Дмитро Дроздовський
50 голосів “чорного” американського кіно
Наприкінці 2007 року в США побачила світ книжка, що одразу привернула до себе широку увагу з різних куточків світу. Цей фоліант має назву “Reel Black Talk: a sourcebook of 50 American filmmakers” (“Чорні” говорять про кіно: 50 невигаданих історій про американських кінорежисерів”) із передмовою професора Джорджа Гіла (George Hill). Його автором є американський “чорношкірий” режисер і знавець кіномистецтва Спенсер Мун (Spencer Moon). Книжка з’явилася друком у поважному американському видавництві “Greenwood Press” (треба сказати, що 1997 року С. Мун уже видавав аналогічну книжку, але видання 2007 року є переосмисленим, набагато ґрунтовнішим і дуже якісним із поліграфічної точки зору). Фактично, цю книжку можна поділити на два великі блоки: частину, в якій ідеться про біографії афро-американських продюсерів у кіноіндустрії та видатних режисерів; і частину, в якій подано інтерв’ю зі знаними афро-американськими режисерами, сценаристами. Наприкінці книжки, як і після кожного окремого розділу, читачі мають чудову можливість познайомитися із докладною бібліографією, зокрема це орієнтовано на фахівців, які планують “реанімувати” в очах США і світу незнаний материк “чорного” кіно.
С. Мун у своїй передмові одразу зазначає, що перелік імен і корпус аналізованих кінотекстів — річ дуже суб’єктивна, це лише його власний вибір, а тому всі претензії, які стосуються смаку, звичайно, мають своє підґрунтя. Щоб довести адекватність і доцільність свого вибору, на початку книжки автор наводить своєрідну діаграму, яка репрезентує те, що в цій книзі використано 27 інтерв’ю представлено 7 режисерів-жінок, режисерів історичного жанру — 6, авторів художніх фільмів — 20, представників жанру “попурі” — 9, документалістів представлено 9 іменами, анімаціоністів — 2, з режисерів-експерименталістів — лише одне ім’я...
Рецензована книжка розгортає перед читачем доволі цікаву панораму історії “чорного” кіно в Америці, висвітлюючи як усесвітньо відомі імена, так і відкриваючи нові з-поміж тих, хто залишився за бортом мультифінансової голлівудської кіноімперії. Сам автор ставив собі за мету показати, що американське кіно — це не лише те, що розходиться мільйонами копій у світі під маркою “Made in Hollywood”; пана Спенсера насамперед цікавила спроба подати невеличку художню енциклопедію про тих, хто належить до глибинного базальтового шару американської кіноіндустрії, але через історичні умови залишився незнаним у світі.
Правду кажучи, і в Україні ми дуже мало знаємо навіть про великих афро-американських режисерів, стаючи жертвою Голлівуду, який часто подає зображення американського життя в деформованому і стереотипізованому форматі. Про це вже неодноразово писали як у нас, так і у світі, тому не буду спинятися на цій проблемі. Мені ж ідеться про те, що книжка “Reel Black Talk” — це спроба альтернативного, якщо хочете, постколоніального прочитання історії становлення кіно в США, спроба показати, що, крім канонізованого “білого” мейнстриму, існує величезний корпус імен і біографій, за якими не менш цікаві акценти історії та іронії долі, тільки от ми про них майже нічого не знаємо, а ці імена варті, щоб про них почули у світі.
Отже, енциклопедія Спенсера Муна — це насамперед деконструктивістський проект, який починається з біфуркації історії американського мистецтва. Як зазначено в цій книжці, з 1899 року афроамериканці були залучені до кіноіндустрії Америки. Вільям Фостер із Чикаго розпочав експерименти з кольоровим кіно 1913 року. Оскар Мішов (Oscar Micheaux), перший кінорежисер, підняв кінематограф на найвищий художньо-естетичний рівень уже 1918 року. Мішов зняв понад 40 стрічок між 1918 і 1948 рр. “Це унікальний період в історії “чорного” кіно у США”, — переконує С. Мун. “З тих часів сотні афро-американських режисерів створили потужну творчу лабораторію в Америці”.
————© Дмитро Дроздовський, 2008.
У книзі також подано біографії з півсотні американських і діаспорних “чорних” режисерів. Книжка постає певним підсумком професійних зацікавлень С. Муна. Індустрія movies у Голлівуді розпочалася з того, що було сформовано групу режисерів, які пройшли певний конкурсний відбір у Нью-Джерсі та Нью-Йорку, це були на той час центральні, осередки кінематографа. Ці режисери — переважено іммігранти — увійшли у величезний бізнес, але вони не хотіли зливатися з системою і такими китами, як Томас Едісон та Джордж Істен, а спробували навпаки дистанціюватися, маючи можливості для роботи. Скажімо, Томас Едісон заснував “Motion Pictures Patents Company”, своєрідний консорціум кіностудій, який чинив тиск на режисерів, змушуючи маленькі судії виїздити на околиці міста, а то й узагалі бозна-куди мігрувати. Все це, як зазначає С. Мун, відбувалося в умовах жорстокої конкуренції, насильницької, “з кров’ю”. Ці режисери подалися до Каліфорнії, щоби хоча б у такий спосіб мати привілеї від суто кліматичних умов для своїх зйомок. На той час саме ці незалежні режисери й були тими, хто заснував величезну корпорацію “Голлівуд”, яка з часом викинула цих режисерів і цілі нові генерації з історії американського кіно лише тому, що режисери мали чорний колір шкіри.
Автор рецензованої книжки-енциклопедії з почуттям захоплення й любові розповідає про своїх героїв, оживлюючи забуту історію (серед учасників цієї розмови натрапляємо на такі імена: William Alexander, Madeline Anderson, Neema Barnett, Ayoka Chenzira, Francee Covington, Bill Duke, William Greaves, Henry Hampton, Hobart Harris, Ashley James, Avon Kirkland, Michael Schultz, Robert Townsend, Spencer Williams і багато-багато інших). Спенсер Мун за фахом також режисер, він дає можливість кожному читачеві побувати “в кадрі”, підводить на саме місце зйомок, розповідаючи, як воно було п’ятдесят і більше років тому за лаштунками. Автор також хоче, щоби принаймні нові покоління американських режисерів шанобливо ставилися до афро-американської лінії в кінематографі, щоби вони прагнули зрозуміти і технічні здобутки, напрацьовані традиції, вдосконаливши відповідно до сучасних технологічних можливостей. По суті, в афро-американському кіно зроблено дуже багато. Спенсер Мун переконаний, що після цього видання знайдеться більше десятка послідовників Оскара Мішова, які зуміють втілити в реальність те, до чого підійшов класик кіно лише подумки. “Мої діти, ваші діти і цілі генерації ненароджених “чорних” дітей чекають на цей тріумф!” — переконує автор.
Скажімо, славнозвісний Мішов ніколи не знімав комедій і створив лише один повнокровний мюзикл. Фільми цього неперевершеного режисера-першопрохідця — це своєрідні драми. У своїх кінематографічних роботах особливу увагу він приділяв жіночим ролям, які в цього режисера переважно були провідними в сюжетних лініях. Серед акторок, із якими працював Оксар, у книжці названо Івлін Преєр, Едну Гаріс, Бі Фрімен, Етель Мозес. Дружина Мішова, Еліс Рассел, працювала разом зі своїм чоловіком, спочатку заснувавши книжкову корпорацію, яка пізніше перекваліфікувалася й на дистрибуцію кінопродукції. Фактично, як переконливо доводить С. Мун, Еліс Рассел справедливо можна вважати першим афро-американським режисером-жінкою.
Наразі настав час прочинити двері в історію “альтернативного”, не рекламованого американського кіно, згадавши тих, хто були перед камерами, а зокрема і жінок, і тих, хто створили величезну кіноісторію Америки, але через соціально-політичні аспекти не здобулися належного визнання. Особливістю цієї чорно-білої енциклопедії “Reel Black Talk” С. Муна є те, що кожному із її героїв дозволено говорити своїм голосом, а відомо, що “чорні” американські режисери і до певного часу жінки (“чорні й білі”) в США не мали цього права голосу, історія і суспільство говорили за них, перебираючи на себе функцію розпорядника життя. Спенсер Мун долає цю соціальну несправедливість, вводячи читача в глиб складних рефлексій, подаючи цікаві ексклюзивні матеріали, рідкісні фотографії своїх “обранців”.
Книжка С. Муна “Reel Black Talk: a sourcebook of 50 American filmmakers” пропонує своєрідний екскурс у саму історію американського кіно, подаючи, стиснуто, наскільки це можливо, хронологію розвитку основних подій афро-американського кіно на початку книжки. Кожен подальший розділ буде, звичайно, поглиблювати цю табличку, відкриваючи нові грані мистецьких феноменів. Отже, однією з перших визначальних віх можна назвати 1910 рік, коли афроамериканці Пітер Джонс і Біл Фостер знімають комедії в Чикаго. 1917 року розпочинається період “расових фільмів”, у яких афро-американські режисери прагнуть закріпити за “чорношкірими майстрами” позитивний імідж. Ці фільми здобули великої популярності в США, ті актори, які грали в цих стрічках, мали величезний успіх у 40-і й 50-і роки, вже в часи повнокровного функціонування Голлівуду.
1923 року було знято короткозвуковий фільм (режисер Лі ДеФорест), у якому грали “чорношкірі” Нобл Сіссл і Юбі Блейк. У фільмі вони співають одну оригінальну африканську мелодію, тривалістю три хвилини. Сіссл і Блейк були також першопрохідцями в американському театрі, адже вони були співавторами першого великого шоу, в якому брали участь “чорношкірі”, що відбулося на Бродвеї (вистава мала назву “Shuffle Along”). Фільм ДеФореста з’явився навіть раніше за відомого “Джазового співака”, що був знятий 1929 року.
З 50-х років ХХ сторіччя починається період розквіту афро-американського кіно насамперед через той факт, що до керівництва Голлівуду приходить Сідні Пойтер, перша афро-американська зірка Голлівуду, який зумів від посади працівника офісу зрости до крісла головного директора кіностудії. Деякі американці й досі подивовані таким злетом, скидаючи все лише на випадок долі, але критики переконані, що секрет цього успіху — талант.
Однією з останніх точок у історії кіно Спенсер Мун подає 1996 рік, коли з’явився журнал “Hollywood Blackout”, який зробився загальнонаціональним часописом у Америці. Статті й інтерв’ю цього журналу було зорієнтовано переважно на те, щоб показати афро-американське кіно зсередини, тобто те, що відбувається в Голлівуді поза кадром, розкриваючи нюанси біографій тих, хто опинився лише через расову належність поза увагою. Щономера читачам пропоновано статистику щодо участі американських режисерів у загальноамериканській кіноіндустрії, яка доводить, що ця кількість із кожним роком усе меншає, а це тривожний знак.
Історія афро-американського кіно — це ще й історія американської культури і політики, соціального розвитку і законодавства. Книжка Спенсера Муна “Reel Black Talk” розкриває перед читачем складні внутрішні психологічні стосунки афро-американських режисерів із політичною системою, із соціальними замовленнями. Акцент проставлено і на подвійності психології митців, які, переважно іммігранти, відчували і свій зв’язок із американською культурою, й водночас залишалися вірними своєму етнічному корінню. А дехто, навпаки, визначали себе лише як повноцінних американських режисерів і сценаристів. Саме тому, як зауважує С. Мун, на перший погляд “історія нашого кіно може видатися шизофренією. Якщо сказати, що наші режисери не виступали за розвиток Голлівуду, то в такий спосіб можна просто перекреслити всі здобутки афро-американського кіно, в такому разі всі кінематографічні проби — тільки жарт. Звичайно, що режисери прагнули здобути голлівудського визнання, але в який спосіб цікаво подивитися, як це все корелювало із внутрішнім психологічним відчуттям і самоідентифікацією — ось у чому проблема. Отже, основна дихотомія в цій книжці така: чи ми, “чорні режисери”, працювали з Голлівудом і для Голлівуду, чи ми все ж таки прагнули створити питому, самобутню художньо-кінематографічну школу в США. Ця книжка — на перехресті культури і психології, вона подає погляди як прибічників одного табору, так і іншого”.
Таким чином, С. Мун підводить читача до думки, що кінематограф у своєму внутрішньому екзистенційному вимірі — це насправді дуже дарвінівська система: виживає найсильніший. “Під час написання цієї книги я розумів, що й досі Америка постає розподіленою на кілька зон протистояння, зокрема й расистських, підживлених індустріальним расизмом. Життя чорних у США наразі багато в чому знову-таки залежить від соціальних, політичних, економічних чинників. І жодна європейська кіносистема, як і правова також, не розуміє всієї складності кіноіндустрії на Американському континенті, всіх внутрішніх проблем і конфліктів, підживлених не мистецькими світоглядними розбіжностями, а політичними. І незважаючи на все це, і досі функціонує велика американська чорна школа, готова постачати на ринок прекрасні фільми. Чорне кіно мусить колись вийти на світовий рівень, адже це не лише кіно про чорних і для чорних, воно порушує філософські вічні проблеми і спрямоване на інтернаціональну аудиторію”.
Українському читачеві цю книжку можна і варто замовити через такі електронні системи: http://www.greenwood.com/catalog/GR9830.aspx
Або: http://www.amazon.com/Reel-Black-Talk-Sourcebook-Filmmakers/dp/0313298300
