“Нехай за мене пише Твардовський...”
“Поезія — то світ переживань і рефлексії. Вона трохи схожа на розмову людським голосом у добу машин і комп’ютерів. Не може, однак, бути занадто мудра, бо ніхто її не зрозуміє. Тому намагаюся писати вірші прості й стислі, щоб у кількох думках переказати щось важливе, що опирається розпачеві.
Не називаю себе “поетом” — то моя особиста психологічна травма з часів дитинства, коли з мене кепкували однолітки. Для мене це слово надто поєднане з естетикою й велемовністю. А ще - титул “поет” мене відштовхує як священика, бо він передбачає конкуренцію з Господом Богом, начебто я намагався б створити щось поза Ним. Є кращі окреслення, наприклад — “віршник”.
Сам дивуюся власним віршам, що вони взагалі існують. Наче причастям, хочу ділитися віршами. Можна висловити в них щось добре й сердечне, не затруєне ненавистю, злістю, суперечками. Вірші приносять лад і гармонію. Знезаражують і відтруюють нашу дійсність. Навчають гарного слова. Творять світ, нехай для когось наївний, але посталий з доброї волі”.
Цими словами ксьондза Яна Твардовського про власну поезію, добраними з його різних прижиттєвих текстів, розпочинає упорядник Александра Івановська перший повний посмертний (наразі ще не академічно-коментований) корпус віршів поета “Довірився дорозі”1. Ці слова дещо додають (хоча й не пояснюють до кінця) до розуміння того, чому їхній автор був (і залишається) чи не найулюбленішим поетом сучасних поляків.
————1 Jan Twardowski. Zaufalem drodze. Wierszy zebrane 1932—2006. Zebrała i opracowała Aleksandra Iwanowska. Warszawa, 2007. — 1248 s. Переклад цієї добірки здійснено саме за цим виданням. Перша дата під віршем означає час його створення, друга — час появи остаточної редакції.
Поетова зовнішня біографія довга — але доволі скупа на події, особливо в останні десятиліття. Ян Твардовський народився в Варшаві 1 червня 1915 року. Закінчив математично-природничу гімназію й вступив до Варшавського університету на полоністичні студії. Навчання перервала 1939 року війна. Під час нацистської окупації учорашній студент стає учасником підпілля. Допомагає в’язням гетто. Б’ється в лавах підпорядкованої лондонському еміграційному урядові Армії Крайової. Поранений під час Варшавського повстання, дивом уникає вивезення до Німеччини.
По війні продовжив навчання в Варшавському університеті — але вже на факультеті католицької теології. Втім, магістерську працю захистив таки з польської філології. А за два місяці потому, 4 липня 1948 року, був висвячений на священика.
Найперші роки його служіння були, напевно, найважчі — молодий канонік був водночас префектом у школі для розумово недорозвинутих дітей. У 1951-1959 роках Ян Твардовський служив вікарієм почергово в трьох варшавських парафіях. А майже півстоліття, з 1959 аж по 2004 рік, був ректором костелу святого Йосифа при монастирі Сестер Візиток, де й прожив потому на спокої ще півтора року - аж до смерті. Упокоївся отець Ян Твардовський 18 січня 2006 року. На його надгробкові викарбувані рядки з його поезії: “Можна відійти назавше, щоб незмінно залишатися близько”.
Перші поетичні спроби Яна Твардовського датовано 1932 роком. В тих віршах, позначених наслідуванням поетів “Скамандру”, багато символіки ночі й часто зустрічається слово “смуток”. Першу книгу “Повернення Андерсена” (1937) було надруковано накладом у... 40 примірників.
Чимало воєнних віршів пов’язано з Варшавським повстанням. І тут голос поета вперше звучить усупереч панівній тенденції. Для нього Повстання — це насамперед трагедія полеглих і гріх тих, хто послав їх на смерть. Жодні слова про національну славу не можуть виправдати смерті якогось конкретного Юрка, який, обманутий, з надією героїчно поліг на Старому Місті...
По війні вірші Яна Твардовського з’являються (здебільшого по кільканадцять на рік — у проміжку між 1946 та 1997 роком) у католицькому тижневику “Тигоднік повшехни”. Перша повоєнна збірка “Вірші” вийшла 1959 року, але лишень книжка “Знаки довіри” (1970) зробила “ксьондза, який вряди-годи пише вірші” одним з найвідоміших і найулюбленіших польських поетів.
Секрет зовні дуже простої і водночас пронизливої поезії Яна Твардовського — напевно, в любові. Адже для ксьондза Твардовського людина повинна насамперед любити — інших людей, Бога і все ним створене. А любити — то означає служити, позбуватися егоїзму й егоцентризму, існувати для інших. Любов для Твардовського поєднується з вірою у Боже милосердя, всепрощення й навіть... у Господню усміхненість! А сумніви (притаманні віршам 1960-х) закінчуються певністю у вірі в цього усміхненого й милосердного Бога (дуже не подібного до караючого Єгови древніх і нових ревнителів “чистоти віри”).
Поет не цурався багатьох виявів світського життя. Упродовж 1984—1994 років він друкував коментарі до щотижневих читань Євангелія на сторінках “Пшегльонду католіцкєго”, а у 1998—2000 роках — фейлетони в жіночому часописі “Урода”. Окремою сторінкою були вірші й оповідки ксьондза Твардовського для дітей. За це (серед інших вагомих світських і церковних відзнак) його було вдостоєно медалі імені Януша Корчака (1980) і ордена Усмішки (1996). Кавалер цього встановленого дітьми ордена має випити склянку цитринового соку й не скривитися. 80-річному ксьондзові Твардовському це вдалося.
Вірші Яна Твардовського перекладено всіма головними європейськими мовами. По-українському їх перекладали Тетяна Черниш та Сергій Єрмоленко, Леся Демська, Дзвінка Матіяш. Очевидно, будуть і подальші спроби. Адже це — вірші людини, про яку інший великий гуманіст і великий поляк, Папа Іван Павло Другий, сказав: “Нехай за мене пише Твардовський”.
Максим Стріха
Ян Твардовський (1915 — 2006)
ДОВІРИВСЯ ДОРОЗІ
З польської переклав Максим СТРІХА
Повернення
На шибах осінь холодна, мов місяць плинуть години —
червона лампа погасне, заллє стіл срібне проміння —
фіранки у темних вікнах у білім світять ясмині
(хтось тінню приходить у тиші й зимне в очах безгоміння...)
Розвішує марення вечір по вмерлих давно антенах —
під давнім високим стріхом пах сіна розлігся ширше —
...згадай-но крихітку Дорріт... згадай казки Андерсена —
хотілося все пригадати, хотілося вірить у вірші...
————
© Максим Стріха, переклад, 2008.
Опівночі світло згасло — останній спогад оспалий —
може, збагнеш мій смуток, очей мої одкровення...
...про смуток пишу торішній... про смуток і про печалі...
(о хто ти, що все те пишеш і носиш моє імення?)
1934
Пісенька про Повстання2
Повстання тоне в гніві,
повстання тоне в снах...
І ці завзяті співи,
і цей вогонь в очах,
наївності, омани
і глупоти вінець...
І Польща, що постане
із рук тих і сердець.
Накази безталанні,
ілюзій повні вщерть.
І ці вродливі панни,
що в ніч підуть на смерть.
І ще оті могили,
і ще тих німців сміх,
жалоби час безсилий,
вождів з-над Темзи гріх.
О нене, в щирім звіті
ти розкажи мені,
що діялось на світі
в ті ночі і в ті дні?
Бо жоден мудрий вісті
потішитись не міг,
що Юрко в Старім Місті
з надією поліг.
Коли безумці рвуться
на дула уперед,
із них лишень сміються
сповиті в теплий плед.
Сестрі - у ночі слізні
оплакувать борців,
а брат лишиться в пісні
в ясній веселці снів.
1946
————
2 Поет брав активну участь у Варшавському повстанні 1944 року в лавах Армії Крайової, був поранений. Однак він не лише нарікав на підступність Сталіна, який зупинив радянські війська на правому березі Вісли й вичікував, поки німці розгромлять повстання, розпочате під проводом Лондонського еміграційного уряду Польщі, але й вважав саме рішення розпочати повстання за тих умов трагічною помилкою, що потягнула невиправдані жертви й руйнування. Така позиція поета відверто дисонувала на тлі тодішнього й пізнішого панівного літературного й патріотичного дискурсу.
***
Здається часом: Господь уже відійшов, нас покинув
зі світлом оливним, з Вільном3, з галузкою розмарину,
здається часом: немає Матері Божої з нами,
земля, де Вона ступала, повниться тракторами.
Здається часом, що й мученики минули достоту,
немов дощ отой, що стукав, неначе вояцькі чоти,
але ж вони всі так близько, вони не влягли потопу,
то сумнів штовхає серце в чорну прірви утробу.
(близько 1950), 2004
До моїх учнів
Учні мої, учениці любі
зі шкіл для розумово недорозвинутих,
Юрку з розтуленим писком, дорослий дурнику —
де ти зараз подівся, в якому чужому натовпі —
чи тобі знов докучають, на перерві та на уроці —
Янко Кусака із закляклими ручками,
з носом, який так уперся, що зостався короткий —
за вікном вітер червневий із гарними паннами
Чи пам’ятаєш урок, коли оповідав я про небо,
ті сльози, що в окулярах стояли на уроці релігії —
саме подумав про робітників у винограднику,
що гукали на ринку: Ніхто не найняв нас4
————
3 Втрачене по ІІ Світовій війні Польщею Вільно (тепер — Вільнюс) з його Остробрамською святинею, до якої звертається на початку “Пана Тадеуша” Міцкевич, було одним із символів польськості.
4 Див. притчу про робітників у винограднику (Матвія, ХХ, 1-16), де Христос стверджує: “Отак будуть останні першими, а перші — останніми!”
Янку без ноги правої, з душею за віями —
заїко й горбаню — німий і пригнічений —
Зосю, що рано померла, щоб ніжки криві
тінню жалобною від хризантеми закрити
Вічно зарюмсаний Войтку і ти, що по мотузці
ліз, аби вкрасти мою парасольку, лобурю,
Павлусю з водою у голові, давній невдячнику,
що мені жабу поклав на шкільному журналі
Чекаю на вас, найлюбіші, з кожною першою зіркою —
із віфлеємським небом, що світиться в скриньках вертепів —
з ягнятком великоднім — без вас свічки гаснуть —
і жити немає для кого.
Той після дурненьких дітей
1951, 1986
Про мовчання
Якби не було доказів існування Божого
святого Томи з п’ятьма шляхами —
Лурду —
а тільки цей божевільний світ що обертається в колі блакитному
несучи кожного з нас як барана догори ногами у прірву —
з пасткою серця
холодильником смерті —
ще лишилося б просте мовчання —
спокій дитини при грудях
1960
Святвечір
Вже зітхав думаючи про Різдво
про те як було насправді
став молитися до святої революції у Віфлеємі
від якої лічимо час
аж знову почав метляти хвіст пухнастий традиції
напросилась ялинка
по елегантному вбрана
після святвечора курка спішила в бульйон
потім мовчання більше ніж жаль
і в подарунок до свята шалик теплий мов кицька
щоб не вбиратися легко
і не кашляти тяжко
здрімнув на двох кріслах
здавалось йому що слово зробилося тілом — і жило поза нами
навіть почув як за вікном
прийшов Ісус
простий немов костел з однією лиш мальвою
обідраний зі снігу й польських колядок
зарано запізно невчасно
натиснув дзвінок дзвінок був несправний
1968, 1970
Справедливість
Професорові Анні Швідеркувні
Якби всі мали по чотири яблука
якби всі були дужі мов коні
якби всі були однаково безборонні кохаючи
якби кожен мав те ж саме
ніхто нікому не був би потрібен
Дякую Тобі що справедливість Твоя це нерівність
те що маю і чого не маю
навіть те чого не маю кому дати
завжди комусь потрібне
ніч є щоб був день
пітьма щоб зірка світила
є останнє стрівання й перша розлука
молимося бо інші не моляться
умираєм за тих хто не хоче вмирати
кохаєм бо іншим серце вихололо
лист наближає бо інший робиться далі
нерівні потрібні собі
їм найлегше збагнути що кожен існує для інших
і осягнути цілість
1970, 1996
До святого Франциска
Святий Франциску, патроне зоологів та орнітологів
навіщо
зубр зітхає
олень волає
лис скімлить
вивірка пирскає
дрізд свистить
орел клекоче
перепілка підпадьомкує
вальдшнеп хрипить
синиця видзвонить
голуб бубонить і туркоче
деркач скрипить
галка гелгоче
ластівка насвистує
журавель курличе
дрофа кричить
людина говорить співає і виє
тільки в метелика - великі очі
і ще стільки пронизливого мовчання
яке не відповідає на запитання
1970
Мурахо бабко сонечку
Мурахо що упродовж віків так і не виросла
нічний метелику що навпростець
літаєш від лампи до лампи
світлячку що миготиш незнаний і нечужий
конику польовий
бабко з крильцями й на лапках
весела й байдужа
сонечку над яким би замислився
навіть папа підперши щоку рукою
гупаю світом важко як слон
такий великий що нічого не розумію
думаю як уклякнути
й не задирати носа
а наше життя все одно
неспокійне й маленьке
1971, 1996
Спішімо
Анні Камєнській
Спішімо любити люди так швидко відходять
лишаться по них черевики глуха телефонна рурка
тільки щось неважливе тягнеться наче корова
найважливіше так поспішає що робиться раптом
потім тиша нормальна нестерпною зовсім
мов чистота що зродилася з розпачу просто
коли згадуємо когось залишившись без нього
Не будь певен що час ще лишився бо певність непевна
забирає нам чулість позаяк кожне щастя
одночасно поєднує пафос зі сміхом
як дві пристрасті завжди слабші від однієї
так швидко звідси відходять як дрозд мовкне у липні
як звук трохи непевний чи уклін сухуватий
щоби вгледітись добре заплющують очі
хоч народитись то більший ризик аніж умерти
ми любимо завжди замало і завжди запізно
Не пиши про те надто часто але напиши раз і назавжди
й будеш наче дельфін добрий і дужий
Спішімо любити люди так швидко відходять
а ті що не відходять вертають не завше
і ніколи не знаєш говорячи про кохання
чи перше то вже останнє а чи останнє то перше
1971, 1986
Дитинство віри
Моя свята віро з 3б класу
щоразу дальша і ближча
коли в костелі було так тихо аж темно
а вдома все те ж але інакше
коли святий Антоній підстрижений і завжди із чубчиком
ключі знаходив загублені
а Матір Божа була краща бо передвоєнна
коли навіть змокла галка ні на кого не нарікала
а любов була така чиста що Бога живила
велика і тому можлива
коли хвилювався щоби Ісус не захворів
бо тоді не вдалося б причастя
коли малював чорта без рогів — бо самичка
прошу тебе моя віро маленька
попроси свою старшу сестру — віру дорослу
аби всього не розтлумачувала
— тільки тоді можна справді повірити
коли все те завалиться
1976, 1980
Ода до розпачу
Бідний розпачу
чемний потворо
страшенно тобі тут докучають
моралісти ставлять підніжки
аскети лупцюють
лікарі приписують порошки щоб минувся
називають тебе гріхом
але ж без тебе
завжди всміхався б я мов порося під дощем
запав би в телячий захват
нелюдський
бридкий як без людини мистецтво
не готовий до смерті
сам обік себе
1978, 1996
Покора
Упокорилась мальва спокуслива
земля і без неї крутиться
упокорилася любов
лелека й без неї ніжний
упокорився розум
і без нього є правда
упокорилось те що напевно
бо все по-інакшому
1983
***
Доброго ранку хресте святий
бо день починається
доброго дня
бо сорока над головою
доброго вечора
бо серце знов здитиніло
добраніч
бо розпач знову вгризається в хвіст
1996
Пані для іншого
Звідки та туга за найдальшим краєм
як летять круки услід кручим зграям
за пані яка від мене тікає
так острах Божий на інших чекає
за Богом що шле свій усміх крізь хугу
де вмістимо ми всю ту нескінченність
1996
Втеча
Втекти від любові
на хвилю
на сто років
назавше
не так просто
як серце роззявить пащу
1996
N.N.
Два серця з’єднались
і ніхто не зможе
ключ з моря дістати
тільки ти о Боже —
хто склав цього вірша
підпис відсутній
поета забули
в непам’яті світлій
мій незабутній
1996
Краса
Краса то менш ніж добро
краса то менш ніж любов
краса то менш ніж терпіння
Не люблю віршів красивих
хай будять людське сумління
2004
Ліки
Польський кипарис ялівець
кращий кавалір ніж удівець
Хоч тут усе не до речі
однак не мордуйся всує
безсенсовність також лікує
2004
Овечки
Говорять про вічний осуд
дискусії суперечки
ходять у небі глибокому
чорні овечки
2004
