Іван ДЗЮБ

НЕПОВТОРНІСТЬ ГЕНІЯ

 

Ось уже минає двадцять років, як не стало Миколи Лукаша. Коли я згадую про нього, в моїй пам’яті передусім зринають слова Григорія Кочура, патріарха українського перекладацького цеху, про те, що такі перекладачі, як Лукаш, з’являються в будь-якій літературі світу раз на сто років, а також вислів неприхованого захоплення Максима Рильського — мовляв, “і де він стільки отих слів навикопував?” — з приводу майстерного перекладу поеми “Бал в опері” Юліана Тувіма.

У геніальній неповторності цього українського перекладача мав і я нагоду пересвідчитися — спершу, коли аналізував його переклад “Декамерона” Джованні Боккаччо на основі порівняння з італійським першотвором, а пізніше, коли ознайомився з його перекладами японської класичної поезії.

На жаль, я не можу похвалитися, що часто спілкувався з Миколою Лукашем, та були в моєму житті кілька випадків, так чи інакше з ним пов’язаних.

Передусім хочу відзначити, що він причетний до моїх перших спроб на перекладацькій ниві тим, що прорецензував мій переклад повісті “Хай живе Сапонія!” Джанні Родарі, який за люб’язним посередництвом Анатоля Перепаді вийшов друком у дитячому часопису “Піонерія” за 1966—67 рр. Загалом Лукашева рецензія була позитивна, але мені вкарбувалося в пам’ять лише одне зауваження її автора: в заперечному реченні додаток слід вживати в родовому відмінку. Тому, коли в метрополітені я чую з гучномовця фразу: “Виходячи з вагона, не забувайте свої речі!” ( треба: “своїх речей”) — то мимоволі здригаюся, пригадуючи Лукашеву пораду. Тут варто також сказати, що саме Анатоль Перепадя, тоді редактор видавництва “Веселка”, запропонував мені перекласти цю повість з публікації в італійській газеті “Паезе сера”, а потім посприяв у виданні двох книжок з іспанської та італійської.

1964 року видавництво “Дніпро” опублікувало “Декамерон” у перекладі Миколи Лукаша, а трохи пізніше у Спілці письменників відбулося його прилюдне обговорення. І ось тоді мені доручили порівняти переклад з першотвором. Пригадую, з яким величезним зацікавленням я приніс два томики оригіналу в червоній оправі додому, щоб узятися із запалом перекладача-неофіта ретельно, слово за словом, речення за реченням, перевіряти відповідність між ним і перекладом. Моє тодішнє завзяття пояснювалося двома причинами: по-перше, мені хотілося глибоко проникнути в “перекладацьку кухню” такого видатного майстра, а, по-друге, якимось чином захистити його від звинувачень у так званій архаїзації мови тощо, які в той час чорною хмарою насувалися на українську літературу. Перечитуючи тепер статтю, написану на основі мого тодішнього виступу у Спілці письменників й надруковану у “Всесвіті”, № 6, 1965, я переконуюся: мені таки вдалося довести, що деяка мовна архаїзація в перекладі італійського твору, написаного в XIV ст., цілком виправдана. Та основну увагу я звернув на багатство фразеологічних виразів і приказок, відтворених українською мовою, на легкість і природність тканини перекладу та його зв’язок з народною мовою, притаманною і творові Боккаччо.

————
© Іван Дзюб, 2008.
 

Я щасливий, що на початку моєї перекладацької діяльності мені випала нагода доторкнутися до джерел одного з найкращих перекладів геніального перекладача. Я завжди цікавився розповідями про Миколу Лукаша. Зокрема, мене вразила розповідь про те, як він начебто заговорив з угорцями стародавньою угорською мовою, бо перед тим перекладав поему “Трагедія людини” Імре Мадача. У тому, наскільки він мав широкі знання з іноземних мов, переконався і я одного разу на виставі одного провінційного італійського театру в Києві. Чисто випадково я тоді опинився зовсім близько від нього ( пригадую також, що на виставі був Григорій Кочур і проф. Андрій Білецький) і поскаржився йому, що не зовсім розумію, про що говорять артисти. На це я дістав від нього пояснення, що, мовляв, п’єса написана таким-то й таким італійським діалектом. Однак на мене найбільше враження справляло його глибинне знання передусім української мови.

Невдовзі моє “перше кохання” — захоплення італійською мовою та літературою — минуло, і вже 1967 року з відомих лише самому Богу причин я перенісся на багато років, майже сорок, в іншу літературу — японську. Незабаром настала епоха переслідування української інтелігенції, епоха дисидентів і повільного конання останньої у світі імперії. Її остання “відрижка” — брежнєвізм — обернулася для Миколи Лукаша виключенням зі Спілки письменників із забороною друкуватися за сміливий, майже донкіхотівський вчинок, а для мене лише позбавленням права на закордонне наукове відрядження впродовж двадцяти років за підпис під зверненням групи інтелігенції до ЦК КП СРСР.

Минуло років двадцять, і доля подарувала мені ще одну нагоду зустрітися з Миколою Лукашем — цього разу в лікарні. Одного дня 1988 року мені зателефонувала дружина з лікарні вчених, де вона тоді лікувалася, й повідомила, що в сусідній палаті перебуває Микола Лукаш. За її словами, він проходить реабілітацію після надмірного опромінення в якійсь з київських лікарень і начебто почувається добре, бо сміється, жартує з персоналом. Та водночас, як кажуть лікарі, він зазнає нестерпного болю. Наступного дня я зустрівся з ним так, як із давнім близьким знайомим. Очевидно, знаючи, що я давно перекладаю японську прозу, він одразу завів розмову — хто б міг подумати! — про японську поезію. Зізнався, що не вивчав ієрогліфіки, а скористався якоюсь англомовною антологією японської поезії, що містила оригінальні тексти, написані латиницею. З розмови мені стало зрозуміло, що ця його зацікавленість класичною японською поезією дуже серйозна і, зізнаюсь, я дуже зрадів, бо освоєння її в Україні тільки починалося. Десь через півгодини ми попрощалися, бо його викликали на якусь лікувальну процедуру. Однак невдовзі його не стало, а в моїй душі залишилося тільки гірке відчуття швидкоплинності життя — одного з основних мотивів японської поезії.

Тепер, коли я гортаю сторінки його перекладів “Від Боккаччо до Аполлінера”, я бачу, якою глибокою була його “остання любов” — любов до класичної японської поезії. Його зацікавленість нею починається від антологій “Кодзікі”, “Кокінсю” та “Манйосю” до віршів з “Ісе-моноґатарі”, танки поетів VIII—XVIII століть і закінчується хайку Мацуо Басьо. Як відомо, сьогодні ще немає рецептів, як найкраще перекладати європейськими мовами силабічну структуру віршів, написаних японською, оскільки їй не притаманна рима. А тому, щоб якось наблизити українського читача до сприйняття японської танки чи хайку, Лукаш вдається до алітерацій та одної чи двох рим, але водночас зберігає трирядкову або п’ятирядкову структуру японських віршів. Коли читаєш його переклади, то складається враження, що так міг би написати український поет, якби дотримувався японських поетичних канонів. Ось, наприклад, як звучить танка з антології “Кокінсю” (початок Х ст.):

Гусоньки летять,
Вертаються із вирію,
Журно ґелґотять:
Ті, що разом літали,
Не всі разом вертали...
або знаменитий тривірш Басьо:
На голій гілці
Самотній ворон тихо старіє.
Осінній вечір.