Михайло КАЛИНИЧЕНКО

Іще раз про Мелвілла, або “Там, де закінчується документ...”

 

Деканом американських мелвіллознавців професора Хершела Паркера було названо ще 1997 року в грудневій статті у “The New York Times Magazine”. Щедрий на слово журналіст висловив таким чином особисте захоплення появою першого тому Паркерової біографії Германа Мелвілла, автора уславленого роману “Мобі Дік, або Білий Кит”. Слово “декан”, можливо, не є абсолютно точною оцінкою ролі й місця Хершела Паркера в складному, вкрай суперечливому конгломераті наукових ідей та інтерпретаційних практик, яким є сьогоднішнє мелвіллознавство. Але в його наполегливій дослідницькій діяльності, в її особливій спрямованості, в пристрасті, з якою він працює, — в усьому віддзеркалюються владна сила переконань, здатність не лише послідовно прагнути визначеної мети, а ще й закликати інших вирушити за собою. Все це, справді, дає підстави використовувати слово “декан”, добре знайоме кожному зі студентських років. З ним асоціюються уявлення про непохитну та дієву академічну послідовність.

————
© Михайло Калиниченко, 2008.
 

Книги, які Хершел Паркер видав за останні десять років, стали значними подіями у сучасному мелвіллознавстві. Але щоб адекватно поцінувати їх, останнього десятиріччя замало. Потрібен більш розлогий масштаб. У 1992 році в написаній разом зі своїм однодумцем професором Брайяном Хіггінсом передмові до збірки критичних есеїв про роман “Мобі Дік” він висловив принципову незгоду із загальним станом справ у цій галузі знання. Наукові уявлення про Мелвілла та його “Кита” нібито збагачуються, стають більш детальними та точними. До роману застосовано всі наявні дослідницькі практики: фройдистські, юнгіанські, марксистські, неохристиянські, екзистенціалістські, постулати нової критики, міфологізму, структуралізму, постструктуралізму, нового історизму та деконструктивізму. Але далі Паркер промовляє з граничною категоричністю: “...які б підходи не використовувалися, вони практично завжди спираються на критичні теорії, а не на документальні свідчення — в цьому сенсі вони є скоріш літературною критикою, ніж науковим дослідженням...”. Взагалі, ця інвектива не є чимось абсолютно нечуваним. Про незадоволення рівнем мелвіллознавчих студій, про їх кризовий стан писали й раніше. Ще у 1950 році Філіпп Рав у статті “Мелвілл та його критики” так поцінував дуже популярні тоді міфокритичні прочитання “Кита”: вони створюють “новий науковий педантизм міфу”, вибудовують між романом та читачами нездоланну перепону “талмудичної міфічної пишномовності”.

Варто підкреслити: позиція Хершела Паркера на відміну від багатьох, хто глузував над кризою мелвіллознавства, вміщує конструктивні рекомендації щодо її подолання. Аби змінитися, наукові розвідки мають спиратися не лише на теоретичні постулати, вони мають бути перевірені, підкріплені та збагачені тим, що він визначив як “документальні свідчення”.

Про що, власне, йдеться? Що таке “документальні свідчення” у літературно-теоретичному мелвіллознавчому контексті? “Документальні свідчення”, або просто “документ” у найширшому розумінні — це, ясна річ, життя взагалі та життя митця зокрема. Особливості співвідношення життя з науковою, теоретичною рефлексією щодо нього окреслено ще великим Гете: “Теорія завжди, мій друже, сіра, / А древо жизні — золоте”. Або пастернаківське: “И тут кончается искусство, и дышат почва и судьба”. Пригадаємо також фразу Ю.М.Тинянова: “Там, де закінчується документ, там я починаю”. Останній вислів віддзеркалює теоретико-літературний закон, що має універсальну імперативність, не підвладну ніяким теоретичним парадигмам: наукове сприйняття літературних явищ обов’язково передбачає абсолютно повне знання всього, що оточує літературу та в літературу перетворюється. Цьому імперативу не суперечать навіть слова Малларме, які були дуже до вподоби Борхесу: “Світ існує заради того, щоб увійти у книгу”. Аби наукове сприйняття художнього твору було продуктивним, необхідне абсолютне знання “документальних свідчень” — свідчень світу, що існує поза книгою та заради книги. Позиція Хершела Паркера в цьому сенсі прочитується так: літературно-теоретичні та літературно-критичні проблеми, негаразди Мелвіллової теоретичної “індустрії” зумовлено недостатнім рівнем знань про справжнє життя Мелвілла-митця, Мелвілла-людини. Ліквідації цієї прогалини Х. Паркер підпорядкував своє особисте існування, всю свою наполегливу багаторічну працю.

Дослідником Германа Мелвілла він став завдяки непростим обставинам. У тому, що між літературою та життям існує особливий, нерозривний зв’язок, переконався рано, ще тоді, коли навіть на думку не спадало, що дослідження красного письменства стане головою справою його життя. Про свій прихід до літературознавства Хершел Паркер розповів мені в електронному листі1. Написав стримано, майже не розставляючи акцентів. Зрозуміло чому: в скупих рядках йшлося про непросте — про долю, про те, що ніби якісь надзвичайні сили втрутилися, аби визначити його життєвий шлях. Він народився у 1935 році в Оклахомі, його батько — наполовину індіанець. Шістнадцятирічним юнаком покинув школу та почав працювати телеграфістом на Південній залізниці у Канзасі. У 1960 році отримав ступінь магістра, у 1963-му — доктора й почав викладати (університет Іллінойсу, Північно-Західний університет, університет Південної Каліфорнії, Делаварський університет), одночасно працюючи у кількох редакційних колегіях та видавничих асоціаціях. Паркер — автор шістьох книг, двох сотень статей. Сьогодні, по завершенні викладацької кар’єри, живе у Моро Бей (Каліфорнія), повністю зосередившись на науковій роботі, на завершенні задумів та дослідницьких проектів, серед яких є розпочаті ще змолоду.

————
1 Дружня підтримка професора Хершела Паркера, його листи та надіслані ним книги, а також допомога співробітників Лондонського відділення видавництва W.W. Norton & Company, Inc. Керол Беміс та Рос Маттісон, які надали у розпорядження автора літературознавчі матеріали, уможливили підготовку цієї рецензії.

 

Професор Паркер — визнаний фахівець, він брав участь у підготовці багатьох видань американських класиків та антологій, що відображують шляхи розвитку північноамериканської літератури. В науці у нього своя, вивірена позиція, обрана ще тоді, коли американське літературознавство ледь не повністю монополізувала “нова критика”. Про ті часи він згадує так: “...коли у 1962 році я почав досліджувати політичне середовище, що оточувало Мелвілла, я з’ясував, що йду не в ногу зі своїми однолітками з “нової критики”, й на Манхеттені з мене глузували аспіранти за те, що я цілісінькими днями стирчав у архівах Нью-Йоркської публічної бібліотеки”. Він не міг змиритися з проголошеними “новою критикою” принципами сприйняття художнього твору лише як замкнутої й самодостатньої структури. Його приваблювала відкритість літератури, її здатність вбирати в себе життя. Цю переконаність посилювали дружні та професійні зв’язки з Джеєм Лейдою (1910—1988). Ще й досі при одній лише згадці цього прізвища у кожного щирого мелвілліанця перехоплює подих. Саме Лейда заклав підвалини сучасного наукового вивчення біографії Мелвілла.

Ранні спроби Паркера писати біографію Мелвілла сягають першої половини вісімдесятих. Але Паркер не міг не відчувати себе послідовником справи Лейди. Це відчуття особливо загострилося під час їхньої спільної дослідницької поїздки у вересні 1986 року. Лейда вже тяжко хворів, сили його полишали. Довелося відкласти особисті плани й узятися за чергове видання “Журналу Мелвілла”. Почалася довга й нелегка робота — пошуки, розшифрування, транскрибування, датування, порівняння документів. Про неї Паркер згадує так: “...з лупою, що мала підсвічування — праворуч від мого комп’ютера, і з нескінченним календарем — ліворуч я працював над “Новим Журналом Мелвілла”, створюючи товстенний, политий потом і кров’ю робочий архів”. Ось тоді-то і стало зрозумілим, що із написанням власного варіанту біографії Мелвілла поспішати не варто. Паркер зрозумів, що повинен до всього доторкнутися сам, що йому належить зрозуміти, осмислити кожен документ — усе, що було зібране і ним самим, і Лейдою, і багатьма іншими дослідниками. Лише після цього він матиме право узятися за створення нової біографії Германа Мелвілла. Робота над продовженням “Журналу” тривала п’ять років. І лише на початку 1990 року було завершено чернетку біографії. У 1996 році вийшов із друку перший том, обсягом майже тисячу сторінок, а у 2002 році — другий, не менший за обсягом.

Паркерівське вміння бачити та розуміти справжнього Мелвілла — це не лише важливіша ознака його біографічних розвідок. Воно призводить до результатів, здатних суттєво корегувати історико-літературну та теоретичну спрямованість мелвіллознавчих студій. Ретельне опрацювання документів надало можливість довести, що в 1852—1853 роках Мелвілл написав роман “Острів хреста”, текст якого, на жаль, було втрачено (Паркер впевнений, що принаймні основні його ідейно-художні концепти сьогодні можливо та доцільно реконструювати). Через декілька років Мелвілл також завершив ліричну збірку, яку не зумів надрукувати. Значущість цих тверджень важко недооцінити. Справа не лише в тім, що вони спроможні ліквідувати “чорну діру”, що досі існує в уявленнях дослідників про цей період життя Мелвілла. Вони ставлять під сумнів поширені уявлення про те, що ці роки його життя нібито не позначено творчими зусиллями. Важливе ще інше: спостереження та висновки Паркера здатні стати у пригоді кожному, хто намагається зрозуміти, яким саме чином відбувався перехід Мелвілла від поетики “Білого Кита”, грандіозної у своєму масштабі загальнолюдських архетипів, до більш стриманої та набагато лаконічнішої у своїх засобах поетики “Писаря Бартлбі” та “Біллі Бада”. Паркер, таким чином, яскраво демонструє своє вміння відкривати новий дослідницький простір — той обрій, що починається там, де “закінчується документ”.

Це вміння зумовило появу двох його новітніх вагомих праць. Влітку минулого року вийшла друком книга “Перечитуючи П’єра” (Reading Melville’s Pierre, or the Ambiguities) — результат багатолітньої співпраці з Брайяном Хіггінсом. Роман “П’єр, або Невизначеності” (“Pierre, or the Ambiguities”) не відомий нашому читачеві. Дослідниками про нього написано не так багато, як про роман “Мобі Дік”. Але проблеми, з якими вони стикаються, є принципово подібними до тих, що зумовлені змістом та поетикою “Кита”. У своїй складності “П’єр” є настільки загадковим твором, що відчуваються навіть деяка розгубленість більшості інтерпретаторів, їх намагання винайти якусь більш-менш однозначну його характеристику.

Монографію Паркера та Хіггінса, безумовно, не варто розглядати як працю, що відкриває незаперечно нове знання про роман “П’єр”. Власне, її автори цього й не прагнуть. Їх завдання в іншому: зруйнувати ще один міф про Германа Мелвілла. В цьому вони йдуть за самим митцем, який  створював “П’єра” як роман, що мав наслідувати та збагачувати філософсько-психологічний зміст “Білого Кита”. Про свій задум він сповістив у листі до Н.Готорна: “...Доки у нашому житті ще існує можливість нових звершень, ми, власне, ще нічого не звершили... ...Левіафан — це не найбільша риба — я чув ще й про Кракенів...” Кракени — створіння, не менш легендарні, ніж Мобі Дік. Про них мореплавці розповідали ще у середні віки. Це гігантські кальмари з безліччю довжелезних щупалець, здатних дотягнутися до найвищої щогли вітрильного корабля, обплутати, перевернути, потопити... Метафора Кракена, що нею скористався Мелвілл, відображає задум про роман, проблематика якого мала вмістити уявлення про не підвладне аналітичному сприйняттю сплетіння добра й зла в світі та людській душі. Друга частина назви роману — “Ambiguities” (“Невизначеності”) безпосередньо вказує на це. Мелвілл-митець пережив кризу довіри до всіх цінностей та авторитетів європейської й північноамериканської цивілізації, відмовився від традиції її логоцентризму (засад всеосяжного раціоналізму, позитивістського детермінізму та прогресизму). Ідейно-художньою домінантою його нового твору мала стати саме “невизначеність” — як прояв, кажучи мовою сучасного деконструктивізму, децентрованого стану світу. Роман писався як твір, що відкривав страхітливу та нерозривну єдність полярних станів свідомості, фатальну належність людської душі водночас до добра й до зла. В “П’єрі” Мелвілл прагнув проникнути в загадковий світ “підпілля” духу, вивченню якого присвятив все своє творче життя його великий сучасник на іншому боці Атлантики — Ф. Достоєвський.

Проаналізувавши величезну кількість документальних свідчень, Паркер та Хіггінс переконливо довели, що існувала перша редакція роману “П’єр”. Вона суттєво відрізнялася від остаточної версії, надрукованої у 1852 році. Перша редакція була спробою художнього відтворення складних колізій розуму та духу, їх свідомих і підсвідомих мотивацій. У 1995 році Паркер і Хіггінс підготували окреме видання роману “П’єр”, в якому відображено особливості його першої редакції. Це видання має промовисту назву — “Кракенівське видання” (the Kraken edition). В монографії “Читаючи “П’єра” Паркер і Хіггінс узагальнили результати цієї реконструкції. Дослідники довели, що конфлікт із видавцями, які не розуміли Мелвілла, змусив письменника внести в текст першої редакції численні доповнення та зміни.

На помежів’ї 2007—2008 років з’явилася ще одна присвячена Мелвіллу книга Паркера — “Melville: The Making of the Poet”. Перекласти її ніби просту назву доволі складно. Не підійде “Сотворіння поета”, оскільки стилістика дослідника уникає пишномовності. Але й “Творіння поета” не буде вдалим (зникає акцент на особистісній сутності процесу, який вивчає Паркер). Більш точним за змістом (хоча й позбавленим лаконічної енергійності звучання оригіналу) буде, мабуть, “Перетворення на поета”.

Паркера, вочевидь, не цікавить проблема співвідношення ліричного та епічного, віршів та прози у творчій свідомості Германа Мелвілла. Пояснити це можна тим, що чимало дослідників вже відзначали, що з самого початку свого літературного шляху Мелвілл-прозаїк писав так, як здатен писати саме поет. Ф.Матіссен ще у 1941 році брав цілі абзаци з “Кита” та розділяв їх на окремі рядки. Проза легко та майже бездоганно перетворювалася на білі вірші. Навіть український читач, знайомий із романом “Мобі Дік” завдяки чудовому перекладу Ю. Лісняка, відчуває поетичну силу мелвіллівських образів. Отже, Хершел Паркер просто не марнує час на доведення того, що є очевидним і всім зрозумілим. Він відкриває у Мелвіллі-поеті те, що досі не помітив жоден дослідник. При цьому вкотре демонструє результативність своєї послідовної вірності документальним свідченням. Мелвіллу, вважає він, було замало просто відчувати у собі художню силу поета, він не задовольнявся тим, що знав за собою здатність промовляти особливо виразним словом. Паркер знайшов безпосередні свідчення того, що з 1860 року Мелвілл свідомо поставив перед собою незвичайне завдання: перетворити себе на поета.

Паркер свідомо уникає відповіді, наскільки вдалося Мелвіллу реалізувати цей амбітний задум. Важливо зрозуміти, чому він навіть не ставить цього питання. Поезія Германа Мелвілла — це досі недостатньо вивчена частина його спадщини. Дивним чином склалося так, що на тлі численних перевидань його прози, материк Мелвіллової поезії залишається маловідомим. Лише у 1938 році, тобто тоді, коли вже спала перша хвиля щирого захоплення прозою Мелвілла, Віллард Торп нарешті звернув увагу на його лірику, написавши, що вона також має викликати зацікавленість читачів та науковців. Заклик Торпа пролунав ніби у пустелі. Тільки шість років поспіль відгукнувся Ф. Матіссен, написавши першу розлогу статтю про Мелвілла-поета. Слідом за ним відомий романіст та поет Р. П. Воррен підтримав ці намагання відкрити змістову та формальну досконалість Мелвіллової ліричної спадщини. У 60-х роках до “реабілітації” Мелвілла-лірика долучилось чимало дослідників, з’явилися видання його віршів, з якими міг ознайомитися читацький загал. Але надалі знов запанувала майже повна тиша. Час всебічного, ретельного та науково обґрунтованого сприйняття поезії Мелвілла так і не настав. У цих обставинах Хершел Паркер діє саме так, як має вчиняти декан мелвіллознавців. Своєю новою книгою він створює принципово нову наукову ситуацію. Паркер нарешті пояснює, чому Мелвілл-поет залишається вкрай недостатньо поцінованим. Та просто тому, що ніхто досі не намагався зрозуміти та відтворити цей унікальний в історії красного письменства процес. Відомий прозаїк, кому довелося пережити й сенсаційний успіх та не менш сенсаційний провал його творів, свідомо поставив перед собою та послідовно, з року в рік, наполегливо вирішував особливе завдання: ретельно вивчав безкраїй масив класичної та сучасної поезії (та не лише поезії — з неменшою ретельністю він студіював англомовну критику, теоретичні трактати про поезію) — все заради того, аби змінитися, перетворити себе на нового Мелвілла, якого ще ніхто не знав — на Мелвілла-поета.

Чи не було все це певним проявом того, що Паркер визначає як “надмірності та нерозважності” особистості Германа Мелвілла? Мабуть, було. Втім зауважимо, що сам дослідник на цьому не зосереджує свою увагу. Можливість розбиратися у таких нюансах він залишає своїм послідовникам. А в тім, що послідовники знайдуться, сумнівів бути не може. Декан мелвіллознавців знайшов і систематизував, класифікував і датував — зрушив з місця величезну, просто грандіозну кількість “документальних свідчень” про становлення Мелвілла-поета. Він створив для всіх своїх послідовників, для кожного, хто стане до вивчення поетичної спадщини Мелвілла, унікальну та перспективну стартову площадку. Саме зараз, із появою монографії “Melville: The Making of the Poet”, настає — не буде перебільшенням стверджувати це — довгоочікуваний час для принципових змін у науковому сприйнятті лірики Германа Мелвілла. Там, де “закінчуються” документи, що ретельно вивчив професор Хершел Паркер, там відкриваються нові наукові обрії. Прогнозувати майбутнє — справа ризикована, але спробуємо зазирнути за деякі з них. Наприклад, добре відоме, що роман “Мобі Дік” має величезну інтертекстуальну базу — джерелами натхнення його автора слугували понад 160 творів світової класики, добре вивчені та творчо використані. Паркер надає дослідникам можливість розуміння інтертекстуальної сутності поезії Мелвілла: її численні зв’язки зі світовою поетичною класикою він окреслив із надзвичайною повнотою та точністю. Паралель між інтертекстуальністю “Кита” та Мелвіллової лірики, безумовно, здатна по-новому висвітлити теоретичну проблему зв’язків між прозовим та ліричним у творчій особистості митця.

Зусиллями Паркера закладено документальне підґрунтя для вивчення лірики Германа Мелвілла і відкривається нова нескінченність теоретичного та літературно-критичного пошуку.

 

с. Вересневе Рівненської області