ІНДУЛЬГЕНЦІЯ ТЯЖКОСТІ БУТТЯ
Книга сучасного білоруського письменника Якова Єсепкіна “Космополіс архаїки” (на обкладинку винесений підзаголовок “готичні вірші”) осібно стоїть у сучасній поезії порадянського простору. Її важко назвати збіркою віршів із наголосом на слові “збірка” – як завершена, вивірена автором будова. Хоча внутрішня композиційна симетричність додає “Космополісу” соборного звучання. Подібно до Данте, автор запрошує здійснити подорож у Не-світ: утім, це, як він сам пояснює, “всього лише” трагічний духовний простір, в якому вільно переміщує героїв різних епох, від античних мученицьких і магічних персоналій, всіх цих Агамемнона, Едіпа, які не можуть в єсепкінському прочитанні не пронизувати стражданнями серце. І тут же — герої “архісучасні”, позичені з інтелектуального кінематографа, жорсткої рок-музики (Оззі Озборн у нього, зовсім як на сцені, поїдає “сніжнокривавих пташенят”), його “білий сніг голих кісток” – свого роду відгук на літературу “потоку свідомості”. Не-світ – це і житло духу самого автора, що не може не почати осягати від вірша до вірша читач, як не може не малювати в уяві сірий і залитий діамантовими сльозами образ жінки, що пахне часом і відчутно кружляє над поетичним жертвопринесенням. Не випадково один з розділів книги був названий “Народне потойбічне життя”, один з підрозділів – “Кров”.
Проте ж усі образи, алюзії, ремінісценції, які ми надибуємо на сторінках “Космополісу архаїки”, не можна розглядати як трафаретні переміщення художніх зрізів Великого Колишнього в сучасність. Вони, образи, персоналії ці, емоційно і об’єктивно-логічно трансформовані. Більше того, автор свідомо переміщує аксіоматичні акценти, створюючи, на поверхневий погляд, якусь кафкіанську картину, поліфонічну ірреальність в опоетизованому абсолюті. “Мораль” її — не можна убити мертвого, у котрий раз декларується перевага мертвого перед живим, а переможний хід смерті перекривається високою духовністю. Покалічені, убогі герої Єсепкіна сильніші духом, ніж їх тирани, лише в Несвіті, у смерті доля виділяє і підносить на побиваний Божий трон обранців своїх – точніше, своїх ізгоїв (Яків Єсепкін часто повертається у своїх віршах до настроїв творів Андрія Тарковського, навіть присвячує йому вірш, так і названий – “Канонізація індивідуального життя”). Ірреальні створіння поетичного світу відображаються в Леті або земних дзеркалах, вони затемняють і одночасно прикрашають смислову безвихідність.
Навряд чи не найулюбленіший герой Якова Єсепкіна, цар Едіп, прагне обійти червоне колесо приреченості. Але марно він вибудовує стіну між словом і долею…
Тіна ПАЛИНСЬКА, БілорусьФрагменти поетичного світу Якова
Єсепкіна
З білоруської переклав Ігор ПАВЛЮК
* * *
Чи повернуть нас в Крим,
виноград де у темнім вогні,
У тіні херсонеській сьорбнуть золотого рейнвейну,
Щоб запити скорботу
і не у захмаренім сні
Могли покружляти як чайки над водами Рейну.
В порту Аннахайма прокинемось або в Мадрид
Якраз до сієсти устигнем, і з блиском понтонним
Наскрізь Адріатику встигнем, пізнавши — горить
Днесь лінія смерті й летить крізь тунелі бетонні.
На брук знову ступимо
перед безсонним Кремлем,
Підземку згадавши і стяги радянського травня.
На стінах в бетоні і міді до Лети звернем,
І Пірру присвятим святі перемоги преславні.
Дозволять архангели, не прилети на зеро,
А я повернусь в темноті між річками
рівнинними нині —
Допалять вуста після смерті цілунки і в рот
Кар’єрної глини з любов’ю наб‘ють мені
лиш в Батьківщині.
* * *
Веселись у престольній гульбі,
На столі царськім всього угледиш.
Ми даруєм проклятій судьбі
Сукровичні помисли, леді.
Що ж, несли ці наїдки не нам,
З повних кубків не нам наливали,
Рвалась наша басова струна,
Слізьми злото ми їх заливали.
Тільки попелом вкриєм свою
Злу печаль, збиту в гниль батогами,
Мову вести почнем на краю
Тьми і світла з його ворогами.
Засудили нас всіх задарма,
І здали всім вікам для потрави.
Хто ж дзеркала до уст підійма —
І персти їх, і віки криваві.
Під тяженне побрязкання лір
Ми зійдем в підземельне підпілля,
Кровцю виливши в прісний потир –
Вік горіть на посмертнім весіллі.
ГОТИЧНИЙ МІКРОРОМАН
Місячнолистного скалки куща,
Паперових його побратимів
Беріг, як релікт, — та ніхто їх в очах
Та на полиці не втримав.
Вогонь білосніжний горить
Десь там, в усипальниці віри,
Над злотом гробниць аонід
Криваві ридають химери.
Нічого в зимі не спасла
Алекто, і в місячнім платті
Над нами парять без числа
Погибельні чорні їх раті.
* * *
Пропалені останнім поцілунком
І попелом позначені, й хрестом,
Ми не живемо й навіть не відлунюєм,
А перед ротом дзеркало з перстом.
Повір і ти, хай правда засіяє,
Хоча би в задзеркальнім торжестві,
Перед вогнем небесним смерть здіймає
Багрець кривавий свій на мураві.
Венеціанській вічності, дай Боже,
У каморі вогнів циклічних тих
Побачиш ти, як Мельпомена множить
Троянд подоби й тіней снігових.
Замкнула віки райдуга ридання,
Його зола нам прісна окаймля,
Тепер вже від посмертних воздаяній
Важка житейська ноша, як земля.
Крізь бороди смарагдової піни
Минем лиш на ридвані вертоград
З бароко-замком, де химерні стіни
Палила туя або виноград.
І де ж є аз? Ні голоду, ні мору,
А ні чумних щурів де резеда,
І лики із всеангельского хору
Горять, горять, і темна там вода.
ХУДОЖНИКАМ
За єресь рим, що на багаття йшли,
Що у дзеркалах бачили поминки,
І гру цю надаремно осягли,
Великодушно полюбивши цинки.
Що прагнули в порожній ритм сховать
Весілля черні і пророків хмурість,
Хай буде епітафією вам
Сказання днів, прозора каламбурність.
Ген сонце закотилось на віки
В очах богоподібного Гомера.
І шкутильгають всі нові рядки
І видющих з’їдає сірка ери.
Та пройдено до трьох розв'язок путь
Тирани поколінь вже неречиві,
Убік тут неможливо повернуть,
Всю кров не здавши для довічних співів.
Ви точно знали, нею золотить
Чорнильниці хорал, що вабить Вія,
А під надгробком свят-вогонь горить
І коштує життя ця літургія.
Ми марний подвиг скоюємо, там,
Де ніч вогненну стружку познімає
Зі слів, не врятуватись від минущих нам,
Останню їхню пастку оминаєм.
Усе ж нас в прірвах Бог беріг земних
Хоча б у судну мить оту прощальну.
А програне життя з безодень злих
Пішло вже на подвоєння фатальне.
Я поряд з вами впав на ту стерню,
Де зграї вороння серпи закрили
Крізь коси смерті не пройшовши до вогню,
Вінцент, скорботу щедро кров'ю ми скропили.
