Саме ця темрява зламала віру Джиммі Картера, а Ліндона Джонсона перетворила на алкоголіка.

Він підвівся, нервово переступив з ноги на ногу. Поглянув на стіни своєї кабінки. На якусь мить його увагу привернули схожі на ледачкуватих драконів сіро-блакитні кільця диму над попільничкою з жевріючою сигаретою, у повітрі вони спліталися в химерний клинописний текст. Роджер кліпнув очима, і враження розвіялося, а на крижах встали сироти, так ніби якийсь собака помітив його власну могилу.

“Лиха година”. Нарешті в тиші прозвучали мовлені слова. Його рука знов тремтить, коли він роздушує недопалок. Не можна бути таким тонкошкірим. Він знов дивиться на стіну. Дев’ятнадцята нуль-нуль; надто пізно, надто пізно. Треба їхати додому, а то Андреа дуже хвилюватиметься.

Зрештою, з нього досить. Він упхнув теку до сейфа позаду стільця, закрив дверцята і повернув круглу ручку з циферблатом. Потім виписався з читального залу і пройшов звичайний обшук при виході.

Протягом усієї тридцятимильної дороги додому він регулярно спльовує через вікно, намагаючись спекатися присмаку освєнцімського попелу.

 

Пізнього вечора у Білому домі

Підполковник метушиться по кімнаті — у нього напад ентузіазму.

— Ну, Юрґенсене, звіт вам удався на славу! — Він підходить до ніші між картотекою та стіною, розвертається і крокує до далекого кінця свого стола. — Ви схоплюєте найголовніше. Мені це до вподоби. Нам би до Управління ще двійко таких хлопців, як ви, і ми не вляпались би у Тегерані по самісінькі помідори.

Він заразливо шкірить зуби. Підполковник буяє ентузіазмом і втрачає над собою контроль, подібно до героя коміксу сорокових. У його присутності Роджер здатний сидіти лише на краєчку стільця і завжди ладний стати по стійці струнко. Йому доводиться прикушувати язика, аби не казати підполковнику “так точно”, адже він цивільний.

— Ось чому я попрохав заступника директора полярної станції Мак-Мердо зарахувати вас до свого штату. Ви працюватимете на нашу команду кур’єром. І мені приємно, що він прислухався до моєї думки.

— Працювати тут? — не втримується Роджер. Тут — це підвал Відділу управління справами у далекому крилі Білого дому. Хтозна, хто він такий тут, цей підполковник, але його блату не видно ні кінця ні краю.

— Так точно. А що я маю робити? Ви згадали свою команду...

— Розслабтеся і випийте кави. — Підполковник сідає за стіл. Роджер сьорбає коричневу гущу з кухля з емблемою Корпусу морських піхотинців. — Президент запропонував мені організувати команду, — підполковник продовжує таким буденним тоном, що Роджер мало не похлинувся своєю кавою, — на випадок непередбачуваних ситуацій. Жовтневі сюрпризи. Ці довбані комуняки в Нікарагуа. “Ми сам на сам з Імперією Зла. Ми разом з австралійцями нічого не повинні проґавити”, — це його слова прямим текстом. Імперія Зла грає не за правилами. Та все ж нам ведеться трохи краще, а от хто вони? Кодло селюків, схожих на диктаторів третього світу, Верхня Вольта з атомною бомбою. Моя робота — не давати їм проходу ні на йоту. Не давати їм нагоди грюкати черевиком по трибуні в ООН чи вимагати яких-небудь концесій. Кортить поблефувати — прапор у руки. Ще побачимо, хто кого. — Він знову зірвався на ноги. — Раніше, у п’ятдесятих і шістдесятих, цим займалося Управління і займалося добре. А зараз усі поробилися такими м’якосердими — мене аж верне від них. Займались би ви зараз “мокрухою”, то журналісти бігали б за вами навіть у сортир, якби треба було для газетних шпальт.

Але ми таким не займатимемося. У нас маленька команда, і цим усе сказано, — підполковник замовк на мить. — Ну, може, не все. Але картина того, для чого нас творено, у вас уже є. Мені потрібен агент, що добре знає Управління, своя людина, яка по своїй перепустці залізе і чорту в дупу, людина, що зможе забирати наркоту, перш ніж вона втрапить до лап бюрократичного комітету жоп із ручками. Я зараз працюю з одним чоловічком із Палацу головоломок і пробиваю “дах” у Великому Чорному Домі. — Підполковник кидає проникливий погляд на Роджера і той киває у відповідь: він чистий перед розвідкою Агентства національної безпеки — Палацу головоломок — і знає про Великий Чорний Дім, Національну службу розвідки, навіть існування якої досі становить цілковиту таємницю.

Підполковник вражає Роджера, дарма що він був про нього високої думки. У візантійському світі американських розвідслужб він збирається збудувати власний кишеньковий лінкор, підняти на ньому Веселий Роджер і роздобути каперське свідоцтво, підписане самим президентом. Проте у Роджера залишилося двійко питань, щоби визначити, на що спроможний підполковник Норт.

— А як щодо “Гарячкового Сну”, сер?

— Він у мене є, — відповів той упрост і поставив філіжанку кави на стіл. — Як і “Кошмар”, і “Плутон”. Нам надаються будь-які засоби, — сказав він, — і дозвіл використовувати їх скріплений печаткою, відбиток якої ще не встиг просохнути. Ці проекти більше не входять до тих, які розробляє командування. Офіційно їх виведено з активного стану, і розглянуть їх хіба що на наступному раунді переговорів зі скорочення озброєнь. Більше вони не входять до сил стримування; стандарт розробляється лише стосовно ядерної зброї. А неофіційно все це входить до моєї групи, і в разі потреби я скористаюся ними, щоби стримати і розхитати здатність Імперії Зла вести війну.

— А як же Дрезденська угода?.. — поза спиною Роджера пробігає холодок.

— Не турбуйтеся. Я і не подумаю вдатися до цього засобу, якщо вони не почнуть першими, — шкірить зуби підполковник. — А от тут на сцені з’являєтеся ви...

 

Осяяні місяцем береги озера Восток

Металевий пірс холодний і сухий, температура біля мінус п’ятнадцяти за Цельсієм. Темрява у порожнині під кригою гнітить, і Роджер здригається навіть у своєму багатошаровому костюмі та, щоб зігрітися, переминається з ноги на ногу. Він ковтнув, аби йому прочистило вуха, але в голові все одно паморочиться через високий тиск всередині штучної бульбашки повітря, накачаного під крижаний купол Шельфового льодовика Росса, аби тут могли дихати люди; підніматися нагору доводиться майже добу — так повільно через декомпресію.

Під пірсом хлюпочуть хвилі, але хлюпоту не чути. Світло прожекторів падає на поверхню води — неймовірно прозорої під кригою Антарктики, — та воно швидко розсіюється, створюючи ілюзію бездонних чорнильних глибин.

Роджер представляє тут підполковника і чекає прибуття зонда, від екіпажу якого має одержати вантаж. Потім відзвітується, повідомить, що операція пройшла успішно. Решта присутніх намагається на нього не зважати, хоч присутність людини з округу Колумбія їм муляє. Поряд стоїть купка інженерів і техніків, що прилетіли сюди з бази Мак-Мердо доглянути за міні-субмариною. Знервований лейтенант наглядає за розставленим по кутах понтона відділенням морпіхів зі складною на вигляд зброєю, наполовину автоматами, наполовину відеокамерами. Крім того, тут і звична понтонна команда глибоководників, більш пригнічена і мовчазна, ніж завжди. Вони перебувають у бульбашці повітря, накачаного зі споду шельфового льодовика в Антарктиці, а під ними простягаються незворушні надхолодні води озера Восток.

Вони чекають рандеву.

— Чотириста п’ятдесят метрів, — чується від одного з технарів. — Підйом на рахунок десять.

Його напарник киває. Вони чекають порушників спокою давно затопленої могили, що поволі долають три милі морозної води у міні-субмарині. Ще мить, і вони будуть нагорі.

Підводний човен був відсутній майже цілий день; він вирушив у путь з достатнім запасом енергії в акумуляторах та повітря для дихання (якщо техніка дасть збій), але здобув гіркий досвід, недоступний стійким до відмови системам. Тільки не тут, на межі світу людей.

Роджер знову переминається з ноги на ногу.

— Я побоювався, щоб акумулятор, який ти поміняв, не розімкнув ізолятор недостатньої напруги. Тоді б ми залишилися тут до синіх від холоду віників, — схохмив дублер пілота підводного човна перед своїм сусідом.

Роджер озирнувся і побачив, як один із морських піхотинців перехрестився.

— Щось було чути від Ґормена і Сусловича? — спитав він тихим голосом.

Лейтенант перевірив по своїй планшетці:

— Нічого з часу відплиття, сер, — відповів він. — Ми не можемо зв’язуватися з субмариною, коли вона у підводному стані. Для наднизьких частот вона замала, а ми не хочемо потурбувати будь-кого, хто міг би, е-е, підслуховувати.

При світлі прожекторів вималювалися горбаті обриси міні-субмарини. Коли човен піднімається, поверхня маслянистих вод починає хвилюватися.

— Команді переправити помічену субмарину, — бурмоче дублер у мікрофон. І він заговорив із своїм заступником про те, що треба припасувати такелаж, продути баластні резервуари балонним повітрям, визначити рівень недоливу, перевірити обороти гвинтів. Кранівники теж не залишилися без роботи і зайнялися стрілою, яку треба буде простягнути до човна.

Коли над водою жваво появився люк субмарини, лейтенант пожвавішав:

— Джоунзе! Чиватті! Пильнуйте, ліворуч і по центру!

А над підводним апаратом уже колихався велетенський підйомний гак — він підніме його на понтон.

— Не зводити очей з люків перед тим, як її розкупорите!

Це десятий пробіг — і сьомий з екіпажем — до голкового вушка на дні озера, затопленої споруди, напрочуд схожої на стародавній храм, від якої Роджера марудить. Так не може тривати до нескінченності, метикує він. Раніше чи пізніше...

Човен піднімається з води, схожий на гігантську купальну іграшку для дитини, кит-кіборґ, спроектований богом, не позбавленим почуття гумору. Десять хвилин іде на перенесення субмарини до платформи на понтоні. Морпіхи напружуються, спрямовуючи яскраве світло своїх ліхтарів на два ілюмінатори, що короткозоро випинаються на гладенькому контурі носа підводного човна. Нагорі хтось перемовляється по телефонній слухавці, ввіткнутій в оцупкувату рубку управління. Стопорне колесо люка починає крутитися.

— Це Ґормен, сер, — чується від лейтенанта. У світлі натрієвих прожекторів все видається кольору вигорілої землі; обличчя солдата прибрало виразу полегшення та барви вогкого картону.

Роджер чекає, поки підводник — Ґормен — спуститься вниз невпевненим кроком. Це високий виснажений чоловік у червоному термокостюмі, завеликому для нього на три розміри: неголена щетина робить його щелепу подібною до наждаку. Зараз він схожий на холерного хворого; коли його організм поглинає свої протеїнові резерви, бліда шкіра набуває гострого запаху кетонів при тому, що над ним самим витають ще бридкіші міазми. До його лівого зап’ястка із темним браслетом трохи нижче пристебнутий невеличкий алюмінієвий дипломат. Роджер робить крок назустріч.

— Сер? — Ґормен на мить розпростує плечі — майже тінь військової виправки. Але він не спроможний стояти так і далі. — Ми одержали передачу. Ось пробник; решта внизу. У вас є шифр замка? — питає він утомлено.

Юрґенсен киває:

— Сто п’ятдесят вісім, сто двадцять два, дев’ять.

Ґормен поволі набирає комбінацію коду на замку дипломата, відкриває кришку і знімає з себе наручник. На поліетиленових мішечках з білим порошком грає яскраве світло прожекторів. П’ять кіло високоякісного героїну з афганських гір; ще чверть тонни упаковано в коробках кабіни екіпажу на субмарині. Лейтенант перевіряє вміст дипломата і передає його Юрґенсену:

— Доставка пройшла успішно, сер.

З руїн на високому нагір’ї у пустелі Такламакан до американських володінь у Антарктиці, в обхід через ворота, що зв’язують чужі світи. Як їх створити і як їх знищити, знають лише Попередники, але вони мовчать.

— На що там схоже? — вимогливо питає напружений Роджер. — Що ви бачили?

На люку субмарини, спершись об опору крана, сидить Суслович. Йому, очевидно, дуже погано. Ґормен мотає головою і відвертається вбік: тьмяне світло підкреслює на обличчі підводника глибокі зморшки, роблячи його схожим на пощерблений лик юпітеріанського супутника. Сіточки край очей, складки шкіри. Ознаки віку. Волосся кольору місячного сяйва.

— Так довго, — виривається у нього, він майже жаліється. У нього підгинаються коліна. — Поки нас не було... — Він схиляється на бік субмарини, бліда тінь, що не виглядає на свій вік. — Таке яскраве сонце. І ще наші датчики радіації. Певно, стався якийсь спалах на сонці чи ще щось. — Він згинається в три погибелі і блює за край понтона.

Роджер довго спостерігає за ним і пригадує: Ґормену двадцять п’ять, і він на сумнівному підряді Великого Чорного Дому. Довгий послужний список у складі Зелених беретів. Два дні тому, коли вони вирушили по передачу, він пашів здоров’ям. Роджер поглянув на лейтенанта.

— Краще повідомити підполковника, — говорить він. Пауза. — Цих двох до лазарету і простежте, щоб за ними доглянули. Думаю, через Віктор-Танґо ми поки що нікого не посилатимемо.

Він розвернувся і рушив до шахти ліфта, тримаючи руки складеними за спиною, щоб ніхто не побачив, як вони тремтять. А позаду нього у воді крізь дно озера Восток, за три милі і незбагненної кількості світлових років від дому, просвічує місячне сяйво чужого світу.

 

Генерал Ле Мей пишався б вами

Увага.

Даний фільм для інструктажу має рівень секретності “Бразолійний березневий бекас”. Якщо у вас немає допуску до “Бразолійного березневого бекаса”, негайно залиште аудиторію і звітуйте офіцеру з безпеки вашої частини. Недотримання цього пункту карається за статутом.

У вас шістдесят секунд на виконання.

 

Відеоряд:

Знімок велетенського бомбардувальника, круглі стрілецькі башти, що обсіли фюзеляж, подібно до грибів на гнилій колоді дерева, химерні цибулини гондол із двигунами, винесеними далеко за краї крил, по чотири турбіни туляться до кожного атомного ядра.

 

Голос за кадром:

— Конвейр В-39 Пісмейкер — наймогутніша зброя в миротворчому арсеналі Командування стратегічної авіації. Оснащений вісьмома турбореактивними двигунами Претт-енд-Вітні NP-4051, він без упину кружляє над крижаним куполом Арктики в очікуванні сигналу. Це Екземпляр Номер Один, тренувальний і водночас випробувальний зразок: решта дванадцять літаків дожидають критичного стану на землі, оскільки, злетівши раз, В-39 може сісти тільки на двох летовищах у Алясці, які пристосовані для прийому такого класу машин. Цей перебуває у повітрі вже дев’ять місяців поспіль і ще досі не проявив жодної ознаки вичерпання свого ресурсу.

 

Перехід:

Акула завбільшки з “Боїнґ-727” випадає з відкритого бомбового люка монстра. В повітрі блимають короткі трикутні крила, а позаду палахкотить ракетний вогонь.

 

Голос за кадром:

— Модифікована ракета “Навахо” — випробувальний екземпляр для боєголовки типу “ХК-Плутон” — покидає свого носія. На відміну від бойової, у цій ракеті немає ні водневих бомб, ні прямоточного повітряно-реактивного двигуна з ядерним зарядом прямого циклу, яким можна завдати супротивнику відплатного удару. На швидкості у три махи “ХК-Плутон” перетне територію ворога, розкидаючи по дорозі меґатонні бомби, а коли вичерпає свої боєголовки, то буде скерований на остаточну ціль. Досягнувши її, він відстрелить свій реактор і поливатиме супротивника розплавленим плутонієм. “ХК-Плутон” — тотальна зброя: кожний аспект її планування, від ударної хвилі, утвореної під час польоту на висоті дерев, до структури атомного реактора, призначений на руйнацію наземних об’єктів.

 

Перехід:

Листівки з Белзена, кіно з Освєнціма — свято у пеклі.

 

Голос за кадром:

— Ось чому нам потрібна така зброя. Ось що вона стримує. Противні Богу споруди, зведені спочатку Організацією Тодта у Третьому райху, тепер перевезені до України і поставлені на службу нової історичної спільноти — радянського народу, як себе називає наш супротивник.

 

Перехід:

Сіра лихозвісна бетонна плита лежить на маківці східчастої піраміди майя, збудованої зі східнонімецького цементу. Колючий дріт, кулемети. На північ від підвалин піраміди до Балтійського узбережжя пролягає осушений канал — релікт будівництва. Ось звідки воно взялося. Присадкуваті бараки для рабів розкидані поруч із пірамідою, як моторошний меморіал будівельникам у чорних робах.

 

Перехід:

Нове місце розташування: великий бетонний моноліт оточений трьома замощеними бетонними плитами ставами і каналом. Він споруджений посеред українського виднокола, плаского і незмінно рівного в усіх напрямах.

 

Голос за кадром:

— Це Проект Кощій. Кремлівський ключ до брами пекла...

 

Деґустатор технологій

— Нам відомо, що вперше вони з’явилися у докембрії.

Професор Ґулд опустив очі, зайнятий епідіаскопом, намагаючись якомога менше звертати увагу на свою аудиторію.

— У нас є зразки макрофауни, відкритої палеонтологом Чарльзом Велкоттом під час його перших експедицій до Канадських Скелястих гір на східному кордоні Британської Колумбії, — на екрані з’являється зроблений від руки рисунок якоїсь химери, описати яку забракло б слів. — Наприклад, ось ця опабінія, що загинула там шістсот сорок мільйонів років тому. Викопні рештки давніх м’якотілих украй рідкісні, і сланці Берджесс — найкраща хроніка докембрійської епохи, знайдена на сьогодні.

Худюща як скіпка жіночка з високою зачіскою і ще вищими підкладками на плечах гучно чмихає носом — вона дуже далека від цих допотопних дат. Роджер співчутливо мружиться, йому шкода академіка. Краще б її тут не було, але вона якимось дивом пронюхала про візит славетного палеонтолога, крім того, це помічниця підполковника з адміністративної частини. Якщо попрохати її зачинити двері з того боку, то можна поставити хрест на власних кар’єрних перспективах.

— Особливу увагу, — фотографія гірської породи не в найкращому стані, візуальне відлуння опабінії, — зверніть на відмітини зубів. Ми знаходимо їхні точні відповідники на кільцевих сеґментах зразків серії Z, привезених антарктичною експедицією Пебоді у тисяча дев’ятсот двадцять шостому році. Світ докембрію відрізнявся від нашого у великій мірі; більшість суходолу, що зараз складається з окремих континентів, об’єднувався у велетенську структуру. І раніше наші зразки відділяли якісь дві тисячі миль чи щось близько цього. Можна припускати, що з собою вони принесли і своїх паразитів.

— Про що нам можуть свідчити відбитки зубів? — цікавиться підполковник.

Доктор підводить погляд. У нього блищать очі.

— Про те, що хтось любив їх хрумати свіжими. — По залу прокочується смішок. — Хтось, у кого паща відкривалася і закривалася, як діафрагма вашого фотоапарата. Хтось, кого ми вважали вимерлим.

Ще одне зображення, цього разу — підводна фотографія. Істота трохи схожа на дивакувату рибину — турбореактивну панцерну міксину зі спойлером та бамперами. Або на кальмара з дефіцитом мацаків. Верхня голова скидається на плаский диск з двома химерними щупальцями, подібними до гілля папороті, що схилилося над ротом-присоскою.

— Цей миттєвий знімок ми зробили в озері Восток минулого року. Воно мало б бути мертвим: там немає, чого їсти. Це, пані та панове, аномалокарис, наш зубанчик. — Він замовкає на мить. — Я дуже вдячний, що ви мені його показали, — додає він, — хоча дехто з моїх колег дуже розлютився б, якби дізнався про це.

І це вишкір сором’язливої людини? Професор швидко править далі, не даючи Роджеру змоги засумніватися в щирості його реакції.

— Ну, а цікавіше за цього екземпляра вже не придумаєш, — коментує далі Ґулд. — Байдуже, що це таке, а воно схоже на качан цвітної капусти, або мозок: фрактально розгалужені черешки дрібняться у довжині та діаметрі, доки розчиняються у веселковій хмарці навколо головного стебла, основа якого коріниться в бочкоподібній структурі на чотирьох оцупкуватих ніжках.

— Аномалокариса нам якимсь дивовижним робом вдалося впхнути в рідну таксономію, а от це просто безпрецедентний зразок. Він дивовижно схожий на сеґмент тіла галюциґенії-переростка... — При цих словах він показує нову картинку зі стоніжкою на підборах-шпильках і в античному шоломі, оздобленому щупальцями, — Але рік тому стало зрозуміло, що сердешну галюциґенію ми перевертали догори дриґом, і вона виявилася звичайнісіньким колючим хробаком. А от високий вміст іридію та алмазів у голові, ось тут... Це не жива істота, принаймні не в межах біологічного царства, яке я вивчав останні тридцять років. Тут взагалі немає клітинної структури. Я попрохав декого зі своїх колег допомогти мені, і їм не вдалося синтезувати з неї жодного зразка ДНК чи РНК. Воно більше схоже на машину з біологічними рівнями складності.

— Ви можете його датувати? — питає підполковник.

— Мгм, — шкіриться професор. — Воно з’явилося раніше ядерних випробувань у повітрі тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року. От і все. На нашу думку, воно походить з першої половини цього століття і лишалося мертвим не один рік. Хоча по землі досі ходять люди старшого від нього віку. На противагу, — він вставляє картинку з аномалокарисом, — цей зразок ми знайшли у породах, яким, грубо кажучи, шістсот десять мільйонів років. — Він вставляє інший знімок. — Зауважте його подібність з мертвим екземпляром, який, проте, не розклався. Очевидно, десь іще існують живі зразки.

Він озирнувся на підполковника і раптом завагався:

— Ми можемо, е-е, говорити про, м-м, речі, як і раніше?..

— Звісно. Говоріть. Тут усі мають потрібний допуск. — Звичний змах рукою підполковник робить убік секретаря з начосом, Роджера, двох парубійків із Великого Чорного Дому із записничками в руках, дуже серйозної жіночки з Секретної служби і навіть лисіючого схвильованого на вигляд адмірала з подвійним підборіддям та окулярами з товстими скельцями.

— О, гаразд, — вагання зникло, як за помахом чарівної палички. — Ми зробили попередні розтини тканин аномалокариса, які ви нам надали. Деякі зразки ми відіслали на лабораторний аналіз — з них усе одно мало що можна зрозуміти, — додає він поквапно і виструнчується. — Ми з’ясували одну просту річ: вони виникли за межами екосистеми Землі. Кладоґенетичний аналіз внутрішньоклітинних характеристик і того, що ми з’ясували з їхньої біохімії, свідчить про відсутність у нас спільних із ними пращурів. Капуста має спільного з нами більше, ніж та істота. Цього не скажеш, вивчаючи викопні рештки віком у мільйони років, але зразки живої тканини — інша річ.

Зразок — це багатоклітинний організм, але в кожній клітині, схоже, є численні структури, подібні до ядра. Таке явище ми називаємо синцитієм. ДНК немає, а РНК сполучена з парою основ, які не спостерігаються у земній біології. Ми не змогли визначити, чим займається більшість орґанел або що роблять їхні земні відповідники. До того ж білки будуються з використанням деяких амінокислот, якими не користуємося ми. Та й не тільки ми — ніхто. Або воно походить від чогось, що пішло іншими еволюційними доріжками, відмінними від тих, якими пішли наші пращури ще до того, як з’явилися археобактерії, або (що більш вірогідне) воно взагалі до нас немає жодного відношення. — Професор більше не посміхається: — Підполковнику, це ворота?

— Так, воно б у них пролізло. Вашу тварюку роздобула одна з наших, е-е, місій. По той бік воріт.

Ґулд киває:

— А ви не можете привезти ще?

— Всі місії поки що призупинені через розслідування нещасного випадку, який стався у нас цього року, — каже підполковник, зиркнувши на Роджера. Суслович помер два тижні тому; Ґормен ще живий, але в нього по всьому тілу розкладається сполучна тканина, можливо, внаслідок інтенсивного радіаційного опромінення. Звичних виправ уже не буде; коридор лишатиметься порожнім, поки хтось знайде спосіб добувати матеріал без утрат живої сили. Роджер ледь киває на підтвердження.

— Ну то добре, — здвигає плечима професор. — Зв’яжіться зі мною у разі, якщо ви їх відновите. До речі, ви часом не змогли визначити якісь точки по той бік воріт?

— Ні, — відповідає підполковник. І цього разу Роджер знає, що він бреше. Четверта місія (ще до того, як підполковника зацікавили інші речі) встановила компактний радіотелескоп у дворі порожнього дому, в місті на далекому краю воріт. Це ХК-Масада, де повітря надто розріджене, щоб у ньому можна було дихати без кисневих апаратів, де небо кольору індиґо, де на скелястій рівнині, випаленій, немов теракота, під криваво-червоним сонцем, споруди відкидають різкі тіні. Подальший аналіз сигналів пульсара, записаних станцією, підтвердив, що він був ближчий до ядра галактики майже на шістсот світлових років, хоч і перебував у тій самій спіралі. На чужинецьких будівлях вирізьблено написи, подібні до тих символів, які зафіксували зернисті чорно-білі “міноксівські” фотографії дверей та бункерів на Україні. Символи, що кличуть із небуття Проект Кощій — якесь лихо, вишкрябане зі свого гнізда у затопленому місті на дні Балтійського моря. — Навіщо вам потрібно знати, звідки все це взялося?

— Ну, ми так мало знаємо про контекст, у якому розвивається життя, — професор прибирає задумливого вигляду. — У нас є, була, одна відправна точка — Земля, наш світ. Тепер є друга, фраґмент другої. Мали б ми третю, і можна було б починати ставити ґрунтовні питання. Не типу “Чи є там життя?”. Ми вже знаємо, що є. А питання на кшталт “Яке там життя?” або “Чи є там місце для нас?”

Роджера проймає дрож. Ідіот, думається йому. Якби ти тільки знав, то не радів би так. Він притлумлює в собі бажання сказати дещо й від себе. Такий крок може поставити хрест на кар’єрних перспективах. Точніше, він може поставити хрест на  перспективах тривалого життя професора, який, безперечно, не заслужив такого суворого покарання за свою співпрацю. Крім того, гарвардські професори, що навідують Відділ управління справами в окрузі Колумбія, зникають куди рідше від яких-небудь учителів, що співчувають комуністам у селах Нікараґуа. Хтось може і помітити. Підполковника б це тільки подратувало.

Роджер усвідомлює, що професор Ґулд прискіпливо дивиться на нього.

— Ви хотіли щось запитати? — цікавиться заслужений палеонтолог.

— Е-е, зараз, — Роджер струшує з себе транс. Пригадує захоплені бузувірські звіти нацистських лікарів, що картографували здатність людського мозку виживати в околицях Балтійської синґулярності. Шал Менґеле. Фінальні спроби СС ліквідувати живих свідків. Кощій, спрямований у серце Америки, подібно до зарядженої гармати. “Свідомість, що глитає світ” у кришталево шалених візіях; вона перебуває у сплячці, поки відсутня здобич — сни розумних істот, байдуже, ким вони є: бочкоподібними крилатими потворами з мацаками замість рук чи їхніми спадкоємцями — людьми. — Професоре, на вашу думку, вони могли бути розумними? Як ми?

— Я б сказав, що так, — блищать очі Ґулда. — Ось цього, — він показує на екран, — назвати живим у нашому розумінні не можна. А цей, — йому попався Попередник, Боже поможи, бочкоподібний і з крилами, як у кажана, — мав щось схоже на дуже складний ґанґлій, не наш мозок, але щонайменше такий самий масивний. У них також спостерігається специфічна адаптація хапальних функцій, що можна витлумачити як здатність користуватися інструментом. Складіть це докупи і матимете цивілізацію високого технологічного рівня. Ворота між планетами, що обертаються навколо різних зірок. Чужа флора, фауна тощо. На мою думку, виключати міжзоряну цивілізацію не можна. Таку, що вимерла давним-давно за геологічними мірками — вдесятеро старіша від динозаврів, — проте залишила по собі техніку, яка й досі працює. — Його голос бринить від збудження. — Ми, люди, пройшлися по самих тільки верхах! Найдавніша наша техніка? Та всі наші споруди перетворяться на порох за двадцять тисяч років, навіть піраміди. Під мікрометеоритним дощем сліди Ніла Армстронґа у Морі Спокою зникнуть за якихось півмільйона років абощо. Ще через десять мільйонів років метан просочиться крізь мантію, і знову заповняться колись спорожнілі родовища нафти. А материковий дрейф довершить стирання всіх решток. Ці ж істоти!.. Вони будували навіки. У них можна навчитися стільком речам. Цікаво, чи гідні ми їхньої технологічної корони?

— Я певна, гідні, професоре, — безцеремонно втручається секретарка підполковника. — Я маю слушність, Олівере?

— Ще б пак, Фон. Ще б пак! — киває і шкірить зуби підполковник.

 

Великий Сатана 

Роджер сидить у барі готелю “Цар Давид”, посьорбує другосортний лимонад із високої склянки і пітніє, незважаючи на кондиціонер. Йому паморочиться в голові після того, як він подолав стільки часових поясів, і у нього зводить живіт, тому він лише щойно спустився зі свого номера. А щоб спробувати зателефонувати Андреа, ще треба зачекати пару годин. Перед його відльотом між ними знову стався ґрандіозний скандал через те, що вона відмовлялася розуміти, навіщо йому постійно треба відвідувати найхимерніші куточки земної кулі. Їй відомо лиш одне: їхній син росте у святому переконанні, що батько — це голос із слухавки у найнесподіваніший час.

У Роджера легка депресія, дарма що він ловить кайф, займаючись справами на такому рівні. Раз по раз йому стає страшно: а раптом їх викриють? Що робитиме Андреа, що робитиме Джейсон, Джейсон, чий батько — це вічно відсутній удома голос із слухавки? Що, як Роджера поведуть у наручниках під яскравим світлом електролампочок? Якщо розколеться підполковник, якщо із сором’язливого адмірала виб’ють зізнання перед Конґресом, то хто нагляне за його сім’єю?

Для Роджера не секрет, що саме губить чорні операції — забагато людей, посвячених у секрети, забагато підставних фірм та банківських рахунків, забагато близькосхідних торгівців зброєю. Рано чи пізно хто-небудь знайде причину бовкнути зайвого, а Роджер надто глибоко зав’яз у цьому. Він давно уже не кур’єр Управління, він безпосередньо займається чорним “общаком”, він тінь підполковника з дипломатичним паспортом і ледве застебнутим дипломатом, повним героїну та документів.

Принаймні корабель тонутиме згори, заспокоює він себе. На самісінькій горі є люди, яким кортить, аби підполковнику все вдалося. Коли лайно втрапляє у фен і той розбризкує його по першій сторінці “Вашинґтон пост”, воно ладне зачепити членів уряду та міністрів. Свідчити і заперечувати все, що тільки можна, матиме сам президент. Держава ставитиме питання сама собі.

Його міркування різко перериває чиясь рука на плечі.

— Привіт, Роджере! Чого такий смурний?

Юрґенсен утомлено піднімає голову.

— Та так, — відповідає він понурим голосом. — Сідай.

Роботяга з посольства — Майк Гемілтон, молодший аташе протоколу під прикриттям — підсовує стілець і падає на нього, немов на тренуванні автомобільної аварії. Роджер знає, що він далеко не роботяга, роботяги не закінчують докторантури з міжнародних стосунків у Єльському університеті. Але Майку до вподоби, коли потрібним йому людям здається, що вони мають справу з гевалом-південцем.

— А він сьогодні рано, — несподівано заклопотаним голосом говорить Гемілтон, дивлячись повз Роджера. — Граємо за планом, я тупенький, але дружній тобі коп. Леґенду знаєш? Арґументи готові?

Роджер киває, потім озирається і бачить Мехмета (прізвище невідоме), який іде до них через зал. У Мехмета бездоганний манікюр і костюм з крамниць на лондонській Джермін-стрит, який коштує більше, ніж Роджер заробляє щомісяця. У нього охайно підстрижена борода та вуса, говорить він із підкреслено британським акцентом. Мехмет — турецьке, а не іранське ім’я, і відвертий псевдонім водночас. З першого погляду може здатися, що це європеїзований турецький бізнесмен, але ні в якому разі не іранський революціонер з великими зв’язками у “Хезболла”, дружній (тс-с!) з самим Старим Рухоллою, відлюдником із Кума. І вже ні зі що в світі, ні за яких підстав не подумаєш, що він неофіційний іранський посол до Малого Сатани у Тель-Авіві.

Мехмет підходить. За коротким обміном дотепами ховається невід’ємна формальність їхньої зустрічі: він зробив швидкий крок, аби збити їх із пантелику. Він програє їм, а тому й робить цей хід, щоб змусити їх оборонятися. Адже перше правило дипломатії — ніколи не ставте себе у таке становище, коли інша сторона може нав’язати вам свого роду моральну зверхність, а кількісна перевага — вже могутній засіб психологічного впливу.

— Роджере, мій любий друже, — усміхається він до Юрґенсена. — І чарівний доктор Гемілтон, як я бачу. — Він просто розпливається в усмішці. — Треба розуміти, підполковник чекає не дочекається новин від своїх друзів?

— Так  воно і є, — киває Юрґенсен.

Мехмет припинив усміхатися. Якоїсь миті він здається років на десять старшим свого віку.

— Я був у них, — коротко заявляє він. — Правильніше, мене водили до них. Усе і справді дуже серйозно, мої друзі. Вони потрапили до рук дуже небезпечних людей, яким нічого втрачати і які сповнені ненависті.

— Між нами залишився боржок, — нагадує Роджер.

— Спокійно, мій друже, — піднімає руку Мехмет. — Ми ще поговоримо і про це. Це люди зброї, люди, що бачили, як руйнуються їхні домівки, як безчесно поводяться з їхніми сім’ями. Не дивно, що їхні серця сповнені гніву. Потрібен справжній прояв каяття і відплата кров’ю, щоб купити їхню згоду. Це складова наших законів, розумієте? Сім’я постраждалих може вимагати відплати кров’ю злочинця. Та й хіба може бути інакше в нашому світі? Він постає таким перед їхніми очима: аби спокутувати свої лихі діяння, ви маєте допомогти їм почати священну війну проти тих, хто суперечить волі Аллаха.

— Ми робимо те, що можемо, — зітхає Роджер. — Ми переправляємо зброю. Ми змагаємося із Радами в усіх аспектах, які доступні без провокування великої війни. А що їм ще треба? В окрузі Колумбія жартів із заручниками не розуміють. Ми — вам, ви — нам. Якщо “Хезболла” не відпустить їх у найближчому часі, то вони остаточно переконають усіх у тому, що вести з ними перемовини несерйозно. Цим все і скінчиться. Підполковник не проти допомагати вам, але йому треба щось, чим би можна було переконати головного, правильно?

— Ми з вами знаємо, як воно ведеться в житті, — киває Мехмет, — і розуміємо, що заручників брати нерозумно, але вони хочуть домогтися від вас захисту від великого Сатани, що чинить ґвалт у їхніх домах. Кров у їхніх жилах закипає від того, що незважаючи на всі ваші красиві слова ви нічого не робите. Великий Сатана навісніє в Афганістані, забирає ночами цілі селища, а ви що? Сполучені Штати повернулися до нас спиною. І не тільки вони почуваються зрадженими. Супротивний нам “Баас” в Іраку... У Басрі нечестиве братство із Тікрита разом зі своїми посіпаками з “Мухабарату” щоночі приносять жертви на вівтарі Яїр-Сутота; потоки крові у Тегерані тільки підтверджують це. Якщо найбагатша, наймогутніша нація світу уникає бою, то ці люди зброї із долини Бекаа ставлять собі питання, як можна достукатися до розуму такої нації? А вони не такі вже й освічені, як ми із вами.

Він кидає погляд на Роджера, що ніяково знизує плечима:

— Ми не можемо відкрито виступити проти Рад! Як же вони не можуть зрозуміти, що так ми покладемо край далеко не тільки їхній маленькій війні. Якщо “Талібану” кортить, аби американці допомагали їм проти СРСР, то нехай вони зрозуміють, що ми не можемо робити це відкрито.

— Ми не з СРСР посварилися, — тихо відповідає Мехмет, — а з їхнім вибором союзників. Вони вважають себе невірними атеїстами, але їх судитимуть за їхніми ж учинками; у них уп’явся крижаний пазур Ленґу, про засоби, що вони їх собі обрали, йдеться у “Кітаб-аль-Азіф”. У нас є докази того, що вони порушили Дрезденську угоду. Ночами прокляті і нечестивці розгулюють засніженими перевалами у Гімалаях, хапаючи всіх на своєму шляху. Чи ви й далі затулятимете вуха, коли Ради міцнішатимуть у своїй вірі, переконані в остаточному підкоренні супротивних сил? Як і говорилося у пророцтві, повсюди відкриваються ворота. Минулого тижня наш F-14C, оснащений відеокамерою з передавачем, потрапив в одні такі. Пілот зі стрільцем уже в раю, та ми мали нагоду зазирнути в пекло. У нас є плівка та дані радарів на доказ цього.

Іранський посол прикипає крижаним поглядом до гевала з посольства.

— Перекажіть своєму послу, що з огляду на перспективу придбання продукції заводу у Дімоні, в пустелі Неґев, ми розпочали попередні переговори з “Моссадом”. Ми забудемо про колишні образи, коли над усіма нами нависає нова небезпека. Вони дослухаються до наших арґументів, хоч ви й ні: його святійшість Аятола вже проголосив на закритій зустрічі, що будь-який воїн, який пронесе ядерний заряд в обитель губителів душ, обов’язково потрапить у рай. Ми покладемо край давнім і супротивним Аллаху речам на Землі, докторе Гемілтон, навіть якщо нам доведеться голими руками жбурляти бомби у горлянку його ворогам!