Роман ЛУБКІВСЬКИЙ

На барикадах Праги – з думкою про Україну

 

Революційна хвиля, що сколихнула Європу 1848 року, заторкнула глибинні національні почуття всіх без винятку бездержавних народів Австро-Угорської імперії, і насамперед слов’янських – чехів, словаків, поляків, сербів, хорватів і, звичайно, українців східної Галичини. Ця доба отримала згодом визначення – не так політичне, як романтичне:  в е с н а  н а р о д і в. Мабуть, насамперед, через те, що була втіленням національного пробудження, обнадійливих перспектив щодо збереження мовної і культурної ідентичності та самобутності. Та не тільки через те: інтелектуальний заряд у революцію вносила національно свідома інтелігенція: письменники, священики, студенти. Всі вони чекали опори й допомоги від таких же поневолених сусідів, шукали в їхній історичній долі точки дотику, а в тогочасній дійсності – взаєморозуміння та взаємосприяння.

Широковідомі, бо вже стали крилатими, слова Євгена Маланюка: “Як в нації нема вождів…” стосуються ситуації не лише української. Щоправда, сто шістдесят років тому вождями поневолених були і професійні революціонери, і окрилені настроєм епохи романтики, і шукачі пригод, але кермо політичної ініціативи та місію майбутнього державотворення завжди брали на себе письменники – досить згадати Байрона, Петефі, Міцкевича, Ботева. Ця традиція успішно дійшла до вершини ХХ століття: Вацлав Гавел, Арпад Гйонц, В’ячеслав Чорновіл… До речі “випадок Гавела” зв’язав, здавалося б, розірвані ланки чеської традиції, нагадуючи про її прикметність – химерне переплетення крайнього радикалізму із лібералізмом та гуманізмом – звідси й витоки поняття “оксамитова революція” — непоєднувані поняття чи не так?

Особливий чеський досвід політичної боротьби цим далеко не вичерпується. Тут існує ще один феномен – політична щирість, коли йдеться про “власне” й “чуже”. Справжнього чеського демократа можна було затуманювати панславістською фрагістикою або москвофільськими ідеологемами, зробити, отже, на якийсь час завзятим прихильником шовіністичної імперської міфології, але… Але досить було тривалого ознайомлення з реаліями тієї чи іншої (розуміється, тодішньої!) “тюрми народів”, як людина розверталася на 180 градусів, і вже не лише поглядами, але послідовною художньою творчістю та політичною діяльністю приєднувалась до табору соціально скривджених та національно упосліджених європейських націй.

Приблизно так сталося з двома великими постатями чеської культури – поетами Карлом Гавлічеком Боровським та Йозефом Вацлавом Фрічем. І той, і той, будучи вірними синами чеського народу, свого часу були й великими українцями – “Поки не буде спокутувана кривда, заподіяна українцям, доти неможливий справжній міжнародний мир і слов’янська згода” — писав Боровський у статті “Слов’янин і чех”. У статті з характерною назвою “Хай живе Україна” (рецензія на брошуру “Послання українців”, що під псевдонімом Тарас Воля російською мовою було опубліковано у Відні 1868 року) Йозеф Фріч заявляє: “Має рацію пан Воля, коли стверджує , що справедливе або насильницьке розв’язання малоруської проблеми визначатиме весь майбутній напрям, у якому буде розвиватися історія слов’янства. З живою Україною – до порятунку, федерації, свободи, з мертвою Україною – до нових страждань, до централізованої духовної порожнечі, до колосального світового деспотизму”.

Пророчі слова!

Протягом трьох чвертей минулого століття (не кажучи вже про попередню кількасотлітню “практику”) Російською імперією робилося все можливе, аби через фізичне і моральне убиття України відкрити простір до “цетралізованої духовної порожнечі” та “колосального світового деспотизму” Вже тільки за цей точний політичний діагноз “українського питання” Йозефу Вацлаву Фрічу повинна глибоко вклонитися Українська держава, проголошена незалежною 24 серпня 1991 року.

 

У згадуваній уже статті Йозеф Вацлав Фріч  виходить поза рамки звичайної рецензії на актуальний і гострий політичний памфлет. Трибуну рецензента він використовує як засіб оприлюднення і своїх поглядів на слов’янську взаємність, котру він бачив глибше і ширше, аніж деякі його попередники та сучасники. “Справедлива доба для зближення настане допіру тоді, коли тим загабницьким смакам (маються на увазі російські великодержавники. — Р. Л.) протиставиться сильна слов’янська перегорода, утворена на основі федеративних і волелюбних засадах”. Ці засади автор бачить  у “праці чехів, розбуджених ідеєю слов’янської навзаємної прихильності”, віддає належне тим, хто в теоретичні постулати вдихнув живий творчий дух. За Фрічем, ця високошляхетна й прогресивна ідея “знайшла насамперед відгук серед малоруського народу”. І далі: “Українці першими збагнули, що порятунок слов’янства – у вільному федеративному зв’язку. Шевченко перший поздоровив нашого Шафарика одою з біблійною пристрастю та братерською радістю. В час, коли Росія й Польща довго ще зоставались глухими, в Україні почався чисто літературний, майже наївно-безгрішний рух, який простягав руку до навколишніх, ще несвідомих братів, бажаючи всім “миру, доброї волі, правди, свободи й освіти”. Наскільки глибоко перейнявся Фріч важливістю Шевченкового “сигналу” Шафарикові, свідчить  такий факт. 1863 року, в журналі чеських емігрантів (США) було опубліковане знамените послання Шевченка до Шафарика.Переклад твору здійснив Йозеф Фріч, а назву дав йому наступну: “ Послання Тараса Шевченка, малоруського поета, чеському вченому, основопожникові наук і прийдешності слов’янської Йозефові Павлу Шафарикові як присвята до поеми “Ян Гус, єретик”.

Оприлюдненням свого перекладу Фріч немовби продовжив чеський діалог із Шевченком: його реакція на звернення така емоційна, мабуть,тому, що творчість українського поета, його громадянський подвиг немовби відкривають перед чеським революціонером і радикалом новий інтелектуальний простір. Вони насичують його творчу уяву поезіями на українську тему, спонукають кардинально переглянути  “українське питання” як загальноєвропейську, світову проблему. Своїм сприйняттям – через Шевченка – української дійсності та українських реалій і особливостей Й.Фріч започатковує новий період чесько-українських політичних і літературних взаємин. Його пристрасний інтерес до України шукає відповідного потрактування і знаходить його. Але не так у поезії (вірш “Дніпро”), в прозі (декілька оповідань), як у драматургії – задумавши і створивши фундаментальний твір-трагедію “Іван Мазепа”.

Жанр трагедії Й.Фріч обрав не випадково. Як людина високоосвічена, не міг не зацікавитися найрізноманітнішою літературою про свого майбутнього героя. На жаль, невідомо (поки що!), чи мав можливість Фріч ознайомитися з численними творами про Мазепу, створеними до нього (Гюго, Байрона, Пушкіна, Рилєєва, Словацького), але його творчий задум піднявся над двома концепціями великих попередників. Найголовніша з них, панівна у поемах та прозових творах, до Фріча будувалася на романтичних міфах про українського гетьмана, пов’язаних переважно з юнацьким періодом його життя, що надавало образові дещо демонічно-героїчного характеру, не позбавленого, зрештою, часом рис, які мали б приваблювати і навіть захоплювати читача (Байрон, Гюго, Словацький). Друга тенденція – різко заземлена, сповнена негативізму і до героя і до самої “справи Мазепи” стала домінантною у поемі Пушкіна “Полтава”, зробленій на політичне замовлення “августійшої особи”; вона і донині експлуатується ідеологами російського великодержавницького шовінізму (безперечно, з розрахунком на подальшу історичну перспективу).

Пушкінська “Полтава” “діє” як “анафема ізмєнніку” Мазепі та його послідовникам, слугує “упреждающим” блокіратором будь-яких спроб “малоросійской розні”. На щастя, цей “проект”, вимучений рукою генія, у російській літературі має якщо не “систему противаг”, то принаймні її елементи; видно, справа за майбутнім. Сучасник Пушкіна і  його опонент в історичній темі декабрист Кондратій Рилєєв по-іншому інтерпретує Мазепу. У поемі “Войнаровський”,застосувавши принцип “відображення відображення” і нібито певну відстороненість автора (образ Мазепи змальовано через візію Войнаровського), з’являється чітке окреслення суті подвигу Івана Мазепи через його зізнання:

… Чи слава жде, чи жде зневага,

Але я так рішив: хіба

Не варто за правду дати згоди

На боротьбу? Се ж боротьба

З самовладністю – свободи.

(Переклад мій. — Р. Л.)

Йозеф Фріч, безперечно, знав твори про Івана Мазепу, принаймні найвідоміші. Працюючи над перекладом “Тараса Бульби” Гоголя, вивчаючи історичні та фольклорні матеріали з доступної йому україніки, він випрацював власне бачення української історії, яке було дуже близьким до Шевченкового: стражденна доля України має не одну, а багато причин, та все-таки найголовнішою першопричиною є кількасотлітнє поневолення великої європейської нації, пов’язане великодержавницькою асиміляторською політикою історичних сусідів. Інші колізії – похідні або додаткові. Химерне накопичення довготривалого “негативу” витворило відповідні психологічні стереотипи поведінки спротиву загарбникам, але ж і адекватні способи протистояння. Іван Мазепа зі своїм характером, вихованням, освітою, способом мислення  і могутнім державницьким талантом змушений був жити і реалізувати себе в умовах, несприятливих як для  цілого народу, так і для кожної непересічної особистості. Думається, що жанровим визначенням майбутнього твору — т р а г е д і ї  — Фріч підготував себе до роз’язання всіх інших творчих проблем: трагедія суспільності (власне, уламку колишньої козацької держави, трагедія головних фігурантів Мазепиного оточення (Кочубей, Іскра, Марія, згодом Войнаровський та ін.), а найбільше – трагедія самого гетьмана Івана Мазепи. Всі рівні п’єси – військовий, дипломатичний, інтимний, і навіть побутовий – позначені трагедійністю, бо кожен з них є віддзеркаленням найголовнішої трагедії: трагедії України через утрату державності та відсутності національної єдності в боротьбі за демократичну й гуманну перспективу на майбутнє – близьке та більш віддалене. Це трагедійність, здавалося б, фатальна, неминуча, нездоланна – не є все ж остаточним присудом Долі! Своїм вирішальним кроком, -  виступом проти Московської імперії, втратою багатства і культурних надбань, ціною життя і самою смертю герой Фрічевого твору підіймається над усіма драматичними колізіями, перетворюється в безсмертний символ для нас, українців, і прометеївського рівня прикладом для віх поневолених і упосліджених.

Така концепція врятувала п’єсу Фріча від багатьох літературних небезпек: поверховості, банальності, кон’юктурності (розуміється, спрямованої на очорнюванння “ізмєнніка” тощо). Через діалоги з прихильниками та противниками незалежницької лінії Мазепи (котру гетьман змушений був приховувати або камуфлювати), а особливо через численні монологи героя постає Мазепа істинний, правдивий, гідний величі тоді та захоплення сьогодні. Незримо присутня в творі “Дума” Мазепи з її емоційною поліфонічністю (від іронії та сарказму до глибокоїї задушевності) немовби “висвічує” кредо лідера нації:

…і ви, панство полковники

Без жадної політики

Озмітеся всі за руки…

Твір Мазепи датується 1768 роком, а в листі до Станіслава Лещинського (1707р.) Мазепа характеризує тогочасну ситуацію в українському суспільстві: “У нас на Україні і начальні і підначальні і духовні і мирські особи,подібно до різних коліс, не перебувають у єдномислії і згоді: ті схиляються до протекції московської, другі – до турецької, третім смакує побратимство з татарами – з вродженої антипатії до поляків… Того ради потрібно перше постаратися привести до єдиномислія військо і весь народ на Україні по обох боках Дніпра”.

Ще через рік, звертаючися до всього українського народу, Мазепа заявив: “Ми стоїмо тепер, братіє, між двома проваллями, готовими нас пожерти, коли не виберемо шляху, щоб їх обминути. Обидва воюючі між  собою монархи (йдеться про шведського короля Карла ХІІ та імператора Московії Петра І. — Р. Л.) прирікають підвладні їм народи терпіти безодню лиха і всього нещастя… Та й що то за народ, коли за свою користь не дбає; очевидній небезпеці не запобігає? Жереб наш вирішить доля. Бачивши загрозу тую, що зібралася над головами нашими, як не помислити й не подумати про себе самих?” Складається враження, що Йозеф Фріч знав і цей текст, своєрідний заповіт Мазепи.

Порівняймо ці слова з монологом Мазепи на нараді старшин (щодо рішення про  приєднання українців до військ Карла ХІІ:

…погодьмося, що край наш здавна гублять

дві супротивні сили, два єства,

загрожуючи нам: і схід, і захід, -

немов дві хмари, бурями вагітні,

 зіткнулися над головами в нас.

 Нам, звісно, не уникнуть бликавиці,

 як вірно й те, що визначена вже

єдина стежка для ноги народу –

між прірвами двома вона лежить.

 Поперед себе глянемо: два гіганти

зійшлись у битві на життя і смерть.

Там – Карл, а тут  - Петро; і три народи

у доленосній сутичці зійшлись.

 А ми, народ четвертий, перемогу

склонім на бік, а з нього буде нам

 удячність, визнання, і менше – заздрість.

(Переклад мій. — Р. Л.)

Це вже не “протокол про наміри, а фундаментальна, універсальна програма, що має здатність  реалізуватися в новій ситуації, і про це йдеться в завершальній частині п’єси. Композиційно складна, але динамічна за перебігом подій, багата на поживу для розуму й серця, стилістично розмаїта, надзвичайно багата на вдало обіграні побутові подробиці, ця дивовижна річ чимось нагадує дійство празького театру “Laterna magika”, в якому сцена переноситься на екран, а звідти з’являються герой чи героїня, що входять у залу просто з екрана. І знову ловиш себе на думці, що всі ці прийоми та “спецефекти” суворо підпорядковані головному: представити Мазепу і його добу якнайбільш правдиво і переконливо.  На це працює і така, здавалося б, філологічна дрібничка. Й.Фріч, відмовившись від традиційного на ті часи географічно-просторового бачення України, пише: не “na Ukraine”, а “v Ukrine” себто в країні, в державі Україна…

Твір, як було сказано, закінчується винятково трагічним акордом:

 Політичний спадкоємець попереднього – щойно проголошений новий гетьман Андрій Войнаровський заявляє про те, що в могилу покладено разом з Мазепою і “матір Україну”. І тут у певному глибинному підтексті з’являється думка про іншу трагедію – трагедію Московської імперії, Піррова перемога якої під Полтавою належить до історично єтимчасових. Натомість змодельований Петром І самодержавний режим на довгі століття зробив вічними заручниками росіян; і це рабське заручництво не закінчилося набуттям державного суверенітету Російської Федерації після розпаду і розвалу СРСР. Судячи з геостратегії найвищих владних фігур та структур, тоді Росія знову ( як після 1917 року) не пішла далі декларацій, розминулася з прогресом, і ніби в німому сповільненому кіно, назадгузь пішла в минуле, з котрого щойно була вирвалась. Та прозріння і повернення до “моменту істини” для неї мусить ще колись настати! Але це буде тоді, коли офіційна ідеологія відмовиться від реінкарнації кривавої тиранії минулого і викине зі свого політичного інструментарію будь-які способи пристосування чужої історії, чужих територій, чужих способів існування до своїх сьогоднішніх багато в чому дуже й дуже сумнівних “національних інтересів”.

 

 

***

 

..До наших днів дійшло чимало фотопортретів Й.В. Фріча, що задокументували різні періоди його життя і певною мірою відображають характер портретованого. Неспокійна вдача, бунтарський дух цього знаменитого  європейського дисидента, якому доводилося витримувати і поліцейські переслідування, і численні ув’язнення, і поневіряння часто безпритульного емігранта, а далі - повернення на батьківщину, участь у барикадних акціях – то лише зовнішній, інколи підкреслено викличний спосіб буття письменника, революціонера, карбонарія, який чимось нагадує Овода зі славетного роману Етель Войніч. Сильне враження, зокрема, справляє кольорова сучасна літографія періоду “весни народів”: Прага, район історичного Карлового мосту - суцільні барикади. На одній з них –постать Фріча, очевидно, натхненого революційним поривом, в оточенні збунтованого простолюду. Відчувається: він - душа натовпу, надія повсталих…

Але Фріч, мабуть, і не думав  (чи в його епоху не було таких понять?) про власний “імідж”, тим паче, про  “піар”.

Не забуваймо: він – насамперед поет, лірик, заглиблений у свій, малодоступний для стороннього ока внутрішній світ. Він сам любить описувати інших, у чомусь  зізнається досить відверто, а щось залишається його вічною таємницею.

Щоденникові записи, листування, його кількатомні “Спомини”  заслуговують нашої найпильнішої  уваги – перекладу, публікацій, вивчення.

Але важливим є і те, як інші сприймали Фріча. Особливо дружні взаємини склалися в нього з Марком Вовчком. У листі з Парижа до чоловіка письменниця нотує своє враження: “Тут до мене прийшов чех Фріч – поет і чоловік такий, що його не описувати на папері, а бачити всякому дай Боже. Живе у 7-му етажі з жінкою і з хлопчиком… над усе на світі кохає свою Чехію, а з нею разом усяке добро. Був він приговорений до смерті, сидів у темниці, а, визволившися, мусить тутоньки жити, а у Чехію йому шляху нема”…

Тема: “Фріч і Марко Вовчок” заслуговує окремої розмови. А хіба не важливим для нас, нинішніх українців, є діалогічний контакт Фріча з Осипом Бодянським, Анатолем Вахнянином? Загалом кажучи,  взаємини Фріча зі своїми сучасниками й однодумцями – українцями, словаками, поляками, хорватами, вибудувані на принципах міжнаціональної  — толерантності, зосередженості на пекучих проблемах боротьби з національним поневоленням, дають підстави вважати чеського письменника чи не єдиним арбітром не лише між окремими особистостями, але й між народами на  європейському просторі в другій половині дев’ятнадцятого століття. Минатиме час, а його внесок в історію визвольної боротьби народів центральної та південно-східної Європи не піддаватиметься ні ревізії, ані сумнівам, як це робилося донедавна.

Українське сприйняття Фріча “пунктирно” зафіксоване в монографії П.Гончара “Українсько-чеські літературні зв’язки” (1956р.), в УРЕ (Українській Радянській Енциклопедії) (1977р.), у “Шевченківському словнику” (2000р.), окремих статтях на сторінках журнальної періодики. До успішної і новаторської за трактуванням публіцистики Фріча належить стаття Д.Павличка “Засвоїти уроки історії” (передмова до його ж перекладу статті Фріча “Хай живе Україна” (ж. “Політика і час”, 1966, № 10). Але “тему Мазепи” — чи не найголовнішу для українців, уперше глибоко розкрив Григорій Мовчанюк (численні статті, кандидатська дисертація “Україніка Йозефа Вацлава Фріча: аспекти і провідні тенденції”, захищена під керівництвом проф. Володимира Моторного у Львівському університеті 2003 року). Справжнє “наближення” до великого друга України зможе стати повноцінним, коли спроможемося на видання його зібрання творів, упровадженням трагедії “Іван Мазепа” на українську сцену. Щодо першої пропозиції, то втілити її під силу державному видавництву “Світ” (у серії “Ad Foutes – до джерел”. Це було б чудовим подарунком до 180-річчя від дня народження письменника, яке буде відзначатися наступного, 2009 року.

 

***

На питання про актуальність Фріча сьогодні можна дати декілька відповідей, і всі вони починатимуть зі ствердного “так”. Так, Фріч на батьківщині засвідчує тяглість демократичної, гуманістичної традиції, підтриманої згодом Томашем Гаррігом Масариком і Вацлавом Гавелом. Як літератор і публіцист він нагадує своїм співвітчизникам, що задавнена хвороба герметизму, відчуження письменника від політичного життя у своїй країні та за її межами до нічого доброго не доводить.

Та особливо актуальний Фріч для нас, українців, бо навіть усього декількома публіцистичними та художніми творами і трагедією “Іван Мазепа” дає чесне і об’єктивне тлумачення місця України в світі. Актуальний, бо неупереджено показує передумови боротьби за незалежність України як справедливі й закономірні. Не дає “наклепникам України” - “нашим”, “домашнім” та зарубіжним, - спаплюжити українські цінності перед суворими викликами ХХІ століття. Актуальний, бо сприяє поверненню України у питомий для неї цивілізаційний європейський контекст; актуальний, бо не дозволяє “не помічати” нової ролі і перспективи Української держави, “не помічати” і зла, що його сіють у душі байдужих і сьогочасні політики. Заключні рядки статті Й.Фріча “Хай живе Україна” звучать так: “Подумаймо собі добре, чи поводимось мудро і справедливо, даючи розгрішення насильникам, убиваючи всі надії упосліджених і пригноблених братів.

Біймося прокляття справедливіших нащадків!

Ідею навзаємної рівності і федерації слов’янської в Москві досі навіть зрозуміти не можуть, а, зрозумівши, там, нарешті, оголосять війну не на життя, а на смерть із повним усвідомленням, що роблять це, як і дотепер її душили й переслідували, тільки за наказом інстинкту своєї завойовницької і все на довкруги асимілюючої натури.

Правду говорить Герцен, що приятелювати й примирюватися із подібними панами є ще досі занадто передчасною справою. Ще багато літ промине, а подібні намагання все одне не відповідатимуть духові часу.

Кожен передчасний крок у вищеназванім напрямі означатиме зраду цілої (в теперішній хвилині доленосно загроженої) будучини слов’янства”.

Звичайно, цитоване сьогодні треба брати з певними поправками, – адже “слов’янський фактор” нині більше належить історії, ніж сучасності. Принаймні для чехів, словаків, поляків, інших слов’янських народів (а для нас, українців, особливо) він перетворився у фактор цивілізаційний, фактор співдіяння на основі високоморальної політики (як не парадоксально це звучить!). Цей фактор, можливо, ще маловідчутний на політичних олімпах, але помітний і в інтелектуальному середовищі Росії (публіцистика Новодворської та Стреляного, монографія Яковлевої “Мазепа”, спроби опонування  громадськості намаганням російських офіційних ЗМІ компрометувати Україну і українськість).

Так, Фріч актуальний і актуальним буде і в майбутньому – бо гуманістичний і демократичний тренди в людському поступі – незважаючи навіть на всі складнощі глобалізаційних процесів – безальтернативні, бо дають людині щоденну духовну силу і надію на те, що завтра знову настане день…