Луїджі Малерба (Luigi Malerba), він же Луїджі Бонарді, народився 1927 року в Берчето (Парма). Закінчив університет, юридичний факультет. З 1950 р. постійно мешкає в Римі. Пише оповідання, історичні романи і сценарії. Один із засновників літературної “Групи 63”. Зараз мешкає в Римі і Орвієто.
У 1963 році опублікував свій перший роман Винахід абетки, за яким вийшов другий —Змія.
Невдовзі побачили світ: Літаюче каміння, за який у 1992 році він отримав премію Віареджо, Пригоди, Маски, і навіть один роман з історії Стародавнього Китаю — Імперські рози.
За останні роки Малерба видав ще такі свої твори:
Ітака назавжди (1997), Коло Гранади (2002), Срібна голова (2003), Листи Оттавії (2004), Я вітаю тебе, філософіє (2005), Римські фантазії (2006).
Малерба написав багато книжок для дітей, найвідоміші серед яких:
Історії року 1000, Задумливі курки, Піноккіо в чоботях та багато інших.
Малерба
отримав також премії: приз Медичі у
1970 році та премію К’яра у 2005-му.
Луїджі Малерба
ІТАЛІЙСЬКІ ОПОВІДАННЯ
З італійської переклала Олена ПОМАНСЬКА
Гра у “шиппо”
П’ятнадцять років — вік дуже непевний і заплутаний, я бачу це на прикладі свого сина. Завжди збуджений та неуважливий, немов літає в хмарах. Бувають дні, коли він умощується перед вимкненим телевізором і годинами там сидить, хтозна, про що він думає, кажу я, і хто його знає, що він намірявся побачити на чорному екрані без зображення. Я хвилююся за нього, і мені здається, що я маю на це всі підстави. Я ніколи не знаю, як знайти правильний підхід до нього, тому що кожного разу, коли намагаюся поговорити з ним, він відповідає мені навмання, або, якщо тема йому не до вподоби, він нервується, йде і зачиняється в своїй кімнаті, і тоді я його не бачу до самого ранку, аж доки він виходить, бо треба до школи.
————© Олена Поманська, переклад, 2008.
Я розмовляв з батьками декого з його друзів, і мені здається, що вони зі своїми дітьми перебувають у більш-менш такій само ситуації, як і я з моїм сином: те ж саме непорозуміння, та ж сама неуважливість і та ж сама байдужість, яка існує межи моїм сином та мною. Не розумію, що там у голові цих хлопців. Я навіть спробував пошпигувати за ними, коли вони збиралися разом, і виявилось, що, розмовляючи, вони дуже лихословлять, і логічно побудованої розмови я так і не почув. Отже вони не вміють розмовляти навіть між собою.
Більш за все мене турбує порожнеча, в якій вони живуть. Мене турбує, що мій син дивиться вимкнений телевізор, мене турбує, що він ні з ким не обмінюється думками, турбує відсутність зацікавленості та ентузіазму, його мовчання. Він не читає газет, не ходить в кіно, не ходить на танці. Я був зовсім не таким, але всі ми знаємо, що зараз все змінилося. Дехто мені каже, спробуй надавати йому ляпасів, однак я супроти силових методів, я батько сучасний і не збираюся надавати ляпасів своїй дитині лише тому, що він дивиться вимкнений телевізор чи тому, що межи нами немає порозуміння. Треба ще й враховувати, що в свої п’ятнадцять років він вже метр і сімдесят п’ять сантиметрів на зріст, і мені б не хотілося, щоб йому спало на думку дати волю рукам, а цього наперед не можна знати.
Останнього часу я кажу йому: знайди собі яке-небудь хобі, щоб розважитися, або якусь гру, чи то теніс, чи футбол, чи стрибки з жердиною, загалом якийсь спорт для розваги і корисний для здоров’я. Я не був би проти й більярду — все ж краще, аніж нічого, але він почав сміятися, ніби я сказав йому щось надзвичайно смішне. Якщо тобі не подобається більярд, чому б тобі не спробувати боулінг або скейтборд чи фрізбі. В такий спосіб я дав йому зрозуміти, що я більш обізнаний в сучасності, ніж він вважає, і нема чого сміятися. Я певен, що якщо хлопця заполонить якась гра, навіть якщо він закине заняття в школі, у кращому разі, голова у хлопця буде заповнена і він не наражатиметься на гіршу небезпеку. Звісно, я думаю про наркотики. Наркотики зараз — це кошмар для всіх батьків, як колись були венеричні захворювання. Зараз лікують навіть і сифіліс, проте здається, що з наркотиками, а надто важкими, нічого не можна вдіяти.
Мабуть, уже минув місяць відтоді, як мій син попрохав мене купити йому моторолера “Ламбретта”. Спочатку мене це здивувало, але я сказав собі, що краще “Ламбретта”, аніж наркотики. З деякою осторогою, щоб не дратувати його, я поставив йому декілька запитань. Я пам’ятаю, як одна з моїх двоюрідних сестер кілька років тому купила своєму синові мотоциклетку, і він поїхав на ній, і його вже більше не бачили. Час від часу він надсилає поштові листівки з Баден-Бадена, Гамбурга, Марселя, Амстердама, і на цьому кінець. Гарячі цілунки і все. Місяць тому надійшла листівка з Гельсінкі. Що він там робить у тому Гельсінкі? Мені б дуже не хотілося, аби щось подібне трапилося і з моїм сином, сказав я собі, і тому придбав йому уживаного моторолера, з мотором в майже жалюгідному стані, хоча зовні “Ламбретта” була як новенька. На такому далеко не поїдеш, подумав я.
Він не мав жодного наміру тікати з дому. Навпаки, відколи я купив йому моторолера, я сказав би, що він подолав почуття відрази до розмов зі мною, час від часу хоч щось мені та говорить. Він навіть пояснив мені, для чого йому потрібна “Ламбретта”, він розповів мені, що разом зі своїм товаришем грає в гру “шиппо”. Слава богу, сказав я собі, що він захопився грою, і я нарешті можу заспокоїтися, можливо, припиниться це негативне ставлення, можливо, він стане спокійнішим, можливо, все скінчиться тим, що він відкриватиме мені всі свої таємниці, як це було колись між батьками та дітьми.
Одного вечора він приїхав додому весь спітнілий і з діркою на куртці. Він сів навпроти мене і сказав мені, що він розважився мов божевільний. Ось так я дізнався, в чому ж полягає гра в “шиппо”. Він пояснив мені, що в неї грають удвох: один сідає за кермо “Ламбретти”, а другий керує грою. Вони кружляють вуличками довкола площі Квітів, куди ніколи не зазирає поліція, і вихоплюють сумочки в жінок, які там проходять. Перш, щоб натренуватися, вони почали забирати сумочки в старших жінок, бо вони ж неспроможні бігати, а відтак ризик зводився до мінімуму. Після місяця тренувань вони перекинулися на туристок, переважно на іноземних туристок.
Я запитав, що вони роблять із тими сумочками, і він мені пояснив, що їх вони відсилають поштою, якщо знаходять в них документи, а ні, то їдуть і кидають у Тибр. Каже, що одну вони відправили до Міннеаполіса у Сполучені Штати, а ще вони відправляли їх до Канади, Бразилії і навіть до Австралії та Японії. А як же гроші, що ви робите з грішми? А їх ми залишаємо собі, відповів він мені, в іншому разі гра втрачає сенс і більше не дає задоволення. До того ж гроші нам потрібні на витрати: пальне для “Ламбретти”, ремонт, відправка сумочок законним власницям і таке інше. Врахуй, сказав він мені, що часто ми знаходимо іноземну валюту, і через це ми багато втрачаємо, обмінюючи її в підпільних обмінниках.
Часто жінки, в яких ми забираємо сумочки, починають верещати і бігти за нами, і це все надто нас захоплює, сказав мій син. Коли нарешті ми доїжджаємо до далекого та безпечного місця, ми регочемо від душі, а потім йдемо до піцерії або в кіно. Гроші ми, я і мій друг, завжди ділимо навпіл. За кермом ми теж сидимо по черзі, і жертву обирає той, хто сидить позаду, і він же вириває з рук жінок сумочки, це такі правила гри. Взагалі мені здається, що хлопцям все це дуже подобається. Щасливі!
Відтоді, як мій син грає в “шиппо”, від дуже змінився на краще. Ранком йде до школи, повертається додому о пів на другу, виконує домашні завдання, а потім їде собі “Ламбреттою”. Іноді він приходить додому разом із своїм товаришем, і перш ніж їхати, вони разом виконують домашні завдання. Часом мій син йде додому до нього, власне, коли в них домашнє завдання з математики, тому що його батько — інженер і він допомагає їм розв’язувати еквіваленти, рівняння та задачі. В математиці я не розуміюся, але охоче слухаю, коли вони читають вірші, які їм потрібно вивчати напам’ять: “Валентино” Паскалі “О Валентино, у новій одежі ти наче глоду молоденький пагінець”, “Пастухи з Абруццо” Д'Аннунціо “Вже вересень, ходімо, нам час уже на інше пасовисько”, “Нескінченність” Леопарді “Мені завжди був до душі оцей самотній пагорб”, пречудово. Мені завжди подобалася поезія, і я ще досі пам’ятаю багато з тих, що я вивчав у школі, тож я можу надати їм допомогу під час повторювання вивченого, навіть не заглядаючи до книжки.
Часто мій син повертається дуже пізно ввечері, коли я вже в ліжку, але коли він повертається раніше, ми вмощуємося біля телевізора і дивимось яку-небудь виставу, а по її закінченні обмінюємося своїми враженнями. Вже далеко ті часи, коли він годинами залишався перед вимкненим телевізором. Якщо по телевізору немає нічого цікавого, він розповідає мені про гру в “шиппо”, і завжди з неабияким запалом. Одного разу їм поталанило вирвати п’ять сумочок, йому і його другу. Час від часу я даю їм деякі рекомендації, тому що я завжди боюся, що під час втеч тими перевантаженими транспортом провулками вони можуть впасти чи наїхати на когось. Я змусив їх пообіцяти, що за гроші від наступного “шиппо” вони сплатять страховку. Вони мені сказали, що зроблять це негайно, це двійко чудових хлопців, а віднедавна веселих та безтурботних, якими вони і мусять бути в їхньому віці.
Вчора ввечері вони повернулися додому веселішими, аніж завжди, і оголосили мені, що придбали “Кавасакі”. Я був змушений спуститися на подвір’я, щоб на нього подивитися. Мені вони сказали, щоб я не турбувався, бо вони вже все владнали і зі страховкою і з правами. Щодо мене, то я ніколи не сяду на ту “Кавасакі”, однак мушу визнати, що то справді гарна штучка.
Примітка перекладача: “шиппо” (scippo) — на неаполетанському діалекті — (прилюдна) крадіжка. Напр., зірвати ланцюжка з шиї, видерти сумочку з рук жінки на очах у всіх тощо.
Уфолог
Я сиджу на терасі моєї домівки, що в старому Римі, однак я не бачу панорами дахів та куполів, тому що мій погляд спрямовано на небо. Більшість людей дивляться на небо лише в окремих випадках, наприклад коли заходить сонце або ж гарними весняними днинами, чи то перед дощем, і тоді вони говорять, яке чудове кришталеве чи кобальтове небо, або ж — небо сіре, мов свинець. Щодо мене, то я , навпаки, спостерігаю за небом професійно, тому що я — уфолог і шукаю НЛО, тобто ті нерозпізнані літаючі об’єкти, котрих донедавна називали літаючими тарілками.
З вулиць, що внизу, я часто чую поліцейські сирени, але мене це не обходить, бо через мою роботу я почуваюся відчуженим від того, що відбувається там, на землі. Мій погляд і мої думки спрямовані на небо, і це почуття відчуження від земних подій, яке, я певен, властиве всім уфологам, у певному сенсі також позбавляє мене від багатьох турбот, багатьох прикростей. Я нічого не хочу знати, не турбуйте мене, тому що я мушу дивитися на небо, мушу шукати НЛО.
Праця уфолога завдає мені також деяких незначних труднощів, наприклад, коли я повинен написати на документах назву моєї професії. Я пишу “уфолог” і бачу, що кожен, хто читає це слово (ви ж бо знаєте, що вони таке ті бюрократи), розгублюється і дивиться на мене якось здивовано. Я їх розумію і намагаюся не звертати на це уваги, однак якщо хтось насмілиться на коментар або насміхається з мене, тоді я лютію. Я працюю вісім годин на день і маю повне право на повагу, як і кожен робітник. Я сиджу на терасі з четвертої дня до восьмої вечора. Роблю на годину перерву щоб повечеряти, а потім відновлюю споглядання неба аж до першої ночі. Не забувайте, що я людина вільної професії, і тому ніхто мені не платить зарплатні, а щодо понаднормових годин чи то за працю вночі та святами — і поготів.
Практично моя робота складається з того, що я повинен сидіти на терасі і споглядати небо. На словах це може здатися дрібницею, всі здатні на те, щоб сидіти на терасі і дивитися на небо. Однак це не так вже й легко, як здається. По-перше: очі втомлюються, так само, як втомлюються руки робітника, або голова в тих, хто працює головою, як деякі люди розумової праці. По-друге, уфолог використовує не лише очі, його праця потребує ще великої пильності, а відтак створює велику нервову напругу. Я знаю одного уфолога, який внаслідок таких спостережень збожеволів.
Очі потрібно спочатку натренувати, щоб навчитися розшукувати в небі НЛО. Тепер я знаю, як використовувати очі як фотоапарат чи підзорну трубу. На чистому небі, тобто без будь-яких орієнтирів, я здатен встановити у фокусі свій погляд на відстань до ста метрів, двохсот, одного кілометра, десяти кілометрів, ста — і так далі. Щоби це зробити, необхідно багато тренуватися. Хотів би я побачити, чи змогли б зробити це ж саме ті, що іронізують, коли я говорю їм, що я — уфолог.
На столі, що на терасі, поряд із кріслом, на якому я постійно сиджу, хоча іноді я працюю і стоячи, я завжди тримаю два фотоапарати, одного споряджено для роботи вдень, другого — вночі, заряджені особливими плівками, замовленими в Німеччині. Я використовую різні плівки для роботи вдень і вночі, і само собою — різні об’єктиви. Я навчився за лічені секунди корегувати фокус і регулювати діафрагму після того, як я визначу на око відстань до НЛО.
Я дослідив усю документацію стосовно НЛО і помітив, що вони з’являються на кінець дня або ж у перші години ночі. Можливо, статистика сфальсифікована: річ у тім, що саме в ці години людям легше дивитися на небо, проте я дотримуюсь статистики, я цілком і повністю довіряю статистиці. Насправді було б цікаво впровадити спостережні пункти для споглядання неба і ранками, але вранці мало хто цікавиться небом. Невідомо чому, одначе це так.
У суботи та неділі я звичайно не працюю. Моя дружина — викладачка середньої школи, і вона обрала суботу днем відпочинку, тому ми ходимо щосуботи на прогулянки. Ідучи і розмовляючи з нею, часто трапляється, що мої очі майже непомітно для мене самого повертаються до неба. Дружина дорікає мені і каже, що я не повинен працювати у вихідні, а я їй відповідаю, що я незалежний професіонал і відтак у мене не існує розкладу роботи. Незалежний професіонал закінчує тим, що працює набагато більше за службовців, це всім відомо. З цього питання я і моя дружина не доходимо згоди. Неодноразово траплялося, що коли мої очі спрямовано на небо, ноги мої опиняються в брудній калюжі або ж я спотикаюся і падаю. Падати вона мені дозволяє. Одного дня, ще б трохи, і я б опинився на дні озера Браччано. Дивно, але тоді моя дружина мене навіть не попередила. Хотіла пожартувати з тебе, сказала вона мені потім. Але ж вона чудово знає, що я не вмію плавати.
Зарплатні моєї дружини вистачає нам на прожиття. Звісно, ми не можемо дозволити собі розкошів, аж доки мені не поталанить сфотографувати НЛО, проте я відчуваю, що якогось дня мені все одно пощастить і тоді я продам свої світлини газетам усього світу і в одну мить зароблю все те, чого я не заробив за ці два роки чекання. Я пояснив дружині, що моя праця — то немовби інвестиція на майбутнє. За два роки, які я присвятив уфології, я не побачив жодного НЛО, проте я не збираюся кидати на вітер ці два роки праці. А надто тепер, коли, дякуючи моді на науково-фантастичні фільми, непомірно зросло також зацікавлення до НЛО.
Я не переймаюся теорією, не роблю припущень стосовно цих нерозпізнаних об’єктів, чи приходять вони з позаземних світів, чи звідкись іще. Такі припущення я залишаю робити тим, хто захоплюється науковою фантастикою, це зараз. Надалі, можливо, цим займатимуться астрономи. Я — уфолог, і мушу тільки знайти документальний матеріал, щодо існування НЛО, тобто матеріал, вартий уваги з наукової точки зору. На терасі я підготував контрольні точки, аби сфотографувати їх разом з літаючою тарілкою. Все це занотував нотаріус. Коли я сфотографую НЛО, мої світлини матимуть все необхідне, аби їх визнали автентичними. До сьогодні нараховують близько семиста тисяч людей, які бачили НЛО, однак все одно вчені продовжують ставити під сумнів їхнє існування. Це відбувається тому, що ніхто з них, тих людей, не мав змоги надати необхідні докази з наукової точки зору.
Я залишаюся на терасі, навіть коли дощить і коли зимно. Якщо раптом я захворію, як це сталося кілька місяців тому, коли в мене був бронхіт, я потім надолужую згаяне, працюючи понаднормово. Якби такими ж сумлінними були робітники, які працюють на заводах, тоді, можливо, ми б не перебували в стані кризи, в якій, як мені кажуть, ми перебуваємо зараз. Але про такі речі я не можу розмовляти з дружиною, тому що вона помиляється щодо робітників, навіть щодо тих, хто практикує прогули. Вона вважає, що в усьому цьому винен уряд. Одного разу ми посварилися навіть через Юлія Цезаря, і з того дня я з нею більше не розмовляю на історичні теми теж. По телевізору, по першому каналу, час від часу я дивлюся прогноз погоди, і дружина іноді вечорами виглядає з вікна на терасу і каже: послухай, наближаються атмосферні негаразди п’ятого ступеня. Так вона з ніжністю кепкує з мене, бо інакше я дратуюся.
Коли я працюю, я ніколи не відволікаюся, ніколи не спускаю очей з неба. На моєму столі стоїть термос, повний кави, і я навіть навчився наливати каву в чашку і пити її, не зводячи очей з неба. Моє поле зору становить сто вісімдесят градусів, і на цьому просторі я мушу бути дуже пильним, бо коли з’явиться НЛО, я повинен його побачити і сфотографувати. Це не тільки моя робота, а щось набагато важливіше. Може, це є мета мого життя, якби ж то не кохання до дружини. Наш шлюб — щасливий шлюб. Єдина невеличка вада — це той її жарт на березі озера Браччано, який мені, чесно кажучи, не дуже до вподоби.
Вчора надвечір, коли я, як завжди, сидів на терасі, а мої очі, як завжди, були спрямовані на небо, мені раптом здалося, що внизу на вулиці і на майдані поруч поліцейські сирени ошаленіли. Я не знаю, що там сталося, однак, мабуть, щось серйозне, тому що в якийсь момент було чути навіть стрілянину, постріли з пістолетів і постріли з рушниць. Стріляли також і сльозоточивими шашками, тому що я миттєво відчув, як у мене щипає в очах, і я почав плакати. Але я навіть і не виглянув, аби подивитися, що ж там відбувається внизу. З повними сліз очима я продовжував спостереження неба. Те, що відбувається на вулицях і майданах Італії в цей період, мене не обходить, я не хочу знати цього, я навіть зламав телевізора, щоб моя дружина не вмикала його під час передачі теленовин. Відтак я втратив можливість дивитися прогноз погоди, але нічого не поробиш. Єдине, що засмучує мене, це те, що сльозоточивий газ, який кожного дня піднімається з вулиць до моєї тераси, руйнує мені зір, і мій окуліст каже, що мені потрібно кілька тижнів, а може, й кілька місяців, відпочити в темній кімнаті. Нехай так, я готовий сміливо піти на будь-які жертви, але я все одно не бажаю відволікатися на те, що відбувається на вулицях та майданах. Я не хочу нічого знати, мене цікавить лише небо, та й годі.
Письменник Ліберо
Біджаретті народився в м. Мателіка у 1905 році і помер у
Римі 1993 року.
Коли йому
було 6 років, родина переїхала до Риму, але він ніколи не забував про
своє
рідне місто, про що свідчать його оповідання та романи. Свою
літературну кар’єру
він розпочав як поет у 1936 році книжкою Години
та Пори року, а потім почав писати для часопису Сучасна
література.
Він опублікував свій перший роман Естеріна
1942 року. Невдовзі були написані і видані такі твори, як Карлоне
(1950), Діти ( 1954), Оповідання (1961),
Конгрес (1963) та Потурання (1966),
за який він отримав
премію Кіанчіано. У 1968 році за
роман Дублер Ліберо Біджаретті став
лауреатом премії Віареджо. Від 1952
до 1964 року він, як і багато
інших представників італійської інтелігенції, працював для Адріано
Оліветті
головним редактором видавництва групи Оліветті. Він продовжував
діяльність
журналіста в таких відомих газетах, як Аванті
та Уніта, водночас видаючи один
за одним все нові й нові твори. Окрім премій Віареджо
та Кіанчіано Біджаретті
отримав ще премію Мардзотто. Він був
також автором п’єс Інтерв’ю із Дон Жуаном
та Ліцензія на Одруження.
Ліберо Біджаретті також був президентом Асоціації італійських письменників та видавців.
Ліберо Біджаретті
Ми були друзями
Отже, тепер, коли Дзета помер, як усі дізналися про це з газет, тепер, коли я спостерігав за його похованням (показним, з вінками, навіть від уряду, та промовами, вправно виголошеними і красномовними), я можу відверто зізнатися, що являла собою наша дружба. Дружба, так би мовити, привселюдна, схвалена всіма, і вже багато років одна з моїх заслуг ґрунтувалася на тому факті, що я був “великим другом Дзети”. Другом, а в очах декого, наприклад літературних критиків, учнем-послідовником. Хтось завтра скаже мені — мені здається, нібито я вже це читаю — що я, в певному сенсі, його наступник, перебрав естафету, продовжую, так би мовити, його працю письменника. Я вже відчував це в тім, як мені потискали руку чи плескали по плечу.
— Тримайся, — прошепотів мені професор Бета: шепіт, так, але енергійний, впевнений. Немовби ми, небіжчик Дзета і я, були двома велосипедистами на велогонці Джиро Італія: він упав, і мені, його товаришу по команді, випала доля обійняти його місце лідера гонки. Зрозуміло, місце призера, а не місце переможеного.
Отож Дзета і я були великими друзями: і не з міркувань користі чи звички, що часто створює підвалини дружби між двома письменниками, і навіть не тому, що я ним захоплювався. Власне, його книжки, хвалені, премійовані, мало чого мені розповідали, і мені завжди здавалося, якщо взяти до уваги, що ми обидва зростали в злиднях, а якби не так, то він би не писав; мені завжди здавалося, що в моїх творах було більше життя і свіжості, аніж у його. Ми були друзями в очах усіх завдяки певній схожості характерів, можливо, ще завдяки обопільному порозумінню чи то обопільній повазі; на кінець мушу сказати, і завдяки взаємному уподобанню, яке впродовж багатьох років штовхало нас один до одного. Проте штовхало недосить, аби ми зустрілися фізично: побалакати, запросити один одного на обід чи щось таке ще. Хочу сказати напрямки, без натяків, що я і Дзета ніколи не бачилися. Найвражаюче ось що: ми обмінялися лише кількома листами, записками, двома реченнями стосовно домовленостей про зустріч, він про одну з моїх небагатьох книжок, я — про одну з безлічі його. І все одно, прийде день, коли якийсь видавець мене запитає, як щодо надрукування листів Дзети: і матиме на увазі том на п’ятсот сторінок.
Ми так ніколи і не зустрілися: злегка торкнулися, і то всього кілька разів. Ті кілька разів ми були майже на межі знайомства; і завжди якась мінімальна різниця в часі, розбіжність по фазі завадили нам це зробити. Ми завжди мешкали в містах, віддалених одне від одного: я дуже рідко кудись виїжджав; про нього всі говорили, що він боявся їхати далеко від Мілана (незважаючи на те, що він родом з півдня). Одного разу (багато років тому, коли в мене вийшла моя друга книжка, це аби не уточнювати дати) я поїхав до Мілана тільки лише з однієї причини — побачитися з ним, але я його не знайшов. Мені сказали, що більшість року він перебуває в Бріанці, в якомусь будинку в селі, знайти яке була справа досить серйозна: спочатку їхати потягом, потім рейсовим автобусом, потім пересадка ... В ті часи я навіть і мріяти не міг про автівку, зараз можу точно сказати, в часи, коли війна тільки-но розпочалася, і я очікував на призов до війська. Я засмутився, написав і відправив йому листівку, щоб сказати “шкода, що не міг з вами побачитись”.
Коли Дзета бував у Римі, я дізнавався про це із запізненням, або ж коли навіть і попереджений, то мусив кудись їхати у подорож чи то почувався нездоровим. Неодноразово один мій приятель говорив мені: “Тут був Дзета. Вже поїхав. Питав мене про тебе”. — Він завжди питав про мене і в мене була підозра( ми — це таємне товариство чи закрита корпорація), що його збивали з толку, говорячи йому, що мене немає, навіть тоді, коли то було не так.
Або ще отак: вчора в театрі був Дзета. Ти його не бачив? — Ні, я його не бачив, і марно я починав розшукувати його в тих місцях, які він обов’язково відвідував: кав'ярню Х, салон Y, книгарню К. Мені не хотілося запитувати про нього відверто, оскільки всі вважали нас друзями, і що він, а чому б і ні, міг би бути моїм гостем. Я б упізнав його з першого погляду, бо за різних обставин бачив його портрети. У Дзети то був період популярності: такі періоди в кар’єрі письменника починаються раптово, несподівано, а потім вони закінчуються, потроху згасаючи, залишаючи ледве видимі проблиски світла, які здатне побачити тільки досвідчене око.
Одного разу ми певно були на невеликій відстані один від одного. Я знав, що Дзета дуже високий на зріст, і відразу ж припустив (ні, відчув), що то його, ота кучерява й сива голова, що височіла майже над усіма іншими; його, ота довга шия, тонка й червонувата, оті вуха, трохи повернуті наперед. То був день відкриття дуже важливої художньої виставки: одна подія — і Дзета має собі славу знавця та колекціонера. Якось один мені сказав: — Ти бачив колекцію Дзети в Мілані? — Авжеж! — відповів я. — Справжній скарб. — І безсоромно додав: — І в Бріанці в нього їх багато теж.
Того дня, на виставку, я спізнився: коли до мене дійшло, що кучерява потилиця і червона шия належали Дзеті, я спробував проштовхнутися, аби наблизитися до нього. Але виявилося, що це неможливо: переді мене стояло багато людей, і обізнаний з тим середовищем добре знає, що натовп на подібних подіях стоїть стіною і не відступає ніколи; чи то аби не втратити місця поближче до об’єктивів фотографів, чи задля того, щоб тримати в осаді знаменитостей.
Я міг би почекати на нього біля виходу, але саме того дня художник Н., мов одержимий, під владою шаленої ненависті до галерейщика, затягнув мене в куток, аби вилити на мене найдовшу й найбожевільнішу з його промов.
Отож я ніколи не бачив Дзети, ніколи не розмовляв з ним, ніколи не потискав йому руки; одначе між нами двома дружба існувала. Навіть досить давня. Коли почали публікувати мої перші оповідання, Дзета, вже тоді, в середовищі ще молодих письменників, був своєрідним орієнтиром, якщо не прапором: так само і я в своїй роботі трохи посилався на нього; не бажаючи того, йшов по його слідах. Мушу додати, що я відчув себе дуже потішеним, та що це я кажу, заспокоєним, впевненим (це було приблизно тоді, як вийшла моя книжка), коли один мій знайомий сказав мені: — Твої оповідання сподобалися Дзеті. Знаєш, він сказав про це Елле. — Відтоді, я кожного разу повертався до того критерію критики: я думав, а чи сподобається моя робота Дзеті, чи ні; і завжди чекав, що він надішле мені знак схвалення. Але отримував його завжди через посередників; мені цього було недосить, я чекав на його листа, якого я і справді отримав, але лише одного разу. Тиждень, а то й більше, я з тремтінням чекав на нього: забирав пошту завжди з почуттям очікування, немовби закоханий. Треба визнати, що тоді я насправді жадав отримати листа від когось, від кого завгодно: навіть несподіваної газети, навіть кольорової поштової листівки було досить, аби з’явилося святкове відчуття, коли я повертався додому.
В ці останні роки, коли дедалі розширювалися, аж доки майже зіткнулися, кола наших знайомств, зустрічей та звичок, я мав змогу легко зустріти його. Однак в моє життя увійшла, мусив би сказати сказати, увірвалася, з якоюсь пристрасною неґречністю, Вера Каппа. За сорок років, гарна, хіба що трохи прив'яла, і яку я знав лише на ім’я. Одне з тих імен, над якими зловтішаються друзі за чашкою кави. Ну, так, сказав один, так, гарна, капризна Вера, подружка Дзети. Я про подружку Дзети знав усі новини та анекдоти: його ревнощі, вона — трохи божевільна або трохи неврастенічка, яка тижнями відмовляється виходити з дому, тижнями невгамовна на різних прийомах, на шалених вечірках; я знав більше подробиць її приватного життя, ніж знають про когось із своїх родичок, коли одного вечора, п’ять років тому, познайомився з нею. Вона була в компанії знайомих в тосканському ресторані неподалік площі Коледжо Романо. Я сів поруч неї. І вона відразу ж заговорила до мене, почала жартувати, поводила себе вільно; я не знав, хто вона така. Вона була приваблива, і я, мабуть, трохи їй сподобався теж, тому що вона перейшла на “ти”, стала розпитувати мене про моє життя, точніше, про мої справи. Отже, ми пішли разом з “Буко”; всі інші були парами, не вагаючись, вона сіла до моєї “6ОО”, і звісно, після коротенької дискусії ми поцілувалися. Потім вона мені сказала: — Я не хочу лежати в ліжку, ані сама, ані в компанії. Поїхали покатаємось. Я погано знаю Рим.
Я показав їй Рим, детально, площа за площею, і старовинні провулки, церкви та обеліски, краєвид зверху, з пагорба Монте Маріо; там я почав цілувати її, а вона все казала, сьогодні ввечері, ні, завтра; і я почувався, не скажу, закоханим, а зачарованим, рішучим довести все до кінця. А тим часом, як це трапляється, відповідав на її запитання про моє життя, докладно зображуючи пристойність, почуття власної гідності, статечність, перебільшуючи істину. Відповідав, так, я живу сам-один, з деяких пір: в моєму житті було декілька помилкових історій; остання закінчилася, і я відчуваю, що разом з нею закінчилася й моя молодість.
— Годі тобі, ти ще зовсім молодий, — говорила Вера, а я зображав із себе байдужого, розчарованого, проте в глибині душі погоджувався на її компліменти, і коли її обнімав, мені здавалося, що я насправді ще молодий.
— А ти, — сказав я, — ти не розповіси мені нічого про себе?
— Я теж одна, віднедавна. Працюю в рекламі, відколи скінчилася — на щастя, уфф — та історія, про яку знають усі, про яку, мабуть, знаєш і ти...
Я відповів, що нічого я не знаю, і вона напівнеуважливо, напівроздратовано розповіла мені про Дзету: отже, що то була вона, горезвісна Вера, я зрозумів лише тої миті: то було неначе важливе відкриття. Вона прожила з ним чотири-п’ять років:
— Нудьга, дорогенький, мука, а надто під кінець.
Наступного дня, як і обіцяла. Вера прийшла до мене додому вдень. Вона залишилася в мене на ніч, а ранком я відвіз її до готелю, щоб вона забрала свою валізу, і привіз її до себе додому, де Вера, день в день, прожила сім місяців. Потім вона пішла, потім — повернулася. Я так і не можу сказати, навіть і зараз, після п’яти років, чи скінчилася ця історія. Вера може з’явитися будь-якої хвилини; і якби раптом вона застала в моєму помешканні іншу жінку, вона почувалася б ображеною, прикро враженою; мабуть, вдалася б до однієї з тих її сцен, де можна було б виявити свої акторські здібності, і надати своєму неврозу гарячий запал та суперечливі чергування настрою незбагненної сповна пристрасті.
Оскільки я був, так би мовити, підготованим до цього, дякуючи Дзеті, мені легко передавався її неспокій, і я почував до неї прихильність, в якій завжди було відчуття кінця, чогось, що могло скінчитися кожної хвилини. Потім в мої почуття вкрадалися, важко визначитися, також ревнощі, до Дзети, і загострена, що перетворилася на майже хворобливу, моя цікавість щодо нього. Я прикидався спокійним, стриманим, поблажливим, аби розпитати її з цього приводу, про Дзету, що завжди, мушу визнати, якимось дивним чином цікавило мене. Опісля я дорікав їй, виказуючи себе, що ревную; продовжуючи потім свої розпити, я хотів і боявся отримати відповіді на свої запитання, аж доки Вера, аби мене заспокоїти, запевняла мене, що я набагато кращий за Дзету. О, коли ж вона гнівалася, то перевертала порівняння, аби я відчував себе хробаком супроти Дзети.
Отак я і дізнався все про нього: велич і мізерність, манії та звички: я знав його, як знають старого друга: яким Дзета мусив би бути для мене і був для інших віддавна.
Зрозуміло, що моя удавана дружба із Дзетою зараз непокоїла мене: я ухилявся від розмов про нього, немовби відчуваючи, що, згадуючи його в моїй присутності, мої знайомі додадуть щось підступне чи якусь плітку, натякаючи, як мені здавалося, на мої та його стосунки з Верою, яка часто, не завжди, ходила зі мною до друзів.
У мене було відчуття, що Дзета теж думав про мене з ревнощами та злістю, і що наш загадковий обмін мовчазними приязню та довірою урвався одним разом. Я почувався обійденим, втративши рівновагу, і мушу зізнатися, що часами я намагався перекласти відповідальність за будь-яку свою невдачу на “війну”, яку здалека Дзета провадив проти мене. Ніхто більше не передавав мені вітань від нього. Проте багато Дзети було в розповідях Вери, які я сам і провокував, а опісля страждав від цього: Дзета, жаднюга, скнара, егоїст (“Клятий егоїст”, — казала Вера: “Хотів зробити з мене рабиню, отой невдаха, який удавав із себе велику персону”), Дзета, розбещений і ледачий, перетворився з друга на ворога: але завжди близького мені, а через Веру, надійно пов’язаного зі мною, більш, ніж то було раніш.
А втім, через рік після того, як я зустрів Веру, коли вона пішла від мене вперше, знайшовши притулок у сестри, яку вона ненавиділа та зневажала, тому що та вийшла заміж за багатія, Дзета знову подав ознаки життя, через Ессе. Той мені сказав, що Дзета збирається очолити керівництво одного журналу, і що хотів би — так мене запевнив Ессе — хотів будь-що, аби я став редактором у Римі.
Протягом кількох днів я вагався, старанно готував чернетку листа, над яким я працював забарно, як різцем, немовби йшлося про якусь поемку, щоб знайти правильний стиль, між панібратством та повагою. Можливо, в мене вкралося, не більше й не менше, занепокоєння тим, що треба залишити якогось документа (кому? нащадкам?), який не спростує легенду, який не породжуватиме сумнівів, стосовно довготривалої дружби, існуючої між нами. Саме тоді, коли я вирішив зробити на машинці копію листа, заклавши туди, про всяк випадок, подвійну копірку, повернулася Вера. З неврастенією, втомлена, доволі чарівна й доволі неприємна; і з новиною: присягалася, що кохає мене, ладна залишитися в моєму домі. Обережно, наступного дня, я розповів їй, що Дзета (“твій Дзета”, сказав я з ревнощами, які знову встромили свій шпичак в мою душу і дряпають її) запропонував мені працювати разом з ним у новому журналі. Вера відповіла мені, що я не повинен довірятися, бо Дзета базікало, проектів, як цей, вона знала, крайньою мірою, з десяток, всі невдалі, більш того, провальні. Пізніше, зі своєю вражаючою мінливістю, Вера повернулася до розмови; на її думку у Дзети було безліч можливостей для того, щоб зробити визначний журнал, його підтримувала одна група видавців, у нього були авторитетні знайомства. Трохи помовчавши, немовби очікуючи порівняти ефект, який справила на мене нова її версія, потім доводячи перед дзеркалом до ладу коротке волосся, вправно торкаючись і вирівнюючи чубка, навмисне зачесаного навкосяка, з байдужим виглядом, а можливо зосереджена, з виглядом того, хто ретельно розмірковує над думкою, іншою, від тої, що висловлює, вона сказала:
— Щодо мене, то вибач, коханий, його пропозиція — це маневр, щоб пристебнути на гачок. Мене. Мабуть, він уже збирається їхати сюди, щоб поговорити з тобою, і розіп’яти нас обох. Мова йде про те, що він хоче побачити, що для тебе важливіше — я чи журнал...
Як я міг сказати їй, що, власне, для мене журнал — важливіший? Я розірвав листа на шматки, і ми не один день залишалися зануреними в хандру. Я мусив також сказати Ессе, що Дзетів проект мене не переконав, і я до того ж зовсім не маю часу цим займатися. Але Ессе і знати не хотів, щоби знову бути посередником:
— Хіба ви не знайомі один з одним уже стільки років! Напиши йому, чому б і ні? Поясни йому свою думку. Особисто мені на все це начхати...
Потайки від Вери я написав коротенького листа Дзеті, мотивуючи відмову тою обставиною, що маю дуже багато зобов’язань. Відповіді від нього я так і не отримав, а журнал так і не побачив світла. Потім Вера знайшла у Флоренції роботу, яка їй сподобалася; і вона поїхала. Звичайно не назавжди; час від часу вона поверталася, як повертаються до надійних готелів. Спала в моєму ліжку одну-дві ночі, і все відбувалося так, немовби ми ніколи не розлучалися;
Ранком вона йшла, і я не бачив її аж до пізньої ночі; дізнавався, що вона вже поїхала із записки, яку вона залишала на нічному столику, а також з відсутності її валізи та багатьох косметичних засобів, які вона в безладі розкидала на столі у ванній.
Коли урвалися наші неперервні стосунки з Верою, здалося, вони поновилися, на відстані, із Дзетою. Знайомі і друзі знову передавали йому і мені привітання та звістки. Журналісти об’єдналися, наші взаємні симпатія і повага закрутилися в одну спіральну, безтілесну зв’язку дружби. Майже міф, легенда про незвичайну солідарність інтелектів. Потім доля зрівняла наші позиції, поставивши їх на один рівень: успіх Дзети, старшого за мене, потроху падав, а мій — навпаки.
Часто останнім часом я думав, що відсутність особистих контактів між нами була привілеєм: наша солідарність була довготривалою, ми були врятовані від небезпеки близьких стосунків, які встановлюються при постійних контактах, від сварок, від підозр, від професійних ревнощів. Ревнощі, викликані Верою, були, насправді, хитромудрим засобом долі, щоб ми робили наскоки один на одного, створюючи темряву і прозорість, як на живописних колажах.
Дзета помер, і я впевнений, що не
брешу, стверджуючи прилюдно, що втратив
свого найкращого друга.
